Розділ 1

Це місце було жахливе. Особливо для дітей. В деяких місцях відпала штукатурка. Душова без дверцят (де всі вимушені митися за 5 хв роздягненими, звісно розподіл на дівчинка та хлопчик були, попри це воно не дуже покращувало картинку), а в кутках була пліснява, було навіть бридко ступати на підлогу, яка була вкрита квадратними плиточками з відчутною міліметровою дистанцією між. Їдальня, чесно кажучи, мала кращий вигляд, попри це тобі пощастить, якщо ні разу за перебування там тобі не подадуть суп з мертвим тарганом.

Зазвичай дітей забирають років до 6, в крайньому випадку до 10. Проте коли тобі 12 сподіватися немає сенсу. Кожен день однаковий: заправлення ліжок, зарядка, сніданок, школа (з дуже суворими вчителями, які навіть могли вдарити за загнутий кутик зошита), обід, школа, вечеря, домашнє, час на відпочинок (але запевняю у вас часу на нього не буде), принизливий душ, сон та знову все по колу.

Сьогодні мені пощастило – мій обід виявився без лишньої складової, проте це не змінювало його смакові якості в кращий бік.

Під партою мене за руку взяв хлопчик з таким чорним волоссям як в мене. Він написав щось на листочку вільною рукою та підвинув до мене.

Все буде добре:)

— Містер та міс Хелворн!— лінійна ляснула зі звуком по столу та до болю вдарила пальці брата, але він не показав болю, а лише звів зуби разом.— Скільки разів вам треба пояснювати?! Це урок е-ти-ки. Я повторювала не одноразово, що щоб ви сподобались людям та вони забрали вас потрібно вести себе відповідно. А не оці ваші витівки постійні!

Вона різко розвернулась та пішла до дошки. Спочатку я глянула на братові пальці які почервоніли від удару та знову на вчительку, яка продовжила розповідати одну і ту саму інформацію кожного разу, однак вона мало кому допомогла.

Несвідомо я сильніше стиснула його руку, яку я досі тримала під партою. Знак, що ми це переживемо, що ми будемо разом.

Для нас всиновлення може стати ще гіршим ніж перебування тут. Пари рідко забирали відразу обох дітей. Особливо підлітків. Тому це б стало нашим крахом. Проте тут ми разом. І завжди будемо.

Продзвенів дзвінок. Всі швиденько почали збирати підручники та натовпом виходили з кабінету та бігли на вулицю. Останній урок в суботу, а завтра вихідний.

Так і не розірвавши руки з братом ми вийшли на вулицю та підійшли до групи таких самих як ми дітей, які грали у волейбол.

— В нас порівну гравців, ставайте в різні команди.

Поклавши книги на лаву, ми стали на першу позицію. Моя подача. Не любила я подавати, хоч і в мене гарно завжди виходило це, проте тут треба жорсткість та різкість. Я обожнюю 3 позицію (під сіткою) зазвичай ти має передати своєму мʼяч, але можеш і кинути назад, зазвичай ніхто не очікує.

Подача. Мʼяч відбитий. Перекинуто на нашу сторону. 1 доторк, 2 та 3, знову перекид. Мʼяч в мою сторону, два кроки назад, відбито. Занадто далеко, але в сторону брата. Він доторкнувся. Він точно знав, що мʼяч перелетить поле, але торкнувся. Піддався…

— 3:4 в нашу користь!— крикнула дівчина зі старшої групи.

— Міс Хелворн! Підійдіть но сюди,— слова директора дитбудинку припинили гру.

Я поглянула на Джеймса. Він був напружений не менше ніж я. Є дві причини за якими мене могли викликати. Або я щось зробила не так і це буде покарання, або всиновлення…

Важко ковтнувши я поглянула на директора. Вона завжди виглядала як з голочки, костюм додавав строгості, тому її багато хто боявся. Але попри це я пішла за нею в кабінет.

Я помилялась, щодо того що їдальня мала найкращий вигляд, його мав її кабінет. Деревʼяний стіл коричневого кольору та полички такого ж кольору, на яких стояла купа книг. Та мою увагу привернули не вони, а пара людей які стояли в кімнаті. Я різко вдихнула повітря.

— Так, це саме та дівчинка, яка вам сподобалася. Аделія Хелворн.

— Ми можемо поспілкуватися один на один?— запитала жінка та встала з крісла.

— Звісно.

Стук підборів та глухий звук від закривання дверей. Я дивилась, то на жінку, то на чоловіка, який стояв біля вікна та розглядав мене.

— Мене звати Елінор, а це мій чоловік Річард Вітмор. Ми б хотіли з тобою познайомитись, бо ти нам дуже сподобалась. Ми можемо стати сімʼєю.

Елінор мило посміхалась та викликала довіру. Може вони заберуть і брата?

— Нам сказали, що ти зараз не в 6 класі як маєш бути, а в 8. Це так?— відразу почав чоловік.

— Так. Я з братом в 8.

Лице жінки похмурніло.

— Нам не сказали, що в тебе є брат. Старший виходить?

— Ми близнюки. То ви заберете нас обох?

З надією в очах проговорила я. Але дитячі очікування розбили.

— Ми не можемо забрати двох.— сказав Річард та відірвався від підвіконня.

— Давай ти подумаєш чи захочеш поїхати з нами. Чи нам доведеться шукати нову дитину. Ми зможемо пообіцяти, що ти зможеш навідуватися до нього час від часу.

Я сумно кивнула та вийшла з кабінету. Сльози набирались на очі коли я вибігла на вулицю. Вітер дув в обличчя розвиваючи моє волосся та підсилював сльози.

Джеймс підбіг до мене та взяв за руки. Він був трохи вище мене та мені прийшлось підняти очі щоб поглянути йому.

— Всиновлення?

Це питання навіть не потребувало відповіді.

— Тшш.

Від обняв мене кріпко кріпко. Так як обнімав мене коли ми втрати батьків пару років назад. Він гладив мене по спині, а я плакала йому в плече. Я не хочу залишати його тут. Не тут.

Заспокоївшись ми сіли на лаву. Вечеря вже почалась тому ми були одні на дворі. Ми б мали йти, але їсти не хотілось.

— Які вони?

— На перший погляд хороші. Проте не знаю, це лише перший погляд.

— Тоді ти маєш йти з ними.

— Що?

Я дивилась на нього наче він жартує, не вірячи в його слова. Ми маємо бути разом. Він і я. Джеймс і Аделія Хелворн.

— Ада. Це єдиний шанс тобі вибратися звідси. Ми тут живемо два роки. Все краще ніж це місце.

— А ти?— сльози тремтіли в очах.

— В гіршому випадку просиджу тут ще трохи до закінчення школи і потім мені оплатять університет і я вже не буду тут. Далі будемо разом. Ти і я. Назавжди.