Розділ четвертий. Розрив

Є моменти, коли щось всередині раптово тріскає.

Тихо, непомітно, без драматичних звуків, але з такою силою, що ти завмираєш, намагаючись зрозуміти, що саме зламалося.

У мене це сталося наступного дня.

Ярик писав короткі повідомлення: обережні, теплі, такі, що не тиснули. Але кожне з них кололо всередині, бо я знала: я вчора підштовхнула його. Зробила боляче. Ненавмисно, але все одно зробила.

І замість того. щоб чесно поговорити, я відчувала, як у мені пробуджується стара реакція: тікати. Закриватися. Робити вигляд, що мене це не стосується.

Мої батьки навчили мене саме цього: якщо є небезпека – зникни першою.

Тому коли Ярик написав: “Можемо зустрітися сьогодні? Я хвилююся за тебе”, я відчула, як щось усередині сильніше стиснулося.

І зробила те, що вмію найкраще: віддалилася.

Я відповіла коротко, нейтрально: “Я зайнята”.

Це була брехня. Але простіша, ніж правда.

За п’ять хвилин він написав: “Гаразд. Якщо хочеш поговорити – я тут”.

Його терпіння тільки погіршувало ситуацію, бо я не звикла до терпіння. Я не знала як на нього реагувати.

І ось, як навмисно, подзвонила мама.

Голос, який був колись абсолютом. Голос, який я не вміла ігнорувати.

– Віро, я бачу в соцмережах, що ти знову з кимось зустрічаєшся.

Знову.

Це “знову” пролунало так, ніби я робила щось соромне, небезпечне, неправильне.

– Ти завжди неправильно обираєш. Ти ж знаєш, у тебе слабкість характеру…

Тріск усередині став сильнішим. Гострішим.

– Мамо, я не хочу це обговорювати.

– Ти ніколи не хочеш обговорювати, – холодно сказала вона. – А потім жалієшся, що тобі боляче. Я просто намагаюся допомогти. Як завжди.

У мене затремтіли руки. Серце билося в горлі. Я знову стала маленькою дівчинкою, яка стоїть посеред кухні і намагається довести, що не винна в тому, що відчуває.

– Мені треба йти, – сказала я тихо.

– Звісно. Як завжди, коли мова заходить про відповідальність.

Цього разу щось у мені не просто тріснуло. Воно порвалося.

Я сіла на підлогу в кімнаті, сперлась спиною об ліжко й вперше за довгий час заплакала не тихо, а по-справжньому. З рваним диханням, з беззвучними спробами взяти себе в руки.

Саме тоді загорівся екран телефону: “Я все ще тут, якщо ти хочеш поговорити”. Від Ярика.

І я у пориві страху, сорому, болю набрала відповідь, яку потім ще довго ненавиділа: “Не треба. Все нормально. Я сама розберуся”.

Це “сама” було завжди моєю найгіршою брехнею.

Через кілька секунд прийшла нова відповідь: “Віро… Я бачу, що не все нормально. Але я не буду лізти, якщо ти не хочеш. Просто знай: я поруч.

Поруч. Слово, яке я не могла прийняти, бо ніколи не відчувала його по-справжньому.

Стало важко дихати. Я відклала телефон, ніби він був небезпечним. Згорнулася у клубок і притиснула коліна до грудей.

І вперше за багато років усвідомила: я не знаю, як бути в стосунках, де на мене не кричать, не тиснуть, не маніпулюють, не контролюють. Я не вмію бути з людиною, яка не намагається мене зламати. І саме це лякало мене більше за все.

Розрив стався не через Ярика. Він стався всередині мене. Там, де минуле зчепилося з теперішнім так міцно, що я не знала, чи зможу роз’єднати їх, не порвавши себе остаточно.