Розділ третій. Державю болю

Я відчула, як серце стискається від знайомого відчуття – цього тихого, холодного тиску, що з’являвся у дитинстві, коли слова дорослих могли зламати весь світ. Ярик сміявся поруч, говорив спокійно, але щось у його інтонації, у тих невловимих натяках, викликало відлуння давно забутого болю.

“Державю”, – шепотіло моє нутро.

Я намагалася зрозуміти, чому так сильно реагую. Це не він. Це не його дії. Це ті самі тіні, ті самі відлуння, що колись зруйнували моє дитинство. Я відступала, хоч не хотіла. У мені прокидалася стара обережність, стара тривога: “Не довіряй. Не відкривайся. Це може повторитися…”

І навіть коли він підносив руку до моєї, щоб підтримати, я відчувала холод, що пробіг по всьому. Мій розум говорив: “Він не тато. Він не зробить боляче”. Але серце і пам’ять кричали інше.

Я відсунулася, хоч хотіла залишитися. Я відчувала, як стара рана в серці знову розкривається, нагадуючи: іноді біль минулого не від людей, які поруч, а від спогадів, що живуть у тобі.

У цей момент я зрозуміла: щоб бути щасливою, мені доведеться подолати не його слова чи дії, а тіні, що живуть у моїй душі. Але я ще не знала, як це зробити. І навіть не здогадувалася, що найбільший виклик чекає попереду.