Пролог: Небо Розколюється

Іцука Шідо прокинувся від звичного дзвону будильника, що обіцяв черговий, до болю звичний ранок у Тенгу Сіті. Сонячні промені пробивалися крізь вікно, освітлюючи кімнату, де все було звично.

“Вимкни його, Шідо! Він, блін, звонить як скажений!” — сонно пробурмотіла Которі з нижнього ліжка, зариваючись глибше в ковдру.

“Вставай, лежебоко! Іди снідать!” — відгукнувся Шідо, вимикаючи будильник.

Проте сьогоднішній день мав бути іншим. Прогноз погоди, що пролунав по радіо, змусив Шідо на мить напружитися під час приготовки їжі: “Увага! Можливі просторові розломи. Будь ласка, залишайтеся пильними.” Шідо знизав плечима, намагаючись не зважати на це, як і більшість мешканців Тенгу Сіті, адже просторові розломи були частиною їхнього життя – жахливою, але звичною рутиною. Которі Іцука, його молодша сестра, як завжди, була в гарному гуморі. Її рожеві стрічки яскраво контрастували з чорним волоссям.

“Ти вже встиг увімкнути радіо? Там знову про просторові розломи базікають,” — зауважила Которі, ставлячи перед ним тарілку з тостами.

“Ага, як завжди. Просто звикаєш, чи не так?” — відповів Шідо.

За кілька хвилин до маштабного розлому, коли Шідо вже виходив з дому, небо над Тенгу Сіті розкололося. Замість звичного, зловісного “чорного вибуху”, що вже став жахливою частиною їхнього життя, у повітрі завив пронизливий сигнал тривоги. Одночасно на його телефоні з’явилося термінове сповіщення: “Термінове попередження! Можливий просторовий розлом. Негайно пройдіть до найближчого сховища!” Шідо, вже на шляху до школи, миттєво змінив напрямок. Він побіг не до сховища, а в бік епіцентру тривоги. Не з чистої цікавості, а через дивне, тривожне відчуття. Которі зникла з дому одразу після сніданку, хоча зазвичай вони йшли разом.

Це було незвично. “Которі… вона що, вже там?” — прошепотів він сам до себе, серце колотилося в грудях від передчуття.

Просторові розломи були частиною їхнього життя, але цей був іншим. Тріщина в реальності розширювалася з жахливим гуркотом, що нагадував металевий крик. З тріщини вирвався потік яскравого, сліпучого світла, який розніс навколишні будівлі, перетворивши звичний міський пейзаж на руїни за лічені секунди. Шідо, який дивом встиг дістатися до сховища, відчув, як земля тремтить під ногами. Коли він вибрався назовні, хаос поглинув вулиці. Дим, пил, уламки – усе це замінило звичний краєвид. Порожні вулиці, з яких в паніці зникли всі, хто не встиг сховатися. І посеред усього цього – Вона. Дівчина з довгим, спадаючим фіолетовим волоссям, що наче сяяло в розсіяному диму, стояла посеред руїн. Вона випромінювала ауру неземної, майже лякаючої краси та неймовірної руйнівної сили. Її обладунки, що здавалися витканими з місячного світла та відображали обличчя спустошеного міста, нагадували божественний одяг, а меч у її руці, Садальфон, сяяв зловісним ореолом, ніби втілення самої сили просторових розломів. Її погляд, повний глибокої самотності та розгубленості, блукав по уламках. Вона не виглядала злою – скоріше, як втрачена дитина, що ненароком розбила свою улюблену іграшку – тільки ця “іграшка” була цілим містом. Цей момент, ця самотність в її очах, що вислизнула від погляду більшості, глибоко зачепила Шідо.

Раптово, на його смартфон надійшов дзвінок. Це була Которі. “Шідо! Ти мене чуєш?!” — її голос, хоч і був офіційним але тремтів від напруги.

“Негайно відійди від центру розлому! Там Дух!” — продовжила говорити до Шідо.

“Которі?! Де ти? Що відбувається?!” — прокричав Шідо у відповідь, намагаючись перекричати гуркіт.

“Я не можу пояснити все зараз, але слухай мене уважно. Ти бачиш дівчину з фіолетовим волоссям? Це Дух. А ти… ти особливий. Тільки ти можеш зупинити ці розломи!” — її голос звучав неймовірно серйозно.

Здивований, Шідо побачив, як з неба спустився гігантський літаючий корабель – “Фраксінус”. Которі, тепер у капітанській формі, керувала екіпажем. “Шідо, ти повинен довіритися мені! Перемикаюся на візуальний зв’язок!” — на екрані його телефону з’явилося обличчя Которі, яка сиділа на капітанському містку.

“Я все поясню, але ти повинен вижити! Твоя місія: Виявити наміри Духа. Зупинити подальші руйнування” — проговорила вона натякаючи на важливість цієї місії.

На фоні їхньої розмови, Шідо помітив невелику, але добре скоординовану групу військових у Бойових Костюмах (CR-Unit) – Команду Анти-Дух (КАД). Вони рухалися до Духа, їхні обличчя були приховані за шоломами, але кожен їхній рух випромінював безжальну ефективність. Їхня технологічна перевага була очевидною вони атакували Духа безжально, використовуючи лазерні гармати та енергетичні щити. І він також помітив серед них одну фігуру, що рухалася з дивовижною швидкістю та елегантністю, відмінною від інших — Тообічі Оригамі. Її рухи були надто точними, її погляд, хоча прихований, здавався сповненим нестримної рішучості. Вона була в авангарді атаки, наче особисто керувала кожним ударом.

Крізь дим і пекучий біль, його розум раптово пронизав нечіткий, але надзвичайно сильний спогад. Обличчя, освітлене м’яким, теплим світлом, наче від далекого каміна, виникло перед його очима. Обличчя, яке він пам’ятав лише фрагментами, але яке завжди асоціювалося з безпекою, ніжністю та м’якою рукою, що гладила його по голові. — “…Той, хто потребує допомоги,” — прошепотів тоді голос, що лунав з глибини його пам’яті, ледь чутний, наче давно забута, але важлива мелодія. — “Ніколи не відвертайся…” Цей короткий, але болісний відгомін минулого, що містив в собі обіцянку та втрату, раптово надав рішучості. Він не просто виконував наказ Которі. Він не просто намагався зупинити черговий розлом.

Він дивився на цю дівчину – Духа – і бачив у ній когось, хто, як і він сам колись, був загублений. Когось, хто потребував допомоги. І він не міг відвернутися.