Намалюй мені ніч

Я до тебе прийду, через гори і доли

Майстерня Жана Кірштайна нагадувала заповідні території. Списані полотна служили долами, а випиті банки енергетиків виконували функцію гір. Сухі, на перший погляд, палітри нагадували болота, а олівці та пензлі, що стирчали з підставки, були за мʼяку та високу траву. Тут була своя окрема екосистема, що почала вибудовуватись вже давно, але досягла свого апогею за місяць до запланованої виставки. Жан усе намагався вдосконалити, підправити свої картини. Йому все здавалось занадто тьмяним, занадто кривим. Він прагнув до ідеалу. І тільки йому здавалось, що він от-от його вхопить, як ідеал вислизав та жартівливо відскакував ще далі. 

Він розглядання чергових зірок на своїй черговій картині його відірвав дзвінок. Не глянувши на абонента, він приклав телефон до вуха. 

— Ти зараз на студії? Куди мені завезти ключі? 

Це була Мікаса. Вони розійшлись вже давно, але Жану не було потреби квапити її з виселенням з квартири. Спочатку він рушив у подорож, а тепер днює й ночує на студії. А в ті рідкісні миті, коли йому доводилось повертатись до квартири, присутність Мікаси зовсім йому не заважала, адже попри все вони лишились непоганими друзями. Але на відміну від Жана Мікаса не ставила своє життя на павзу. Тепер вона нарешті розв’язала усі проблеми з житлом та роботою, тож може жити окремо. З останніх її розмов він усе частіше чув про Ерена, який відверто його дратував, але не настільки, щоб Жан відволікався від роботи та пробував щось довести Мікасі щодо нього. 

Просте питання змусило його задуматись. Він не одразу зрозумів, що саме від нього хочуть. 

— Так, на студії. 

Він не помітив її приїзду, проігнорував ключі, які точно ще шукатиме, механічно відповідав на її питання з ввічливості, але одразу ж прийняв привезену нею баночку енергетика. Нової дози напою вистачило, щоб скоригувати відблиски на трьох картинах, підправити тіні та навести силует на центральному творі. 

Тільки ти не розпитуй мене, не хвилюй

Виснажений та заспокоєний працею Жан відкинувся в кріслі та наважився прикрити очі. Просто перепочинок, просто перевести подих. Але довкола знову заграв запах хвої та сирості. Перепочинок знову переріс у дрімоту. 

Ось він наново сидить на веранді орендованого котеджу, намагається замалювати пейзаж. 

Його спіткала творча криза. З самого юнацтва він малював на замовлення, а протягом останніх років намагався брати якомога більше замовлень. Жану просто хотілось фінансової, хоч якоїсь стабільності в житті. Але йому перестало подобатись бути принтером. Він так давно не малював просто для себе, просто тому, що любить малювати. А тепер, схоже, геть розучився малювати без вказівок. 

Намалюй мені ніч, коли падають зорі

Від пастелі Жана відволік спалах. Якийсь дурень намагався сфотографувати небо зі спалахом. Той хлопець швидко зрозумів свою помилку і почав роззиратись у пошуках свідків такої дурості. Так він і натрапив поглядом на Жана.

— Пробач! — було сказано достатньо тихо, щоб нікого не розбудити, але достатньо гучно, щоб Жан почув. 

Незацікавлений Кірштайн повернувся до свого альбому. Але трава вже зашелестіла в його напрямку. Юнак видерся до нього на веранду. Жан використовував усі сили, аби ігнорувати зацікавлені зазирання в його альбом. 

— Тут красиві ночі, правда? І небо таке низьке. Не те що у великих містах…

І все ж Жан поквапом підвів голову, мазнув поглядом по небу, щоб оцінити судження незнайомця. Усупереч власному бажанню він погодився. Тут усе було краще, ніж у великих містах: і тихі ночі, і рожеві ранки, і пахучі вечори, і ліниві дні. Саме тому він сюди й приїхав. 

— А ти можеш намалювати ніч? — випалив незнайомець після уважного розглядання його роботи.

Намалюй, я прошу, намалюй

Жан покосився на нього, як на недоумка. Він завжди легко дратувався, та зараз його дратівливість була перманентною. Розрив з Мікасою, творча криза, розлад у стосунках з родиною та друзями та нарешті пастель, що геть не слухалась його пальців зараз. А тепер ще й небачений раніше хлопака з дурними питаннями. Він був занадто близький до того, щоб засвистіти як киплячий чайник. 

Юнак вловив вібрації злості в повітрі, тож мусив відступити. 

— Гаразд, пробач, що заважаю. Просто ти справді гарно малюєш. Не кожен художник може відобразити місячне світло в нічних пейзажах, але я певен, що в тебе вийшло б… Тихої ночі. 

Намалюй мені ніч, коли падають зорі

Незнайомець пішов, а Жан вдивлявся в його кроки. Нині він знав в якому котеджі живе незнайомець і який котедж він оминатиме. Тільки тепер він зміг повернутись до роботи. От тільки дратівливість нікуди не ділась. Спроба розтерти пастель закінчилась некрасивою плямою, яку він уже не міг перекрити. Жан ривком вирвав малюнок з альбом, порвав на дрібніші шматочки, зіжмакав та десь кинув, обіцяючи собі знайти це лихо зранку і викинути у належне місце. 

Він відклав альбом, звівся на затерплі ноги та вийшов на галявину. Ще вчителька в художній школі радила йому спеціальну дихальну техніку, щоб заспокоїтись. От тільки вони вкладали різний сенс у спокій. Вчителька звикла, що діти починали плакати від тиску іспитів, але Жан від тиску іспитів починав усе ламати. Навіть так техніка йому допомагала досі. 

Намалюй, я прошу, намалюй

Повернувшись до альбому, Жан задумався над наступним малюнком. Він не планував здаватись, відмовлявся лягати спати, доки не намалює хоч щось, що йому справді сподобається. Він блукав очима довкола, шукаючи гідну натуру, але щоразу очима наштовхувався на той нещасний котедж. Сердито видихаючи повітря, Жан повернувся до альбому. 

Ніч так ніч.

Усі друзі Жана, усе його коло спілкування добре знало, що його неймовірно легко взяти на слабо. Він завжди мусив комусь щось доводити, навіть те, що не мусить нікому нічого доводити. А тепер він змушений довести, що не абиякий художник. Навіть якщо знов збирається малювати на замовлення. 

Він сердито штрихував синіми відтінками по паперу, виводячи контури сосен та пагорбів під горизонтом. Ось уже він вибудував частинку котеджу, кинув від нього мʼяке жовте світло. А тоді взявся за небо. На темно-синє полотно він кришив зірки, додав до них серпастий місяць. Він креслив матеріалами по паперу агресивно, швидко, ніби часу було обмаль. Аж ось нарешті малюнок замайорів під його руками. Відкладаючи пастель, якою робив фінальні штрихи, Жан пробігся поглядом по своєму творінню. 

Він був задоволений. Вперше за довгий час він був по-справжньому задоволений малюнком. Ядуча злість у грудях почала стихати, придушена відчуттям наповнення. Він бережно вирвав малюнок з альбому, на хвилю зайшов до свого котеджу, щоб знайти скотч, а тоді попростував до котеджу незнайомця. Прикладаючи аркуш до чужих дверей, він швидко приклеїв його липкою стрічкою. Жан лиш на мить зупинився, щоб помилуватись своєю роботою — нічним пейзажем на дверях, а тоді зі спокійним серцем пішов спати.

Намалюй, я прошу, намалюй

***

Намалюй мені ніч, що зве і шепоче

За час своєї відпустки Жан твердо вирішив забути про будильники. Він тут, щоб відпочити та буде відпочивати доти, доки буде потреба і будуть гроші. Тож він знову прокинувся в обід. Вперше за декілька днів, що він тут пробув, йому захотілось вийти кудись, прогулятись, тож він надумав поцікавитись екскурсіями. Гуляти, звісно, добре, але самому заблукати в горах йому не хотілось. Жан саме хотів піти до їдальні, але під дверима знайшов конверт. Зазираючи всередину, він знайшов декілька знімків зоряного неба. Легкий усміх торкнув йог вуста.

Ближче до вечора він приєднався до першої-ліпшої екскурсії. Маршрут був побудований крізь популярні лісові стежки. Це саме те, чого Жану кортіло: неквапом човгати стежиною, вдихати на повні груди хвойні та рослинні пахощі, звертати увагу на флору і фауну довкола.

Найпалкіші слова, найдивніші слова

— Гарний малюнок. Дякую.

Жан аж підскочив він неочікуваності. Повернувши розширений від здивування погляд на голос, він зустрівся з уже знайомим незнайомцем. 

— Гарні фото, — буркнув він не подумавши, щоб не лишати тишу за відповідь. 

Хлопець усміхнувся, від чого ластовиння на його щоках мʼяко підстрибнуло. 

— З фотоапаратом я вправніше, ніж з телефоном.

Він хмикнув, не вірячи в це. Ну як можна так гарно фотографувати на камеру, але робити таку дурну помилку з телефоном? 

— Мене, до речі, звати Марко. 

— Жан.

— Ти надовго тут? 

Якби ж він сам знав! От як Жан має пояснити йому причину свого приїзду сюди та повʼязану із цим непевність щодо тривалості перебування? Напевно це звучить занадто тупо.

— Як вийде. А ти? 

— Два тижні. Сподіваюсь, ти побудеш тут ці два тижні, бо мій брат розійшовся з дівчиною нещодавно. Тепер знаходитись в колі родини, з якою я тут, геть нестерпно.

— Тож ти вирішив діймати мене, щоб не діймали тебе? 

— А ти проти? 

Загалом, якщо це не заважатиме малюванню, ні. Жан розумів, що рано чи пізно йому набридне просто сидіти у своєму котеджі, по десятому колу ходити на екскурсії та просто малювати. З часом він встигне навіть усю їжу спробувати в їдальні. І що йому робити далі? Правильно, знайти якогось компаньйона. Конні радив йому знайти якусь інтрижку. Жану не подобалась ідея знайти партнера, будувати такі міцні взаємини просто щоб відновити свій ресурс. А от знайти приятеля, щоб використати його, не звучить так погано. 

— У мене забагато спільного з твоїм братом. 

— Оу… Нічого. Це однаково щось нове. 

Жан усміхнувся. Так, щось нове. 

Екскурсія вивела їх на фінальну точку — полонину, де можна було трохи перепочити перш ніж вертатись. Жан без роздумів гепнувся посеред мʼякої трави та запашних квітів, а Марко за ним. Яскравий помаранч призахідного сонця ласкав їхню шкіру, навівав неспекотне тепло. 

— Сфотографуй. Я хочу це намалювати.

Марко кинув швидкий погляд на співбесідника, щоб пересвідчитись у його серйозності, і лише тоді дістав телефон. Цього разу він довго грався з налаштуваннями камери, від чого Жан лише ширше посміхався. 

В гами барв піднеси славу темної ночі

Вечоріло занадто швидко, повітря вистигало без сонця. Екскурсія мусила повертатись, але Марко вистачило кількох речень та милої посмішки, щоб переконати екскурсоводку йти без них. 

— У нас сімейна традиція — щороку їздити сюди. Мене усі знають і я усіх знаю, — пояснив юнак у відповідь на здивований погляд Жана. 

— Ми ніколи не їздили в гори — лише на море.

— І як тоді тебе сюди занесло? 

— Творча криза. Вирішив спробувати щось нове. 

Темні брови Марко підстрибнули.

— А по тобі не скажеш. Зазвичай люди намагаються уникати того, в чому вигоріли. 

— Я вигорів не від малювання, а від замовлень. Їх я й уникаю. 

— То ти… 

— Ілюстратор. Якщо добре заплатять, і графічний дизайнер. 

— Ну… я всього лише фотограф-самоучка. Не так престижно. 

Жан хмикнув. Настільки схожі й різні професії водночас. Вони обоє намагались передати своє бачення крізь зображення, просто робили це різними способами. 

— Мабуть, важко демонструвати щось своє крізь зображення, яке не можеш створити з нуля. 

— Створювати з нуля завжди важче. 

На небі проявився місяць і перші зірки. Жан дивився на це і розумів, що знову хоче намалювати зоряне небо, силуети дерев на його фоні. Тепер йому хотілось більше погратись з заходом сонця, з контрастом яскравого кривавого помаранча та глибокого кобальту чи сапфіра. Гратись з художніми матеріалами, з техніками чи контрастами йому не хотілось давно. Він занадто звик використовувати завчені шляхи. Мабуть, їхні стосунки з Мікасою були приречені саме через це. Він не кохав її, він просто звик до неї, вона завжди була завченим шляхом. 

— І ось це сфотографуй. 

— Ти вирішив остаточно довести, що вмієш малювати ніч? 

— Я вирішив увічнити її славу.

Марко дзвінко розсміявся, дістаючи телефон з кишені, а Жан усе ніяк не міг відірвати погляд від його обличчя. Ластовиння на його щоках нагадувало розсип зірок. Ніби хтось бризнув фарбою з пензля на обличчя Марко в намаганнях розсіяти зірки. Ця його особливість чіпляла Жана настільки, що він хотів це якось використати у своїх роботах, якось зобразити, але не знав як. 

Що навколо зірки розсіва

***

Ну а сам ти який?

Жан ледь не звалився з крісла від гуркоту за дверима. У двері дзвонили та стукали. Він намагався пригадати чому, але в голові стояв міцний туман після дрімоти. Тоді його нарешті ошпарило усвідомлення — це приїхали, щоб забрати картини на виставку. Жан миттю підірвався, на ходу приводячи себе до ладу, та відчинив. Працівники обдарували його максимальним невдоволенням, на яке йому лишалось опустити погляд. Поки картини забирали, у нього задзвонив телефон. Це був Конні. 

— У тебе ж ніби сьогодні картини забирають, так? Я можу забрати тебе і підкинути додому. 

Він досі ніяк не міг змиритися із тим, що після відпустки друзі ставляться до нього як до крихкого вантажу, який треба забирати, перевозити, стежити за ним і все це з максимальною обережністю. Та з іншої сторони це було зручно. До прикладу, зараз йому не доведеться думати як добиратися додому, адже є Конні з цим своїм обережним ставленням. 

— Я звільнюсь хвилин через двадцять. 

Насправді він звільнився лише за годину. Жан не розрахував, що картини потребують спеціального пакування і посиленої перевірки з боку власника. Але оскільки він досі був крихким вантажем, Конні не міг нічого сказати й просто нетерпляче курив надворі. 

Перш ніж сісти в машину друга, Жан позичив цигарку. Лише коли автівка зрушила з місця, він почав перевіряти речі, які мав би з собою взяти. Тепер він згадав за ключі, які занесла Мікаса і які лишились десь на студії. 

— Завези мене десь поїсти. Сумніваюсь, що вдома мене чекає вечеря. 

— Саша казала, що замовила тобі доставку. Половину, звісно, вона зʼїла, але з голоду не вмреш. 

— Може ви й одяг на виставку мені підготували? 

— Ґудзика підготували. Почепимо тобі на лоба, щоб чіпляв на нього свою губу. 

Жан мав визнати, що цей жарт був смішний. 

Квартира зустріла його холодом та порожнечею. Він почувався в ній так, ніби зимового ранку перед школою, коли вилазив з-під ковдри й миттю шкодував про це. У нього не було сумнівів щодо Мікаси. Вона лишила усе прибраним та охайним настільки, що складалось враження, ніби він щойно винайняв цю квартиру, а не прожив в ній уже декілька років поспіль. Любов до чистоти була в Мікаси в крові. 

В холодильнику на нього і справді чекала замовлена піца. Він швидко наповнив нею шлунок та завалився на застелене ліжко. Йому кортіло додивитись сон, але він ніяк не приходив. Він лежав, дрімав, спав, а перед очима була лише темрява. 

Вечір, день, а чи ранок?

Він прокидався, щоб заснути, і засинав, щоб прокинутись. Але бажане сузірʼя так і не приходило. Жан малими кроками нормалізував сон. Тепер він знову спав вночі, а вдень працював, як усі нормальні люди. Одного ранку він зміг навіть поголитись, повертаючи своїй борідці той охайний вигляд, за яким уже починав сумувати. Далі була стрижка. Він довірив своє волосся Саші. Знову. У неї був прихований талант до перукарства, який вона пояснювала великою родиною. Доки інші дівчата в її віці робили зачіски лялькам, вона робила зачіски сестрі та братам. Жан ще підготував одяг. Він зупинив свій вибір на зручній чорній лляній сорочці вільного крою та кремових штанах в офіційному стилі. У нього знайшлись сили навіть на те, щоб натерти до блиску туфлі. 

— Ти повернувся з відпустки втомленішим, ніж їхав, — вчергове нарікав Конні. 

Жан навіть не сперечався. Це була щира правда. І Конні знав чому так сталось, але вже не наважувався підіймати цю тему. 

Уся причина в Марко. 

Насправді відпустка вдалась завдяки йому. Щось було в їхньому спілкуванні, що штовхнуло Жана не лише на вихід з творчої кризи, а й на повний перегляд своїх цінностей. Але головне, що він малював, малював і отримував від цього щире задоволення. Тоді у Жана і зародилась ідея створити виставку. А Марко цю ідею лише роздмухував, ніби багаття. Він пообіцяв прийти. Пообіцяв робити більше фото, щоб йому було з чого малювати. Жан пообіцяв малювати. Це була чудова угода. 

Майже кожну ніч вони проводили разом. Марко водив його по різних місцях в околицях, щоб Жан мав різні ракурси та пейзажі для малювання, і все це фотографував на його прохання. Потім Марко терпляче чекав, доки Жан змалює з його телефона. Іноді Жан все ж наважувався одразу брати з собою матеріали, та малювати з місця, але це було занадто проблемно. Марко доводилось присвічувати йому з телефона, адже місячного світла було недостатньо.

Їхні нічні — і не лише — походеньки могли тривати ще дуже довго. Жан готовий був посприяти цьому фінансово чи в будь-який інший спосіб. Але його сприяння не знадобилось.

Марко з родиною виїхали серед ночі. Це сталося вже ближче до ранку. Жана тоді розбудили крики з вулиці, але він полінувався дізнатись подробиці та, перевернувшись на другий бік, продовжив сон. Вони не зустрілись за сніданком, який Жан перестав просипати лише заради розмови з Марко. За обідом і за вечерею вони не зустрілись теж. А коли Жан наважився стукати у двері сусіднього котеджу, перехожі повідомили йому, що родина звідти виїхала вночі. 

Тільки тоді на Жана впало розуміння власної легковажності. У нього немає навіть контактів Марко, адже він був переконаний, що вони ще встигнуть ними обмінятись. Навіщо квапитись, правда? У них попереду чудовий відпочинок серед лісів та долин, серед мʼякої ковдри нічного неба та плетива зірок. Жан брав телефон у руки лише для того, щоб перевірити час та раз на декілька днів послати друзям якусь коротку звістку про себе. Марко брав телефон для рук лише, щоб фотографувати на прохання Жана. 

Жан лишився без фотографій. В його душі, де тільки почало просвітлюватись, знову запанувала темрява.

Що на серці — чи промінь, чи ніч

Він вирішив лишитись. Можливо, Марко ще повернеться і вся ця ситуація якось виправиться. 

Але нічого не виправлялось. Ставало гірше. В новинах заговорили про аварію на підступах до його курорту. Жан не читав ці новини далі заголовку, не наважився. Він знову не наважувався потикатись далі свого котеджу через чутки про цю аварію, які були усюди. Усі про це говорили, тож йому доводилось лишатись у своїй маленькій фортеці. 

Він зміг повернутись додому тільки за декілька тижнів. Жан мав твердий намір влаштувати виставку. Йому хотілось перетворити свої невеличкі замальовки на справжні картини світової класики, які висітимуть на стінах в логічній послідовності, прикрашені громіздкими рамками. Туди Марко має прийти. Він пообіцяв. 

Намалюй мені ніч, коли зорі багряні,

Вирушають у путь, щоб згоріть

— Зірки існують для того, щоб світити та випромінювати тепло. Так вони можуть бути нашим орієнтиром та генератором життя, як Сонце. Але… Щоб усе це робити, вони мусять згоріти. Тож, фактично, зірки існують, щоб присвятити себе іншим, щоб згоріти заради цього. 

Жан ніколи не думав про зірки в такому контексті. Для нього це були красиві цяточки в небі, з яких часто надихались художники і які бували поширеними символами на картинах. Якби він знався на фізиці чи хімії, то бачив би в них набір хімічних елементів, з яких вони складаються. 

Але не Марко. Марко любив роздивлятись усе з різних ракурсів, ніби прагнув в одному обʼєкті побачити увесь всесвіт. Він чудово розумів людей, адже розглядав їх так само уважно, як зірки на небі. 

— Тобі личить бути фотографом. Просто личить. 

— Я запишу твоє визнання у своє портфоліо. А тепер намалюй мені ще одну ніч. З падаючою зіркою. 

З падаючою зіркою. Жан зараз дивився на цю падаючу зірку і намагався себе переконати в тому, що вона нормальна, хоча б нормальна. Іншого виходу у нього нема. От-от почнеться виставка і на цю падаючу зірку подивиться ще купа народу. Він вже не може нічого підправити. Наостанок хотілось провести пальцями по намальованому силуету, який теж дивився на свою бажану падаючу зірку, але він стримався. 

Намалюй мені ніч, коли зорі багряні,

Вирушають у путь, щоб згоріть

Сьогодні, прямо зараз Жан сяятиме яскраво, ніби зірка. Він сяятиме, віддаючи тепло, яке отримав у своїй відпустці. Сяятиме, щоб бути чиїмось орієнтиром так, як зробив це Марко для нього. Жан сяятиме, щоб згоріть. 

Виставка була відкрита з усіма урочистостями. Жан дав коментарі декільком ЗМІ, приймав привітання від неймовірної купи людей. Мікаса притягла Ерена, ніби він був найбільшим поціновувачем мистецтва, а Саша запросила Ніколо. Навіть Конні знайшов собі пару на цей день, але Жан не намагався запамʼятати цю дівчину, адже вона точно скоро зміниться. 

Лише він був сам-один. І це на нього тисло. Він тинявся залою, ніби неприкаяна душа. Він шукав, роздивлявся кожну людину. Ось якась білявка закочує свої зелені очі, ніби попереджаючи брюнетку з меланхолійним поглядом блакитних очей поруч з собою. Ось інша брюнетка вивчає одну картину з його композиції своїми сірими очима, доки хлопець з темним волоссям і світлим сірим поглядом дивиться лише на неї. Пересічна людина могла б назвати їх родичами, але Жан чудово бачив кохання між ним, він міг його торкнутись. 

Знову роздратований результатами свого пошуку, Жан перевів свої горіхові очі на центральну картину композиції. Він хотів втішитись якщо не присутністю реального, то хоча б намальованого Марко. Але серед натовпу маячив занадто знайомий обрис, який зачудовано розглядав силует на картині. Жан нахмурив брови, він не вірив у це. Йому просто здається. Це не може бути Марко. Навіщо Марко милиця? 

Але ноги тягли його вперед. Зупиняючись поруч зі знайомим незнайомцем, він рвучко перевів погляд з картини на юнака ліворуч від себе. 

Навіть чорна повʼязка на одному оці не могла приховати усе те тепло, усю радість, гордість і вдячність в погляді Марко. 

Жан не помилився в цій виставці. Він зробив ставку і вона зіграла. Це було набагато краще, ніж виграти неймовірну суму в лотереї. Мета цієї виставки від початку здавалась неймовірною. Але вона виконана. Жану більше нічого не треба. Ось це й усе, чого йому справді хотілось за останні тижні — лише побачити знайоме сузірʼя на усміхнених щоках. І зараз йому було байдуже, що частина цього сузір’я тепер прихована за ще свіжими шрамами. Він пізніше про це спитає, розбереться із цим. А зараз час обіймів, час подякувати як найкраще. 

І якщо вже їм судилось згоріти, якщо вони живуть, щоб згоріти, то нехай. Принаймні, Жан був певен, вони згорять разом.

Вирушають у путь, щоб згоріть.