“Довга дорога”

Літо підходить до завершення. В академію прийнято приїхати за декілька тижнів до початку занять. На це є важливі причини… як, наприклад те що ти маєш познайомитися з іншими королівськими та графськими отприсками. Ще в тебе може бути час подивитися академію. Кажуть, що в академії велика і гарна бібліотека, а який там сад! Він прикрашає головний вхід в академію. У ньому сотні сортів квітів і кущів, гарні й величні дерева. Їхні віття закривають стежки і лавки під ними, створюючи затишну прохолоду навіть у найспекотніші дні. В саду завжди царить спокій і злагода, співають пташки.В цілому сад—це одне з найгарніших місць чотирьох королівств…

-Дійсно цікаво,-юна леді Златослава сиділа, слухаючи свою подругу Мелісу, яка розповідала про академію і як їй повезло, що вона зможе її хоча б побачити. А Злата тим часом не слухала подругу. Вона дійсно намагалася ловити слова дівчини, але все ж не могла зупинити на них увагу. Її думки були заповнені чимось іншим. Вона дивилася у вікно і думала:

“Може це все помилка? Я просто обіднівша дворянка яка мала вчитися вдома, а не з королями і графами…”

Меліса продовжувала щось говорити, намагаючись донести свою захопленість, але Злата майже не чула її слів. Вона все більше заглиблювалася у свої роздуми.

Невідомість про те, що чекає попереду, настільки переповнювала її, що все інше здавалося неважливим. Чи дійсно вона належить до цього світу? Чи зможе вона вписатися серед таких, як Меліса- благородних, рішучих і відкритих для нових можливостей?

В цей момент карета раптово зупинилася, легенько сколихнулося. Но цього вистачило щоб звернути на це увагу. Це було дивно, адже дорога до академії мала бути рівною та безпечною. Злата насторожено підняла погляд, вивчаючи обличчя своєї подруги. Меліса виглядала стривоженою і дивилася у вікно, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

-Ой лишенько, може це дикі вовки?-Запитала Меліса, оглядаючись навколо.

-Все може бути, але я хочу вірити, що це нічого серйозного,-Тихо відповіла майбутня студентка, намагаючись не вказувати занепокоєння. На дворі вже стемніло, і тільки слабке світло від луни проливалося на дорогу, що приносило додатковий холод і тривогу в атмосферу.

Тим часом були тихі як шепіт чутні звуки, що долітали ззаду карети – це було шепоти стражів і шелест листя, який нагадував шепіт колискової, запрошуючи до сну.

Стражники перешіптувалися між собою, їхні голоси тремтіли від непевності. Вони бачили силует на узбіччі дороги – щось темне, майже нерухоме, лише

янтарні очі світилися в пітьмі. Вони не наважувалися підійти ближче, бо відчували: це може бути небезпечно. Можливо, це просто їхні забобони, а  можливо, інстинкт самозбереження, що шепотів їм про загрозу.

-Я не можу більше просто сидіти склавши руки…– раптом промовила молода леді.

Вона рішуче піднялася зі свого місця, підійшла до дверцят карети. Знала, що за нею спостерігають злякані, насторожені оченята її вірної подруги. Але жодні слова Меліса не змогли б її зупинити.

Вона вийшла у ніч. Холодний вітер одразу підхопив її чорні локони, розвіявши їх  у темряві, перш ніж ті плавно опустили на плечі. Її силует, освітлений блідим сяйвом місяця, неквапно рухався вперед. Злата прямувала до стражників, маючи намір запитати, що сталося. Але за кілька кроків до них вона замерла.

Два маленькі янтарні очі вдивлялися в неї знизу.

–Боже, привіт маленький. Це ти так усіх налякав? –Злата обережно нахилилася й підняла крихітного власника цих загадкових очей.

В її долонях опинилося тендітне, тепле створіння—маленьке чорне кошеня. Воно довірливо притулилося до неї, буркочучи щось собі під ніс.

–Ох Злато.. Це всього лише котик?

ЇЇ голос був наповнений і здивуванням, і сміхом, і прихованою радістю.

Злата лише тихо усміхнулася, дивлячись на маленьке створіння у своїх руках. Але чомусь їй здавалося, що ця зустріч була не зовсім випадковою…

–Леді Златослава, Меліса, ви маєте бути в кареті!-До них підійшов стражник. Так-так, той самий, який злякався маленького кошенятка. Він виглядав стривожено і трохи нервозним… Мабуть це його перше нічне завдання бо виглядає він молодо.. дуже молодо йому на вигляд не більше двадцяти одного.
–Вам треба повернутися до карети, щоб ми продовжили маршрут. До академії залишилося не так далеко. І можете викинути цього блохастого кота? В академії не дозволені тварини.

“Так, він гарний… але характер у нього кепський!”—Дівчина знала, що Меліса точно закохається в нього до смерті. Вона, як завжди більше дивилася на обкладинку, ніж на зміст… “І як ми досі дружимо? Ми ж такі різні…”

–Злата, ходімо, ми вже скоро приїдемо в академію!—Меліса раділа, їй мабуть хотіла співати й кричати від щастя. Вона ось-ось побачить академію, про яку чули всі- і простолюдини, і дворяни.

— А котика…

— Я його не залишу! – мій голос був досить гучним і суворим. Але я не хотіла її налякати.. хоча, здається, саме так і вийшло.

Меліса потягнула мене за руку назад до карети. За всю решту дороги вона не промовила ні словечка… Якщо чесно, мені було дуже соромно, але я розуміла, що нічого поганого не зробила. Я просто відстоювала свої межі й свою точку зору на цього янтарно-окого кошеняти.

А він проспав на складках мого плаща всю дорогу до Академії…

Туман згущувався за вікном, небо майже повністю затягли дощові хмари. Здавалося, ось-ось почнеться буря… У наших краях вони траплялися рідко, але завжди були смертельними. Атмосфера в кареті теж була напруженою. Меліса мовчки дивилася у вікно, спостерігаючи за темним, густим лісом, ніби щось роздумуючи.

“Меліса… моя люба подруга… Ти ніколи не змінюєшся,” — ця думка не покидала мене. Я знаю її з самого дитинства, і наскільки пам’ятаю, вона завжди була такою — ніжною, тендітною, довірливою. Їй би підійшла роль доньки аристократа, яка не знала бідності, жорстокості, голоду, холоду… Доньки, яку любили б просто так, без умов і вимог. Але доля розпорядилася інакше.

Як і очікувалося, почався дощ. Поки що він був легким, але хто знає, надовго чи ні? Сподіваюся, ми приїдемо швидше… Ззовні чулися голоси стражників, глухе цокання копит, шум дощу і дзвін дзвонів.

“Вже північ…”-Мої думки були ще зайняті роздумами а мій погляд зупинився на кошеняті, що мирно дрімало в мене на колінах. Думки про нього не давали спокою.

“Звідки ти? Хто тебе тут залишив? Ти прийшов сюди сам? І головне… що мені з тобою робити?”-Але відступати вже пізно. Якщо вже я його взяла, то відповідальність тепер на мені.

Дзвін ставав гучнішим. Ще мить — і ось ми побачили величні багні Академії. Я помітила, як очі Меліси заблищали. Це не могло не потішити мене. Нарешті ми побачимо найкращу Академію у світі…

Коні зупинилися біля центрального входу, дозволяючи краще роздивитися ворота… і вони були прекрасними.

“Чи може тут бути щось не гарне?”

Золоті ворота, обвиті плющем і живими квітами, відкривали вид на величезний головний сад Академії. Там були дві альтанки… і хлопець, який стояв біля входу.

З далекої відстані його обличчя розгледіти було важко, але дивитися на когось так відкрито було не дуже чемно. А ще більш неетично — витріщатися на принца. Його статус видавав кожен елемент: постава, дорога пастельна фарба на волоссі, витончене вбрання…

На жаль чи на щастя, їхні погляди зустрілися.

Перша відвернулася Златослава. І вона навіть не могла пояснити собі, що в його очах її насторожило…

— Леді Златослава, ви будете виходити? — почувся знайомий голос, повний насмішки. Це був той самий стражник…

Златослава вийшла з карети, притискаючи до грудей маленького чорного котика. Його янтарні очі мерехтіли в сутінках, відбиваючи світло ліхтарів, що освітлювали головний вхід до Академії. Поруч, мов тінь, з карети спустилася Меліса, зачаровано роздивляючись величні стіни будівлі.

— Оце так… — ледве чутно прошепотіла вона, відчуваючи, як її серце починає битися швидше від захоплення.

Ворота повільно відчинилися, скриплячи старовинним металом. Всередині виднілися доглянуті доріжки, садові алеї, і десь вдалині — темні вежі Академії, що здіймалися в нічне небо.

— Леді Златослава, прошу, прямуйте за мною, — голос стражника був спокійним, але його очі ковзнули по коту в її руках із невдоволенням.

Злата промовчала, тільки міцніше стисла пухнастого друга. Коли вони зробили перші кроки за ворота, її не покидало відчуття, що з цієї миті зміниться все…