Глава 2.1

Можливо, через риси обличчя. Або через пастельно-рожеву сукню з мереживом, що ніжно спадала складками. А може, через маленькі білі бантики у волоссі…

Колись, ще в дитинстві, Меліса пошепки зізналася Златі, що мріє хоч раз пожити, як справжня графиня – у власному просторому покої, з гардеробом, повним суконь, із найкращими іграшками, з прислугою, що виконувала б будь-яке її бажання.

– А ти, Злато? – тоді запитала вона.

І Злата з посмішкою відповіла, що, напевно, хотіла б навпаки – пожити у звичайній сім’ї, де не потрібно бути ідеально вихованою, не треба щодня годинами вивчати музику, етикет, манери… Де в домі панує лише тепло й любов, а не холодні порожні стіни та нескінченні батьківські від’їзди до сусідніх графств.

Вони були ще дітьми. І вони мріяли.

Злата знову подивилася на Енід. Вона більше не вагалася, не дивилася на неї розгублено – а просто видихнула і швидко промовила:

– Злато, а ти знаєш щось про монстрів? А про ходячі дерева?

Ці слова вибили її з рівноваги. Діти запитували таке? Хто міг їм розповісти про це?

– Вам вихователі про монстрів розказали? – перепитала вона, злегка нахиляючись. – Так, я дещо знаю… Але тільки з книжок. І цього навряд чи буде достатньо. Тим більше про ходячі дерева…

Злата замислилася. Колись вона чула подібні історії від дідуся. Він працював садівником у ботанічних садах Академії – тих, що зараз занедбані. Дідусь казав, що в академічних лісах, у горах та водоймах бачили істот, яких не мало бути в природі. І він сам, нібито, був свідком того, як із озера виходили дивні водяні створіння.

З того часу сади спорожніли, теплиці заросли плющем, а водойми були оточені високими парканами.

Злата напевно мала б щось запідозрити…

Що могли зробити маленькі діти з інформацією про монстрів?

Академія була ізольованою від зовнішнього світу, єдиним шляхом назовні залишалася дорога до поселення, куди студентів відправляли на вихідні. Там було чим зайнятися: магазини, полігони для стрільби з лука, місця для тренувань у фехтуванні та рукопашному бою, конюшні, пекарні. Але навіть там ніхто не говорив про… це.

Чому ж тоді діти запитали про монстрів?

Чи варто піти й розпитати їх про це? Чи краще спочатку розповісти про все Мелісі?

З цими думками Злата вийшла з бібліотеки й рушила довгим коридором на другий поверх, до спалень. Її кроки відлунювали в просторому приміщенні, а погляд час від часу зупинявся на картинах, що прикрашали темні стіни. Навпроти них, на протилежній стороні коридору, височіли величезні панорамні вікна.

З них відкривався краєвид на занедбаний сад і старі теплиці. Внизу, між клумбами, дівчата пили чай, студенти займалися своїми справами. А ще далі, за високим муром, здіймалися густі ліси та гірські схили, що зливалися з небом. На самому горизонті виднілися дахи сільських будинків.

І ось, заглибившись у власні думки, Злата несподівано врізалася в когось.

Відчуття було таким, ніби час на мить зупинився. Вона підняла голову – і зустрілася поглядом із незнайомцем.

Кілька секунд, що відчувалися, як вічність.

А потім Злата усвідомила, хто перед нею.

Це був той самий принц, який спостерігав за їхнім прибуттям до Академії кілька днів тому.

Зараз, коли вона стояла так близько, змогла краще його роздивитися. Перше, що привернуло її увагу, – волосся. Пастельно-рожевого кольору. У їхньому світі лише вищі аристократи чи члени королівських родин могли дозволити собі таку розкіш.

Вона відвела погляд – і в ту ж мить помітила, що її брошка лежить на підлозі.

Ця річ була єдиним, що залишилося їй від матері.

Злата вже хотіла нахилитися, щоб підняти її, коли юнак випередив її.

Він присів, узяв брошку в руку. Сонячне світло, що лилося з вікна, заграло на її поверхні Навіть трохи подряпаний камінь сяяв темним синім відблиском, на ньому виднілися золоті зірки, місяць і сонце на протилежних краях.

— Тримайте, це, мабуть, ваша брошка, — його голос був спокійним, хоч у холодних очах не читалося ні злості, ні дружелюбності. Принаймні зараз не схоже, що він має злі наміри.

Злата обережно простягнула руку, і він легким рухом поклав цю маленьку річ у її не менш маленьку бліду долоню. Вони затримали погляди одне на одному. Обіднє сонце м’яко освітлювало коридори, додаючи теплоти двом самотнім фігурам, що завмерли у мовчанні.

Коли ж вони відвели очі, вдалині почувся голос — далекий, але достатньо чіткий, щоб вони обоє його почули. Принц Патрік відвів погляд, а в наступну мить його очі знову стали крижаними. Він обернувся до коридору, звідки ось-ось мав з’явитися незнайомий гість.

— Вибачте, леді…

— Леді Златослава, — вона постаралася говорити якомога спокійніше, хоч відчувала дивне бажання якомога швидше завершити цю розмову.

— Так, леді Златослава, я вибачаюся, мене вже чекають.

Він зробив легкий уклін, не такий глибокий, як годилося за етикетом, і швидко пішов у напрямку виходу. За кілька секунд він зник за поворотом, і Злата більше не могла його бачити.

— Його очі… вони дійсно різні? — несподівано запитала Меліса.

Питання здалося дивним, але цілком логічним. Простолюдинам і слугам не дозволялося піднімати погляд на принців та знать, тож Меліса, навіть якби бачила його, не змогла б розгледіти деталі.

— Я не вдивлялася, — чесно відповіла Злата, заплітаючи перед дзеркалом свої чорні, майже як смола, пасма. — Але, здається, так, вони різні. А якби ти побачила його волосся зблизька, то, напевно, знепритомніла б. Чесно, вони такі гарні… напевно, ще й м’які. Хоча, нам з тобою це перевірити не судилося.

Меліса засміялася. Злата рідко жартувала, і подруга завжди ловила такі моменти, щоб хоч трохи розважитися.

— Вони дійсно такі? Але ж фарба, особливо рожева, дуже дорога?

Обидві замислилися. Злата була впевнена, що в королівській скарбниці точно вистачає грошей на будь-які примхи принца. Хоча… якщо подумати, після десятирічної війни з королівством Фарінта казна, ймовірно, ще не оговталася. Але ж королівська сім’я — це зовсім інше. Їм би вистачило золота навіть на покупку сусіднього королівства…

Вона зітхнула. Яка різниця? Навряд чи ми зустрінемося ще раз…

— О, Меліса, я зовсім забула тобі сказати! — Злата повернулася до подруги, яка сиділа на її постелі.

Сонячні промені ніжно проникали в кімнату, наповнюючи її м’яким світлом. У повітрі вловлювався запах книг, свіжої постелі та легка волога після нещодавнього дощу.

— Коли ти пішла з бібліотеки, я ще трохи переглядала книги. І тоді до мене підбігли ті малюки…

— Енід та Марсель?

— Так, але не перебивай, зараз розповім найцікавіше! — Злата хмикнула, а потім, ніби на мить задумавшись, продовжила. — Вони підбігли і почали розпитувати мене про монстрів і якісь ходячі дерева… От скажи, що їм від мене треба було?

Вона зітхнула і посміхнулася про себе, а вже за мить розтягнулася на спині поруч із подругою. Її чорне волосся розсипалося по подушці, але вона навіть не намагалася його зібрати.

Злата дивилася в стелю, розмірковуючи про завтрашній день. Що задумали ці малі? Вони точно не обмежаться лише розпитуваннями… Хоча, це вже не її справа. Нехай про них турбуються няні та вихователі.

Вона закрила очі. Навколо панувала тиша. Навіть балакуча Меліса мовчала, задумавшись про щось своє.

З моменту приїзду сюди вони не так багато часу проводили разом. Їхні кімнати знаходилися в різних крилах: Меліса жила серед прислуги, супроводжуючих та робочих, а Злата — серед інших студентів. Але це не означало, що вони бачилися лише зрідка. Навпаки, їхні зустрічі завжди відбувалися в найнесподіваніших місцях.

Як часто казала Меліса:

«— Бог нас завжди зведе в одному місці, Злато.»

Останні дні літа

За декілька днів у стінах Академії Злата зрозуміла, що їй і не потрібно багато розмов. Достатньо просто лежати поруч із кимось, відчувати чиюсь присутність і не вимовляти зайвих слів. Було в цьому щось заспокійливе.

Ці останні літні дні видалися спекотними. Особливо для юних леді, що мусили носити важкі, пишні сукні. Вони справді виглядали гарно, естетично, навіть велично. Але сидіти в такому вбранні у розпеченій кареті – не найприємніше випробування.

Злата повільно перебирала свої чорні локони, розмірковуючи про щось своє, коли Меліса раптово порушила тишу доволі незвичною розмовою:

— Златочко, люба, завтра за обідом можеш піти зі мною подивитися на прибуття особливих студентів?

— Особливих студентів? — Злата підвелася на лікоть і зустрілася поглядом із подругою. У її очах читалося мовчазне благання про згоду.

— Добре, я піду.

Але навіть давши згоду, Злата не могла позбутися думок: що за особливі студенти? Можливо, це нащадки важливих династій?

— Ох, дякую, дякую! — Меліса сяяла від радості, але, побачивши нерозуміння в очах подруги, швидко пояснила:

— “Особливими студентами” називають трьох прибулих. Кажуть, серед них майбутній імператор… або султан. Я точно не зрозуміла, але що важливо — він буде навчатися разом із тобою в одному крилі!

— Ти казала троє студентів? Хто ж інші двоє? — Злата сіла на край ліжка, уважно слухаючи подругу. За весь цей час в Академії вона майже не розмовляла з іншими, лише зрідка допомагала розгубленим новачкам знайти потрібний коридор. Єдиною близькою людиною тут залишалася Меліса.

— Двоє інших — це діти.

— Діти? — Злата здивовано підняла брову. — Я вже нічому не дивуватимусь у цій Академії. Якщо колись тут з’являться немовлята, я навіть не здригнуся.

Меліса заливчасто розсміялася, а Злата, усміхнувшись куточками вуст, знову відкинулася на ліжко, спостерігаючи за подругою.

— Ой лишенько, вже десята! За п’ять хвилин! Ладненько, до завтра, Златочко! — вигукнула Меліса, підхопила поділ своєї сукні й вискочила з кімнати, напевно, прямуючи до свого крила.

Злата зітхнула, ледве помітно похитала головою:

— Знову не зачинила двері…

Вона підвелася, підійшла до дверей і м’яко повернула ключ у замку. Клацання пролунав у тиші майже урочисто, ніби відділяючи її маленький світ від великої, хаотичної Академії.

У кімнаті запанував спокій, лише вітер грайливо ворушив фіранки, мовби намагаючись увірватися всередину. Напроти ліжка стояла стара шафа — висока, з темного дерева, прикрашена витонченими різьбленими візерунками. Вона скрипнула, зреагувавши на легке тремтіння підлоги.

За вікном мало б сяяти сріблясте місячне світло, але воно потонуло в густих, важких хмарах. Десь у далечині загуркотів грім. Вітер зробився різким, принісши із собою запах мокрої землі. Літній, спекотний день поступився місцем холодному, темному вечору.

Злата потягнулася до верхньої шухляди шафи й витягла маленький записник. Його потерта шкіряна обкладинка була ще теплою від дотику її пальців.

— Що ж, сьогодні сталося чимало незвичайного…

Вона вмостилася на краю ліжка, ближче до відкритого вікна, де вітер легкими подихами ковзав її щоками. Затиснувши між пальцями перо, вона занурила його в чорнило й почала писати.

Рядки лягали один за одним, переплітаючись у довгу, мовчазну сповідь. Вона виливала на папір усе — здивування, тривогу, навіть приховане хвилювання.

Дощ за вікном набирав сили, краплі билися об підвіконня, стікаючи тонкими струмками вниз.

Злата дописала останнє речення й відклала перо. Навколо не було ні душі. Тільки ніч, зітхання вітру і шепіт дощу.

З відкритого вікна долинало шарудіння дерев, глухі сплески води, що розбивалася об каміння.

І тільки зараз вона усвідомила: їй добре тут, у цій невеликій, але затишній кімнаті. Її власний, тихий прихисток серед розкішної Академії — з одним ліжком, великою шафою, картинами на високій білій стелі, темним дерев’яним столом, заставленим дрібничками.

Спочатку їй здавалося, що ця кімната холодна й чужа, але тепер… Тепер вона була домом.

Їхнє крило відокремлювало її від “простолюдинів” — студентів без титулів. Саме там, по інший бік цих стін, жила Меліса.

Злата заплющила очі. Дощ заспокоював. Ця ніч мала бути довгою.