Глава 10 Кіт та хлопчик

-У темній кімнаті усі кішки сірі… Цікаво, це як?

-Це… типу того, що коли ти не можеш добре роздивитися, тоді всі однакові, тому легко і переплутати. Ну, кішок… Або… – Уйон затнувся, його пальці легко торкнулися обличчя Йонбока.

-Або… – голос низький та гортанний. Вичікувальний погляд. Фелікс не відводить очей. Його губи напіввідкриті. Голова лежить на грудях хлопця, який дивитися згори. Пучки пальців Уйона малюють візерунки по скроні, вилиці, ковзають по носі, окреслюють контур губ. Зупиняються.

Дихати.

Десь розбиваються дощові краплі, падаючи з гілок дерев у калюжі.

Дзвінко.

Пальці притискаються до вуст, ковзають між ними усередину. Повіки Лікса тріпочуть крилами метелика. Ледь вловимо.

Ви-ди-х.

Долоня м’яко накриває руку Фелікса, штовхає по тілу вниз. Груди, живіт, пірнути під гумку штанів. Ще… нижче.

Вдиииих.

Плавний рух, ковзання. Зупинка. На мить до… несвідомого поштовху у власну долоню. З ошелешеним ахххх! І потилицею впертися у плече.

Прогин.

Ви-ди-х.

-Ти… зробиш це… сам, – від голосу Уйона шкіра вкривається сиротами.

-Я… – Лікс завмирає в його руках.

-Таааак… І не кажи, що ніколи такого не робив – не повірю, – вишкір, волого зблискують зуби у напівтемряві. Чон торкається кінчиком носа скроні Йонбока, ніби винюхуючи запах зі шкіри.

В-дииихх.

-Ні… – голос оксамитовий, низький, вібруючий, – ро-би-в.

Видих.

-Ну, то будь чемним хлопчиком, по-ка-жи мені…

Соватися по твердому, підіймаючи сідниці, виплутатися із штанів та спіднього. Прохолодне повітря змушує здригнутися. Гаряча долоня по члену – ошелешує. Втягнути повітря судомно носом так сильно, що западають ніздрі. Долоня Уйона поверх його – стискання. І перший рух від голівки до основи. По-ві-ль-но… Шкіра під долонею – атлас. Знову догори. Пальці тремтять. Круговим рухом по ніжній плоті.

Гаряче.

Бо-ля-че?

Солодко.

-Умммррр… – муркотіння над вухом, – Щшшшееее…

Дихання приємно лоскоче шкіру. Чон підштовхує його руку, ведучи долоню донизу. Трохи різкіше у основи, посилюючи тиск пальців.

Ви-ди-х.

І знову доверху, плавно, розмірено, до одурі повільно.

-А тепер сам…

Йонбок відчуває, як зникає тиск на кисть. Трохи сповзає вниз, влаштовуючись зручніше. Рухи такі плавні спочатку набирають темп. Мілко тремтять напружені м’язи живота та стегон. Він відкидається назад всім тілом. Запрокинута голова, широко відкритий рот. Дихання хрипке та часте. Затиснутий в долоні член пульсує. Від паху по тілу плескає гарячим, мов лава. Віддає в поперек розрядом струму, змушуючи тіло битися у  конвульсіях. Хлопець закусує губу, із силою. Ще… трохи, зовсім трохи…

-Так! О, таааак!

Схлип.

Стогін.

Фелікс утикається носом в шию Уйона, розтискає кулак, дозволяючи собі пролитися на живіт мутним струменем, прогинаючись в попереку з такою силою,що здається зараз підніметься в мостик. У повітрі розливається запах розігрітого пластику та кориці.

-Ч-ч-чорт… – він хапає повітря широко відкритим ротом, – Це…

-Фантастично… – видихає Уйон, із силою втискаючись у його стегно пахом. Декілька конвульсивних рухів, хрипкий видих, тіло розслабляється, опадаючи на підлогу, – Ти афігенний, хлопчику!

Він видає звук мирррхх, тручись носом у вилицю Йонбока.

-Кіт… – Фелікс пальцями водить йому під підборіддям, від чого Чон мружиться та знову муркоче, – Не сірий. Тепер не сплутаю.

 

***

За вікном тихо шепоче вітер у кронах дерев. Легкий протяг залишає холодні відмітини на гарячих тілах. Місяць ховається у ковдрі хмар.

-Треба йти.

-Ще трохи…

-Ти зараз заснеш просто тут.

-І що?

-Змерзнеш і застудишся…

-Ти мені не дозволиш.

-Не дозволю.

-Кііт…

-Мирррррххх…

Йонбок ворушиться, намагаючись сісти рівніше. Уйон морщиться, розтираючи затерплу руку. Мерзлякувато здригається.

-Холодно, бляха.

-Зимнота… – тягне Фелікс, нарешті підводячись. Обертається, простягає руку, допомагаючи встати Чону. Вони опиняються один навпроти одного. Їх погляди зустрічаються. Перепліт пальців. На мить. Обличчя у небезпечній близькості, напіввідкриті вуста…

І… ви-дихх.

Вони одночасно роблять крок назад, ніби у танці. Розмикаючи руки. Розриваючи зоровий контакт. Фелікс спрямовує свій погляд до висвітленого прямокутника вікна, за яким видно зубчасту смужку лісу. Там на виднокраї починає рожевіти полоса неба. Світанок.

Двоє стояли під кронами дерев, оповиті сірим серпанком. Привиди у світанковій імлі.

-Ну, бувай, – короткий кивок, фігура у каптурі рухається по ледь помітній стежині з пагорба.

-Уйоне…

-Так? – зупинка, поворот тіла, граційно.

-Я… – Фелікс переминається з ноги на ногу, його долоньки повністю заховані у рукави кофти, – Ми могли би…

Уйон дивиться на хлопця, на обличчі з’являється тепла посмішка.

-Все залишиться тут.

-Дякую…

-Немає за що.

-А… тебе не будуть питати, ну… Де ти був усю ніч? – в голосі Йонбока занепокоєння.

-Ні… Адже я – кіт. А кіт гуляє, де сам собі знає. Мирррррххх… – Уйон потягається, його тіло вигинається, мов у нього дійсно є хвіст, який зараз мав би піднятися догори, як у справжнього кота. Поводить плечима, розвертається і щезає у тумані. Лише шурхотіння кроків деякий час нагадують про те, що він дійсно тут був. Та за мить стихають і вони.

 

Вечір понеділка

-Йонбок, – Хан простягає мемберу прямокутну коробку, – Це той во… Телефон. Тобі.

Фелікс бере до рук досить важку упаковку. Він тільки приїхав із фотосесії до офісу компанії, де вони домовилися зустрітися усі разом.  Дивиться на Джисона. У того підпухлі губи, дивно блискучі очі, і навіть висока горловина гольфа не може повністю приховати розсип багряно-синіх відмітин на шиї. Лікс усміхається:

-Дякую, але… не варто було, чесно. Я би і сам…

-Ні-ні! Це був мій косяк, – Хан здіймає догори руки.

-Дякую, – ще раз говорить Фелікс, ховаючи коробку з телефоном до торбинки.

-Ну… то що, йдемо? – Синмін виходить із дверей репетиційної зали.

-Так…

-Отже, куди на вечерю? – позаду Фелікса та Хана з’являється Чанбін.

-А вам все би тільки жерти! – Мінхо корчить удавано незадоволену гримасу.

-Бо ми – організми молоді! Нам потрібно паливо для безперебійного функціонування, – Хан притирається до Лі Ноу боком, заводячи його руку собі на талію.

-Чекаємо на лідера та макне і – погнали! – Чанбін плескає у долоні.

-Я хочу рамьон! – Чонін, який приєднується до них, мружиться, від чого стає ще більше схожим на маленьку пустельну лисичку.

-А я думав ще трохи попрацювати, – Чан натягає на ходу куртку.

-Неа! Відмазка не канає! – Чанбін приобіймає лідера за плечі.

-У нас залізобетонний привід провести вечір в пабі!

-Який? – Чан з цікавістю дивиться на решту мемберів.

-Так новий телефон Йонбока треба обмити! Щоб, той добре працював, – діловито пояснює Хан.

-А… ну, то святе, – погоджується Бан Чан.

-Тільки не так, як на вихідні обмивали… Без фанатизму, – Мінхо хитро дивиться в очі Фелікса.

-Ага… – Лікс опускає голову, відчуваючи, що червоніє.

-І, може ти все ж таки скажеш, кому було те повідомлення? – Хан дивиться з хитрим прискалом очей.

-Ну, що ви до нього дісталися. Він же казав – мамі писав, – Кріс обійняв Йонбока, – І взагалі, ходіть давайте вже. Я їсти хочу!

***

Фелікс із насолодою розтягнувся на ліжку. День був важким, вечір хоч і приємним, але занадто довгим. Тепер єдине, що йому хотілося це забратися під ковдру та спати. Телефон на тумбочці видав характерний звук нового повідомлення. Хлопець взяв смартофна до рук, активував екран. Два сповіщення світилися миготливими вогниками. Він відкрив перше:

Hwang: Привіт. Пробач, що довго не писав. Дякую за привітання. Ти як?

Йонбок усміхнувся із теплотою. Швидко набрав відповідь:

Yong.Lixx: Прошу. Привіт. День трохи тяжкий. Завтра виступ на шоу. Хочу спати.

Друге повідомлення він не відкривав досить довго. Декілька разів відкладав телефон. Але нарешті вирішив прочитати:

Black Cat: Hi, baby! Хотів сказати, що Джинні з тобою неймовірно пощастило. Сподіваюся, у вас все налагодиться. А я буду радий зустрітися на шоу. Кіт.

Yong.Lixx: Дякую. Чекатиму з нетерпінням! До зустрічі завтра! І… хотів сказати, що мені сподобалася наша остання взаємодія. Your  boy.