Частина 7 Розподіл

Геґрід стояв на пероні, височіючи над натовпом. Від вчорашнього «Ягермейстера» не залишилося й сліду сп’яніння. Магічні трави лікеру пройшли повну дистиляцію в організмі напіввелетня, залишивши після себе кришталеву впевність у власних силах, легку агресію професійного вишибали та погляд людини яка щойно вигадала геніальний, але абсолютно божевільний план.

Октавіан, ледь побачивши наближення Геґріда, різко згорнув усі тактичні звіти. Я відчув у голові коротку, чітку думку: «Стомлено: Господарю, біологічна загроза типу “Велетень-ініціатор” перевищує мої поточні потужності обробки абсурду. Йду в офлайн. Перебуватиму в штаб-квартирі “Gucci” до стабілізації обстановки. Не турбувати».

Крук чорною тінню пірнув у розкритий портфель, і я почув, як усередині клацнув замок його кабінету.

– Першокласники! Всі до мене! Швидше, не баріться, ми втрачаємо тактичну перевагу! – гаркнув Геґрід так, що першокурсники миттєво вишикувалися в колону по двоє, навіть не писнувши.

Він помітив мене і по-дружньому, але з силою гідравлічного преса, стиснув моє плече. – Гаррі! Добре, що ти тут. Слухай, у мене з’явилася ідея. Чого ми маємо пливти на цих старих човнах по чотири людини? Це ж неефективно! Я от подумав: якщо зв’язати їх усі разом і причепити до Гігантського Кальмара, ми перетнемо озеро за сорок секунд! Правда, Кальмар ще про це не знає, але я маю вагомі аргументи, – він поплескав по своїй величезній кишені, де щось важке і металеве видало загрозливий звук.

– Геґріде, може, краще за статутом? По-старому? – обережно запитав я, відчуваючи, як підошви моїх кросівок знову трохи втискаються в землю під його рукою.

– Статути пишуть ті, хто боїться глибини, малий! – відрізав лісник, окинувши берег озера поглядом полководця, що планує висадку в Нормандії. – Але добре, Дамблдор просив «без ексцесів». Хоча мій план з десантуванням прямо на вежу Грифіндору все ще в розробці. Там треба тільки кут нахилу катапульти розрахувати…

Ми спустилися до берега. Геґрід йшов попереду, розсуваючи густі кущі одним рухом руки, ніби це була легка фіранка. Рон, що йшов поруч зі мною, боявся навіть дихнути, дивлячись на величезну спину лісника.

– Сідайте в човни! Швидко! По чотири особи! – командував Геґрід, розсаджуючи дітей з такою впевненістю, ніби він формував екіпажі для штурмових катерів. – І не здумайте пхати руки у воду. Якщо хтось випаде – рятувати не буду, це буде природний відбір! У магічному світі виживають лише ті, хто вміє триматися за борт!

Він усівся у власний човен, який під його вагою не просто затріщав, а видав звук капітуляції. – Вперед! На штурм знань!

Човни відчалили, розрізаючи дзеркальну гладь озера. Попереду, крізь туман, почали проступати контури замку. Гоґвортс виблискував тисячами вогнів, але Геґрід стояв у повний зріст на носі свого човна, тримаючи ліхтар як бойовий прапор ніби він особисто збирався приймати у замку капітуляцію.

Коли човни нарешті причалили до підземної пристані, Геґрід вистрибнув на каміння з легкістю, яка зовсім не пасувала його габаритам. Він вишикував нас у колону по двоє і повів крутими кам’яними сходами прямо до величезних дубових дверей замку.

Там на нас уже чекала професорка Макґонеґел. Вона стояла рівно, як натягнута струна, і її суворий погляд зазвичай змушував серця першокурсників тікати в п’яти. Але не сьогодні. Геґрід вийшов уперед, випрямився і віддав честь так різко, що вітер від помаху його руки ледь не здув капелюх із найближчого учня.

– Пані професорко! Об’єкт «Першокурсники» доставлений у повному складі! – прогримів він на весь хол. – Втрат під час переправи через водну перешкоду не зафіксовано! Диверсійних груп Гігантського Кальмара не виявлено! Стан особового складу – задовільний, хоча деякі одиниці потребують термінової калорійної підзарядки! Пост здав!

Макґонеґел кілька секунд просто мовчки дивилася на нього, кліпаючи очима за скельцями окулярів. Потім вона ледь помітно похитала головою і прошепотіла собі під ніс так, що почув тільки я: – Зовсім уже поїхав у своєму лісі… Сила трав сильніша за здоровий глузд.

– Дякую, Геґріде, – сухо відповіла вона вже вголос. – Я їх забираю.

Вона провела нас до невеликої кімнати очікування поруч із Великим залом. Повітря там було прохолодним, а діти навколо тремтіли від хвилювання. Раптом крізь стіни почали просочуватися сріблясто-білі фігури. Привиди Гоґвортсу випливли на середину кімнати, тихо обговорюючи свої справи.

Більшість учнів з криками відсахнулися назад, але я, через мольфарське минуле був звичний до привидів та духів, просто підійшов ближче.

– Вечір добрий, панове, – спокійно звернувся я до Товстого Ченця, який пролітав найближче. – Як сьогодні ефірна провідність у замку? Не занадто вогко для вашого агрегатного стану?

Привид завмер у повітрі, його кругле обличчя витягнулося від подиву. Поруч зупинився лицар із напіввідрубаною головою.

– Ти… ти звертаєшся до нас? – пролепетав Чернець. – І ти не кричиш? Не намагаєшся проткнути мене пальцем?

– А сенс? – я знизав плечима, поправляючи ремінь свого «архіватора». – Ви – частина місцевої екосистеми. До речі, пане лицарю, у вас там на шиї трохи нерівний зріз. Якщо хочете, у мене в сумці десь був магічний герметик, можемо спробувати зафіксувати, щоб не бовталося під час балів.

Майже Безголовий Нік так здивувався, що його голова небезпечно похилилася набік. – Яка нечувана… але практична пропозиція! Молодий чоловіче, ви маєте залізо замість нервів.

– Просто раціональний підхід до потойбіччя, – хмикнув я.

Привиди дивилися на мене з повагою, змішаною з легким острахом. Вони звикли бути джерелом жаху, а не об’єктами технічних консультацій. Поки Невіл намагався сховатися за Рона, а Рон – за власну тінь, я продовжував розпитувати Ченця про температурний режим у підземеллях, чим остаточно зламав їхній звичний сценарій залякування першокурсників.

Зсередини «Gucci» донісся ледь чутний, механічний звук – Октавіан у своєму штабі, схоже, коротко просканував привидів, зафіксував відсутність біологічної загрози і знову пішов у режим сну.

Двері відчинилися. Професорка Макґонеґел повернулася. – Ми готові до розподілу. Вишикуйтеся.

Я став у чергу, відчуваючи на собі здивовані погляди привидів, які ще довго проводжали мене своїми напівпрозорими очима.

Ми увійшли до Великого залу. Стеля, що відображала нічне небо, виглядала ефектно, але після вчорашнього польоту з Геґрідом під пісню про «сім днів пиття» мене було важко вразити простою ілюзією. Дамблдор підвівся зі свого трону – довга борода, зоряна мантія і погляд людини, яка знає про тебе все, навіть те, що ти снідав три роки тому.

Його промова була короткою, але містила декілька дивних слів типу «Бовдур! Бульк!», що змусило мене задуматися: чи не заходив він у гості до Геґріда перед початком банкету. Та серед цих дивних вигуків прозвучало й серйозне попередження: тим, хто не бажає страшної смерті, краще триматися подалі від закинутого крила на третьому поверсі.

Почався розподіл. Герміона, злегка тремтячи від напруги, сіла на стілець, і Капелюх, ледь торкнувшись її пишного волосся, вигукнув: «ГРИФІНДОР!». Рон помітно зблід, дивлячись на стіл рудих і галасливих Візлі.

– Поттер, Гаррі! – оголосила Макґонеґел.

Зал миттєво затих. Я спокійно підійшов до стільця, поправив свій «Gucci» і сів. Тільки-но темна внутрішня частина Капелюха опустилася мені на очі, я почув у голові тонкий, скрипучий голос:

– Хм-м… Цікаво. Дуже цікаво. Бачу гострий розум, бачу минуле, повне туманів та гірських схилів… Куди ж тебе відправити? Слизерин допоміг би тобі на шляху до величі…

Я вирішив, що настав час для маленького психологічного штурму.

– Тільки не на економічний факультет Карпатського національного університету імені Василя Стефаника! – подумки випалив я з такою силою, що Капелюх аж підстрибнув на моїй голові. – Благаю, тільки не туди! В мене немає стільки грошей на хабарі, щоб закрити сесію з вищої математики та макроекономіки!

У купе мозку настала гробова тиша. Капелюх, здавалося, перестав дихати (якщо він взагалі це робив).

– Що… що це за темне місце? – нарешті прохрипів він. – Я бачив багато жахів, бачив катування Азкабану, але «економічний імені Стефаника»? Хабарі? Що це за магія така, від якої навіть у магічного артефакту нитки сивіють?

– Це місце, де зникає надія і з’являються відомості з боргами, – понуро пояснив я. – Там залік коштує дорожче, ніж цілий Гоґвортс.

– О Мерліне… – Капелюх здригнувся. – Ні, хлопче, я не такий жорстокий. Я не відправлю тебе на таку муку. То куди ж ти хочеш, якщо ми викреслили цей фінансовий Азкабан?

Я глянув на стіл Грифіндору, де Герміона вже активно щось пояснювала Персі Візлі.

– Давай на Грифіндор, – сказав я. – Там принаймні весело, і Грейнджер уже там. Треба ж комусь стежити, щоб вона не перетворила школу на бібліотеку.

Капелюх видав звук, схожий на полегшене зітхання. – Грифіндор? Так, це значно безпечніше для твого гаманця і психіки. Після твоїх історій про Стефаника, Годрік Грифіндор здається просто святим вихователем у дитсадку. Нехай буде…

– ГРИФІНДОР! – закричав Капелюх на весь зал з такою емоцією, ніби він щойно врятував мене від страти.

Стіл у червоно-золотих кольорах вибухнув аплодисментами. Близнюки Візлі почали скандувати: «З нами Поттер! З нами Поттер!». Я впевнено піднявся, зняв Капелюх і побачив, як професорка Макґонеґел здивовано розглядає артефакт – він виглядав дещо пом’ятим і збентеженим.

Підходячи до столу, я відчув коротке вібрування в портфелі. Октавіан на секунду відкрив канал зв’язку: «Схвально: Господарю, чудовий вибір. Економічний аналіз підтверджує: ризики Грифіндору значно нижчі за корупційні схеми вказаного вами навчального закладу. Система готова до інтеграції в факультет».

Після того як останній першокурсник зайняв своє місце за столом, а величний бенкет завершився горою порожніх золотих тарілок, Дамблдор дав сигнал до відбою. Старости факультетів, випнувши груди, почали збирати своїх підопічних. Персі Візлі, карбуючи крок, повів нас лабіринтами замку.

Ми нарешті дісталися кінця коридору, де шлях нам перегородив величезний портрет дуже гладкої пані у рожевій шовковій сукні. Персі, який після інциденту з Півзом став помітно ввічливішим зі мною і намагався не робити різких рухів у бік мого плеча, зупинився.

– Це Повна Пані, – урочисто представив він портрет. – Вона – охоронець входу до вітальні Грифіндору. Без пароля ви всередину не потрапите. Цього тижня пароль – «Капут Драконіс».

Пані на портреті злегка схилила голову, з цікавістю розглядаючи Октавіана. Крук у відповідь видав тихий механічний звук, схожий на роботу лазерного далекоміра, від чого дама миттєво випрямилася. Портрет відчинився, наче двері, відкриваючи круглий отвір у стіні.

Ми пролізли всередину і опинилися в затишній вітальні, наповненій м’якими кріслами, світлом каміна та червоними гобеленами. Там на нас уже чекала Маріана Карлайл – староста дівчат Грифіндору. Вона виглядала суворою тримаючи в руках список першокурсників.

– Вітаю в Грифіндорі, – чітко промовила вона. – Дівчата, за мною. Ваші спальні ліворуч, по сходах угору. Хлопці – праворуч. Ваші речі вже на місці. Пам’ятайте, що ваші спальні – це ваша приватна територія, але порядок має бути ідеальним.

Маріана повела дівчат, серед яких була і Герміона (вона ще раз озирнулася на мене, явно намагаючись зрозуміти, де я взяв таку птаху-вбивцю), а Персі махнув нам рукою в бік інших сходів.

«Задоволення: Господарю, зміна локації завершена успішно. Аналіз приміщення: рівень захисту стін – задовільний, наявність каміна підвищує термічний комфорт на 25%. Рекомендую провести десантування на ліжко для відновлення енергоблоків», – пролунало в моїй голові.

Ми піднялися до спальні. П’ять ліжок з важкими балдахінами вже чекали на нас.я поставив свій портфель перед ліжком біля вікна – і розархівував його у скриню. Рон, ледь тримаючись на ногах від емоційного перевантаження, просто рухнув на сусіднє ліжко.

Я відчинив вікно, впускаючи прохолодне нічне повітря. Октавіан злетів з мого плеча, зробив швидке коло по кімнаті, перевіривши кожен кут на наявність пасток чи прихованих камер (хоча які в магічному світі камери?), і вмостився на високому стовпчику мого ліжка.

– Добра ніч, Октавіане, – прошепотів я, знімаючи окуляри.

«Сонно: Режим очікування активовано, господарю. Сканери переведені в пасивний стан. Якщо в радіусі п’яти метрів з’явиться об’єкт “Півз” або “Миша”, протокол “Зачистка” буде відновлено автоматично. Добра ніч».

Замок поринув у тишу, і я нарешті заснув, знаючи, що мій перший день у Гоґвортсі завершився повною перемогою над системою.