Частина 6 Дорога

Наступного ранку Прівіт-драйв побачила незвичну картину. Дядько Вернон, одягнений у свій найкращий костюм-трійку, поводився з гідністю справжнього британського джентльмена. Він особисто із коротким кивком відчинив дверцята автомобіля.

На вокзалі Кінгс-Крос, посеред метушні, він зупинився і поправив свої вуса, дивлячись на мене з повагою, як на рівного.

– Дядьку Верноне, – я зупинив його жестом, – протягом цього року ви маєте тримати марку. Поводьтеся так, ніби ви мене ненавидите всією душею. Це не гра, це стратегія. Навколо повно шпигунів із магічного світу, і наша безпека залежить від того, наскільки переконливо ви будете грати роль «тирана-маґла». Хоча дім під захистом, вороги хижі та хитрі.

Вернон випрямив спину і ледь помітно посміхнувся краєм губ. – Розумію, Гаррі. Контррозвідка – понад усе. Можеш на мене розраховувати.

Він сухо, по-чоловічому кивнув, розвернувся і пішов до виходу, миттєво змінюючи вираз обличчя на роздратовану міну і голосно бурмочучи щось про «невдячних родичів», майстерно створюючи димову завісу для будь-яких спостерігачів.

Я розвернувся до платформ 9 і 10. Моя власна чуйка – спадок минулих життів, і знав про схрони та засідки більше, ніж увесь Візенгамот разом узятий – одразу спрацювала. Я відчув магічний фон родини Візлі ще за тридцять метрів.

Прислухавшись до вібрацій ефіру, я зрозумів: загрози від них немає, лише щира багатодітна метушня. «Схожі на канонічних, – подумав я, поправляючи „Gucci“. – Що ж, підіграємо цій виставі».

Я підійшов до Моллі Візлі, імітуючи легку розгубленість, хоча Октавіан у моєму портфелі-штабі вже почав гострити кігті об стіл у своєму кабінеті.

– Перепрошую, пані, – я зробив великі очі. – Ви не підкажете, як знайти платформу?

– О, звісно, серденько! – Моллі привітно посміхнулася. – Рон теж іде вперше. Тобі просто треба впевнено йти прямо на бар’єр між дев’ятою і десятою платформами.

Я кивнув. В мені прокинувся дух воїна-мольфара, змішаний із вчорашніми настановами Геґріда про штурм і я вирішив трішки пожартувати. Я перехопив ручку архіватора так, ніби це було руків’я бойової сокири.

Я почав розганятися. Цегляна стіна наближалася, але я не бачив перешкоди – я бачив лише ціль, яку треба взяти штурмом. За метр до удару, коли маґли навколо мали б закричати від жаху, я набрав повні легені повітря і видав такий бойовий клич, що голуб під дахом вокзалу знепритомнів:

– ЗА КХАЗ МОДАН!!!

Я влетів у кладку на швидкості тарана. Магія стіни піддалася під натиском моєї волі, цегла розступилася, як вода під човном, і я вилетів на ту сторону, прямо в густу пару і гуркіт «Гоґвортс-експреса».
- Об'єкт захоплено, - прошепотів я, поправляючи окуляри. - Октавіане, ми в грі. Починаємо етап проникнення - подумав я.
Пробиваючись крізь натовп на платформі 9 і 3/4, я відчував, що потрапив не просто в магічний світ, а в епіцентр якогось стихійного фестивалю божевілля. Мої очі, звиклі до суворого порядку маскування, ледь не вилазили на лоба. Праворуч поважний чарівник із серйозним виглядом крокував у довгій нічній сорочці в квіточку, поверх якої був туго затягнутий строгий галстук. Ліворуч пропливла дама, на якій був справжній акваланг, доповнений яскраво-рожевими підборами висотою щонайменше 20 сантиметрів.
«Конспірація рівня "бог"», - саркастично подумав я. На фоні цього карнавалу родина Візлі виглядала підозріло адекватно. Ніяких коротких штанців чи дивних мантій - вони були одягнені охайно, сучасно і цілком по-людськи. Схоже, у цьому всесвіті Візлі розумілися на світі маґлів куди краще, ніж про них писали в книжках. Це був серйозний дзвіночок: або вони професійні агенти прикриття, або просто мають смак.
Я легко заніс свій «архіватор» у потяг - у режимі Gucci-портфеля він важив не більше за недільну газету, хоча всередині зберігався цілий замок. Зайшовши у вагон, я швидко знайшов порожнє купе в самому кінці потяга, де можна було спокійно перевести подих. 
Зачинивши двері купе, Зачинивши двері купе, я обережно поставив портфель на верхню полицю для багажу й натиснув кнопку розархівації. У ту ж мить портфель здригнувся й перетворився на велетенську скриню - точнісінько таку, яку мав канонічний Гаррі Поттер.  - Виходь, Октавіане, - сказав я. - Можеш розім’ятися.
Крук випорхнув із сумки, але замість того, щоб просто почистити пір’я чи заснути, він почав поводитися вкрай дивно. Я застиг, спостерігаючи за ним. Птах почав рухати головою короткими, різкими ривками, ніби знімав панораму купе. Його погляд не просто ковзав по стінах - він чітко фіксувався на кожній деталі: замку дверей, стиках вікна, навіть під сидіння заглянув.
Я з подивом підняв брову. Октавіан виглядав як справжній птах андроїд у пір’ї, що проводить повну діагностику приміщення. Закінчивши свій дивний ритуал, крук мовчки злетів на верхню багажну полицю. Він вибрав точку в самому кутку, звідки було видно і двері, і вікно, і мене одночасно.
- Оце так птах... - пробурмотів я, дивлячись на нерухому чорну фігуру під стелею. - Геґрід не збрехав, ти справді непростий хлопець.
Октавіан лише коротко клацнув дзьобом і завмер, перетворившись на живу камеру спостереження, яка не пропускала жодного шороху в коридорі. 
Згадавши, що Геґрід згадував про відсік для контрабанди, що працює на магії крові, я зрозумів: зараз - ідеальний момент для активації. Фон від сотень чарівників на платформі, їхня хаотична магія та емоційний роздрай мали б надійно приховати будь-які сплески моєї власної сили. Це було як ховати вогонь у центрі пожежі.
Я діяв швидко й рішуче. Вкусивши палець до крові, я з силою притиснув його до спеціально виділеного прямокутного шматка шкіри біля замкової дірки «Gucci». Октавіан, який до цього нерухомо сидів на полиці, раптом витягнув шию. Він виглядав дивно задоволеним, подався вперед і широко роззявив дзьоба, наче чекав на щось особливе.
Трохи подумавши, я простягнув руку і дозволив краплині своєї крові впасти йому в дзьоб.
Наступної миті в купе відбулися дві речі, від яких повітря стало густим і металевим: Скриня спалахнула глибоким синім кольором. Я відчув, як магічні контури портфеля перебудувалися. Тепер у самому серці архіватора з'явився відсік контрабандиста - порожнеча, закрита для будь-якого сканування чи чужих рук. Це був простір, який належав лише мені. Октавіан спалахнув таким самим синім сяйвом. Птах здригнувся, його очі на мить стали дзеркальними, а в моїй голові раптом пролунав чіткий, холодний і розважливий відгомін чужої думки у моїй голові налаштовувався «канал зв’язку». Октавіан став моїм фамільяром. В моїй голові пролунав холодний, монотонний синтезатор, що нагадував термінатора серії Т-800.
«Біометрична ідентифікація завершена. Власник зареєстрований. Спостереження У обєкті Штаб активовано Сектор "Контрабанда"  - пролунало в моєму мозку.
Я мимоволі здригнувся. Крук навіть не моргнув, продовжуючи сканувати коридор крізь щілину в дверях.
«Увага. Зафіксовано численні теплові сигнатури в радіусі десяти метрів. Рівень фонового шуму - критичний. Веду спостереження за точкою входу. Поточний стан: Режим очікування. Енергозбереження активовано на 15%», - пролунав черговий звіт.
Я закляк на місці, ледь не випустивши з рук квиток. Почути в голові голос, який звучить як комп’ютерний інтерфейс із майбутнього, було явно понад норму навіть для колишнього мольфара.
- Октавіане... - пошепки промовив я, ошелешено дивлячись на чорне пір'я. - Ти що, серйозно робот? Якийсь магічний андроїд? Кіборг, замаскований під крука?
Я вже почав уявляти під його пір'ям титановий скелет і червоні світлодіоди замість очей.
«Аналіз запиту... Відхилення. Пошук відповідних даних...» - почав було він тим самим монотонним басом, але раптом його «скануючий» погляд згас.
Крук нахилив голову, і я готовий був поклястися, що на його дзьобі з'явилася цілком людська, іронічна посмішка. Октавіан вивів мене з трансу, коротко та весело клацнувши дзьобом.
- Та розслабся, хазяїне, - пролунав у моїй голові вже зовсім інший голос - живий, з легкою хрипотою і явним задоволенням. - Який я тобі робот? Я просто фанат наукової фантастики. У того торговця в лавці була ціла купа занедбаних маґлівських книжок, я їх усі перечитав, поки сидів у клітці. це ж класика! Просто відігрую персонажа, щоб не було нудно. Атмосфера, розумієш?
Я видихнув, відчуваючи, як шок змінюється полегшенням. - Ти... ти просто косплеєр у пір’ї?
- Ну, можна і так сказати, - крук розправив крила і знову набув своєї нерухомої пози. - Але погодься, звучить солідно.
- Продовжуй, актор погорілого театру, - хмикнув я.
Октавіан миттєво знову «засклив» очі. «Прийнято. Повернення до тактичного режиму. Зовнішні подразники зафіксовані. Двері купе: зміна статусу - відчиняються».
- Октавіане, - подумки звернувся я до нього, - веди себе природно, якщо хтось зайде. Не треба палити нашу систему.
Прийнято. 
Потяг смикнувся і повільно рушив. Платформа 9 і 3/4 почала зникати в парі.
Ініціація контакту через 3... 2... 1...» - пролунав у моїй голові монотонний, синтезований звіт Октавіана, поки двері купе повільно відсувалися.
Результати тактичного сканування:
• Суб'єкт: Рональд Біліус Візлі.
• Вік (орієнтовно): 11 років.
• Особливі прикмети: обличчя вкрите ластовинням (маскувальний малюнок типу «веснянка»); великі ступні (ергономіка порушена).
• Специфікація екіпірування: Светр ручної в'язки (колір: зів'яла вишня), заношені штани стан 25% цілісності. У кишені зафіксовано біологічний супутник (щур, стан: анабіоз).
• Психоемоційний фон: Переважно доброзичливий, проте виявлено приховані осередки заздрощів та незадоволених амбіцій (рівень: середній, загрози не становить).
 - Тут не зайнято? - запитав він, шмигнувши носом. - Скрізь повно людей, місць взагалі немає.
Я просканував його своєю мольфарською чуйкою. Ефір навколо Рона був чистим але з легким кислуватим присмаком. «все так як і сказав Октавіан».
- Сідай, - кивнув я. - Місця вистачить.
Рон всівся навпроти, почавши свою канонічну розповідь про щурів та велику родину. Я слухав упівока, спостерігаючи, як Октавіан на полиці знову корчив із себе турель.
Раптом двері знову відчинилися. На порозі з’явилася дівчинка з дуже пишним волоссям і владним голосом, а за її спиною шмигав носом круглолиций хлопчик.
- Ніхто не бачив жабу? Невіл її загубив, - безапеляційно заявила Герміона.
Тільки-но вона встигла закрити рота, як Октавіан, зірвався з місця. Чорною блискавкою він пролетів повз голову дівчинки прямо в коридор. Рон аж підстрибнув від несподіванки.
Минуло не більше хвилини. Почувся шурхіт крил, і крук залетів назад. У його міцних лапах, витріщивши очі від шоку, бовталася слизька жаба. Октавіан з хірургічною точністю «скинув вантаж» прямо в складені долоні Невіла.
«Ціль ідентифікована. Об’єкт "Тревор" доставлений замовнику. Операція завершена за 54 секунди. Повернення на базу», - сухо відзвітував крук у моїй голові, вмощуючись на своїй стратегічній полиці.
Герміона завмерла з роззявленим ротом. Невіл дивився на жабу, жаба дивилася на Невіла - обоє були в однаковому ступорі.
- Ой... дякую... - пролепетала Герміона, здивовано дивлячись на крука, який знову став нерухомим. - Це було... надзвичайно оперативно. Ходімо, Невіле.
Вони швидко позадкували з купе, зачинивши двері. Рон сидів із відвислою щелепою, переводячи погляд з мене на Октавіана.
- Це... це що за птах такий? - видавив він нарешті. - Він що, навчений знаходити амфібій за запахом? Моя сова Стрілка ледь власну годівницю знаходить...
- Спецпідготовка, - коротко відповів я, ледь стримуючи посмішку. - Октавіан не любить зайвого галасу в купе.
«Поточний статус: Спокій відновлено. Продовжую моніторинг біологічного об’єкта "Рон". Рівень здивування суб’єкта: 98%. Система стабільна», - пролунало в моєму мозку.
 «Зневажливо: Господарю, біологічний об’єкт "Рон" демонструє критично низький рівень когнітивних здібностей. Мої сенсори фіксують затримку в обробці очевидних даних на рівні 120 секунд», - пролунав у моїй голові холодний механічний голос Октавіана.
Рон справді сидів із розгубленим виглядом. Попри те, що я вже пів години розповідав про життя в маґлів, він, здавалося, перебував у власному інформаційному вакуумі.
- Зачекай... - нарешті видавив він, витріщившись на мій лоб. - То ти... ти справді Гаррі Поттер?
«Втома: Господарю, він нарешті завершив завантаження бази даних. Рекомендую перевірити його на наявність магічних вірусів, що сповільнюють мислення».
- Ну так, - зітхнув я. - Здається, це я.
Рон пішов по канону: розпитування про шрам, про те, чи пам'ятаю я «Того-Кого-Не-Можна-Називати», і чи справді в мене вдома є всі ці дивовижні маґлівські штуки. Я відповідав механічно, бо раптом мене пропекло зовсім інше усвідомлення.
«Мантії!» - думка вдарила, як розряд блискавки. У тому «ягер-забігу» імені Геґріда, зі знижками, штурмами та вибором Октавіана, ми зовсім забули зайти до мадам Малкін. Я був у всьому новому, з архіватором «Gucci», але без шкільної форми.
«Занепокоєння: Господарю, ваш пульс прискорився. Невже ви усвідомили, що порушили протокол екіпірування? Це знижує ваші показники маскування на 40%».
Не встиг я подумати, як виправити цей тактичний прорахунок, двері купе знову відчинилися. На порозі з’явилася трійця, що виглядала як ілюстрація до підручника «Як правильно бути аристократом та його охоронцями».
«Аналіз: Об’єкт №1 - блідий гуманоїд із надмірним вмістом гелю для волосся. Ймовірність завищеного его - 99%. Об’єкти №2 та №3 - біологічні тарани з низьким рівнем інтелекту та високою щільністю м’язової тканини. Рекомендую тримати дистанцію», - відрапортував крук.
- Це правда? - промовив платиновий блондин зверхнім тоном. - Кажуть, у цьому купе їде Гаррі Поттер. То це ти?
Драко Мелфой дивився на мене з цікавістю, але в його погляді не було відкритої ворожнечі - скоріше бажання перевірити, чи вартий «Рятівник світу» його уваги.
- Я Мелфой, Драко Мелфой. А це Креб і Гойл, - він кивнув на своїх супутників.
Рон хмикнув. Драко миттєво перевів погляд на нього.
- Тобі моє ім'я здається смішним? Не буду питати, хто ти такий. Рудий, у заношеному одязі... мабуть, ще один Візлі. Знаєш, Поттер, деякі чарівні родини значно кращі за інші. Тобі не варто заводити друзів серед не тих людей. Я допоможу тобі розібратися.
Він протягнув руку для рукостискання. Це було зверхньо, покровительсько і до біса дратуюче.
«Роздратування: Господарю, цей суб’єкт намагається встановити ієрархічне домінування, використовуючи лише родовід та дорогий крем гель для волосся. З сарказмом: Можливо, мені варто провести дезінфекцію його зачіски прямо зараз?»
- Дякую, Мелфой, - спокійно відповів я, не поспішаючи тиснути руку. - Але я вже навчився відрізняти «тих» людей від «не тих». Поки що я бачу лише одного хлопця, який надто багато говорить про речі, що не належать до його заслуг.
Рон поруч зі мною переможно вишкірився, а Драко злегка звузив очі. Повітря в купе наелектризувалося.
«Захоплення: Господарю, майстерний хід! Вербальна атака пройшла успішно. Поточний стан ворога: Когнітивний дисонанс».

Драко різко зблід, його пальці сіпнулися. Він не звик до відсічі такого рівня – спокійної, холодної і б’ючої прямо в ціль.

– Стережись, Поттер, – кинув він, намагаючись зберегти аристократичну міну. – Ти ще зрозумієш, що дружба з таким сміттям, як Візлі, вилізе тобі боком.

Він крутнувся на підборах і з силою грюкнув дверима купе. Пролунав соковитий, болісний зойк: Гойл, який забарився на виході, не встиг прибрати ногу.

«Задоволення: Господарю, зафіксовано механічне пошкодження нижньої кінцівки об’єкта №3. Ефективність закриття дверей підвищена завдяки використанню біологічного демпфера. Ха-ха. Ха», – пролунав у голові «іржавий» сміх Октавіана.

Невдовзі повз купе прокотився візок із солодощами. Я купив кілька пакунків, щоб задобрити свій шлунок. У шоколадній жабці мені трапилася картка з Дамблдором. Старий чарівник на портреті підморгнув мені, поправив окуляри-половинки і кудись зник за край рамки.

Я дістав із «архіватора» товсту книгу в цупкій палітурці та заглибився в читання. Рон, якому після візиту Мелфоя було не по собі, довго совався, аж поки цікавість не перемогла.

– Гей, Гаррі… а що це ти таке читаєш? Це якийсь підручник з темних мистецтв?

Я мовчки повернув книгу обкладинкою до нього. На ній великими золотими літерами було написано: «Гаррі Поттер і філософський камінь».

Рон завмер. Він переводив погляд з книги на мене, потім знову на книгу. Його мозок, здавалося, видав помилку системи 404.

«Сарказм: Господарю, рівень когнітивного дисонансу у суб’єкта “Рон” перевищив критичну позначку. Рекомендую перезавантажити його шляхом легкого ляпасу, або просто дати йому ще одну шоколадну жабку».

Рон замовк і до самої темряви сидів біля вікна, занурений у глибокі філософські роздуми про долю та парадокси часу. Коли за вікнами зовсім стемніло, голос машиніста оголосив про прибуття і що багаж потрібно залишити в купе.

Ми почали переодягатися. Я взяв штору з вікна купе намотав на себе і проговорив закляття Мантіус Наєбантіус штора швиденько перетворилась у відпідну чорну мантію тільки в зелену крапочку. Залишивши багаж у купе, як і наказав голос, ми вийшли на перон.