Частина 5 Підготовка до школи

– Ніяких човнів, малий! – пробасив Геґрід, виходячи з маяка. – Човни – це для тих, у кого немає… ік… справжніх коней!

Він свиснув, і з-за скелі, де був невеликий клаптик суші, виринув масивний мотоцикл із люлькою. Виглядав він як монстр серед двоколісних.

– Артур Візлі допоміг, – гордо шепнув Геґрід, поплескуючи бензобак. – Сказав, що додав «стелс-систему». Що воно таке – не знаю, але якщо натиснути ось цю кнопку, нас не побачить навіть той, хто на нас дивиться.

Ми вмостилися: я – у люльку, Геґрід – на водійське сидіння, яке загрозливо прогнулося. Мотоцикл чхнув, випустив хмару синього диму, що пахла фіалками, і злетів прямо в небо. Стелс-система працювала дивно: ми стали напівпрозорими, як дешевий холодець, а звук мотора перетворився на ледь чутне мурчання кота.

Ми пронеслися над Лондоном і приземлилися в затишному провулку біля Чарінг-кросс-роуд. Геґрід, все ще трохи похитуючись, але з обличчям серйозного спецагента, повів мене до «Дірявого казана».

Щойно ми переступили поріг, у барі настала тиша. А потім почалося.

– Це… це він? Гаррі Поттер! – прошепотів хтось, і натовп чарівників хлинув до нас, наче фанати на рок-концерті.

Але Геґрід, у якого «Ягермейстер» якраз увійшов у стадію агресивного захисту території, виставив перед собою величезні лікті.

– Ану розступилися! – гаркнув він так, що склянки на барі зазвеніли. – Хто підійде ближче ніж на два фути – познайомиться з моїм кулаком! Йдіть лісом, зіваки! У нас державне замовлення!

Він працював як професійний вишибала. Доріс Діггл, яка намагалася потиснути мені руку, відлетіла в куток від одного лише погляду велетня. Натовп в жаху притиснувся до стін.

Раптом до нас підскочив нервовий чоловік у фіолетовому тюрбані. – П-п-поттер… я… п-п-професор Квірел… – заїкався він, простягаючи руку.

Геґрід, який у цей момент робив широкий крок, щоб закрити мене спиною, навіть не глянув під ноги. Його величезний чобіт, підбитий залізом, із соковитим «ХРУСЬ» опустився прямо на пальці професора.

– ОЙ-Й-Й-Й-И-И-И! – заверещав Квірел. Але найцікавіше було те, що під його власним криком почувся другий – низький, шиплячий і сповнений такої люті, ніби самому Сатані наступили на хвіст.

– ТИ-И-И… БОВДУРЕ-Е-Е! – просичало десь із глибин тюрбана.

Квірел, підстрибуючи на одній нозі та тримаючись за розчавлену стопу, видав серію нечленороздільних звуків. Він глянув на Геґріда з таким жахом, ніби побачив перед собою не ключника, а розлюченого дементора. Не чекаючи пояснень, професор чкурнув у бік виходу, кульгаючи на розтоптану ногу і щось несамовито вигукуючи разом зі своїм «хазяїном».

– Дивний він якийсь, – буркнув Геґрід, витираючи піт з лоба. – Нервовий. Навчання в Гоґвортсі, малий, воно таке – не для слабаків.

– Особливо, коли ти постав на його шляху, Рубеусе, – зауважив я, дивлячись на те, як натовп розступається перед нами, наче Червоне море.

Ми вийшли на задній двір.

Коли ми пройшли крізь цегляну арку, я очікував побачити суцільний хаос, але реальність виявилася куди контрастнішою. Косий провулок нагадував старий гобелен, де поряд із розкішними золотими нитками зяяли дірки та неохайні латки.

Офіційні будівлі та заклади з репутацією виглядали величними наче скелі. Банк «Ґрінґотс» сліпуче виблискував своєю білизною, заявляючи про надійність гоблінських сейфів. Неподалік розкинулася затишна тераса кафе-морозива Флоріана Фортескю: столики там були чистими, а вся атмосфера навколо закладу дихала благополуччям. Великі крамниці мантій чи елітних мітел теж мали цілком пристойний, вигляд.

Але варто було відвести погляд від цих острівців стабільності, як починалася справжня магічна дивина. Все те, що не належало до «вищої ліги», виглядало так, ніби закони гравітації для нього – лише необов’язкова порада.

Будинки, затиснуті між поважними закладами, не просто стояли – вони висіли, тулилися один до одного і вигиналися під такими кутами, що будь-який інженер з мого колишнього майбутнього отримав би миттєвий інфаркт. Верхні поверхи невеликих крамничок нависали над вузькою бруківкою так низько, що здавалося, вони от-от зімкнуться куполом.

Я йшов і мимоволі втягував голову в плечі, проходячи повз якусь вузьку лавку зі зіллями. Там стіни були криві, а вся конструкція трималася на чесному слові та магічних підпорах, які самі ледь не розсипалися. Склалося стійке враження, що вся ця «рядова» архітектура функціонує на втомлених магічних «заплатках», ресурс яких закінчився ще за часів Мерліна.

– Рубеусе, – тихо запитав я, дивлячись на магазин котлів, що нахилився вбік градусів на тридцять, підпираючи собою солідну будівлю аптеки. – А воно… не впаде на голову нам?

– Та що ти, малий! – бадьоро відгукнувся Геґрід, ледь не зачепивши плечем вивіску. – Де треба – магія тримає міцніше за будь-який цемент. Ну, іноді щось десь трохи «попливе»… ік… але стоїть же! Головне – вірити в конструкцію!

Я скептично подивився на те, як кривий димар сусідньої лавки випускає зелений дим прямо у вікно цілком рівного й охайного другого поверху сусіднього будинку. Магія тут була різною: десь – сяючою та престижною, а десь – запиленою, втомленою і дуже відчутною на дотик.

Ми пройшли повз виставку мітел, де дітлахи притискали носи до скла, і я зрозумів: цей світ тримається на дивному балансі між бездоганним порядком офіційних установ та повним ігноруванням логіки в усьому іншому.

Ми підійшли до масивних білих дверей банку «Ґрінґотс». На блискучій міді красувався знайомий напис-застереження про те, що на злодіїв тут чекає лише смерть. Я пробігся очима по рядках про «скарби, які ти не створював», і подумки відмітив: «Ну, тут усе стабільно. Канон тримається».

Всередині Геґрід, усе ще з малиновими щоками, але вже з виглядом «секретного кур’єра на завданні», підвів мене до високої стійки.

– Нам… ік… треба трохи золота для містера Поттера, – пробасив він, намагаючись не дихати на гобліна, щоб того не знесло парами «Ягера». – І ось… у мене тут лист від професора Дамблдора. Про той сейф, що під номером сімсот тринадцять.

Гоблін підозріло оглянув лист, потім нас, але ключик від мого сейфа все ж прийняв. Коли ми врешті опинилися біля моїх скарбів, я ледь не зажмурився від блиску. Справжнє золото.

– Так, малий, беремо сотню ґалеонів, – командував Геґрід, загрібаючи монети своєю величезною долонею. – Цього вистачить на всі твої палички, казанки і… ік… на здачу ще щось купимо.

Вийшовши з банку, я непомітно намацав у кишені золотий ключик, який Геґрід віддав мені назад. «Це ми приховаємо, – подумав я. – Власний доступ до банку зайвим не буде».

Але найцікавіше почалося в сейфі 713. Геґрід зайшов туди з таким таємничим виглядом, ніби збирався винести звідти як мінімум ядерну боєголовку. Але всередині лежав лише непоказний згорток у брудному папері.

– Оце воно… – прошепотів лісник, обережно піднімаючи пакунок. – Дуже таємна штука. Тільки для Дамблдора. Не кажи нікому, Гаррі, бо це… ік… державна таємниця магічного рівня.

Я кивнув, удаючи щире здивування, хоча в голові вже крутилася думка про Філософський камінь. Геґрід запхнув згорток у ту саму кишеню, де все ще пригнічено мовчала сова.

– Ну що, капітал є, – бадьоро заявив він, витираючи піт. – Тепер за покупками! Казанки, книги… і найголовніше. Паличка.

Ми вийшли на сонячну вулицю Косого провулку. Геґрід знову ввімкнув режим «сек’юріті», розштовхуючи натовп плечима, а я йшов слідом, відчуваючи, у кишені приємну вагу ґалеонів.

Лавка Олівандера ззовні виглядала так, ніби вона тримається лише на застарілих закляттях та бажанні власника не платити за капітальний ремонт. Облуплена фарба, вицвіла вивіска «Виготовляємо магічні палички з 382 року до н. е.» і товстий шар пилу на вітрині, де на вицвілій подушці самотньо лежала одна-єдина паличка. Це було одне з тих «кривих» місць, які здавалися закинутими ще за часів заснування Лондона.

Але варто було нам переступити поріг, як задзвенів тонкий дзвіночок, і атмосфера миттєво змінилася. Всередині все було бездоганно: тисячі вузьких коробочок, складених у ідеальні стоси від підлоги до самої стелі, пахли деревиною, пилом і ледь помітною електричною напругою – справжньою магією, яка чекає свого часу.

З глибини магазину, мов привид, виплив старий Олівандер. Його світлі, майже прозорі очі світилися дивним захватом, коли він подивився на мене.

– О, я так і знав, що скоро вас побачу, містере Поттер… – прошепотів він, ігноруючи все інше навколо. – Здається, тільки вчора ваша мати була тут, купувала свою першу…

– Чуєш, діду! – Геґрід, який після «Ягермейстера» і так не відрізнявся терплячістю, зробив крок уперед, від чого підлога жалібно скрипнула. – Давай без оцих твоїх загробних монологів і спогадів про минуле тисячоліття. У нас графік!

Олівандер на мить завмер, здивовано кліпаючи очима на велетня, який буквально заповнив собою весь простір лавки, виглядаючи як розлючений ведмідь-охоронць.

– Але ж… паличка обирає чарівника, це тонкий процес… – спробував заперечити старий.

– Обирає – то хай обирає швидше! – гримнув Геґрід, поклавши свою важку долоню на прилавок так, що стоси коробок здригнулися. – Досить цих викрутасів. Хлопцю потрібен інструмент, а не лекція з історії. Рухайся, бо я сам зараз почну перебирати твої тріски, поки не знайду ту, що іскрить!

Олівандер, мабуть, уперше за багато десятиліть відчув, що клієнт не налаштований на містику. Він нервово смикнув плечем і почав швидко бігати між полицями, вихоплюючи коробочки значно енергійніше, ніж зазвичай.

– Так-так, звісно… вибачте. Ось, спробуйте цю. Бук і серце дракона, дев’ять дюймів. Змахніть!

Я тільки встиг взяти її в руки, як Геґрід, нависнувши над Олівандером, як грозова хмара, пробасив: – Не те! Наступну! Швидше, діду, сонце ще високо, а нам ще сову купувати і поїсти треба!

Старий майстер, підганяний «мольфарським сек’юріті», буквально літав по крамниці. Замість загадкових пауз він тепер лише коротко звітував: «Ця – ні! Ця – занадто слабка! Ось, гостролист і перо фенікса, тринадцять з половиною дюймів!»

Я взяв паличку з гостролиста. По пальцях пробігло приємне тепло, а з кінчика вилетіли золоті іскри.

– О… – Олівандер хотів був почати свою розповідь про те, що фенікс, який дав це перо, дав ще одне, але наткнувся на важкий погляд Геґріда.

– Підходить? – коротко запитав лісник у мене. – Здається, так, – кивнув я. – От і добре. Скільки з нас, старий? Сім галеонів? Тримай.

Геґрід кинув монети на стіл і підштовхнув мене до виходу, поки Олівандер стояв із відкритим ротом, так і не встигнувши розповісти про «дивовижний збіг» з паличкою Волдеморта.

– Оце так майстер, – бурчав Геґрід уже на вулиці. – Все б їм загадками говорити. У нас тут справи, а він «паличка обирає…». Кочерга теж обирає того, хто сильніше б’є, і нічого, ніхто про це балади не складає!

Я сховав паличку в кишеню, відчуваючи, що з таким охоронцем мій шлях у магічному світі буде куди коротшим і ефективнішим, ніж у книжках.

Після Олівандера ми завітали до книжкової крамниці «Флоріш і Блотс», де Геґрід просто згрібав підручники оберемками, але справжнє шоу почалося біля лавки з магічним спорядженням.

– Дивись, малий, ось вона – альфа і омега кожного чарівника! – Геґрід з гуркотом опустив на прилавок величезну, оббиту залізом і шкірою скриню, яка виглядала як щось середнє між сейфом і невеликим танком.

– Рубеусе, вона ж важить тонну! Як я буду її тягати? – я скептично оглянув цей монструозний «багаж».

– Тягати? Гаррі, це ж не просто ящик, це Скриня-Трансформер 3000! Артур Візлі казав, що це остання модель! – Геґрід почав із захватом клацати замками. – Дивись: тут у тебе основне відділення – це цілий гардероб, де мантії ніколи не мнуться. Клацаєш другий раз – відкривається «холодне» відділення, справжній льох! їжа чи там припаси інші там будуть свіжими навіть у пустелі Сахара!

Він так розпалився, що сова в його кишені знову обурено пікнула.

– Тут окрема схованка для інгредієнтів зі стабілізацією температури, щоб твої зілля не вибухнули посеред уроку. Є навіть відсік для контрабанди… ой, тобто для особистих речей, який відгукується тільки на твій відбиток! – Геґрід зробив паузу, витер піт і урочисто підняв вказівний палець. – Але найголовніше… дивись сюди!

Він натиснув на маленьку непомітну кнопку збоку. Із кришки виїхав мініатюрний механізм із крихітними лезами та оксамитовою підкладкою.

– Вбудована заточувалка для пір’я! – пробасив він з таким гордим виглядом, ніби винайшов вічний двигун. – Найкраща річ! Тобі більше не треба буде гризти ці палички, як дикуну. Вставив пір’їну – вжик! – і пишеш як лорд. Без заточувалки чарівник – це так, аматор. Беремо!

Я подивився на цей агрегат. Враховуючи, що Геґрід уже почав пакувати туди мої книги, вибір у мене був невеликий.

– Добре, беремо, – зітхнув я. – Але якщо вона не поміститься в потяг, я скажу, що це твій особистий броньовик.

– Поміститься! –

Він підвів мене до задньої стінки скрині, де серед масивних залізних клепок ховалася маленька кнопка. Над нею було вигравіювано: «АРХІВАТОР».

– Дивись магію інженерної думки! – пробасив Геґрід.

Він зі всієї сили натиснув на кнопку своїм пальцем. Пролунав тихий «ПШШШИК», схожий на вихід повітря з балона. Залізна потвора вагою в тонну за мить почала стрімко стискатися, складатися сама в себе, як паперове оригамі, і… зникла.

Натомість на прилавку, тепер лежав елегантний, шкіряний портфель коньячного кольору. На золотій застібці чітко й стильно красувався великий напис: «GUCCI».

Я застиг із відкритим ротом. Олівандер зі своїми паличками нервово курив осторонь порівняно з цим шедевром магічного брендингу.

– Ого… – видавив я. – А… напис…

– А напис – це щоб у Гоґвортсі відразу бачили, що ти не просто сирота з комірчини, а стильний чарівник! – задоволено посміхнувся Геґрід, піднімаючи легкий портфель двома пальцями. – В потяг поміститься. Режим «міні» витримує навіть удар мантикори. Беремо!

Я подивився на портфель «Gucci», в якому зараз зберігалися книги, мантії і туда влізе під центнер продуктів. Вибір був очевидний.

Продавець – худий, нервовий чарівник у пенсне – швидко підрахував вартість на магічних рахівницях. – Так-так… Скриня-Трансформер останньої моделі, архіватор, вбудована заточувалка, льох із клімат-контролем… З вас п’ятсот вісімдесят два ґалеони, містере… е-е… Велетню.

Почувши цифру, я відчув, як серце пропустило удар. У мене в гаманці була лише сотня, і перспектива залишитися без грошей виглядала геть не привабливо. Я вже хотів було ввічливо відмовитися, але Геґрід, чиє обличчя все ще палало «Ягермейстером», поклав свою важку руку мені на плече, притискаючи до землі.

– Скільки-скільки? – пробасив він, нахиляючись до продавця так низько, що його борода залягла на прилавок, як кудлата хмара. – П’ятсот вісімдесят? Ти що, синку, магічного пилу надихався чи просто вирішив перевірити моє терпіння на міцність?

– Але ж це… це офіційна ціна виробника! – заїкнувся продавець, намагаючись відсунутися, але вперся спиною в полицю з кришталевими кулями, які загрозливо забряжчали.

– Слухай сюди, комерсанте, – Геґрід поклав свої величезні лікті на стійку, від чого та жалібно скрипнула. – Ми тут з переможчем самого отого цього ну ти знаєш рятівником світу, самим Гаррі Поттером. Ти бачиш цей портфель? Це ж тепер ходяча реклама твого закладу! А ти хочеш здерти з сироти гроші, яких у нього зараз у кишені просто немає?

– Значить так, – лісник перейшов на довірливий, але від того ще більш моторошний шепіт. – Хлопець дає тобі вісімдесят ґалеонів. Це все, що він виділив на цей девайс сьогодні. І ти нам ще даруєш набір для чищення пір’я. Бо якщо ні… я зараз почну перевіряти твій товар на протиударність. Своїми руками. А в мене сьогодні, знаєш, руки дуже чешуться щось «протестувати».

Продавець дивився в розфокусовані, але сповнені рішучості очі Геґріда. Він зрозумів: перед ним стихійне лихо, яке щойно прибуло на «Ягер-паливі». В його голові швидко промайнула картина того, як цей велетень перетворює лавку на тирсу.

– Знаєте що… – пропищав торговець, гарячково перекреслюючи цінник. – Я щойно згадав… у нас сьогодні акція! Соціальна програма «Героям – за ціною фурнітури»! Вісімдесят ґалеонів – це чудово! Навіть забагато! Давайте п’ятдесят, і ось вам безкоштовне мастило, набір для пір’я і… і ось цей шкіряний ремінь! Тільки, благаю, ідіть з миром!

Геґрід переможно підморгнув мені. – Давай, малий, плати добрій людині. Бачиш, як тут люблять клієнтів?

Я, все ще трохи приголомшений такою агресивною дефляцією, дістав гаманець і відрахував п’ятдесят золотих ґалеонів. Продавець згріб їх дуже швидко, і особисто відчинив нам двері, кланяючись так що мало не бився лобом об поріг.

– Гарна крамниця, – зауважив Геґрід, виходячи на вулицю з новеньким «Gucci» та купою бонусів. – Дуже лояльна система знижок. Тепер – за совою!

В цей момент із глибокої кишені його шуби почулося дивне ворушіння. Та сама «сова-поверненець», яку лісник запхнув туди після невдалого метання торта, раптом видала серію коротких, уривчастих звуків.

Це не було звичайне «угу». Це було нервове, чисто по-совячому єхидне хіхікання. Птах буквально заходився від сміху, зловтішно передчуваючи важку долю свого майбутнього колеги. Вона ніби вже бачила, як нова сова намагатиметься доставити Дамблдору черговий стратегічний батон чи пакунок сала під керуванням «підігрітого» Геґріда.

– Бачиш, Гаррі? – розчулився лісник, поплескуючи себе по кишені, з якої продовжувало доноситися цинічне «хі-хі-ху». – Радіє пташка! Сміється від щастя, що в тебе теж з’явиться крилатий друг. Це в них така… ік… солідарність пташина.

І ми попрямували до «Торговельної імперії сов», супроводжувані істеричним сміхом птаха, який уже знав, що канон у цьому всесвіті – річ дуже відносна.

Ми зайшли до «Торговельної імперії сов». Геґрід, який після вдалого «шопінгу» в попередній лавці почувався справжнім експертом з усього на світі, одразу взявся до справи.

– Так, показуйте, що у вас тут за літаки! – пробасив він, нависаючи над прилавком.

Продавець почав виносити клітки, але Геґріда, підігрітого спецзасобом, було неможливо задовольнити.

– Це що за непорозуміння? – він тицьнув пальцем у першу сову. – Вона ж худа, як жертва комунізму! Один скелет і пір’я. Вона лист не донесе, вона сама від протягу розсиплеться! Наступну!

Друга сова була настільки товстою, що ледь дихала. – Ця в повітря не підніметься, хіба що ми її як ядро з катапульти запустимо. Відмовити!

Третя мала занадто малі крила («це не птах, це шмель-переросток!»), а в четвертої Геґріду не сподобався дзьоб. – Дзьоб не такий, – відрізав він. – А який потрібно, містере? – втомлено запитав продавець. – Який потрібно! – гаркнув Геґрід. – Такий… щоб солідний був! А це що? Крючок для в’язання!

Так він «відбракував» з десяток птахів. Навіть прекрасна білосніжна полярна сова потрапила під роздачу. Геґрід глянув на неї, примруживши очі: – Надто біла! – відрізав Геґрід, махаючи рукою на Хедвіґу так, ніби відганяв набридливу муху. – Надто помітна. Її будь-який смертежер за милю збити зможе, як мішень у тирі! Нам потрібна конспірація! Це сова для героя магічної Британії, а не для гламурної дівки з Академії Шармбатон!

Він уже хотів було виходити, коли в найтемнішому кутку лавки, на масивному дубовому сідалі, ми побачили його. Це був величезний, синяво-чорний магічний крук. Він дивився на нас розумними очима а його пір’я відливало металом у світлі ламп.

Геґрід завмер. Його погляд нарешті сфокусувався, а обличчя розпливлося в задоволеній посмішці.

– О… – видавив він, похитуючись. – Оце я розумію – серйозний апарат. Дивись, Гаррі, у нього навіть на латунному кільці написано – Октавіан. Це не просто птах, це стратегічний крейсер. Його в нічному небі фіг хто побачить, а якщо й побачить – тричі подумає, чи варто зв’язуватися.

Крук видав короткий, владний звук, схожий на хрускіт сухої гілки, який миттєво змусив сову в кишені Геґріда замовкнути.

– Але це магічний крук, він дуже рідкісний, дорогий і… – почав було продавець, але, побачивши, як рука Геґріда повільно й важко лягає на прилавок для чергового «обговорення ціни», миттєво змінив тон. – Хоча для містера Поттера… враховуючи обставини… це буде найкращий вибір.

– Беремо Октавіана, – кивнув я, зустрівшись поглядом із круком. Здавалося, птах щойно оцінив мій портфель «Gucci» і схвально клацнув дзьобом.

Ми вийшли з крамниці. Я ніс свій елітний портфель, а на плечі в Геґріда, що все ще трохи похитувався, гордо сидів чорний крук . Октавіан виглядав так, ніби він особисто збирається готувати мене до зустрічі з Темним Лордом.

Коли сонце почало сідати за дахи Косого провулку, стало остаточно зрозуміло: сила «Ягермейстера» не просто не відпускає Геґріда – вона стала його новою операційною системою. Магічні трави лікеру вступили в реакцію з кров’ю гіганта, створивши вічний двигун у його шлунку, що працював на обертах «безсмертного лісника».

Геґрід зупинився посеред вулиці, витер лоба величезною хусткою і почав порпатися в кишені своєї шуби. Після короткої боротьби з совою, яка все ще там сиділа і вже почала засинати.

– Ось, малий. Твій квиток на Гоґвортс-експрес. Першого вересня. Дивись не загуби, бо пішки до Шотландії йти довго.

Я покрутив у руках квиток, намагаючись знайти логіку в написаному. – Платформа 9 і 3/4? Рубеусе, я думаю такої не існує.

Геґрід зафіксував свій погляд десь над моєю головою, намагаючись сфокусувати «ягер-зір», що бачив світ у дещо ширшому спектрі.

– Слухай сюди, Гаррі. Це справа не для слабаків. Там, на вокзалі, буде бар’єр між дев’ятою і десятою платформами. Звичайний такий цегляний бар’єр, – він зробив паузу, похитуючись, як щогла корабля. – Але ти не просто йди до нього. Ти повинен його штурмувати! Пам’ятаєш, як наші славні предки-брити під проводом Річарда Левине Серце штурмували неприступні стіни Акко? Отак і ти!

Він нахилився до мене, і я відчув, що від одного його подиху повітря навколо стає густим і лікувальним. – Коли побачиш той бар’єр – не вагайся. Не гальмуй. Бери свій «Gucci»-архіватор, розганяйся і йди на таран, як важка кавалерія на штурм ворожої фортеці! Головне – віра в перемогу і швидкість. Штурм, Гаррі! Тільки штурм звільняє від сумнівів!

Я глянув на свій новенький портфель «Gucci». Октавіан, замість того щоб летіти кудись у небо, раптом пірнув прямо всередину сумки. Я здивовано зазирнув усередину.

– О, я й забув сказати! – вигукнув Геґрід, ледь не впавши на мотоцикл. – Це ж архіватор за системою Ньюта Скамандера! Там усередині не просто полиці, там цілий замок! Спускайся вниз, коли буде час. Там і твій гардероб, і льох, і кімната для інгредієнтів – усе у вигляді окремих залів з ідеальним кліматом. Октавіан там собі вже здається знайшов місце для штабу!

Ми дійшли до будинку Дурслів. Вернон обережно визирнув із вікна. Побачивши Геґріда, який щось емоційно пояснював мені, дядько миттєво задер фіранку.

– Ну, бувай, малий! – Геґрід з усієї сили ляснув мене по плечу, від чого я відчув, як хребет перетворився на стиснуту пружину. – Побачимося в школі. Вчи закляття, але пам’ятай: грамотний штурм – це 90 відсотків успіху!

Він з гуркотом усівся на свій масивний мотоцикл, який під його вагою жалібно пискнув просячи про пощаду.

– Від гвинта! – гаркнув він, витискаючи газ до упору.

Мотоцикл виплюнув густу хмару синього диму, «стелс-система» Артура Візлі знову зробила машину напівпрозорою, і Геґрід, тримаючи курс прямо на місяць, відірвався від землі. Коли він набрав висоту, нічну тишу передмістя Лондона розірвав потужний, хрипкий і неймовірно бадьорий бас велетня.

– Was wollen wir trinken, sieben Tage lang… – горлав Геґрід на все небо, чеканячи кожен склад так, ніби він веде за собою полк кірасирів.

І тут сталося найдивніше: з його глибокої кишені висунулася скуйовджена голова сови-поверненця. Птах, замість того щоб лякатися висоти, широко роззявив дзьоб і в ідеальну тональність почав підтягувати:

– Was wollen wir trinken, was für ein Durst! – виводила сова пронизливим, але ритмічним сопрано.

Цей дует – п’яний велетень на летючому байку та сова-психопатка – танув у хмарах під звуки німецького маршу про спрагу та розваги. Здавалося, навіть зірки почали мерехтіти в такт цій пісні.

Я стояв на порозі з портфелем-штабом «Gucci» в руках, відчуваючи, як десь там, у затишних глибинах магічних кімнат, Октавіан незадоволено накриває голову крилом, намагаючись ігнорувати цей вокальний терор. Операція «Закупка» була завершена за вищим розрядом. Попереду був вокзал Кінгс-Крос і великий штурм цегляної стіни.