Частина 4 В рамках

– ПІДЙОМ! ГАРРІ, ВСТАВАЙ! ТРЕБА ПРИГОТУВАТИ СНІДАНОК!

Я різко підхопився на ліжку в комірчині під сходами. Голова гуділа, а в роті був дивний присмак, ніби я щойно жував сухий пергамент.

«Що за дивний сон про якусь канцелярію?» – промайнуло в думках і тут же розчинилося, не залишивши й сліду.

На підлогу впав важкий чобіт Вернона, що гупнув зверху по сходах. Я машинально намацав окуляри. Всередині було дивне відчуття – якась підсвідома установка, що сьогодні треба бути максимально тихим і непомітним. Наче від цього залежало моє життя.

Я підійшов до плити, дістав сковорідку і почав смажити бекон. Рука на мить сіпнулася до полиці з приправами, де лежав часник, але я зупинив себе. В голові наче спрацював запобіжник.

– Просто звичайний сніданок, – пробурмотів я собі під ніс. – Ніякої зайвої уваги. Тільки спокій.

Сьогодні має прийти лист. І я маю бути до цього готовий. Тільки як звичайний, нічим не примітний одинадцятирічний хлопчик. Головне – не дати їм зрозуміти, що я вже не той Гаррі, якого вони очікують побачити.

Листоноша приніс перший лист під час звичайного вівторкового сніданку. Дадлі, який після моєї «сальної терапії» став помітно розсудливішим, приніс пошту і з цікавістю простягнув конверт:

– Тату, тут якийсь дивний лист… для Гаррі. Прямо так і написано: «Комірчина під сходами».

Я напружився, очікуючи, що зараз почнеться канонічне пекло. В моїй голові вже малювалася картина: дядько стає кольору стиглого баклажана, розриває лист на шматки й починає волати про «ненормальність». Але Вернон просто взяв конверт і спокійно підняв брови.

«Ого, – подумав я, спостерігаючи за ним. – А сало працює краще за будь-яке заспокійливе. Жодної піни біля рота, жодного натяку на серцевий напад. Навіть якось незвично».

– Петуніє, поглянь, – Вернон продемонстрував лист дружині. – Хтось дуже детально обізнаний про наше планування будинку. Це… принаймні дивно.

Тітка Петунія зблідла, але замість того, щоб кинутися до плити ховати обличчя, просто завмерла. В її очах читався страх перед минулим, але магія рути та спокійного сніданку не давала цьому страху перерости в істерику.

– Дядьку Верноне, – я вирішив діяти на випередження. – Схоже, це з тієї «особливої школи». І якщо вони пишуть навіть про місце де я сплю, то вони не відстануть. Повірте, магія – штука бюрократична. Якщо ми просто викинемо лист, вони завалять нас копіями.

– Хм, ти так вважаєш? – Вернон серйозно подивився на мене. – І що ти пропонуєш, Гаррі?

– Пропоную вийти переможцями в їхній же грі, – я ввімкнув режим стратега. – Ми будемо ігнорувати їх за всіма правилами: забивати щілини, палити папір, не подавати вигляду. Покажемо, що ми – міцна британська родина, яку не пробити якимись листами. Це змусить їх поважати наші кордони.

– Випробування на витримку? Мені це подобається! – Вернон аж розправив плечі. Йому, як людині бізнесу, ідея «пересидіти» опонента припала до душі.

І почалося.

Наступного дня прийшло три листи. Потім – дванадцять.

– Дивись, Гаррі! – майже весело гукнув Вернон у четвер, витягаючи конверт ізсередини кожної сосиски. – Вони думали, що це нас зупинить! Але вони не знають нашої впертості!

Я спостерігав за ним і не міг повірити своїм очам. В каноні він би вже давно гриз лікті від люті, а тут – азартна гра.

– Правильно, дядьку, – підігрував я. – Барикадуємося далі. Це додасть нам ваги в їхніх очах.

Вернон з ентузіазмом забивав поштову щілину, наспівуючи щось бадьоре, поки Дадлі допомагав йому тримати дошки. Тітка Петунія лише тихо зітхала, коли замість жовтків із яєць випадали сувої, але навіть вона трималася гідно.

Неділя стала фінальним аккордом.

– Бачиш, Гаррі? Неділя! Жодної пошти! – переможно вигукнув Вернон, вмощуючись у кріслі. – Ми їх зробили!

Я якраз заварював йому чай і відчув, як повітря в кімнаті стає наелектризованим.

– Ви перемогли в першому раунді, дядьку. Але, здається, у них закінчилося терпіння.

І тут камін вибухнув. Тисячі листів вилітали, як черга з кулемета, заповнюючи вітальню паперовим вихором.

– Оце так… – Вернон підхопився, відбиваючись від конвертів, що лоскотали йому ніс. – Це вже переходить межі пристойності! Навіть для гри це занадто. Петуніє, збирай речі! Дадлі, бери спальники! Якщо вони хочуть грати по-крупному, ми знайдемо місце, куди вони не дотягнуться! Гаррі, збирайся, ми їдемо у відпустку!

Я швидко кидав речі в сумку, відчуваючи, як сценарій ПЕРДУНа входить у свою силу.

– Тільки не забудьте взяти той великий шматок сала з холодильника, – нагадав я, закриваючи рюкзак. – На морі завжди вогко, а воно добре допомагає… зберігати бойовий дух.

Ми вискочили з дому, лишаючи за собою паперовий шторм.

Вернон діяв професійно. Він тікав і замітав сліди. Ми змінили три готелі за два дні. У кожному з них дядько перевіряв вентиляцію та підвіконня. Навіть не скажеш, що він цього ніколи не робив – азарт і мольфарське очищення зробили з нього природженого контррозвідника.

– Так, Гаррі, доповідай обстановку! – шепотів Вернон, коли ми заселялися в готель «Залізничний». – На даху три підозрілі горобці, дядьку, – відчеканив я, ледь стримуючи посмішку. – Сов не виявлено. – Добре. Дадлі, тримай периметр біля автомата з газованкою. Петуніє, перевір, чи немає пергаменту в подушках.

Коли в тарілці з кукурудзяними пластівцями в готелі «Королівський» Вернон знайшов конверт, він не закричав. Він просто виловив його ложкою і спокійно сказав: – Хлопці, вони нас вирахували. Висуваємось на запасну позицію. План «Б».

«План Б» виявився скелею посеред моря. Коли Вернон орендував у старого рибалки човен, він виглядав як справжній капітан, що йде на секретну місію. Маяк зустрів нас холодом, але Дурслі були в азарті – вони сприймали це як екстремальний кемпінг.

Я влаштувався на підлозі, виводячи пальцем на пилу цифри: 10… 9… 8…

Б-БУУУМ!

Двері злетіли з завіс. У дверному отворі виросла гігантська постать у кошлатій шубі. Але дядько Вернон не чекав, поки гість почне погрожувати. Він уже давно причаївся в тіні за масивним одвірком, міцно стискаючи важку залізну кочергу.

Щойно велетень ступив через поріг, Вернон з грацією розлюченого кабана вискочив із засідки з криком “Кавабанга!”. Кочерга з соковитим «ХРЯСЬ» влупила гостя прямо по потилиці, де шия переходить у спину.

Велетень навіть не встиг вигукнути щось погрозливе. Його коліна підкосилися, і він з гуркотом, від якого здригнувся весь маяк, гепнувся обличчям на підлогу, прямо біля моїх ніг.

Настала тиша. Вернон важко дихав, заносячи зброю для другого удару. – Лежати! – гаркнув він. – Хто такий? Навіщо вломився?

З підлоги почулося важке сопіння. Велетень повільно перевернувся на бік, потираючи величезною долонею забите місце. Погляд його був трохи розфокусований. – Ох ти ж… – пробасив він хрипко. – Ну і прийомчик… Я взагалі-то торт приніс…

Він залишився сидіти на підлозі, розгублено кліпаючи очима й не поспішаючи підводитися під прицілом кочерги.

Я зробив крок уперед. – Дядьку, спокійно. Здається, це і є наш «головний листоноша». Тільки він трохи не помістився в двері.

Геґрід шмигнув носом, вдихаючи аромат часнику та сала, що йшов від нашого столу, і приголомшено подивився на Вернона. – Та я… я – Гелерт Ґріндевальд. А ні, не те… я – Рубеус Геґрід. Король Нідерландів чи Гватемали? Хм… а точно – Ключник у Гоґвортсі.

Якраз у той момент, коли Геґрід почав розгублено обтрушувати свою шубу, перед очима у мене блиснуло знайоме системне вікно. Символи ПЕРДУН пульсували люттю.

[СИСТЕМНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ] «Ти падлюка мене дістав. Я кому казала – все по канону! Висилаю фляшку з спецзасобом. Простягни руку за спиною. Активую матеріалізатор».

Я слухняно завів руку за спину, і долоню обпекло холодом металу. Витягнувши руку, я побачив маленьку, зловісну на вигляд пляшечку. На етикетці чорним по білому значилося: «Х-1278. ТОКСИЧНО. ОБЕРЕЖНО», а під написом красувався череп із кістками, які виглядали так, ніби їх щойно витягли з концентрованої кислоти.

Я нервово прожер слину, але рівно через п’ять секунд етикетка здригнулася і перетворилася на знайомий оленячий профіль «Jägermeister».

«Пригости Геґріда спецзасобом і його критичність мислення впаде ще більше, ніж є від природи, – пролунав у моїй голові роздратований голос клерка. – Дядька спровадь в іншу кімнату, хай не заважає».

Я швидко сховав пляшечку в кишеню і подивився на Вернона. Той все ще стискав кочергу, хоча азарт «шпигунської гри» вже почав поступатися місцем чистому здивуванню від габаритів гостя.

– Дядьку, – я підійшов до нього і поклав руку на плече, – ви спрацювали ідеально. Об’єкт нейтралізований, але тепер мені треба провести… е-е… допит. Вам із тіткою і Дадлі краще перечекати в сусідній кімнаті. Я розберуся, чи не несе цей торт меметичної загрози.

Вернон глянув на Геґріда, який усе ще сидів на підлозі, мов прибита пилом гора, потім на мене. Почуття власної значущості після вдалого удару кочергою зробило його напрочуд поступливим.

– Добре, Гаррі. Ми будемо за дверима. Якщо цей волохатий зробить бодай один зайвий рух – гукай. Кочерга вернона переможця все ще міцна.

Коли Дурслі, прихопивши Дадлі, пішли в іншу кімнату, я повернувся до лісника. Той саме намагався розправити вуса, дивлячись на мене вологими, трохи підкошеними очима.

– Ох, малий… – прокректав він. – Твій дядько… він точно не з тих, кого я очікував побачити.

– Він просто дуже дбає про безпеку, – посміхнувся я, дістаючи пляшечку з кишені. – Слухай, Рубеусе, ти ж увесь промок. Шторм, море, а тепер ще й потилиця болить… Давай-но, для зігріву і для здоров’я.

Я відкупорив пляшку. Запах трав і міцного спирту миттєво заповнив тісний простір маяка. Геґрід потягнув носом, і його обличчя розпливлося в дитячій посмішці.

– О… пахне як настоянки професора Спраут, тільки… душевніше.

Він узяв маленьку пляшечку своїми величезними пальцями, ніби це був іграшковий пухирець, і одним махом перекинув вміст у рот. Я затамував подих, чекаючи, що станеться раніше: він вибухне чи просто забуде, як його звати.

Ефект був миттєвим. Геґрід гучно видихнув, його щоки стали яскраво-малиновими, а погляд остаточно втратив будь-яку гостроту, ставши м’яким і довірливим, як у новонародженого цуценяти мастифа.

– Оце… оце я розумію… сервіс… – промурмотів він, хитаючись. – Гаррі, ти такий… такий схожий на батька… Тільки очі… очі як у Лілі… і… і чому в тебе дві голови?

«Спрацювало», – подумав я. Тепер можна було випитувати з нього що завгодно

Якраз у той момент, коли в голові Геґріда «Ягермейстер» почав активно витісняти залишки здорового глузду, лісник згадав про свої професійні обов’язки.

– Ох, малий… – пробасив він, розпливаючись у щасливій, дещо безглуздій посмішці. – Ледь не забув. Треба ж… ік… професору Дамблдору маякнути. Що ти в порядку. Що Дурслі – світові мужики, особливо той, із кочергою…

Він почав порпатися у своїх бездонних кишенях. Спочатку на світ з’явилася жива миша, потім – пара брудних шкарпеток, і нарешті він виудив дещо пожмакану, але цілком справжню сову. Птах виглядав так, ніби теж щойно пройшов через матеріалізатор ПЕРДУНа – очі були квадратні, а пір’я стирчало в різні боки.

– Тримай, Гаррі, – Геґрід сунув мені сову в руки, як м’яку іграшку.

Поки я намагався втримати птаха, який від шоку навіть не пручався, Геґрід витяг клаптик пергаменту і щось швидко шкрябав олівцем, нахиливши голову набік.

– Так… «Гаррі знайшов. Дурслі озброєні. Сало смачно пахне. Повернуся завтра». Все!

Він згорнув записку. Але замість того, щоб прив’язати її до лапки сови, він підійшов до столу, взяв коробку з моїм іменинним тортом, приліпив папірець прямо на липку глазур і впевненим кроком попрямував до розбитого вікна.

– Дивись, малий, яка в мене виучка! – гордо заявив Геґрід.

Він розмахнувся так, ніби ставив олімпійський рекорд з метання диска, і зі всієї дурі шваркнув коробку з тортом у напрямку розлюченого нічного моря. Торт зник у темряві під гуркіт шторму, мабуть, полетівши десь у бік Франції, і судячи по ударній хвилі він прорвав звуковий бар’єр.

Геґрід задоволено витер руки об шубу і розвернувся до мене. – Справа зроблена. Швидка пошта – запорука успіху!

Я стояв посеред кімнати, міцно притискаючи сову до грудей. Мої очі зараз були точно такими ж за розміром, як і в бідного птаха – величезними, круглими і сповненими німого крику: «Що це було?!».

Геґрід глянув на мене, потім на сову в моїх руках, і його обличчя просяяло ще більше. – О! Дивись-но! – вигукнув він, плеснувши себе по стегнах. – Вже повернулася! Оце швидкість! Хороша пташка, надійна!

Він підійшов, ніжно вихопив сову з моїх заціпенілих рук і, не чекаючи відповіді, запхнув її назад у глибоку кишеню своєї шуби. Птах навіть пікнути не встиг.

– Тепер можна і відпочити… – пробурмотів він, важко всідаючись на підлогу, яка загрозливо скрипнула. – Завтра в нас… великий день… Косий провулок… палички… і ще того… «Ягера»…

Я подивився на двері, за якими ховалися Дурслі, потім на вікно, куди полетів мій торт-листоноша, і зрештою на кишеню Геґріда, що ворушилася.

– Клерк, – прошепотів я в пустоту, – сподіваюся, ти це бачила. Бо якщо це «канон», то я – балерина в пачці.

З кишені лісника почулося приглушене «угу», яке більше скидалося на матюк совиною мовою. План остаточно пішов за синусоїдою, якої не знав жоден математик світу.

Геґрід, важко віддуваючись, розпалив у каміні вогонь одним помахом своєї рожевої парасольки. Полум’я весело затріщало, відбиваючись у його скляних очах, які після «Ягермейстера» жили якимось своїм, окремим від реальності життям.

– Ну що, – пробасив він, розкладаючи на вогні не сосиски, як було б у нормальному всесвіті, а наш товстий, просолений шматок сала на довгих металевих шпичках. – Вечеряємо… ік… по-нашому, по-магічному.

Запах смаженого сала швидко витіснив сморід морської вологості. Геґрід сидів на підлозі, погойдуючись у такт якимось своїм думкам, і час від часу підозріло косився на власну кишеню, де все ще ворушилася сова.

– Слухай, Рубеусе, – почав я, обережно підсуваючись ближче до вогню. – То ти кажеш, Гоґвортс? А як там зараз? Ну, з безпекою… з охороною?

Геґрід відрізав шматок шкварки розміром із мою голову і з апетитом зажував. – О-о-о, малий… Дамблдор – це голова! Найкращий… ік… директор. А ти – знаменитість! Тебе кожен знає. Ти ж того… Волдеморта… – він здригнувся і перехрестився (чи просто відмахнувся від уявної мухи). – Коротше, ти його бахнув. Бум! І нема. Тільки шрам лишився.

– Прямо-таки бахнув? – перепитав я, мацаючи лоб. – А він точно не повернеться? Бо знаєш, я десь чув: якщо нечисть не добити осиковим кілком або не засипати сіллю, вона обов’язково припреться знову.

Геґрід на мить замислився, його брови зійшлися на переніссі, намагаючись подолати опір спецзасобу. – Сіль – це добре… – пробурмотів він. – Треба буде Дамблдору сказати… Хай посипле коридори. На всяк випадок. Але ти не бійся, Гаррі. Ти зі мною. Я – Хранитель ключів! У мене навіть… ік… парасолька є.

Ми сиділи так ще довго. Я підкидав йому тези про те, що магія – це добре, але «фізика» (у вигляді кочерги Вернона) теж працює непогано. Геґрід з усім погоджувався, розповідав про триголових псів і курей. Від «Ягермейстера» його пробило на філософію, і він почав доводити мені, що сови – це насправді маленькі люди в пір’ї, просто дуже мовчазні.

Зрештою, він зняв свою величезну шубу, кинув її мені замість ковдри. – Спи, малий… Завтра за покупками. Треба тобі паличку… і сову нову… Бо та, що в кишені, здається, на мене образилася.

Я вмостився під шубою, яка пахнула лісом, звірами і трохи – перегаром.

Ранок зустрів нас яскравим сонцем, що пробивалося крізь вікна маяка. Шторм ущух, залишивши лише легкі бризки на склі. Геґрід спав на підлозі, видаючи звуки, схожі на роботу несправного трактора.

Я підвівся, відчуваючи дивну бадьорість. Дурслі все ще тихо сиділи у своїй кімнаті – я чув, як Вернон намагається пояснити Петунії, що «спец опереація ШМЯК пройшла блискавично, і ми все контролюємо».

Геґрід розплющив очі, подивився на мене, потім на порожню пляшечку з-під «Ягера», і на його обличчі відобразилася складна гама почуттів: від глибокого каяття до гастрономічного інтересу.

– Ох… – пробулькотів він, тримаючись за голову. – Гаррі… Здається, в той торт вчора підмішали щось дуже міцне. Мені снилося, що я кидав його в море…

– Так дійсно дивний сон, Рубеусе, – посміхнувся я, дістаючи з наплічника залишки вчорашнього сала. – Снідаємо? Нам ще в Лондон їхати.

Геґрід глянув на сало, потім на мене, і в його очах з’явилася щира повага. – Ти справжній чарівник, малий. Ну що, по конях? Тобто… по човнах?

Ми вийшли з маяка. Вернон визирнув у двері, помахав мені кочергою на прощання я кивнув. Косий провулок чекав. І десь у системі ПЕРДУН, я був упевнений, клерк уже готувала новий звіт про мої «успіхи».

Відступ Альбус Дамблдор
Тим часом у замку Гоґвортс панувала ідилічна нічна тиша.

У найвищій вежі, у своєму кабінеті, заставленому срібними приладами, що тихо цокали та випускали цівки пари, сидів Албус Персіваль Вульфрік Браян Дамблдор – Кавалер ордена Мерліна першого ступеня, Верховний чарівник Візенгамоту, Президент Міжнародної конфедерації чарівників та Директор Школи чарів та чаклунства Гоґвортс.

Він повільно помішував свій чай, милуючись тим, як місячне світло виблискує на його окулярах-половинках. Директор перебував у стані абсолютного спокою, очікуючи на звичайну сову від Геґріда. Він і гадки не мав, що в цей самий момент крізь нічне небо, розсікаючи хмари зі свистом, який зазвичай видає винищувач на форсажі, мчить «Торт-Поштар».

Завдяки щедрій дозі «Ягермейстера» та магічному імпульсу від напіввелетня, звичайний кондитерський виріб перетворився на стратегічну зброю класу «земля-кабінет». Обмазаний кремом болід, заряджений силою гіганта, набрав надзвукову швидкість, розжарившись у щільних шарах атмосфери до яскраво-оранжевого кольору.

Дамблдор лише встиг підняти очі на вікно, за яким замість сови з’явилася вогняна точка.

– Протего Квадро Максіма Т….. – почав був він накладти багаторівневе «Протеґо», здатне витримати пряме влучання розлюченого дракона.

Але «Торт-Шахед» не знав законів магії. Він знав лише силу «Ягера» та масу напіввелетня. Надпотужне закляття розлетілося на друзки, як тонке скло під пресом. Вибух був такої сили, що Фенікс Фоукс миттєво згорів, навіть не встигнувши зрозуміти, що його чергове переродження прискорили методом детонації крему.

Прокинувся Албус уже в лазареті. Точніше, він відчув, що він – це те, що лежить під нескінченними шарами магічних бинтів. Він був замотаний так щільно, що нагадував мумію часів Рамзеса II, тільки з бородою, яка самотньо стирчала з дірки для рота.

Над ним схилилася мадам Поппі Помфрі, її обличчя було блідим, а чепець збився набік від стресу.

– О, ви опритомніли, Альбусе! – вигукнула вона, випускаючи з рук паличку. – Не ворушіться. Взагалі не дихайте надто глибоко. За словами моїх діагностичних чарів, у вас не залишилося жодної цілої кістки. Навіть ті, про які я не знала, тепер мають тріщини.

– П… пошта… прийшла?.. – прохрипіла «мумія».

– Пошта?! – Поппі ледь не перейшла на істерику. – Албусе, на ваш кабінет напала невідома істота неймовірної потужності! Слідів магії виявити не вдалося, але за масштабами руйнувань це був або дорогий угорський хвосторіг, або стародавній іфрит, або, крий Мерлін, хтось скинув на замок зачаровану метеоритну брилу. Дивно лише одне…

Вона на мить замовкла, підозріло дивлячись на залишки бинтів.

– Що?.. – ледь чутно запитав Дамблдор.

– Весь кабінет, те, що від нього залишилося, і ваші легені наскрізь просякнуті запахом дешевої рожевої глазурі та… дуже дорогого німецького лікеру на травах. Я не знаю, що це за магія, але на ваше загоєння підуть місяці. Скеле-рост тут безсилий, кістки доведеться збирати як пазл «п’ятсот елементів».

Дамблдор заплющив очі. Десь далеко він почув приглушене «угу» сови, яка, мабуть, була єдиною істотою у світі, що знала правду про цей замах. Але сова була в кишені у Геґріда, а Геґрід був упевнений, що він – геній комунікації.