Частина 3 Сон

Десь на фоні почулося перешіптування, ніби крізь воду, розмите і далеке, але поступово воно ставало чіткішим.

– Бляха муха… та що ж ти так себе не бережеш… – бурмотів жіночий голос. – Ні, ну ти розумієш, відвернувся буквально на декілька днів, пішов каву зварити, заговорився в бухгалтерії щодо премій – і ось, наш чемпіон, герой, трохи не дав дубу…

Голова розколювалася, тіло нило так, ніби мене переїхали, і ще раз переїхали для надійності. Я намагався зосередитися, але думки розповзалися.

– Агов, шановний, прокидаємось… ой, йой… тьху, куди пішов… ану стояти… не прокидаємось, а розплющуємо очі і концентруємось на мені!

Голос різко наблизився, і я мимоволі скривився. Здавалося, що він звучить прямо в голові.

Як же все болить…

Я стиснув зуби і спробував зібрати думки в купу, відчуваючи, як цей голос продовжує щось бурмотіти, то стихаючи, то знову стаючи різким і чітким.

На секунду стало тихіше.

Потім знову:

– Та дивись на мене вже, ну!

Я відкрив очі.

Переді мною стояла жінка – приємна шатенка в строгому костюмі, з папкою в руках, виглядала як звичайний офісний клерк… але на мить щось збилося: шкіра ніби віддала рожевим відтінком, а над головою промайнуло щось схоже на маленькі ріжки.

Я моргнув.

Звичайна жінка. Нічого дивного.

– Так, шановний… як вас там… – вона відкрила папку і швидко перегорнула кілька сторінок.

Я мовчав, намагаючись зрозуміти, чи це сон, чи я таки здох і потрапив у дуже дивний кабінет.

Вона прочистила горло і почала читати сухим офіційним тоном:

– Справа № R-1488. Суб’єкт із кодом P-0666. Категорія: попаданці з мульти-ідентичністю. Кількість зафіксованих перевтілень: сімнадцять…

Вона підняла очі, здивовано глянувши на мене.

– Нічого собі, сімнадцять… я з одним життям ледве справляюся…

Знову опустила погляд у папку.

– Зареєстровані особистості: студент із недалекого майбутнього, Бандера, мольфар, козак… а також інші невстановлені. Статус: активний об’єкт спостереження.

Вона знизала плечима і тихо буркнула вже більше собі:

– Якщо він ще раз перевтілиться – я точно вимагатиму надбавку. Бо це вже не папка, а якийсь багатосезонний серіал…

Я дивився на неї, намагаючись зосередитися, але все пливло.

Брюнетка читає сухим голосом… на мить шкіра здається рожевою… чи це ріжки блиснули?.. я моргнув – і нічого… звичайна людина…

А про що я взагалі думав?..

Та чорт з ним.

– Ти хто така?.. – нарешті видавив я, відчуваючи, як голос звучить хрипко і чужо.

Вона знову підняла очі, цього разу уважніше подивившись на мене, ніби оцінювала, наскільки я при тямі.

– О, заговорив. Значить, ще не безнадійний.

Вона клацнула папкою і ледь усміхнулась.

– Я? Клерк. Веду облік таких, як ти. І, якщо чесно, ти в мене зараз найпроблемніший клієнт.

На секунду її погляд став гострішим.

– І так, поки ти тут валяєшся і вмираєш від перевтоми, нагадую: ти вже давно вліз у справи, які значно більші, ніж твій новий світ.

Я дивився на неї, намагаючись зібрати думки докупи, але світ усе ще трохи плив, ніби після сильного запою, тільки замість алкоголю – магія і перевтома.

Вона нахилила голову, примружилась і з якимось підозрілим інтересом подивилась на мене.

– Так дивлюсь я на тебе і думаю-гадаю… чого ти так вирячився, наче вже какаєш у штанці і не можеш зупинитись? – зітхнула і склала руки на грудях. – Ти наче вперше зі мною говориш.

Я моргнув, але це не допомогло.

Вона різко змінилася в обличчі, очі розширились.

– Стоп… – вона нахилилась ближче, уважно вдивляючись. – Ти що, серйозно нічого не пам’ятаєш із минулих разів?..

Я відкрив рота, щоб щось сказати, але вийшло щось нечітке:

– Е-е… ми… знайомі?..

На секунду повисла тиша.

Потім вона різко відсахнулась і сплеснула руками.

– Та ти знущаєшся! – голос підскочив. – Я веду твою справу вже шістсот з гаком років, а ти мене не пам’ятаєш?!

Вона почала нервово ходити туди-сюди, розмахуючи папкою.

– От падлюка… я з твоїми закидонами шафу документів уже оформила, щоб тебе не знищили як глюк системи, а ти, скотина така, навіть мене не пам’ятаєш… обідно, знаєш?..

На мить вона зупинилась, і щось знову збилося: голос став нижчим, жорсткішим, постава змінилася, ніби переді мною стояла вже інша людина – той самий костюм, та сама папка, але риси обличчя стали грубішими.

– Реально обідно, – вже іншим тоном додав вона, і все повернулося назад.

Я дивився на це, не до кінця розуміючи, що саме відбувається, відчуваючи себе так, ніби мозок працює з затримкою.

– Ага… – протягнув я. – Добре… а вода тут є?..

Вона завмерла.

– Ти… зараз серйозно?..

– Дуже хочеться пити… – чесно відповів я, не зовсім влучаючи в тему.

Він закотив очі і глибоко вдихнув.

– Ну ясно, магічне сп’яніння, ще й важке… – пробурмотів. – Як завжди.

Вона махнула рукою, ніби відганяючи власне роздратування.

– Та й чорт із тобою, це не вперше… і не востаннє, судячи з усього.

Знову відкрила папку, глянула туди, потім закрила її з легким хлопком.

– Ну але це неважливо, мабуть… – буркнув собі під ніс він. – Шістсот років ідеального сервісу, а він “ми знайомі”… єх…

Вона раптом ніби згадала щось і клацнула пальцями.

– А, точно. Формальності.

Дістала звідкись тонку брошуру і сунула її мені в руки.

– Ось, тримай. Будемо розбиратись із тобою як із новоприставившимси… – вона спіткнулась, скривилась. – Тьфу… новоприбувшим. О, так краще.

Потім тихіше, вже собі під ніс:

– Довбані переродженці-покійники…

Я глянув на брошуру.

На обкладинці був намальований якийсь веселий дух, що махав рукою, і великий напис:

Welcome to Underlife

Я повільно перевів погляд на неї.

– Я… помер?..

Вона фиркнула.

– Та ні, заспокойся, не пощастило тобі настільки легко відскочити, – махнула рукою. – Ти між станами. Як завжди. Перегрівся, перегрузився, впав у відключку – і ось, ласкаво просимо в технічну зону.

Вона трохи нахилилась ближче і постукала пальцем по брошурі.

– Читай, може хоч цього разу щось запам’ятаєш.

Я відкрив її, але літери попливли перед очима.

– Тут… багато букв…

Вона закрила обличчя долонею.

– дайте мені премію… або нову справу… або нормального клієнта… хоч щось…

Я відкрив брошуру і втупився в обкладинку.

“Вітаємо в потойбіччі”

Літери ледь помітно рухались, ніби жили своїм життям, а коли я почав читати далі, текст сам змінювався просто під очима, підлаштовуючись під мене, і я навіть не мусив перегортати сторінки.

Зручно… подумав я. І хоч їсти хочеться.

Рядки змінились.

“Ви як наш VIP-клієнт вже, мабуть, знаєте все необхідне, адже переоформлювали договір уже 17 разів.”

– Ні, не знаю я нічого… – пробурмотів я собі під ніс. – І хочу їсти.

Десь поруч пролунав глухий звук, ніби хтось влупив себе долонею по обличчю.

Я навіть не підняв очей, але фоном почув приглушене бурмотіння:

– За що мені це…

Я продовжив читати.

“Зчитування пам’яті клієнта завершено…”

Пауза.

Текст різко змінився.

“…в голові насрано.”

Я кліпнув.

Рядок зник і одразу переписався.

“Пам’ять пошкоджена і не підлягає відновленню. Переходимо до пояснення суті договору.”

– Ну от, уже краще, – пробурмотів я.

З’явився новий блок тексту, цього разу сухий і максимально офіційний.

«Згідно з пунктом б підпункту 42 Договору про врегулювання міжсвітових інцидентів, субпідрядник, тобто ви, офіційно призначаєтесь відповідальним за врегулювання ситуації у світі з кодовим позначенням Potter321354/1488/умпалумпачотири.

Відповідно до параграфа 7.3.1, ви зобов’язані здійснити комплекс заходів, спрямованих на стабілізацію магічного середовища, а також забезпечити належне функціонування світу поза каноном основної історії.

Згідно з додатком №12, підрядник (тобто ми) перекладає на субпідрядника (тобто вас) усі ризики, пов’язані з повторними перевтіленнями, багатосезонними сюжетними арками та непередбачуваними появами ріжків у клерків.

Відповідальність за невиконання покладається на суб’єкта у повному обсязі, включно з моральними, магічними та комічними наслідками.»

Внизу з’явився підпис. Дата. Ініціали.

Я повільно підняв погляд від брошури.

– Я правильно зрозумів… – сказав я, намагаючись зібрати думки. – Ви хочете, щоб я… відремонтував світ?

Клерк уже навіть не дивився на мене – стояв, прикривши обличчя рукою.

– Не “хочемо”, – глухо відповіла вона. – Ти вже підписався на це.

Я глянув назад у брошуру.

– Коли?..

– Разів сімнадцять тому, – зітхнула вона. – І кожен раз ти виглядаєш однаково здивованим.

Я ще раз подивився на текст.

– А якщо я відмовлюсь?

Клерк повільно опустив руку і глянув на мене з виразом істоти, яка вже сто разів чула це питання.

– Не відмовишся.

– Чого це?

Він трохи посміхнувся.

– Бо ти вже підписав договір і отримав частину оплати.

Я помовчав, переварюючи це.

– Я хочу їсти, – сказав нарешті.

Пауза.

Клерк знову закрив обличчя долонею.

– він ніколи не змінюється…

Клерк важко зітхнув, перегорнула ще одну сторінку у папці і вже більш робочим, майже буденним тоном продовжив:

– Ну продовжимо… після твого переродження пройшло замало часу, щоб інтерфейс розгорнувся, тож зв’язок із нами в тебе був відсутній, але зараз система якраз підтягується і, на жаль для мене, ти знову в онлайні.

Я кліпнув, намагаючись зрозуміти половину сказаного.

– Інтерфейс?..

– Не перебивай, я і так скорочую, – відмахнувся він і знову втупилась у папку.

Голос знову став офіційним:

– «Згідно з пунктом б підпункту 42 Договору міжсвітових підрядів, субпідрядник, тобто ви, офіційно інтегровані в систему ПЕРДУН – Платформу Екстреної Регламентації Дистанційного Управління Наративами.

Відповідно до параграфа 7.3.1, саме через систему ПЕРДУН здійснюється ваш зв’язок із координуючими органами, а також контроль за виконанням завдань у світі Potter321354/1488/умпалумпачотри.

Згідно з додатком №12, усі повідомлення, інструкції та бюрократичні уточнення надходять виключно через ПЕРДУН, а ви зобов’язані реагувати у встановлені терміни.»

Він замовкла, підняв очі від папки і тихо, вже без офіційного тону, пробурмотів:

– Ну й придумали на цей раз… ПЕРДУН… система зв’язку, а звучить так, ніби хтось пожартував у реєстрі…

Я потер скроню.

– Тобто… мені будуть писати?

– Тобі вже пишуть, – зітхнула клерк і кивнула кудись мені за спину. – Просто ти ще не бачиш.

Я озирнувся.

Нічого.

– А де?..

– В голові, генію, – сухо відповів він. – Як тільки система догрузиться, почнуться сповіщення, задачі, нагадування, штрафи, можливо навіть реклама, якщо бухгалтерія знову щось підкрутить…

– Реклама?..

– Забий.

Я знову опустив погляд на брошуру, але текст уже зник, залишивши порожню сторінку.

– І що мені з цим всім робити?..

Клерк глянула на мене довгим поглядом людини, яка вже сто разів відповідала на це питання.

– Працювати.

– Я дитина…

– Ти контрактник, – перебила він. – І дуже дорогий, між іншим.

Я мовчав кілька секунд, переварюючи це.

– А якщо я знову все забуду?..

Клерк на мить задумався, потім знизав плечима.

– Забудеш.

– І?..

– І ми знову це все повторимо, – спокійно відповіла вона. – Я відкрию папку, ти будеш тупити, я буду нервувати, ти скажеш, що хочеш їсти… усе по колу.

Я повільно кивнув.

– Звучить як план.

– Це не план, – видихнула клерк. – Це вже статистика.

На мить повисла тиша.

– А… – почав я. – А той… “Покровитель”?

Клерк завмер.

На секунду.

Потім дуже повільно закрив папку.

– О, – тихо сказав він – А от це вже цікаво.

Погляд став уважнішим.

– Ти про нього звідки знаєш?

– Листи… – відповів я. – Я їх читав.

Клерк довго дивився на мене, ніби щось перевіряючи.

– Ну супер… – нарешті пробурмотів. – Просто чудово. Ти навіть до цього вже добрався.

Я нахмурився.

– В сенсі?

Він трохи нахилилась ближче.

– В сенсі, що за інструкцією ти мав про це дізнатися значно пізніше.

Пауза.

– Але раз уже знаєш… – він зітхнув. – То вітаю, ти офіційно у глибшій жопі, ніж планувалося.

Я мовчав.

– І що це значить?

Клерк ледь усміхнулась.

– Це значить, що ти зламав декілька гілок сюжетного дерева.

– Зрозумів, не дурний, і що далі?

Клерк нарешті відклала перо і подивилася на мене так, ніби я був не «дорогим контрактником», а тарганом, який намагається обговорювати дизайн капця.

– Послухай сюди, Поттер, – голос її став низьким і небезпечним. – Ти зараз – порожня оболонка з величезним ресурсом, але нульовим захистом. Твоя теперішня слабкість – це твій єдиний маскувальний халат. Ти хоч уявляєш, скільки очей зараз прикуто до Тисової вулиці?

Вона нахилилася через стіл, і я мимоволі відсахнувся.

– Якщо Дамблдор, Волдеморт або ще хтось із «вищих сил» цього світу помітить, що в тілі одинадцятирічного хлопчика сидить досвідчений попаданець, який володіє вміннями за межами канону – тебе знищать швидше, ніж ти встигнеш сказати «паляниця». Вони не будуть з тобою домовлятися. Вони просто випалять твій розум, щоб усунути аномалію. Зрозумів?

Я заковтнув клубок у горлі. Жарти про ПЕРДУН раптом стали не такими вже й смішними.

– Тому зараз ти будеш поводитися спокійно, – продовжила вона, карбуючи кожне слово. – Ти будеш ідеальним Гаррі Поттером. Жодних мольфарських штучок завчасу. Жодних магічних вибриків. Ні шаблюк, ніякої оцієї твоєї фігні. Ти маєш бути настільки канонічним, щоб аж зуби зводило від нудьги. Поки ти не зміцнієш і не отримаєш паличку, твоє життя залежить від того, наскільки добре ти злиєшся з фоном.

– Значить, грати роль слабака, поки не прийде час ударити у відповідь? – уточнив я, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

– Саме так. Ти прокинешся вранці й забудеш про нашу зустріч, щоб навіть випадкова думка не видала тебе легіліментам. Будеш вважати похід до Арабелли чимось несуттєвим. В календарі – вівторок. На порозі – перший лист. І ніякої самодіяльності.

Вона закрила папку і додала вже тихіше, майже про себе:

– І про Покровителя… не забивай собі голову. Це тебе нестосується а якщо почне стосуватись то ми дамо знати. Вона клацнула пальцями.

Світ навколо почав стрімко бліднути. Останнє, що я запам’ятав – це те, як важка папка з моєю справою грюкнула, закриваючись, і звук цей прогримів відлунням у моїй голові, наче закрилися двері банківського сейфу.