Частина 2 Ритуал

Гаррі продовжував згадувати деталі мольфарського ритуалу захисту. Йому були потрібні певні інгредієнти: рута, лопух, часник і шматочок сала. Ці природні компоненти повинні були стати частиною магічного кола, яке захищає дім від злих намірів і проклять.

Важливою частиною ритуалу було закляття – магічний наговор, що активував захист. Гаррі, вслухаючись у ледь вловимі спогади, згадав, як звучали ці слова:

“Рутою святою, лопухом міцним,

Часником і салом благословеним.

Якщо ти прийшов зі злом, знай, що буде тобі срам,

Срачка така, що всіх лопухів не стане в світі, щоб її зупинити!

Гаррі відчув, як магія навколо нього оживає, лише коли він подумки повторив ці слова. Він знав, що потрібні не лише інгредієнти, але й його сила, що щойно пробудилася.

Поглянувши на тітку Петунію й дядька Вернона, які все ще були в замішанні, Гаррі промовив:

– Нам потрібно зібрати все це. Рута і лопух можуть бути в саду або неподалік, часник і сало мають бути на кухні. Цей ритуал не лише захистить вас, але й допоможе мені розібратися, хто стоїть за тим закляттям.

Гаррі разом із тіткою Петунією й дядьком Верноном розпочали підготовку до ритуалу. Лопух і руту вдалося знайти в саду. Тітка Петунія, з підозрою оглядаючи Гаррі, принесла з кухні часник і сало, хоча й бурчала собі під ніс, що сало краще б використали для вечері.

– Гаразд, – сказав Гаррі, розкладаючи інгредієнти в магічному колі, яке він накреслив прямо на підлозі кухні крейдою. – Це має захистити дім.

Він розташував руту на півночі кола, лопух на сході, часник на півдні і сало на заході. Вернон і Петунія стояли збоку й із явною недовірою стежили за кожним його рухом.

Коли все було готове, Гаррі став у центр кола й підняв руку. Його голос залунав упевнено:

“Рутою святою, лопухом міцним,

Часником і салом благословеним.

Якщо ти прийшов зі злом, знай, що буде тобі срам,

Срачка така, що всіх лопухів не стане в світі, щоб її зупинити!

Не ввійдеш до мого дому, якщо маєш намір злий,

Бо магія моя тебе зупинить, і буде тобі не солодкий пиріг!”

Як тільки останнє слово залишило його вуста, інгредієнти почали світитися. Золотиста енергія піднялася з кола, наповнюючи кімнату теплом і світлом. Це було ніби саме повітря набуло магічного аромату.

Раптом все зупинилося. Світло згасло, і кімната знову наповнилася звичайним кухонним шумом. Петунія виглядала враженою, а Вернон шоковано вдивлявся в підлогу.

– І що тепер? – пробурчав Вернон, хоча в його голосі було менше звичної злоби.

– Тепер дім у безпеці, – відповів Гаррі, витираючи піт із чола. – І якщо хтось із злими намірами спробує сюди зайти… ну, скажімо, йому дуже не пощастить.

Дурслі мовчали. Гаррі подивився на них і вперше відчув, що вони сприймають його трохи інакше, ніж раніше. Можливо, це був початок нового етапу у їхніх відносинах.

Після завершення ритуалу Гаррі помітив, що Дадлі мовчки сидить у своєму кутку за столом. Він, здається, навіть не звертав уваги на те, що відбувалося, але тепер його погляд був прикований до Гаррі. Це не було звичне презирство чи насмішка. У цих очах читалося щось нове – цікавість і навіть трішки побоювання.

– Що це було? – раптом запитав Дадлі, голос його звучав настільки незвично, що всі на кухні обернулися до нього.

Гаррі здивовано глянув на кузена. За всі ці роки він ніколи не бачив, щоб Дадлі ставив йому такі прямі запитання.

– Це… це був захисний ритуал, – відповів Гаррі, намагаючись говорити просто. – Щоб захистити нас усіх.

Дадлі трохи зморщив носа, наче не зовсім розумів. Він глянув на інгредієнти, що залишилися на столі: руту, лопух, залишки сала.

– А чому тобі треба було сало? Це щоб я його не з’їв? – буркнув він, намагаючись зробити вигляд, що йому все одно, але його тон був позбавлений звичної глузливості.

Гаррі ледве стримав усмішку. Це було настільки типово для Дадлі – знайти щось, що стосується їжі. Проте, замість звичного роздратування, Гаррі раптом зрозумів, що цей момент – можливість для нового діалогу між ними.

– Ну, можна сказати, що сало теж важлива частина магії, – сказав Гаррі, намагаючись не прозвучати саркастично. – Але ти можеш подумати, що це… підсилювач. Як твої улюблені соуси до картоплі.

Дадлі замислився. Його обличчя наче боролося між бажанням засміятися і спробою зрозуміти, що відбувається.

– Ну гаразд, Гаррі, – буркнув він після паузи. – Якщо ти дійсно захищаєш нас… дякую.

Ці слова пролунали так тихо, що Гаррі на мить подумав, що почув їх лише у своїй уяві. Але коли Дадлі швидко відвернувся, трохи почервонівши, Гаррі зрозумів, що це були справжні слова.

Мої очі втупилися в стіл переді мною, поки я намагався зібрати докупи хаотичні думки. Проведений ритуал залишив мене виснаженим, але водночас я відчував щось нове – впевненість, силу і… обов’язок. Я підняв погляд на Дурслів. Вони сиділи за столом, мовчазні, напружені, ніби боялися знову заговорити.

– Що тепер нам робити, Гаррі? – раптом звернулася до мене тітка Петунія. Її голос звучав незвично м’яко. Я підняв брови, здивований її запитанням. Раніше вона не питала мене нічого, хіба що вимагала щось зробити.

Я зітхнув і потер обличчя рукою. Втома накочувала, але я змусив себе зосередитися.

– На сьогодні з мене більше користі не буде, – сказав я, намагаючись говорити рівно, хоча сам ледве тримався на ногах. – Поки ми збирали інгредієнти, готували і проводили ритуал, вже настав вечір. Захист встановлений, і зараз дім у безпеці. Але завтра… завтра мені потрібно буде почати розбиратися, хто і чому вирішив накласти закляття ненависті на вас. Це не може залишитися без відповіді.

Петунія кивнула, хоча й виглядала трохи розгублено. Дядько Вернон, на диво, не сказав нічого грубого, лише похмуро подивився в мій бік, наче йому важко було визнати, що я допоміг їм. Дадлі, який весь цей час мовчав, здавалося, задумався. Він просто сидів і крутив виделку в руках, час від часу поглядаючи на мене.

Я відчув, як напруга трохи спала, але водночас розумів, що це тільки початок. Наступні дні обіцяли бути непростими, але я був готовий до викликів.

Прокинувшись наступного ранку в своїй комірчині під сходами, я одразу відчув важкість у тілі – втома від учорашнього ритуалу ще не встигла минути. Сонячне світло, що пробивалося крізь невелике вентиляційне віконце, змусило мене піднятися. Я швидко вдягнувся, заправив ковдру і вийшов у коридор, де вже пахло смаженими яйцями.

На кухні я побачив тітку Петунію, яка готувала сніданок. Її обличчя видавало тривогу, навіть більше, ніж зазвичай. Як тільки я зайшов, вона кинула на мене неспокійний погляд

– Гаррі, ти не чув новин? – запитала вона, голос її був тремтливим.

– Ні, що сталося? – відповів я, відчуваючи, як тривога пронизує мене.

– Арабелла Фіг, наша сусідка, – вона зробила паузу, неначе сумнівалася, чи варто продовжувати. – Її госпіталізували. Кажуть, отруєння.

Ця новина вдарила мене, як блискавка. Арабелла Фіг була не просто сусідкою – вона завжди допомагала мені, коли я був маленьким. Моя голова одразу заповнилася безліччю запитань. Випадковість? Чи, можливо, це якось пов’язано із закляттям, яке торкнулося Дурслів? І якщо це не випадково, то хто може стояти за цим?

– Ви знаєте, що з нею сталося? – запитав я, намагаючись зберігати спокій.

Тітка Петунія похитала головою.

– Лише те, що її забрала швидка. Хтось зателефонував і сказав, що вона погано себе почувала. Ходять чутки, що це якесь харчове отруєння… Але хіба може бути така випадковість?

Я зрозумів, що це не просто звичайний день. Попереду могли бути нові випробування, і я зобов’язаний був дізнатися правду. потрібно діяти негайно. Госпіталізація Арабелли Фіг не була випадковістю – я знав це напевно. Мій захистний ритуал, спрямований на запобігання проникненню будь-якого зла в будинок Дурслів, спрацював і вдарив по ній. Але якщо захист спрацював, це означає одне: Арабелла мала лихі наміри щодо мене.

Усе, що я знав про Арабеллу, раптом стало під питанням. Вона завжди здавалася доброзичливою, але тепер я не міг бути впевнений у цьому. Хто вона насправді? Чи має вона зв’язок із магічним світом або ж із тими, хто прагне нашкодити мені? І найважливіше – що вона збиралася зробити?

Я вирішив перевірити її дім на наявність магічного впливу. Для цього мені потрібно було використати мольфарські практики, які могли спрямувати мою силу на виявлення слідів заклять. Але була одна проблема: я не мав доступу до ідеальних інгредієнтів, які зазвичай потрібні для створення магічного концентратора.

Мій погляд упав на кухонний стіл, де лежав пакет зі свинячими вухами, купленими дядьком Верноном до пива. Це була не найкраща магічна основа, але я знав, що маю імпровізувати. Зібравши також залишки воску від свічки, трохи солі та дріт, я створив одноразовий магічний концентратор. Це не було ідеальним рішенням, але цього мало вистачити, щоб отримати відповіді.

З концентраторами у руках я вирушив до будинку Арабелли, щоб розгадати загадку і зрозуміти, чому магія захисту спрацювала проти неї.

Я ступив на ділянку будинку Арабелли, відчуваючи, як навколо мене повітря стало наче густішим. Рука стиснула магічний концентратор – свиняче вухо, до якого прикріплений дріт і кілька крупинок солі. Імпровізоване, але ефективне знаряддя. Я знав, що ритуал захисту, встановлений мною, не міг спрацювати без причини. Арабелла мала лихі наміри. І тепер мені потрібно було дізнатися, чому.

Я зупинився посеред ділянки, розставив ноги, щоб стабілізуватися, і підняв магічний концентратор перед собою. Заклинання, яке я збирався використати, було стародавнім, грубим і до певної міри кумедним – але, як мене вчили спогади мольфарських практик, воно працювало.

– Магошукатум трясця! – вигукнув я, направляючи магічний імпульс у простір перед собою.

Концентратор засвітився тьмяним синьо-жовтим світлом, і магічна хвиля розійшлася по всій ділянці. Повітря навколо ніби застогнало, а земля під ногами злегка затремтіла. Моментом пізніше переді мною почали з’являтися слабкі сліди магії. Вони виглядали як тонкі нитки темного диму, що піднімалися з поверхонь і зникали у повітрі.

Я зосередився на слідах, які вели до дверей будинку. Відчуття тривоги посилювалося, але я не міг зупинитися тепер. Я вперше побачив, як ці магічні прояви перепліталися у вузли, утворюючи щось, що схоже на пастку або прокляття.

– Чудово, – пробурмотів я, ховаючи сарказм за серйозністю. – Отже, ти не така проста, як здавалася, пані Фіг.

Як тільки я ступив на ділянку будинку Арабелли, з різних кутків подвір’я почали збиратися її коти. Їх було не так багато – з десяток, але цього вистачало, щоб викликати відчуття, ніби вони мене оточують. Руді, сірі, чорні – вони рухалися мовчки, але їхні агресивні погляди та шерсть, що вставала дибки, говорили самі за себе.

Їхнє мявчання звучало грізно, воно поступово посилювалося і, здавалося, проривалося через все – через тишу, через мою концентрацію, через межі мого терпіння. Кільце котів ставало дедалі щільнішим, і я відчув, що вони зовсім не збираються дозволяти мені досліджувати будинок.

Погляд упав на мій магічний концентратор – свиняче вухо, яке тепер втратило всю свою силу. Це було одне з небагатьох, що я міг використати, щоб відволікти котів.

– Гаразд, друзі, спробуймо так, – пробурмотів я.

Я метнув використаний концентратор у бік високої трави в кутку ділянки. Коти одразу спрямували свої погляди туди, а потім кинулися за приманкою. Їхні мявчання змінилися на щось більше схоже на азартний шум.

– Ну, це спрацювало краще, ніж я думав, – прошепотів я і швидко скористався моментом.

Поки коти були зайняті “дослідженням” мого концентратора, я обережно наблизився до дверей будинку. В голові спливали усі можливі сценарії, що могли чекати мене всередині. Я знав одне: якщо магія захисту визнала Арабеллу загрозою, то її дім міг приховувати більше, ніж просто домашніх тварин.

Підійшовши до дверей будинку, я дістав ще одне свиняче вухо. Воно вже здавалося не таким дивним, як спочатку. Я взяв концентратор у руку, глибоко вдихнув і, спрямовуючи магічну енергію в бік дверей, впевнено вимовив:

– Газдавідкриватус!

Свиняче вухо легенько засвітилося, і замок на дверях тихо клацнув. “Спрацювало,” – подумав я, дивуючись власній удачі. Я обережно відчинив двері та увійшов усередину.

Щойно я переступив поріг, я уважно озирнувся, намагаючись вловити джерело магії.

Моя увага швидко зосередилася на старій дерев’яній скриньці, що стояла на столі в дальньому кутку кімнати. Вона здавалася звичайною на перший погляд, але я відчував, як із неї виходять слабкі, але чіткі імпульси магічної сили.

“Що ти приховуєш?” – подумав я, наближаючись до скриньки. Ледь доторкнувшись до її кришки, холод пронизав мої пальці. Усередині були листи, і я відразу зрозумів, що саме вони випромінюють цю дивну енергію. Мої спогади про мольфарські практики підказували, що це могли бути закляті або зачаровані послання.

Я глянув на ці старі листи, розуміючи, що вони можуть містити відповіді на питання, які мене мучили. Арабелла Фіг явно мала більше секретів, ніж я міг уявити.

відступ Арабела Фіг

Світанок був лише на порозі, коли Арабелла Фіг, всівшись у своєму кріслі, поглянула на своїх напів-кнізлів, що дрімали навколо. Кнізли – напів-магічні істоти, які зовні нагадують котів, але з набагато гострішими інстинктами й потужними здібностями. Вона знала про їхню справжню сутність, але для інших вони залишалися звичайними пухнастими улюбленцями. Її котики були для неї набагато більше, ніж просто компаньйони; вони були її очима й вухами, її захистом і її зв’язком із світом магії.

– Добре, мої маленькі розвідники, – сказала вона, трохи захриплим голосом. – Я хочу, щоб ви проникли до дому Гаррі Поттера. Дізнайтеся, що відбувається. Я повинна знати, чому він зник з поля зору.

Напів-кнізли підняли голови, але їхня реакція була несподіваною. Вони нерухомо сиділи, їхні вуха рухалися, ніби вловлюючи невидимі сигнали в повітрі, але жоден із них не зробив спроби виконати наказ. Їхні інстинкти вже відчували магічний захист, накладений Гаррі.

– Що це з вами? – Арабелла розгублено дивилася на своїх помічників. – Ви ж завжди були готові до дії…

Але їхня поведінка була чіткою: вони не підуть у дім, захищений магією. Арабелла почала нервувати. Вона не могла більше чекати й вирішила діяти сама. Вона взяла своє магічне сигнальне кільце – потужний артефакт, створений для виклику її покровителя у разі небезпеки – і направилася до виходу.

Проте не минуло й кількох хвилин, як її плани зірвалися. Раптово її охопило сильне відчуття дискомфорту. Біль у животі миттєво перетворився на щось жахливе, і вона зрозуміла, що не може більше стримуватися. Це була люта діарея – магічна кара, накладена захистом Гаррі, яка атакувала будь-кого з лихими намірами.

– Що за… прокляття! – закричала вона, притиснувшись до стіни.

Арабелла спробувала дотягнутися до свого магічного сигнального кільця, яке вона завжди носила із собою. Це було її останньою надією на порятунок – викликати свого покровителя, який міг допомогти їй у критичний момент. Вона слабко прошепотіла слова активації, намагаючись сконцентруватися. Проте сили стрімко покидали її, і навіть ця проста дія стала непосильною. Кільце лишилося нерухомим у її долоні. Її ноги підкосилися, і вона впала просто на подвір’я.

Напів-кнізли, що зібралися неподалік, мовчки спостерігали за всім із відстані. Їхні очі світилися складними емоціями – це була суміш турботи й остраху, але вони не рухалися ближче. Їхні інстинкти вже відчували, що магічний захист Гаррі став для їхньої господині неподоланною перешкодою.

Сусіди, які проходили повз, побачили її на землі й зупинилися, шоковані цією сценою. Вони швидко викликали швидку допомогу, і через кілька хвилин Арабеллу вже забрали медики. Виснажена до межі, вона навіть не змогла пояснити, що з нею сталося. Її покровитель не був покликаний, а її місія завершилась, на коричневій ноті.

Гаррі Поттер

Кришка скриньки тихо рипнула, коли я відкрив її. Усередині лежали акуратно складені листи, перев’язані стрічкою. Я витягнув один і розгорнув. Рівний жіночий почерк. З ким велась переписка незрозуміло імені небуло. Лише звернення – “Покровителю”.

Я почав читати.

…сьогодні Дурслі змусили його цілий день працювати під палючим сонцем у саду. Він мовчав, але ледве тримався на ногах…

Я нахмурився і перегорнув лист.

…його тітка знову спробувала підстригти його дуже коротко, але вже наступного ранку волосся повернулося до звичного безладу, наче вороняче гніздо…

Я читав далі, вже не відриваючись.

…сьогодні його знову покарали без причини. Я не втручаюся, як ви наказали, але це стає дедалі важче…

…я лише спостерігаю. Скажіть, Покровителю, скільки ще це триватиме?…

З кожним прочитаним рядком я розумів: у цих листах ішлося про мене, за мною хтось уважно стежив, фіксуючи кожну деталь мого життя.

Я швидко переглянув ще кілька листів – усе те саме: спостереження, записи, жодного втручання.

Вони знали. І нічого не зробили. Я стиснув лист у руці, стримуючи злість. – Просто дивилася… – тихо сказав я. – І писала звіти…

Останній лист змусив мене зупинитися.

…якщо він той, про кого ви думаєте, момент наближається. Я боюся, що скоро не зможу залишатися лише спостерігачем…

Я повільно склав його і поклав назад. Покровитель. Хтось стоїть за цим. І цей хтось знає про мене все.

Я акуратно повернув листи на місце і закрив скриньку, залишивши все так, ніби нічого не чіпав, хоча всередині вже все кипіло.

Вийшов із будинку швидко, не звертаючи уваги ні на котів, ні на подвір’я. В голові крутилася одна думка: за мною стежили все життя.

І навіть не намагалися допомогти.

Дорогу додому я майже не пам’ятав.

Коли зайшов у будинок Дурслів, світ раптом поплив. Спочатку легке запаморочення, потім різка слабкість – ніби тіло згадало все, що я з нього витягнув за останні дні. Я спробував спертися на стіну, але рука ковзнула.Серце билося нерівно, голова розколювалася, ноги підкосилися, і вже за мить я просто впав, не встигнувши навіть щось зробити.Світ згас.