Частина 1 Усвідомлення

Світ навколо мене був розмитим, а голова пульсувала так, ніби там билася гроза. У роті пересохло настільки, що навіть вдихати було боляче. Я не розумів, де знаходжуся, і найстрашніше – не знав, хто я.

У напівтемряві кімнати мою увагу привернуло дзеркало на стіні. Я підійшов ближче, спираючись на меблі, бо ноги здавалися немов чужими. Відображення змусило мене завмерти. У дзеркалі був хлопчик – з розгубленими очима та блискавкоподібним шрамом, що перетинав його лоб. Хлопчик дивився на мене, так само переляканий, як і я.

Це був я. Але як це можливо? І що означає цей шрам?

Я застиг перед дзеркалом. Серце билося гучно, мовби ось-ось вистрибне з грудей. Цей блискавкоподібний шрам… Він виглядав надто знайомо. І тут мене осяяло: це ж шрам Гаррі Поттера! Хлопчика, що вижив. Але як? Чому я?

Пам’ять почала прокручуватися, як старий фільм. Я читав книги про нього, захоплювався його пригодами занурюючись у світ магії. Але тепер я був у цій історії, у тілі самого Гаррі. Наче мрія дитинства ожила, але поряд із нею зростав і страх. Як це взагалі можливо?

Я оглянув кімнату. Вона була крихітною, з низькою стелею, що похилено спиралася на сходи над моєю головою. Скрізь навколо були старі коробки, павутиння і слабке світло, що пробивалося через щілини у дверях. Вузьке ліжко займало майже всю площу. Це була комірчина під сходами в будинку Дурслів – місце, яке я знав із книг до найдрібніших деталей. Але зараз це було реально.

Я відчув змішаний потік емоцій. Чи це сон, чи другий шанс прожити магічне життя? Єдине, що я знав напевно – це буде незабутньо.

Стоячи перед дзеркалом, я раптом відчув, як щось у моїй свідомості почало пробуджуватись. Це було подібно до віддаленого еха, що наближалося з кожною хвилиною. Я заплющив очі, і переді мною розгорнулися видіння – фрагменти життів, які я прожив раніше.

Перше життя було найдавнішим. Я був магом у часи, коли Мерлін був живий. Ми творили магію, про яку сьогодні можуть лише мріяти, але мене мучило те, що я не міг згадати свого імені. Я бачив себе серед старовинних книг, що пахли пилом і часом. Світ був тоді диким і сповненим таємниць, а я був частиною його найдавніших чарів.

Далі видіння перенесло мене в зовсім інший час – у серце України XX століття. Я був Степаном Бандерою, але не таким, яким його уявляють історики. Я був мольфаром – хранителем магії Карпат, що боровся не лише за свободу свого народу, а й проти темних сил, що загрожували всьому світу. Моя сила допомагала мені в рішеннях, у боротьбі, але плата за неї була висока.

У 2025 році я був звичайним студентом, що сидів за ноутбуком у маленькій кімнатці в гуртожитку. Тоді магія була лише на сторінках книг, іронічно – я захоплювався серією про Гаррі Поттера. У ті часи магія здавалася вигадкою, втечею від реальності. Я читав ці книги з інтересом, розмірковуючи, як би я впорався з усіма тими викликами, які впали на головного героя.

А тепер я сам, Гаррі Поттер, стою перед викликами, які не могли б уміститися навіть у книзі. Мої спогади про студентські роки і ті чарівні історії з мого минулого зливалися в одне ціле.

І нарешті, тепер я був у тілі Гаррі Поттера. Як це сталося? Чому я завжди перероджувався.

Я відкрив очі і побачив своє відображення. Цього разу я не боявся. Навпаки, я відчув силу, яка тече через мене. Я знав, що повинен згадати більше, зрозуміти, чому саме зараз я в цьому світі, і яка місія чекає на мене тут.

Раптом тишу розрізав легенький, мелодійний жіночий сміх. Він був настільки ніжним і незвичайним, що змусив мене здригнутися. Я озирнувся, шукаючи джерело звуку, але кімната була порожньою, як і раніше. Тоді я почув слова, що з’явилися, наче з нізвідки:

– Мій чемпіон…

Це звучало м’яко і водночас зворушливо, ніби голос був сповнений тепла й турботи. Але перш ніж я встиг щось сказати чи зрозуміти, відчуття, ніби хтось був поруч, зникло так швидко, як і з’явилося.

Я залишився сам у маленькій комірчині, але це коротке видіння чи голос залишило по собі дивне відчуття. Хто назвав мене “чемпіоном”? І чому ці слова здавалися такими важливими? У грудях зросло бажання знайти відповіді. Це послання було більше, ніж просто випадкове явище. Це був початок чогось величезного, і я відчував це усім своїм єством.

У грудях почало розгоратися тепло, яке швидко перетворювалося на пекучу хвилю. Невідома сила пронизувала все моє тіло, кожну клітину, кожен нерв. Я відчув, як маленьке й кволе магічне ядро, приховане глибоко всередині мене, починає рости невимовними темпами. Разом із його зростанням прийшов нестерпний біль. Моє тіло здавалося надто малим для цієї могутності: вени набухали, переповнені силою, яка мене розривала зсередини.

Я кричав, відчуваючи, як біль забирає мою останню свідомість.

У цей момент я почув її голос – той самий, що з’явився раніше:

– Потерпи, мій герою. Тобі буде потрібна вся можлива сила, яку я тобі можу надати…

Але ці слова залишилися для мене невідомими. Я вже лежав без свідомості, не чув нічого, не відчував нічого, лиш спокій в пітьмі.

Темрява, що заповнила мою свідомість, почала розсіюватися. Я відчув холод під щокою і слабкий запах пилу. Відкривши очі, я зрозумів, що лежу на підлозі, а рот повний пилюки. Я закашлявся, випльовуючи її, і пробурмотів:

– Ну, в 1959-му я точно почувався краще…

Ця думка змусила мене усміхнутися, хоч і слабко. Я підвівся, обтрушуючи пил із себе, і озирнувся. Кімната була такою ж, як і раніше – тісною, темною, з низькою стелею. Але щось змінилося. Тепер я відчував у собі силу, яка була водночас дивною і незвичною.

Я прислухався, сподіваючись знову почути той голос, що назвав мене “чемпіоном”. Але була лише тиша. Ніби голос ніколи й не існував. Можливо, це був лише сон? Або ж щось більше, ніж я міг зрозуміти зараз.

Мої думки перервалися різким і гучним криком, що пролунав за дверима:

– Гей, ти, малий байстрюче! Скільки можна спати? Негайно підйом і готуй нам сніданок!

Я здригнувся і мимоволі скривився. Голос належав дядькові Вернону. Звук його крику, здається, здатен був розбудити й мертвого. Наче нічого не сталося, я швидко піднявся, витираючи пил із обличчя, і подумав: “Ну, почалося. Магія магією, а сніданок не готуватиме себе сам”.

Я ковзнув поглядом на дзеркало, де на мене дивився худий хлопчик із блискавковим шрамом. Усмішка пробігла по моїх вустах, глибоко вдихнувши, направився виконувати свою ранкову “місію”.

На кухні мене зустріла тітка Петунія. Вона, не дивлячись у мій бік, холодно буркнула:

– Доброго ранку.

Перш ніж я встиг щось відповісти, її рука легко, але цілеспрямовано підштовхнула мене до пательні, де шкворчав бекон. Запах був настільки неймовірним – теплий, солоний, з легкими нотками спецій, – що я відчув, як мій шлунок, наче протестуючи, голосно заворушився. Слина мимоволі стікла з куточка мого рота і плюхнула на ідеально чисту підлогу.

– Ти не смій… – почала було Петунія, але замовкла, помітивши це. Її очі примружилися, а губи стиснулися так, що в повітрі явно запахло бурею. Я швидко нахилився, щоб витерти мокру пляму рукавом, бурмочучи:

– Вибачте, тітонько Петунія. Це просто… так смачно пахне.

Вона пирхнула, змахнула невидиму пилинку зі свого фартуха й промовила з відтінком зневаги:

– Звісно, пахне. Це не тобі їсти, ясно? Приготуй і не забудь накрити на стіл. І не лінуйся!

Я ковтнув, борючись із новим нападом голоду, і повернувся до пательні. Пекучий запах бекону здавався випробуванням мого терпіння.

Тітка Петунія вийшла з кухні, знову бурмочучи собі щось під ніс. Я почув уривки її незадоволеного монологу про “байстрюків, які не вміють бути вдячними”. Двері з легким стуком зачинилися за нею, і я залишився сам.

Повернувшись до пательні, я спостерігав, як бекон шкворчить на вогні. Жир повільно витікав із нього, створюючи маленькі золотисті бульбашки, а запах тепер проникав у кожну щілину цієї затхлої кухні. Він був настільки апетитним, що я відчув, як моя слина знову починає збиратися в роті.

Минуло дві хвилини. Я намагався триматися, але щось всередині мене зламалося. Якесь невідоме бажання, майже тваринне і непробачне, опанувало мною. “Хто це побачить?” – подумав я, і ця думка стала вирішальною.

Я простягнув руку до гарячого бекону, і, перш ніж встиг передумати, взяв один шматочок прямо з пательні. На мить я завмер, очікуючи, що жар обпече мої пальці, але нічого не сталося. Жар не завдав мені болю, і це здивувало мене. Я відчув, як у моїй свідомості щось клацнуло – це була магічна здібність, яка дозволяла ігнорувати жар.

Я проковтнув бекон, і раптом відчув, як сила почала наповнювати мене. Це було схоже на хвилю енергії, яка розливалася по всьому тілу. У цей момент я почав згадувати своє життя Степана Бандери. Я бачив себе мольфаром, який використовував магію для боротьби за свободу. І я згадав, що для підсилення своїх магічних здібностей я їв свинину – це був ключ до моєї сили.

Я стояв, приголомшений відкриттям, коли двері до кухні різко відчинилися…

Витерши жирну руку об рушник, зробив вигляд, що нічого не сталося, і швидко почав перекладати готовий бекон у тарілки. Проте саме в цей момент, коли я торкнувся пательні, відчув, як сила, яка переповнювала мене, раптом вирвалася назовні. З переляку, почувши скрип дверей, я втратив контроль. Хвиля жовто-блакитної енергії несподівано зірвалася з моїх пальців і пронизала бекон. Він засяяв, немов сонце, на якусь мить, а потім усе повернулося до норми. Я застиг, дивлячись на шматочки бекону, які тепер виглядали так само звично, але водночас я відчував, що вони вже не зовсім ті самі.

Не маючи часу на роздуми, я швидко закінчив перекладати бекон у тарілки, де вже лежали смажені яйця, сосиски, гриби, помідори та скибочки підсмаженого хліба – справжній “full English breakfast”. Я озирнувся, перевіривши, чи все на місці, і кивнув сам собі, задоволений, роблячи вигляд, ніби нічого дивного не сталося.

Двері кухні скрипнули, і вся сім’я Дурслів дружно увійшла. Дядько Вернон, зберігаючи свою величність, важко плюхнувся на стілець. Тітка Петунія, з таким виглядом, наче все під контролем лише завдяки її організаторському таланту, акуратно сіла поруч. Дадлі, в передчутті сніданку, вже напівлежачи тягнувся до тарілок.

Всі сіли за стіл, і розпочався їхній звичний ранковий ритуал. Звук виделок і ножів порушував тишу, а запах смаженої їжі заповнив кухню. Я, стоячи осторонь, дивився, як вони їдять, і відчував, як ця картина ставала мотивацією… до чогось більшого. Хоча саме зараз я просто думав: “Цікаво, чи помітять, що одного шматочка бекону не вистачає?”

Час від часу кожен із Дурслів раптово зупинявся, кидаючи на Гаррі швидкий погляд. У їхніх обличчях читалося щось незрозуміле, ніби вони бачили перед собою когось нового, когось, кого не могли впізнати.

Дядько Вернон важко впав на стілець, дивлячись на їжу перед собою. Його думки вирували, як хвилі в бурю.

“Дурний байстрюк… Скільки ще я буду витрачати на нього кошти? Як же він мені остогид! Хоч би його збив автомобіль і щоб це, нарешті, закінчилося!” – ці думки, сповнені жорстокості, заповнювали його розум. Але, щойно він підніс перший шматок бекону до рота і проковтнув, усе раптом змінилося.

Його обличчя застигло. На нього зійшло щось подібне до просвітлення. Він поглянув на Гаррі, і думки в його голові стали зовсім іншими.

“Чому я так ненавиджу його? Це ж просто хлопчик… сирота, рідний племінник моєї жінки. Що він мені зробив? Чому я бачу ворога в цьому худому дитячому обличчі?” – ці питання раптом увірвалися в його розум, і він не міг знайти відповіді.

Тітка Петунія, сидячи поруч, теж зупинилася. Вона акуратно відклала ніж і виделку, витираючи губи серветкою. Її думки були незвично глибокими.

“Якби не він… Але ж це неправда. Це не його провина. Він був лише немовлям, коли це сталося. І я завжди знала… знала, що він не звичайний. Але чи це причина для такої жорстокості? Чи я сама перетворилася на когось, ким завжди погорджувала?” – Петунія похитала головою, намагаючись відкинути ці думки, але вони вперто поверталися.

У цій тиші, наповненій нерозумінням і сумішшю емоцій, відбувалося щось більше, ніж просто сніданок.

Після хвилини мовчання дядько Вернон поклав виделку і, з труднощами проковтнувши останній шматок бекону, подивився на Гаррі. Його обличчя виглядало незвично м’яким, і в голосі вперше було щось схоже на сумнів.

– Гаррі, – почав він невпевнено. – Я… я не знаю, що зі мною було всі ці роки. Ненависть, якою я завжди до тебе палав… Вона наче не моя. Я навіть не розумію, чому я думав про тебе так жахливо.

Тітка Петунія, що сиділа поруч, кивнула. Вона спробувала сказати щось, але слова наче застрягли у горлі. Зрештою, вона набралася сміливості:

– Ми… я теж не можу пояснити, чому так ставилася до тебе. Це було як… як щось ззовні. Наче мене хтось примушував ненавидіти тебе. Хоча ти, Гаррі… ти наш рідний, ти племінник. І я знала це завжди.

Гаррі відчув, як його серце стислося. Він дивився на їхні розгублені обличчя і почав усвідомлювати правду. Картинка почала складатися: їхня поведінка не була природною. Його власна сила, яка проявилася раніше, тепер допомагала йому аналізувати те, що відбувалося.

– Це схоже… – проговорив Гаррі майже пошепки, але його голос був чітким і зрозумілим. – на дію чиєїсь магії. Хтось зробив це з вами, щоб змусити вас ненавидіти мене. Я… я не знаю хто. Але це була магія.

Вернон виглядав приголомшеним.

– Магія? – його голос звучав, як шепіт. – Ти хочеш сказати, що все це… всі ці роки…

Тітка Петунія поглянула на Гаррі з недовірою, але в її очах з’явився блиск сумніву, який не так просто відкинути.

Тітка Петунія раптом зупинилася, її обличчя зблідло, а очі широко розкрилися. Вона виглядала так, ніби згадала щось, що довго намагалася забути.

– Я… я пам’ятаю, – прошепотіла вона, дивлячись у порожнечу. – Це було багато років тому. Один чоловік… він прийшов до нашого будинку. Я не знаю, хто він був, але він виглядав дивно. У нього була довга мантія, і він тримав у руці паличку. Він махав нею і бурмотів щось собі під ніс. Я хотіла вигнати його, але…

Вона замовкла, ковтаючи клубок у горлі. Її руки тремтіли, коли вона продовжила:

– Потім я відчула, як у мене запаморочилося в голові. Я… я знепритомніла. Коли я прокинулася, він уже зник. Я ніколи не розповідала про це Вернону. Я думала, що це був просто сон… або галюцинація. Але тепер… тепер я не впевнена.

Дядько Вернон, який досі мовчав, виглядав приголомшеним. Він дивився на Петунію, а потім на Гаррі, ніби намагаючись скласти пазл, який раптом став занадто складним.

Гаррі відчув, як його серце стискається. Ця історія підтверджувала його підозри. Хтось дійсно наклав закляття на Дурслів, і тепер він мав з’ясувати, хто це зробив і чому.

“Перше завдання: зрозуміти, кому це було потрібно,” – подумав він. “Друге: знайти спосіб захистити себе і родичів від повторення цього жаху. Хтось хотів, щоб життя хлопчика, що вижив, стало нестерпним. Але я це так не залишу.”

Гаррі заплющив очі, намагаючись зосередитися. Він розумів, що прості слова чи обіцянки не зможуть захистити ані його, ані Дурслів від того, що може трапитися знову. Його думки повернулися до спогадів про попередні життя.

Спочатку в його голові був хаос: уривки магічних формул, відлуння голосів і спогади про давно забуті ритуали. Але потім щось висвітлилося – чіткий образ із його життя, коли він був Степаном Бандерою, мольфаром Карпат. Він згадав особливий ритуал, що використовувався для захисту домівки від ворогів.

Цей ритуал був стародавнім і вимагав сили, але його ефективність не залишала сумнівів. Гаррі бачив, як під час його виконання простір довкола домівки заповнювався енергією, яка відштовхувала будь-яке зло.

Він відкрив очі й вдивився в обличчя тітки Петунії та дядька Вернона. Ті мовчали, все ще переварюючи його слова про закляття ненависті.

– Я згадав, як зробити захист для нашої оселі, – тихо сказав Гаррі, але в його голосі було щось рішуче. – Є ритуал, який може захистити цей дім від ворогів. Але мені потрібна буде ваша допомога.

Петунія і Вернон переглянулися. Їхні обличчя були сповнені сумнівів, але в їхніх очах з’явилася іскра надії.

– Що саме потрібно зробити? – запитала Петунія, її голос все ще тремтів, але в ньому відчувалося бажання діяти.

Гаррі глибоко вдихнув, розуміючи, що це лише початок. Для виконання ритуалу йому потрібно було зібрати необхідні матеріали та знайти спосіб зосередити свою силу, яка щойно прокинулася в ньому.