Глава 1: Покидьок

«Шлях гордого безсмертного демона» був типовим чоловічим романом про здобуття сили та гаремні походеньки.

Якщо точніше, це розлога, безкінечна історія про заклиначів та битви з чудовиськами, створена для втечі від буденності. Автори не шкодували читерських здібностей для героя, порушуючи всі можливі правила, а його гарем майже сягав сотні красунь — адже кожна дівчина в книзі без тями закохувалася в головного персонажа. Найпопулярніший роман року про жеребчика-бабія — інакшого і бути не могло!

Головний герой цієї історії, Ло Бінхе, не належав ані до героїчних і непереможних, наче гордий небесний дракон, яким від самого їхнього народження весь життєвий шлях медом намазаний, ані до невдах чи цілковитих злидарів, які тільки і роблять, що поневіряються весь сюжет — і втім йому вдалося опинитися в трендах та підкорити десятки тисяч шанувальників на літературному сайті «ЧжунДянь», надихнувши безліч інших чоловічих фентазійних романів іти подібним до його шляхом.

Він був із тих персонажів, чия душа зрештою сповнюється темрявою, вогкою пітьмою та жорстокістю. Втім, перш ніж його серце остаточно зачерствіло, на його долю припало багацько страждань.

Далі… нехай досвідчений читач цієї новели, Шень Юань, опустить незліченні фанатські фансервісні деталі та стисло підсумує цей епос на мільйон слів для кожного…

Одразу після народження Ло Бінхе був покинутий батьками, його сповили у білу тканину та поклали у дерев’яний кошик, спустивши його у річку Ло. Це сталося в найхолодніші дні року, і лише завдяки рибалкам, які витягли його з води, немовля не заклякло до смерті. Оскільки він дрейфував річкою Ло в сезон, коли вона була скована тонкою кригою, йому дали ім’я Ло Бінхе («Бінхе» — крижана річка).

Ло Бінхе провів свої ранні роки, блукаючи вулицями, голодний і холодний — вкрай похмуре дитинство. Праля, яка працювала на заможну родину, пожаліла його і, оскільки вона не мала власних дітей, усиновила й виростила його як рідного. Мати й син були бідними та зазнавали чимало принижень від своїх багатих покровителів.

Зростання в такому нездоровому середовищі стало підґрунтям для майбутньої знівеченої вдачі Ло Бінхе після моменту його падіння — в нього розвинулися дрібʼязкові схильності битися за кожну крихту, мститися за найменшу образу та підступно ховати намір убити за посмішкою.

Одного разу панські сини багатіїв побили його за тацю ледь теплої м’ясної каші. Зрештою, він запізнився і не зміг принести своїй прийомній матері спробувати хоч краплю до того, як вона померла.

За абсолютним збігом обставин його обрали для навчання в одній із чотирьох великих орденів світу культивації — на горі ЦанЦюн. Там він став учнем «Меча Сюя», Шень Ціньцю.

Ло Бінхе думав, що нарешті зможе ступити на праведний шлях. Він не міг очікувати, що Шень Ціньцю лише справляв враження чесного, але насправді був гнилим у своїй суті — звичайним нікчемою найницішої вдачі. Шень Ціньцю заздрив незрівнянному та винятковому таланту Ло Бінхе й потай боявся свого учня, чия культивація щодня вдосконалювалася семимильними кроками. Він завжди знаходив нові способи висміяти та принизити Ло Бінхе, навіть заохочуючи однолітків хлопʼяги до його цькування. Протягом років навчання Ло Бінхе зазнавав всіх можливих принижень. Це була ще одна краюча серце арка в його історії, сповнена крові та сліз.

З великими труднощами Ло Бінхе вдалося дожити до сімнадцяти років, і в цей момент він нарешті взяв участь у події, яку світ культивації проводив раз на чотири роки — Зібрання Безсмертних Альянсів. Однак на цій конференції Ло Бінхе став жертвою підступного задуму Шень Ціньцю і гепнувся у розщелину між Світами Людей і Демонів — у Нескінченну Безодню.

Саме так, тільки тоді історія по-справжньому почалася!

Ло Бінхе не лише вижив, але й знайшов у Нескінченній Безодні свій особистий меч, незрівнянний містичний клинок «Сіньмо» («Демон серця»). Він також дізнався правду про своє походження.

Як з’ясувалося, Ло Бінхе народився від зв’язку Володаря Демонів та земної жінки. У його жилах текла кров як прадавніх, упалих із неба демонів, так і людського роду. Його рідного батька, Тяньлан-Цзюня, навіки ув’язнили під товщею непорушної гори. Мати ж була ученицею праведного ордену, але після ув’язнення коханого її вигнали через підозру в таємних зв’язках із нечистю. Вона померла під час пологів внаслідок кровотечі одразу після того, як народила Ло Бінхе. Та перед смертю вона встигла пустити сина за течією з того самотнього човна, на якому його і народила. Це був єдиний спосіб надати дитині хоча б якийсь шанс на порятунок.

Ло Бінхе скористався мечем «Сіньмо», щоб зняти печать, яка стримувала його демонічну кров. Оповитий пітьмою глибокої безодні, він наполегливо й віддано опановував потойбічні техніки, а після цього рушив назад — до ордену ЦанЦюн. Відтоді Ло Бінхе впевнено крокував своїм темними шляхом, вже не озираючись.

Кожен із його колишніх ворогів зазнав жахливих тортур і лютої смерті від його рук. Удосконалюючи власну майстерність у брехні та інтригах, Ло Бінхе крок за кроком втирався у довіру до багатьох: вдавав покору, а сам потай вишукував їхні слабкі місця. Він захопив владу, піднявся на вершину й розпочав своє криваве і жахаюче царювання.

У міру того як розгорталася історія, серце Ло Бінхе очорнювалося і плямувалося все дужче. Він повернувся до Світу Демонів і успадкував титул Священного Володаря. Та цього виявилося замало: він заходився винищувати кожен із великих праведних орденів Світу Людей, утопивши їх у крові та спопеляючи всіх, хто ставав на його шляху.

Зрештою Ло Бінхе перетворився на легенду, яку століттями переказували безсмертні та демони. Його славили за об’єднання трьох світів, за незліченний гарем та за безкінечний оберемок нащадків!

— Телепень-автор і недоумкуватий роман! — із останнім подихом проклинав і лаявся Шень Юань.

Хто міг бодай уявити, що такий добропорядний юнак, як він — який справно купував віртуальну валюту на сайті та читав лише офіційну версію — прямо перед своєю передчасною смертю наполегливо дочитуватиме роман про жеребця-бабія, до такої міри переповнений гаремними походеньками та суцільною водою і настільки орієнтований на викачування грошей, що в нього вже не залишиться слів від переповнюючої його люті? Як тут було не лаятися на чім світ стоїть?!

«Шлях гордого безсмертного демона», автор — Літачок, Що Злітає У Небо. Одного погляду на цей евфемістичний псевдонім вистачало, щоб відчути шолудивий присмак. Рівень письма наче з початкової школи з картонними персонажами і очевидними кліше, які повністю руйнували віру в те, що відбувається. У Шень Юаня просто язик не повертався назвати той незв’язний хаос, який побудував автор, світом культивації.

Що це за світ культивації, де люди цілий день їздять на конях та в каретах? Що це за світ культивації, де люди, досягнувши стану, де вони вже не мають потреби в їжі, все одно мусять їсти й спати? Що це за світ культивації, де автор час від часу плутає навіть стадії Закладення Основи та Зародження Двох Тіл?

Коли персонажі стикалися з головним героєм, кожен із них поводився так, ніби його аура крутезного перця повністю зжерла їхній інтелект — особливо вчитель Ло Бінхе, Шень Ціньцю — це ідіот серед ідіотів і покидьок серед покидьків! Його єдиною метою було копати собі могилу, і він навіть не встиг закінчити, як головний герой просто прикінчив його.

Тож чому Шень Юань узагалі почав читати цю книжку, дійшовши аж до самого кінця? Не зрозумійте неправильно, Шень Юань не отримував задоволення від самоприниження. Причина, чому він терпів, викликала і в нього самого найбільше розчарування.

У цьому романі була неймовірна кількість натяків, сюжетних ліній, гачків, нашарованих таємниць і фальшивих підказок. А у самісінькому фіналі — жодна з них не вистрілила! Його от-от мало знудити кровʼю.

Чому безцінні трави, духовні еліксири та незрівнянні красуні були всюди і діставалися задарма, ніби вони нічого не варті? Чому промови та пози лиходіїв, коли ті копали собі могили й гинули, були абсолютно одноманітними? Десятки дівчат, яких ледве показали й які одразу погодилися увійти до гарему — що з ними сталося?..

Гаразд, опускаючи все вищезазначене — хто був справжнім ляльководом і стояв за безліччю злодіянь? Якою була мета нескінченного списку персонажів, яких так розхвалювали за їхню крутість та незрівнянність? Чому жоден із них так і не з’явився навіть у самісінькому фіналі?!

Друже Літачку, Друже Авторе, «Великий Майстре»: вийдем на пару слів?! Заповни! Заповни сюжетні діри! Чуєш?!

Шень Юань відчув, що від однієї лише люті і палаючого гніву він здатен воскреснути з мертвих.

У нескінченній темряві біля його вуха лунко роздався механічний голос:

【 Код активації: «Телепень-автор і недоумкуватий роман». Систему запущено автоматично. 】

Тон голосу нагадав йому «Google Перекладач».

— Хто це? — Шень Юань озирнувся довкола. Здавалося, він парив у віртуальному просторі, настільки темному, що перед очима не було видно навіть власної руки.

Голос лунав з усіх боків одразу.

【 Ласкаво просимо до Системи. Ця Система працює за концепцією: «Можеш краще — роби, не можеш — не патякай»; ми сподіваємося забезпечити вам якнайкращий досвід. Ми щиро бажаємо, щоб під час свого перебування тут ви змогли втілити власні прагнення і, згідно з вашим бажанням, перетворити недоумкуватий твір на величну, високоякісну першокласну класику. Приємного користування. 】

Поки в голові в нього все ще паморочилося, поруч тихо пролунав чоловічий голос:

— …Шидí*? Шидí, ти мене чуєш?

*Шидí/шідí — (师弟; «брат-наставник»; ввічливе звернення до молодшого сина колеги або вчителя) — молодший (некровний) брат.

Шень Юань здригнувся й, опанувавши себе, силою розплющив очі. Картина, що постала перед ним, була суцільним маревом, яке кружляло перед очима. Знадобився деякий час, щоб усе нарешті зібралося докупи й повільно стало чітким.

Він лежав на ліжку.

Поглянув угору — над ним висів білий серпанковий балдахін, з чотирьох кутів якого звисали вишукано зроблені мішечки з пахощами.

Поглянув униз — на ньому був білий халат у старовинному стилі. Поруч із подушкою лежало паперове віяло.

Ліворуч — гарний, елегантний юнак, одягнений у парадне вбрання сюаньдуань, сидів на краю ліжка й стурбовано дивився на нього.

Шень Юань заплющив очі, а потім різко простягнув руку до того складаного віяла й із тріском розкрив його. Він легенько замахав ним, обмахуючи холодний піт, що стікав обличчям.

Очі чоловіка спалахнули радістю.

— Шиді нарешті прокинувся, — тепло мовив він. — Відчуваєш якийсь дискомфорт?

— Нічого критичного, — сказав Шень Юань із деякою стриманістю.

Інформаційне перевантаження було занадто великим. Ошелешений, він спробував сісти. Коли він це зробив, чоловік швидко простягнув руку, щоб підтримати його спину, дозволяючи йому схилитися на приголов’я ліжка.

Прочитавши чимало новел про переселення душ на порталі ЧжунДянь, Шень Юань уже давно вирішив: якщо він одного дня прокинеться й виявить, що лежить у незнайомому місці, першими словами з його уст, перш ніж він зрозуміє, що відбувається, точно не буде безтурботне хіхікання та: «Ви що, кіно знімаєте? Реквізит виглядає таким справжнім — ваша знімальна група справді викладається на повну!» Тобто, слова некмітливої людини, яка намагається намацати ґрунт під ногами.

Натомість Шень Юань зосередився на тому, щоб зіграти роль людини, яка тільки-но прокинулася, із відсутнім виразом обличчя:

— Я… Де це я?

Чоловік здригнувся:

— Ти що, заспався до безпам’ятства? Це ж пік ЦінЦзін.

Внутрішньо Шень Юань був шокований, але продовжував удавати спантеличеність:

— Чому… чому я так довго спав?