Розділ 3

Oсіннє повітря одразу обдало обличчя колючим холодом, заставляючи примружитися на секунду. Костя вийшов з під’їзду, оглянув двір майже з нотками нервозності, поки не зачепив поглядом сіру ауді, що якраз під’їжджала назустріч. Тіло на секунду завмерло. Костя навіть засумнівався на якусь мить, чи варто взагалі сідати всередину. А коли сяде, що він має сказати? Чи треба взагалі щось казати? Він уже вибачався в повідомленнях, сенсу не було повторювати все те саме. Чи смс не рахуються? Можливо треба сказати все як є? Що так і так, я мудак, занадто наляканий, щоб дозволяти комусь залишатися на ніч, а те, що нагрубив це так, захисна реакція. Від самого лише формулювання лице ледь помітно скривилося від сорому.

Тіло здригнулося від пронизливого автомобільного сигналу. Схоже, в реальності цей так-званий транс тривав достатньо довго, щоб Валік втомився чекати. Костя глибоко вдихнув і, нарешті, сів всередину на переднє сидіння.

Спочатку вони обоє мовчали. Валік лише стримано кивнув на знак привітання, а далі зосередився на керуванні, виїжджаючи з дворика на дорогу. Весь цей час Костя не знав куди себе подіти, тишу наповнював лише монотонний гул двигуна. Він уже зробив усе, що міг: пристібнувся, погортав меню телефона, покопирсався в рюкзаку і перевірив, чи узяв все, що треба, переставив його на іншу сторону, знову взяв до рук телефон… Він мусив щось сказати.

— Ти ще злишся?

Костя першим порушив тишу. Горло зненацька стисло від нервів, стало важко говорити. Йому в принципі не хочеться говорити в такому настрої, а ще й змусити себе вибачитися… Це виявилося практично непідйомним завданням. Почувши у відповідь мовчанку, Костя ледь чутно зітхнув і спробував ще раз.

— Я не хотів. Ти знаєш, як це буває, я думаю одне, а виходить не так, як я…

— Помовчи. Я вже це чув, і не раз. — перебив Валік, не зводячи очей з дороги. Костя вжався в сидіння. — Тільки, чомусь, тебе це не хвилює, поки я роблю вигляд, що все добре.

— Завжди хвилює, ти навіть не уявляєш наскільки! Ти ж знаєш, я..

— Костя, — голос Валіка, уже більш строгий і гострий, знову перебив, — Просто.. помовч. Не єби мозок. Я настроєний на зйомки, не псуй мені настрій з самого ранку. 

На якусь хвилину Костя дійсно затих. Дивився то у вікно, то додолу на свої руки, перебираючи пальцями. Секунди тягнулися, наче години.

— Я просто хочу розібратися. Я винен, я знаю, я хочу вибачитися. Я.. не можу витримати, коли ти злишся на мене. 

Валік тяжко зітхнув. Чесно кажучи, він уже не міг це слухати. Кожен раз він ставав свідком однієї і тієї ж сцени. Костя кидає образливі слова, не думаючи про наслідки, Валік терпить, поки нарешті гнів і образа не беруть гору, і тут Костя приходить з вибаченнями, щоб усе почати спочатку. Валік вкотре мав шанс нарешті зламати це порочне коло, але ніколи не робив цього. По-перше, він ніколи не був по-справжньому злим. Його образа і гнів спалахують швидко, але так само миттєво і згасають. А по-друге… він і сам не знав чому. Просто не міг, і все. Не коли Костя був поруч з ним. І особливо не коли на них чекала робота пліч-о-пліч ще добрих пару років. Нарешті він пробурмотів, голос став м’якшим, хоч і не менш тяжким.

— Я не злюсь. Просто не хочу про це говорити. Не зараз, як мінімум. 

Костя лише мовчки кивнув. Це було краще, ніж нічого, але на серці все-одно було важко. Це не те, що він хотів почути, недостатньо, щоб вгамувати провину всередині. Але з іншого боку, Валік досі з ним говорить, а це вже непоганий знак. Тиша стала занадто натягнутою. Рука Кості потягнулася, щоб ввімкнути радіо, з динаміків одразу залунала жвава мелодія.

♫Забудь образи, ми знову разом

Замішані з тобою ми, як фанк із джазом

Навіщо дутись? Кого позбутись?..♫

Пальці Валіка напружились навколо керма.

— Вируби нахуй.

Музика одразу замовкла.

***

На павільйоні царював творчий хаос, велися підготовки до зйомок. Кожен був зайнятий своєю справою. Знімальна група налаштовувала камери та розставляла декорації, звукорежисери перевіряли мікрофони й колонки, візажистки уже гримували акторів, які у цей час зосереджено повторювали свій текст.

— Ви де були так довго?

Микола, підійшовши до хлопців, спитав серйозним, майже керівницьким тоном, але в ту ж секунду простягнув руку для братського рукостискання, спершу до Валіка, потім до Кості. Незважаючи на його, радше, безтурботний образ на камері, Микола вмів бути серйозним, коли справи стосувалися організаційних питань.

— Я надіюсь ви хоча б читали те, що я вчора в групу написав. Зараз зйомка реклами, потім на офіс, ввечері знімаємо “Срач”, всі пам’ятають?

— Та знаєм ми, знаєм, — відмахнувся Валік, який, правду кажучи, навіть повністю не прочитав сценарій, здавшись на половині. Його, як екс-актора імпровізації це не надто бентежило. Суть сценки та основний “меседж” реклами він і так знав, а прогалини в невивченому тексті доповнить уже на ходу.
— То не стійте, шуруйте переодягатися. Швидше почнемо, швидше закінчимо. Ідіть в гримерку, там костюми, — Микола, пояснив і майже одразу пішов, відкликаючись на прохання операторів перевірити, чи все нормально в кадрі.

Валік з Костею зайшли в невеличку кімнатку, яка слугувала гримеркою. В кутку на вішалці, окрім курток та іншого верхнього одягу, висіли два чохли для одягу. В першому був класичний синій костюм з білою сорочкою та блакитною краваткою. Такі зазвичай носять начальники або просто солідні люди. В іншому — теж піджак, хоч і коротший, біла блузка і.. чорна класична спідниця, завужена до колін. Костя стиснув губи, розглядаючи їхні луки на сьогоднішню зйомку.

— Бляха, я забув, що вона сьогодні..

Ідея реклами проста й геніальна. В центрі уваги такий собі багатий та успішний СЕО та його секретарка, яка щодня приносить йому до офісу запоруку його успіху — каву Foundation (за сумісництвом незмінний спонсор та фігурант багатьох реклам). От тільки як забезпечити велику кількість переглядів? За думкою Миколи, достатньо просто вдягнути Костю в спідницю та каблуки. І той не сперечався, бо знав, що це дійсно спрацює. Жіночі образи не були для Кості чимось новим. За свою кар’єру коміка він і не таке одягав. Але, звісно, не те щоб він почувався комфортно, що в цілому достатньо природно.

Якийсь час хлопці стояли спиною один до одного, просто переодягаючись у тиші, поки Валік не почув позаду себе здавлене пихтіння і не обернувся. Костя возився з блискавкою на спідниці. Його габарити і так були завеликими, щоб замочок зійшовся на бедрах, так ще й тканина зрадницьки застрягла у механізмі, блокуючи будь-які рухи бігунка.

Валік завмер. Декілька секунд йому знадобилося, щоб прийти в себе та перестати витріщатися на бедра Кості, елегантно обтягнуті спідницею та капронками. Дурнувата усмішка розпливлася на обличчі. Все таки класно Микола придумав з цією рекламою.

— Допомогти?

Пальці Кості на секунду завмерли на язичку блискавки. Він готовий був поклястися, що відчував тепло від тіла Валіка, настільки близько той стояв. Костя завагався. Осад від вранішньої сварки ще досі залишився, але повітря в кімнаті стало наче наелектризованим, заставляючи забути про всі попередні суперечки. Живіт нервово скрутило. Але з іншого боку, якщо це змусило Валіка забути їх попередній інцидент, то чому б не розслабитися? Проблема, здається, минула, ну або, принаймні, уже не на часі. Не встиг Костя відповісти, як відчув теплу долоню Валіка на своїй. Щоки помітно налилися румʼянцем. 

— Я можу й сам.

— Я не сумніваюся.

Валік пробурмотів мало не на вухо, а потім спустився на коліно, щоб роздивитися механізм поближче. Кості нічого більше не залишалося, окрім стояти в незручній паузі та розглядати підлогу.

— Тканину зажувало. Зараз зробимо.

Валік взявся возитися з замком, намагаючись вивільнити тканину, але та залізла занадто далеко, щоб це можна було зробити швидко. Доволі швидко сцена з романтичної перетворилася на нервову, наповнену напруженим кряхтінням.

— Ти зараз її порвеш!

— Нічого я не порву,  заспокойся. Тут треба просто трішки..

— Ти можеш не так різко?

— Тобі важко просто на місці постояти?!

— Та ти мене зараз з ніг звалиш, можна якось акуратніше?

— Та я навіть не спираюся на тебе.

— Я на каблах, забув?

— Ти не впадеш, я тебе тримаю.

— Оце і страшно.

— Та твою ж мать… Може олії взяти?

— Та якої нахуй олії, він і так пролізе. Треба просто плавніше…

— Посеред білого дня, ні стида ні совісті…— пробурмотів собі під ніс Роман, який хотів уже постукати до гримерки, але почувши цю сцену за дверима, несподівано передумав і пройшов повз.

— Не кричи на всю гримерку, а втягни живіт краще.

— Я втягнув.

— Не видно.

— Валік…

 Через хвилину замок нарешті піддався, обоє видихнули з полегшенням. Костя поглянув вниз і припідняв брову.

— Де руку тримаємо, чоловіче?

Валік оговтався, усвідомлюючи, що весь цей час тримав Костю за бедра для кращого балансу. Не те що комусь було некомфортно від такої близькості, але як мінімум в цьому образі це виглядало дивно.

Валік підвівся та зробив крок назад, його погляд ковзав по тілу Кості, вивчаючи його нове амплуа з неприхованою цікавістю. Образ був до біса продуманим. Перука кольору платиновий блонд з волоссям до плечей, біла напівпрозора блузка, що сиділа з натяжкою на Костіних широких плечах, зловісна уже згадана раніше чорна спідниця, яка справді створювала помітний акцент на бедрах.. Валік не міг відірвати погляду. В якийсь момент в кімнатці стало так душно, що довелося послабити краватку. З одного боку, а що тут такого, подумаєш, мужик в спідниці. Наче за роки КВН та Ліги Сміху Валік не надивився вдосталь на подібне видовище. Але це було щось зовсім інше. Це був образ, який, таке враження, давно уже існував десь у його підсвідомості, а зараз стоїть перед ним у повній красі.

— А ти можеш так частіше ходити?

— Та пішов ти..

— Ну хоча б наодинці по квартирі.

Костя похитав головою, наче засуджуючи, розвернувся і вийшов з гримерки, супроводжуючи це все тяжким зітханням. Проте на його губах проблиснула самозадоволена усмішка. Валік вийшов слідом.

— А-я-яяй, що це за ляля вийшла! Дамочко, ви самі тут, чи когось чекаєте?

Микола оглянув Костю з голови до ніг, очевидно насолоджуючись власною задумкою, але на відміну від Валіка, у його погляді не читалося нічого, окрім жарту. Костя і сам засміявся, потихеньку входячи в образ кокетливої панянки, яку йому доведеться грати на камері, проте через кілька секунд його усмішка виглядала радше ніяково.

— Ну я думаю раз всі готові, то можна починати. Погнали!

Рука Миколи несподівано хлопнула по сідницях Кості, заставляючи усіх захихотіти, а Костю помітно почервоніти. Валік усміхнувся теж, але його погляд став холодним. У нього несподівано виникло бажання зробити те саме.