Безликий №2

-Ну що ж, почнемо.

Я стояв в якомусь провулку посеред міста. Стіни смерділи від сечі та жовчі. Вочевидь, тут збиралися безхатьки, та зараз я був єдиною людиною тут. Чи не людиною? Управитель казав, що я якось змінюся. Цікаво поглянути на ці зміни. Гляну на ру… На пальцях не було шкіри, кістки фаланг були голі і криваво червоні. Скинув куртку, що була на мені. На передпліччі моя шкіра була на місці, але плечова кістка вже була гола і червона. Я задер футболку. В мене не було торсу й органів. Хребет і ребра було видно. Вони були того ж кольору. Знімати штани не став. Я не хотів бачити більше. Але мене цікавило моє обличчя. Я пішов кудись у пошуках поверхні, на якій зміг би себе розгледіти. Я блукав між будівлями, не знаючи куди йти. Я намагався йти на звук автомобілів, що долинав здалеку, але кожного разу знаходив новий глухий кут. І жодної душі навколо, аби спитати дорогу. Навіть якоїсь калюжки.

Не знаю скільки я бродив. Може, хвилин 15, але нарешті натрапив на групу безхатьок. Хтось дрімав загорнутий у картон, інші ж стояли навколо бочки і щось обговорювали.

-Вітаю шановні,— всі враз обернулися на мене.— Перепрошую, я заблукав. Як мені вийти до міста?

Безхатьки мовчки перезирнулися. Один з них підняв руку і пальцем вказав на прохід.

-Йди прямо.

-І все?

-Так.

Як все виявилося просто.

-Дякую.

Безхатьки продовжили щось обговорювати, а я рушив собі і дуже скоро вийшов у місто. Галас міста обдав мене зповна. Я почав шукати поблизу вітрину. Поруч опинилася пекарня. Я підійшов і…

В мене не було половини обличчя. Точніше, шкіри обличчя. Ніс, щоки, губи, підборіддя — все це було відсутнє. Лише червоне м’ясо і чорні зуби.

-Перепрошую, вам чимось допомогти?

-Га?

-Чимось допомогти? У вас все добре?

До мене звертався чоловік. Тільки зараз мені дійшло, що я непорушно стояв і з переляканими очима дивився у своє відображення на вітрині.

-Н-ні, все добре.

-Ви впевнені? Може викликати швидку?

-Ні, чесно, все добре.

-Як скажете.

Чоловік пішов. Пощастило, що він був не допитливий. Я нарешті відійшов від шоку. Така от моя нова зовнішність. Добре, що інші цього не бачать.

З цим розібралися, тепер почнімо вистежування посередників. Управитель казав, я відчую коли… стоп. Вистежування це добре, але що я вмію? Треба десь сховатися і перевірити. Може, повернутися в провулок? Чому б ні. Наразі, це єдине безлюдне місце, яке я знаю.

Я зайшов назад. Безхатьки нікуди не пішли. Вони обернулися на мене зі здивованим поглядом. Я їх проігнорував і рушив в глиб провулку. Почув як волоцюги про щось перешіптувалися. Припускаю, про мене. Я пройшов лабіринтом в перший глухий кут і почав тест.

Я підняв руку і спробував зробити щось. Нічого не відбулося. Яка несподіванка. Потримав руку так ще трохи і спробував зосередитися. Нічого так і не сталося. Якщо це щось пов’язане з єдиноборствами, то, може, помахати кулаками?

–

Старий волоцюга, той, який вказував дорогу молодому блукальцю визирнув з-за стіни. Він побачив, як чоловік, який пройшов повз них хвилину тому, махав перед собою руками, наче бився з кимось. “Наркоман?”— подумав старий.

–

Нічого не вийшло. І як ще здібність може бути пов’язана з єдиноборствами, якщо вона не активується, коли я їх застосовую? Може, вона запрацює під час сутички? Ні ні ні. Погана ідея. Я не буду лізти в бійку, не знаючи, на що здатен. Спробуємо щось створити ще раз.

–

“А тепер руку перед собою витягнув, наче стріляє з неї. Точно наркоман. Треба в поліцію звернутися. Нам тут такі не треба”.

–

*Тук*

-Га?

На землю впала кістка. Така ж червона, як і в мене.

-ААА!

Я обернувся. На мене перелякано дивився старий безхатько. Він дивився так, наче побачив привида. Невже поява кістки його так налякала? Він почав задкувати і хотів був тікати.

-Стій. Не тікай. Я тебе не скривджу.

Він розвернувся і кинувся навтьоки. Я одразу його наздогнав. От і надшвидкість, про яку говорив Управитель.

-Нумо домовимося.

-Монстр! Безликий монстр! Демон!

Демон? Безликий? Моє обличчя.

-Ти бачиш моє лице?

-Пусти! Пусти мене! Рятуйте!

Я чув, як почали наближатися інші безхатьки. Проблеми мені не треба. Будівля була десь поверхи три. По ідеї, я маю і стрибати вище. Я стрибнув і досяг висоти приблизно другого поверху, вчепився в цеглу й перестрибнув на дах сусідньої будівлі. До того старого підійшли інші безхатьки. Вони почали заспокоювати його і шукати мене. Я вже стрибнув в один із сусідніх провулків.

-Управитею! Чому ти не сказав, що люди, які бачили, як я використовую свою силу, можуть бачити моє нове тіло?

В моїй голові пролунав його голос.

-А з якого дива ти взагалі використовуєш свої сили перед звичайними смертними?

-Він випадково побачив. То чому не сказав?

-В моїй голові і так надто багато інформації, яку треба пам’ятати. Сам винен, що не поцікавився.

-Є ще щось що я повинен знати?

-Не знаю, питай. Тільки швидко.

Я подумав.

-Ти казав, що я відчую присутність посередника. А інші посередники можуть відчути мою присутність?

-Ні. Оскільки ти мій посередник і посланий, аби вбивати інших, я зробив так, аби вони не відчували твоєї присутності.

-Добре.

-Ще питання?

-Гадаю, поки ні.

-Ти казав, що використовував свою здібність. Яка вона?

-Я створюю кістки.

-І?

-Далі поки не дослідив. Мене помітили.

-Зрозумів. Припускаю, що ти можеш створювати і маніпулювати кістками, вірогідно, тільки тими, що сам створив.

-Доволі чітке формулювання для того, хто не знав, яка в мене буде сила.

-Я лиш припускаю. В тебе не буде надто потужної здібності, бо сила, якою я тебе наділив — моя власна. Дав би я тобі багато енергії, сам став би слабше, а мені це не треба.

-Логічно.

-Якщо питань більше нема, то вивчай свою силу далі. Кінець зв’язку.

Якщо його припущення виявилося правильним, то нумо спробуємо.

…

Управитель таки мав рацію. Я можу створювати і перетворювати кістки, які створюю. Я не можу створити чогось надто великого. Думаю, буду використовувати силу для створення зброї: дубинки, списи, мечі, ножі. Також спробував створити рукавиці. Кістяні вони більше змахували на кастети.

Управитель казав, що здібність якось пов’язана з попереднім життям. В минулому, я чимало кісток переламав. Та й бували моменти, коли битися доводилося тим що під руку попаде. Різні були опоненти.

Що ж, силу досліджено. Почнемо нарешті полювання.