Розділ 1

— Про що задумався?

За вікном мерехтів вечірніми вогнями Київ. Із привідкритого вікна долинав шум автівок, свист вітру, та шелест кленів і каштанів, листя яких уже вкрилося червоним рум’янцем. Сонце уже давно сіло за горизонт, тьмяне світло люстри освітлювало спальню. Десь у сусідній кімнаті невпинним ритмом вистукував настінний годинник. Усі ці, здавалось би, сторонні шуми змішалися разом із тишею, заспокоюючи, даруючи це ні з чим не зрівнянне відчуття, коли ти справді вдома. І тільки питання Валіка, нехай тихе і спокійне, порушило всю естетику моменту.

Костя відповів не одразу. Його зелені очі бездумно вдивлялися у білосніжну стелю вже як хвилини дві. Він не знав, як відповісти, у голові не було нічого конкретного, або, принаймні, чогось справді вартого уваги. Натомість тіло зосередилося на відчуттях навколо. М’яка подушка, поверх якої руки комфортно схрещені за головою, бавовняне покривало поверх голого тіла, приємне тремтіння у м’язах, тепло, від якого клонить в сон… І запах Валіка, його парфуми з ледь відчутними нотками чогось особливого, такого, що мав лише він. Такого, що не міг помітити ніхто, окрім Кості.

Він любив такі моменти, справді. Адже лише у цю мить Трембовецький не належав ні світові, ні суспільству. Все навколо здавалося мізерно далеким, ніщо більше не мало значення, окрім найріднішої людини поряд у його ліжку. Саме в цю секунду всесвіт звузився лише до них обох, до їх дихання в унісон, до банальної присутності разом. І Костя був радий бути частинкою цього затишку. Він нарешті відчував, що володів чимось по-справжньому цінним. Чимось, що ніхто не мав права відібрати у нього.

— Та так, про своє. — Нарешті озвався Костя, так і продовжуючи свердлити поглядом стелю. Чесно кажучи, в такі інтимні моменти йому не хотілося говорити. Шкода було порушувати мовчазну ідилію. Хотілося, щоб вона тривала настільки довго, наскільки можливо, хотілося триматися за неї вічно, не дозволяючи життєвим тривогам вриватися всередину. Костя відчув, як матрац збоку прогнувся. Валік ліг на бік, підперши долонею голову. Кутики губ зігнулися у легкій усмішці.

— А у цьому.. “своє”.. для мене місце буде?”

Костя тихо хмикнув і усміхнувся, хоч і ненадовго. Він знав, що мав би відповісти, але так і не наважився. Можливо він просто не романтична натура. А можливо, він просто не хотів.

Останнім часом його було занадто важко зрозуміти.

Валік намагався, чесно, від найпершого моменту їхньої зустрічі. Він був ледь не єдиним, хто справді був поруч, коли Кості здавалося, що ні в чому більше немає сенсу. З першої секунди вони наче знали — їм судилось бути завжди разом. Спочатку були погляди. Короткі, несміливі. Обоє їх помічали, хоча й не одразу хотіли цього визнавати. Потім усмішки. Потім жарти, гастролі, спільні секрети, обійми, номер один на двох… Потім зізнання.

Вони одразу знали, що доведеться йти на поступки. Популярність, хоч і має багато переваг, має ще більше недоліків. Один з яких — постійна  обережність. Необхідно стежити за кожним своїм кроком, кожним постом у соцмережах, кожним сказаним на камеру словом, бо в один прекрасний момент все це можуть з легкістю обернути проти тебе самого. І як би Костя не кричав, що йому начхати на те, хто що про нього думає, він знав краще, ніж виставляти своє особисте напоказ. Його розрив з дружиною і так обговорили усі, кому не лінь, при тому, що він старався дати по мінімуму деталей. А якщо хтось дізнається, ким зайняте його серце зараз… І справа навіть не у соромі чи у (нікому не потрібній за версією Кості) думці суспільства. Останнє чого він хотів, це щоб його обговорювали саме у такому контексті. Будуть назойливі питання, будуть провокації, статті з плітками, погрози. Сумнівний спосіб стати популярним, кожен погодиться. Краще тримати все під контролем… і в секреті.

Валік був не проти. Він вірив, якщо бути достатньо обачним, їхню таємницю можна перетворити у щось особливе, а головне — працююче. Романтична натура брала своє. Валіку хотілося робити кохану людину щасливою, незважаючи ні на що. З особливим трепетом він обирав подарунки, запрошував на побачення до нього на квартиру, не лінувався стояти біля плити по три години. Та весь його запал раптово розбився на друзки, коли за вечерею Костя необачно кинув “Між нами ж нічого серйозного, правда?” з такою байдужістю, ніби вони обговорювали погоду, а не спільне майбутнє.

Валік тоді лише мовчки кивнув. А що йому залишалося робити? Про нормальні стосунки, як в інших пар, не могло йти мови. А влаштовувати скандал — останнє, чого йому хотілося. Краще нехай буде несерйозно, але поряд, ніж взагалі ніяк. В іншому випадку Валік не зміг би банально дивитися Кості в очі, не кажучи вже про працювати пліч-о-пліч у спільних проєктах, наче нічого не сталося. Тоді вечір був справді натягнутим. Після сказаного, Кості, звісно, довелося залагоджувати свою провину вибаченнями, обіцянками і любов’ю. Навіть він розумів, що міг перетнути межу, але рішення міняти не планував. Думав, так буде краще для них обох. Сенсу пояснювати не було, нікому не потрібні ці пусті хвилювання та страхи, як Костя постійно себе переконував. В одному він був впевнений: любов у їхній ситуації — це в першу чергу небезпека.

Повільно і поступово уся пристрасть почала гаснути. Сюрпризи почали асоціюватися більше з негативом, стосунки втратили весь інтим і шарм, яким були наповнені раніше. Їх тримали разом лише прожиті емоції, та почуття, закопані в страхах та образах, проте досі щирі та сильні. Побачення звелися до регулярних зустрічей у когось на квартирі, просто щоб гарно провести час разом і зняти стрес. Як ось тепер.

Костя підвівся на ліктях та перевів свій задумливий погляд на Валіка, який, видно відчувши настрій свого коханого, затих.

— Тобі вже треба додому. Комендантська скоро. —  Костя пробурмотів і нарешті відвів свої очі додолу. Тон голосу не передавав нічого, окрім втоми.

— Я міг би переночувати в тебе…

— Не міг би. До мене завтра зранку дружина з сином приїдуть. Не хочу пояснювати, що ти в мене забув.

Валік лише промовчав і теж перевів насуплений погляд.

Костя міг би сказати “не можу”, щоб хоча б якось дати можливість знайти рішення проблемі, зробити вигляд, що обставини від нього не залежать. Але натомість видав своє прямолінійне незаперечне “не хочу”. Нема такого аргументу, який би це перекрив.

Після довгої паузи Валік нарешті підвівся з ліжка, скривившись від прохолодного повітря, що контрастом змінило тепло від ліжка. Знайшов розкидані по підлозі джинси, худі, труси. Почав одягатися якомога повільніше, відтягуючи момент прощання до останнього. Всередині закипав гнів, який проглядався через зжату щелепу, контрольоване дихання, шарпання капюшона худі, коли той не хотів лягти нормально. Чому він мав іти саме так, наче це було чимось нормальним? Наче всіх все влаштовувало. Наче Костя ні на секунду не сумнівався, не хотів побути разом довше. Валік пробурмотів посеред гробової тиші.

— А в тебе завжди дружина приїжджає, коли я хочу залишитися.

— Це зараз до чого було?

Костя моментально повернувся, вираз обличчя явно не обіцяв нічого хорошого.  Найбільше за все він не хотів піднімати саме цю тему.

— А що я сказав не так? Чи ще скажи я брешу. Міг би цього разу щось оригінальніше придумати. Ну або нарешті сказати як є.

Варто зазначити, зазвичай Валік був неконфліктною особою, на відміну від Кості, якому особисті кордони і власна думка важливіші за будь-які сентименти. Але всьому є свої межі. Він втомився тікати кожної ночі, просто бо так було зручно Кості. Чому він постійно мусив робити так, як комусь хочеться?

— Валік, блять, не починай..

— Це я починаю?— голос зірвався на крик, — Мені нагадати, хто це все почав?

— Ти сам знав, на що йшов.

Валік завмер, відкрив рот на секунду, щоб сказати щось у відповідь, але слова так і не зазвучали. Фраза, настільки холодна і байдужа, звалилася, наче ляпас . То ось, що від нього очікувалося. Просто мовчки приймати ті крихти любові й уваги, і ще й бути вдячним, бо “він знав, на що підписувався”. Валік відчув себе повним дурнем, ще й до всього наївним. Бо чесно кажучи, ось до цього він точно не був готовим. Весь гнів погас так само швидко, як і зʼявився. На зміну прийшло розчарування. Валік різко схопив свій рюкзак і поспішив вийти.

— Пішов ти.

— Валь, почекай, та стій ти! Я не…

У відповідь Костя почув лише, як гепнули двері. Він не став кликати чи зупиняти, бо знав, що потім все-одно не підбере потрібних слів. Через хвилину кімнату поглинула суцільна тиша, яка порушилася важким зітханням. Костя сховав лице у долонях, голова гуділа у спробах переварити те, що сталося. Він міг би щось виправити, сказати “залишайся, побудь зі мною”. Але чомусь потрібні слова ніколи не виходили назовні. Костю різко нахлинуло почуття, яке він ненавидів усім нутром — вразливість. Саме зараз, наодинці, він відчував, що справді відбувалося в його голові. Йому було страшно.

— Твою мать!

Костя крикнув через сціплені зуби, не в силах більше терпіти цю голосну тишу, і впав назад на ліжко. Він не засне, поки не придумає, як усе виправити.
Через півгодини рефлексії і самозвинувачень, Костя не витримав. Схопив телефон з тумбочки біля ліжка і відкрив чат в Телеграм.

Костя 

Вибач, сонце

Я не знаю, що на мене найшло

23:42

Давай поговоримо

Ти уже вдома?

23:44

Будь ласка, не мовчи

00:17

Костя чекав, вказівний палець нервово стукав по корпусі телефона, в грудях засіла неприємна холодна тривога. Та врешті-решт, накопичена за весь день втома взяла гору. Очі повільно заплющилися, телефон висковзнув з руки і впав на бік матрацу, екран погас.