Розділ 1 – Кетт

Мені снився дім, у якому я ніколи не жила. Він стояв трохи осторонь дороги, старий, але доглянутий, із білими стінами й темними дерев’яними віконницями. Усередині було тихо й просторо, підлога дихала скрипом старих дощок, а на підвіконнях лежали теплі від сонця книги й горщики з базиліком. Вікна виходили в сад. Там росли яблуні й груші, їхні гілки схилялися до землі, немов намагалися заглянути всередину. Сад був сповнений шелесту — легкий вітер ворушив листя, чути було, як десь у траві дзижчать джмелі. Пахло свіжою землею, ніби щойно пройшла літня злива. З дому долинав інший запах — густий, гіркувато-солодкий аромат щойно звареної кави. Хтось на кухні повільно знімав турку з вогню, і разом із запахом у кімнатах розливався відчутний спокій. Краплі кави глухо падали у фаянсову чашку, і цей звук, майже невиразний, здавався чомусь найважливішим у цілому сні.

Я прокинулась — і не відразу зрозуміла, де я.

Це ліжко було надто м’яким. Повітря — стерильним, без запахів. Жодного шуму з вулиці. Жодного звуку взагалі. Тільки тиша. І дотик на згині шиї — ніби хтось щойно стояв поруч. Я забула, скільки вже днів тут і більше не питаю, який сьогодні день. Я питаю себе інше: що я зробила? І чому… мені не страшно? Протираю очі – печуть. Проводжу долонею по обличчю, ніби витираю сліди ночі.

Блять. Знову. Знову не спала як треба. Знову прокинулася розірвана на клапті.

— Будь ти проклята, Валерія Рональд, — яка позавчора принесла мені продовження «Сутінок». Ну, перепрошую, занадто люблю я подібне лайно, особливо коли треба якось компенсувати відсутність романтики, сексу і хоча б мінімального людського тепла.

Лежу, втулююсь обличчям в подушку, і хочу ще п’ять хвилин. Прості п’ять хвилин у цьому болісному, жалюгідному напівсні, де ніхто нічого не чекає. Дивлюсь на годинник. Мені вже давно треба було вставати. Всратий офіс чекати мене не буде. А я навіть не пам’ятаю, що за день. І чому так болить шия.

Я натягую щось більш-менш пристойне. З усього, що не смердить або не має плям кави трирічної давності, це лише спідниця до колін і кофтинка з секонду, яка, здається, колись належала якійсь розлученій вчительці біології. Та мені підходить. Принаймні сьогодні вона не пахне потом — і це вже успіх. Я закидаю волосся в хвіст, беру сумку, яка, здається, скоро сама втече з дому, і виходжу на вулицю. Надворі прохолодно, з тихим натяком на дощ — мої улюблені ранки, коли здається, що місто ще не прокинулось, і я маю фору. А потім я згадую, що ця фора — до всратого офісу, який не чекає, не поважає, не любить.

Метро. Моє особисте соціальне телешоу. Моє щоденне «Чорне дзеркало» з запахом чужихтіл, металу й недопитої кави зі «Старбаксу». Люблю цю частину ранку. Дивлюся на людей, вигадую, хто вони, що думають і як живуть. Ніби тягну з них історії, щоб не відчувати порожнечу власної — це якась хвороба. Ось, наприклад, стара жінка навпроти. Вона стискає сумочку, дивиться в нікуди. Про що вона думає? Про онуків? Про таблетки, які забула прийняти? Про те, чи доживе до кінця року? А може, просто слухає внутрішню тишу, яка з роками стає голоснішою? Окей, Кетт, досить, не лізь у похмурі думки. Переключайся. О, ось хлопець у дредах, з чудернацькими татуюваннями й поглядом, який кричить «Я ВІЛЬНИЙ ДУХ». У таких точно щось цікаве відбувається в житті. Може, він їде після чергової вечірки, на якій всі пили текілу з черепів і читали Тарковського навприсядки. А може, він взагалі йде годувати голодних собак у притулку й слухає подкасти про емпатію. Хах. Смішно. Ні.

Я завжди уявляю, ніби колись одна з цих поїздок зламає мій графік і змінить життя. Звичайна думка дівчини, яка надивилась «Ейфорії», перечитала Фанні Флеґґ і все ще сподівається, що десь між пересадкою й турнікетом доля зробить їй «ку-ку». Але поки що — просто ще один день. Просто ще одна я. І, якщо чесно, всередині мене постійно свербить думка, що щось уже не так. Я просто ще не знаю, що саме. А потім я дивлюсь на своє відображення в склі вагона метро. У навушниках грає Massive Attack — Angel, і в такі моменти я уявляю себе сіроморальною героїнею серіалу: Персефоною, яка застрягла між пеклом і мегаполісом, чекає свого Аїда, який нарешті вирве її з цього грьобаного офісного кола пекла.

Та я вже знаю, як це виглядає з боку. Жалюгідно. Я не головна героїня. Я не та, про кого пишуть пісні або знімають фільми. Я не неймовірна красуня з обкладинки. Я — просто Кетт. Надійна, тиха, трохи втомлена Кетт, з блідим обличчям і занадто великою дупою — моєю персональною трагедією, через яку я ховаюсь у довгих спідницях або штанах, які можна сплутати з палаткою. Так хочеться бути особливою в світі, де кожен прагне бути особливим. А ще більше хочеться, щоб це «особливе» знайшло мене само. Як в книжках. Як у піснях. Як у тих тупих фільмах, які я так люблю й водночас зневажаю. Я втикаю в своє відображення — не через нарцисизм, а бо не хочеться дивитись на людей. Очі всіх здаються або мертвими, або голодними. В навушниках грає все та ж Angel, і я уявляю, що зараз почнеться сцена — знаєш, така, як у серіалі: раптовий поворот голови, незнайомець у капюшоні, тиша між поглядами, які врізаються одне в одного, але сцена не починається.

Метро гальмує, хтось штовхає мене ліктем, хтось голосно жує. Жодного Аїда. Жодної довбаної драми. Я виходжу на своїй станції. Люди, як ріка — несуться, не дивлячись. Я зливаюсь із ними, як завжди. Прагну натягнути на роботі свою звичну маску: ввічливість, контроль, трохи сарказму, трохи нудоти від усього живого. Станція дихає мені в потилицю. Спека, запахи, тупіт. Я піднімаюсь сходами, як мертвяча тінь — повільно, автоматично, намагаючись не заглядати в очі перехожим. Дорога з метро до офісу — це тридцять п’ять кроків. Я рахувала. Бо чим ще займатись, коли в голові знову прокручуєш, що ти ніхто і життя твоє — олівцем накидана чернетка, яку хтось забув стерти. Сонце сліпить очі. Я щулюся, опускаю голову. На ходу засовую на місце навушник, який вискочив, доки я піднімалась. Грає щось повільне, гіпнотичне — здається, Crystall Castels, стара добра «Vanished», яку я вже переслухала до дірок. Саундтрек до життя, яке не рухається. Крок. Ще крок.

Повз кіоск із несвіжими круасанами, повз рекламний щит із усміхненою моделлю, яка явно не прокидалася сьогодні о шостій з думкою «знов понеділок». Обличчя людей навколо зливаються в єдину сіру масу. Хтось п’є каву на ходу, хтось гортає стрічку новин, хтось свариться в телефон. Усі кудись поспішають, але я не відчуваю цієї терміновості. Я вже на автопілоті. До дверей. Натискаю. Усередині — холодний удар кондиціонера і знайомий запах: трохи кави, трохи дешевого парфуму, трохи безвиході. Освітлення — таке саме мертве, як і все інше. У фойє блимає зелений штучний вазон, який ніхто не поливає, бо його пластик не вимагає води. На рецепції сидить Валерія Рональд — як завжди, надто яскрава для цього похмурого інтер’єру. Сьогодні в неї червона помада і на диво чиста блузка.

— Привіт, Кетт! — Валерія усміхається до мене, піднімаючи паперовий стаканчик з кавою, як келих. Вона явно не працює, вона присутня.

— Привіт, — бурмочу я, вже проходячи повз. Вона не здається.

— Ну що, дочитала вчора «Сутінки: Світанок»?

Я спиняюсь, дивлюсь на неї через плече, і якось по-дурному усміхаюсь.

— Вночі. Завдяки тобі я сьогодні офіційно зомбі, — відповідаю, і в голосі більше іронії, ніж злості. Хоча трохи злості є. Вона сміється — дзвінко, як хтось, у кого життя точно не пішло по швах.

Я йду до свого робочого місця. Поворот коридору, килим з плямою, яка нагадує карту Італії. Мій стіл — подряпаний, крісло скрипить при кожному русі. Маленький шматочок персонального пекла. У кутку екрану монітору все ще світиться заставка із котом у коробці. Ніби натяк: так, ти застрягла.

Сідаю. Вмикаю ноутбук.

Чекаю, поки завантажиться. Поки що — просто роздивлясь свої руки. На великому пальці — слід від ручки. Права кисть трохи подряпана — не пам’ятаю, звідки. Маска для обличчя залишила блиск на шкірі. Все буденно.

Все дрібно.
Екран оживає. Пошта. Мейли. Все, як завжди.

І раптом — лист. Без теми. Без імені. Прямо посеред усього цього сміття. Відкриваю.

“Темно-синій — хороший вибір. Той хлопець у дредах таки дивився. І ти це знала. Ти красива, коли не прикидаєшся невидимою. Телефон у задній кишені — необачно. Я міг забрати його. Але не забрав.”

Тиша. Потім шум. Усередині — як хтось відкрутив вентиль, і тепер усе всередині кипить. Не рухаюсь. Читаю. Ще раз…І ще…І ще… Пальці лежать на столі, не дрижать — але щось у мені вже не так. Це не просто повідомлення. ЦЕ ВТОРГНЕННЯ

Холодний дотик чужого погляду, який я не помітила. Це… занадто близько. Мене нудить. Я хапаюсь за край столу. Серце — ГУП. ГУП. ГУП.

Ніби хтось грає всередині мене марш, і кожен удар — «ти не в безпеці». Але… є ще щось. Десь глибоко. Щось таке, що я не хочу визнавати. Щось, що тягне. Щось, що хоче дізнатись — хто це. Десь глибоко. Тепле, тягуче. Огидне.

Я не хочу визнавати цього, але моє тіло вже встигло відреагувати. Поки мозок кричав «тривога», щось інше… відгукнулося. У нижній частині живота з’явився знайомий тиск, непроханий. Стиск. Я згадала, як стояла в вагоні, у музиці, з думками — втраченими. І зараз, знаючи, що хтось бачив, як я була собою — не маскою, не зібраною версією себе, а реальною — я відчула сором.

І ще дещо. Збудження? Ні. Ні, Кетт, це просто шок. Просто страх. Я намагаюсь переконати себе, що це — лише реакція. Що немає в мені нічого такого. Що мене просто вивернуло зсередини, бо я вразлива. Але внизу живота пульсує щось інше. І я знаю, що мені буде важко заснути сьогодні вночі. Не лише через страх. А ще й через те, що я знати хочу більше. І це — найстрашніше. Я зачиняюся в туалеті, повертаючи ключ у замку з клацанням. Вода у крані шумить, коли я відкручую її навмання. Холодна. Я набираю долонями і прикладаю до обличчя — шокуюча свіжість. Краплі біжать щоками, капають на кофтинку, лишаючи вологі плями.

Байдуже. Я дивлюсь на себе в дзеркало. Обличчя трохи зблідло. Очі широкі. Зіниці розширені, наче після кайфу. Це не страх, щось інше.

— Хто ти? — питаю подумки.

— Хто ти, чорт забирай?

Я витираю руки паперовим рушником, обережно. Пальці трохи тремтять. Тепер я знаю, що не сама. Що за мною стежать. Але чомусь… це не відштовхує. Це не виглядає як загроза. Це — як виклик. Ніби хтось грає зі мною. І я думаю, що мені це подобається.

Я виходжу з кабінки, повільно. У повітрі — запах дешевої пудри і чогось залізного. Може, це кров, яка шумить у вухах.
Я не знаю, але знаю точно: день тільки починається. І він вже зіпсований. Ідеально.

тут мене пробиває на сміх. Тихий, задушений, нервовий. Маленька дурна Персефона — ну що, Кетт, хотіла пригод? Отримала. Тепер якийсь ненормальний стежить за тобою, аплодуй, героїне серіалів у власній голові. Блін. А я ж сміялась із мами, коли вона, надивившись того псевдодокументального «Секрету», розповідала, що думки матеріальні. Окей, мам, ти була права. Я подумала — і хтось це підслухав. Сміх закінчується так само швидко, як і почався. Я витираю очі тильною стороною долоні, поправляю комір, затягую волосся тугіше. Помада з’їлася — байдуже.Голос усередині — ні. Маска на місці. Від нього нікуди.

Повертаюсь у відділ. Відкрита площа гуде голосами, екрани світяться, хтось тягне коробку з принтерами, хтось лається на пошту. Валерія вже залипає в телефоні й кидає на мене швидкий, порожній, як екран блокування, погляд. Я киваю у відповідь, наче все окей, і сідаю на своє місце. Крісло скрипить, як зазвичай, але сьогодні цей звук дереться під шкіру.

Шеф кричить з кінця опенспейсу:

«Стренд-ап через десять хвилин!», — і я ловлю себе на тому, що від цієї буденності хочеться вити. Я відкриваю браузер, роблю вигляд, що занурююсь у таск-трекер*, але периферійним зором безупинно стежу за відбиттями в чорному екрані, за дверима, за коридором.

На потилиці пече. Ніби на мене все ще дивляться.
Я знову відкриваю той лист. Три рядки. Нічого зайвого. Усе зайве — в мені. Дихаю повільно, рахую: один, два, три.
Не допомагає. Пульс віддає в зап’ястях, у колінах, у низу живота — теплим, непристойним током. Я клацаю на інший таб, аби не бачити слів, але бачу їх під повіками, коли кліпаю.

«Темно-синій… дивився… забрати…»

Мені хочеться вимкнути інтернет, викинути телефон, зрізати з себе спідницю разом із цим поглядом. І водночас — бридке «а що далі?» ворушиться під ребрами. Від нього нудить і… гріє. Я стискаю коліна, зводжу плечі, наче від холодного вітру, і готуюсь до цього, грьобаного, стендапу — зі своїм новим секретом, про який нікому не скажеш навіть під градусом.