Вступ. Щоденник Северіна. Перший запис.

27 січня. Перший рік утримання

Сіверус Молл

Сьогодні рівно рік. Рік, відколи мене роздягли догола перед усім світом. Зняли не лише одяг, а й шкіру. Відібрали свободу, гідність, репутацію, владу над власним іменем. Залишили голий хребет і сором, наче я якийсь дохлий пес, виставлений на потіху натовпу.

І попереду — ще чотири. Так каже мій адвокат, жирний паразит із золотим годинником. Він озвучує мій вирок тим самим голосом, яким м’ясник називає вагу відрубаних свинячих ребер. Спокійно. Професійно. Без співчуття, бо йому байдуже — він отримує свої триста п’ятдесят баксів за годину. Кажуть, що в мене ще «пристойні умови». Окрема камера. Туалет працює. Стіни не сипляться. Це як дешевий мотель на околиці Бостона — тільки без міні-бару, без телевізора і з решітками замість фіранок. Але мені вистачає. У мене є папір, є ручка і руки, які пам’ятають, як малювати.

Сьогодні я намалював тебе. Твоє обличчя, Кетт. Те саме, яке зробило мене мертвим ще до вироку. Я не маю твоїх фото, але пам’ятаю кожен м’яз на твоїй морді. Твої губи, що тремтіли, як у підстреленої кішки. Твої очі, мокрі й налякані — так дивляться лише ті, кого ведуть у газову камеру, а вони ще наївно думають, що там буде просто душ.

І в суді, коли ти підняла свої сопливі очі, я вже не бачив перед собою жінку. Я бачив мішень. Мою маленьку Кетт Міллер. Ти, що вибрала правду, коли могла заткнутись. Ти, чий голос ув’язнив мене сильніше, ніж ґрати й колючий дріт. Ти, чиє ім’я я повторюю частіше, ніж власне.

Я повернуся. Я обіцяю.

І мої руки — чисті, завжди чисті, з запахом хлорки та господарського мила — дотягнуться до твоєї шиї. Не через гнів. Гнів — це для слабаків. А я зроблю це через пам’ять. Через борг. Через те, що ти винна мені кожну секунду мого життя, витрачену тут. І знаєш що? Я навіть уявляю, як твій хрип буде звучати під моїми пальцями — як заїжджена касета з дешевою попсою, що її крутять на сільському весіллі. Огидно. Смішно. І водночас — солодко.

З нетерпінням чекаю нашої зустрічі.