Розділ 5. Золоті кайдани

Кирій стояв посеред величезної кімнати, яку Артем гордо назвав “твоєю”. Мармурова підлога виблискувала, ніби насміхаючись над його поношеними кедами, а величезне ліжко з темного дерева виглядало так, ніби на ньому мали спати королі, а не студенти з орендованих квартир. Вікна закривали важкі штори, а за ними, Кирій був певен, ховалися камери й охоронці. Це місце не було домом. Це була в’язниця, загорнута в розкіш.

— О, просто мрія, — пробурмотів він, обводячи поглядом кімнату. — Тільки кандалів на стіні бракує. Чи ти їх у шухляді тримаєш? — Він повернувся до Артема, який стояв у дверях, спокійний, як статуя, але з тією ж хижою посмішкою, що дратувала Кирія до чортиків.

— Якщо захочеш, можу організувати, — відповів Артем, і в його голосі прослизнула нотка розваги. — Але я волію, щоб ти почувався комфортно.

— Комфортно? — Кирій розсміявся так, ніби почув найдурніший жарт у світі. — Ти викрав мене, засунув у свою бандитську фортецю, а тепер хочеш, щоб я сказав “о, дякую, як мило”? Ти точно хворий, чувак.

Артем не відреагував на його сарказм. Він лише кивнув на сумку, яку один із охоронців приніс із квартири Кирія.

— Розпаковуйся. Якщо щось потрібно, скажи. Мої люди принесуть.

— Твої люди? — Кирій вигнув брову, кинувши сумку на ліжко. — Слухай, я не підписувався на життя в твоїй мафіозній казці. У мене є робота, навчання, друзі. Ти що, думаєш, я просто кину все, бо ти вирішив зіграти в “захопи бранця”?

Артем зробив крок ближче, і Кирій мимоволі напружився. Цей чоловік мав якусь ненормальну здатність заповнювати собою весь простір.

— Твоє старе життя закінчилося, Кирій, — сказав він тихо, але його слова різали, як ніж. — Ти вплутався в мій світ. І я не дозволю, щоб тебе знищили через це.

— О, як зворушливо, — Кирій скривився, відступаючи до вікна, ніби шукаючи шлях до втечі. — Ти прямо мій лицар у сяючих обладунках. Тільки замість коня — пістолет, а замість замку — ця тюрма з люстрами. Може, тобі ще медаль за героїзм вручити?

Артем не відповів одразу. Він лише дивився, і в його очах було щось, що змусило Кирія відчути себе під прицілом.

— Ти можеш огризатися, скільки хочеш, — нарешті сказав він. — Але ти залишатимешся тут. Під моїм захистом. І під моїм контролем.

— Контролем? — Кирій відчув, як гнів закипає в грудях. — Ти серйозно думаєш, що можеш мною керувати? Я не одна з твоїх маріонеток, Артем. Я не танцюватиму під твою дудку.

Артем підійшов ще ближче, і тепер між ними залишалося лише кілька сантиметрів. Кирій відчув тепло його дихання, і це змусило його серце пропустити удар.

— Ти будеш, — тихо сказав Артем, і його голос був як оксамит, що приховує сталь. — Не тому, що я змушу. А тому, що ти сам цього захочеш.

Кирій розсміявся, але сміх вийшов нервовим, майже істеричним.

— О, ти ще й екстрасенс? Передбачаєш мої бажання? Тоді ось тобі прогноз: я знайду спосіб вибратися звідси, і ти пошкодуєш, що взагалі мене сюди притягнув.

Артем лише усміхнувся, і ця посмішка була гіршою за будь-яку погрозу. Він розвернувся й пішов до дверей, кинувши через плече:

— Вечеря о восьмій. Не запізнюйся.

Кирій залишився один у кімнаті, яка здавалася йому кліткою. Він кинувся до вікна, але, як і очікував, за ним були ґрати, приховані за шторами. “Чудово, просто п’ятизірковий концтабір,” — пробурмотів він, сідаючи на ліжко. Його телефон лежав у сумці, але сигналу не було. Звісно, Артем подбав про те, щоб відрізати його від світу.

Він спробував зібратися з думками. Треба було знайти спосіб зв’язатися з Сашком чи Анею, попередити їх, що він… що він, власне? У полоні? У гостях у психопата? Кирій потер скроні, відчуваючи, як голова починає боліти. Його життя, таке звичне й передбачуване, розвалювалося, як картковий будиночок. І найгірше — він не міг позбутися відчуття, що Артем, попри всю свою нахабність, не блефує. Хтось справді полював на нього. І тепер, через одну дурну ніч у провулку, Кирій став частиною цієї гри.

Вечеря виявилася ще одним сюрреалістичним досвідом. Їдальня в маєтку виглядала так, ніби її вирвали з голлівудського фільму: довгий стіл, заставлений стравами, які Кирій бачив хіба що в інстаграмі, і Артем на чолі, як король у своєму замку. Двоє охоронців стояли біля дверей, їхні погляди були холодними й непроникними.

— Сідай, — Артем кивнув на стілець навпроти. Кирій, звісно, не поспішав виконувати наказ. Він стояв, схрестивши руки, і свердлив Артема поглядом.

— Що, тепер я твій офіційний гість на банкеті? — кинув він, вигинаючи брову. — Чи це допит із гарніром?

— Це вечеря, — спокійно відповів Артем, наливаючи собі вина. — Але якщо хочеш допит, я можу влаштувати.

Кирій скривився, але сів. Не тому, що хотів, а тому, що шлунок нагадав, що він не їв із самого ранку.

— Ти знаєш, що це ненормально, правда? — пробурмотів він, накладаючи собі їжу. — Викрадати людей, тримати їх під охороною, поводитися, ніби ти бог цього світу.

— Нормально чи ні, — Артем відкинувся на спинку стільця, тримаючи келих у руці, — ти тут. І ти в безпеці. Решта — деталі.

— Деталі? — Кирій ледь не подавився. — Моя свобода — це деталі? Ти реально хворий, Артем. І я не збираюся тут сидіти вічно.

Артем не відповів одразу. Він лише дивився, і його погляд був як лезо, що повільно розрізає шкіру.

— Ти можеш ненавидіти мене, Кирій, — нарешті сказав він. — Можеш бунтувати. Але ти мій. І я не дозволю, щоб із тобою щось сталося.

Кирій відчув, як гнів змішується з чимось ще — дивним, тривожним теплом, яке він ненавидів у собі. Він відвів погляд, стиснувши виделку так, що пальці побіліли.

— Ти не вирішуєш, чий я, — тихо сказав він, але в його голосі вже не було тієї впевненості, що раніше.

Артем лише усміхнувся, і ця посмішка була як печатка на договорі, який Кирій ніколи не підписував. Він був у пастці. І найгірше — він починав відчувати, що ця пастка не лише лякає, а й затягує.