Глава 2. Тіні минулого

Незнайомець на дивані не поспішав відповідати на Кирієві саркастичні випади. Він лише дивився, ніби оцінюючи кожен рух, кожен жест. Його погляд був важким, як свинець, і Кирій відчув, як по спині пробіг неприємний холодок. “О, чудово, я притягнув додому маніяка,” — подумав він, зберігаючи на обличчі свою фірмову нахабну посмішку.

— Ім’я, — хрипло кинув чоловік, повільно сідаючи на дивані. Його рука все ще притискала пов’язку, але голос уже звучав твердіше, з ноткою наказу.

Кирій скривився, ніби щойно проковтнув лимон.

— Ого, ти прямо з порога в боса граєш? Кирій. А ти хто, містер “Мене порізали в провулку”? — Він схрестив руки, не відводячи погляду. Йому не подобався цей тип, хоч би ким він був. Занадто багато влади в очах для людини, яка щойно валялася без свідомості.

— Артем, — відповів той, і його губи скривила ледь помітна посмішка. — Дякую, що не залишив мене там.

— О, не поспішай з подяками. Я ще можу передумати й викинути тебе назад, — Кирій стенув плечима, але в голосі не було справжньої злості. Він підвівся, пішов до кухні й дістав із холодильника пляшку води. — Пити хочеш? Чи ти з тих, хто п’є тільки кров ворогів?

Артем узяв пляшку, але не поспішав відкривати. Він уважно оглядав кімнату: скромні меблі, стопки книжок на підлозі, постер із панк-гуртом на стіні. Кирій помітив цей погляд і відчув, як у ньому закипає роздратування.

— Що, оцінюєш мій п’ятизірковий готель? Вибач, люксу не завезли, — кинув він, сідаючи назад на стілець. — То що з тобою сталося? Бо я не кожен день таскаю покалічених мафіозі до себе додому.

Артем підняв брову, але не відреагував на шпильку.

— Ділові розбірки, — коротко відповів він, і в його тоні було щось, що не залишало місця для подальших питань. — Ти врятував мені життя. Я цього не забуваю.

— Ой, тільки не починай із цього пафосу про “борг честі”, — Кирій закотив очі. — Мені не треба твоїх подяк. Просто не помри на моєму дивані, бо я не знаю, як пояснювати труп у квартирі.

Артем усміхнувся ширше, але в цій усмішці було щось хиже, що змусило Кирія насторожитися ще більше. Цей тип був не просто пораненим перехожим. У ньому відчувалася сила, контроль, і, що найгірше, якась незрозуміла впевненість. Ніби він уже знав, як розгортатимуться події. І Кирій, сам того не розуміючи, був частиною його плану.

Наступного ранку Кирій прокинувся з відчуттям, що вся ця ситуація — якийсь абсурдний сон. Але Артем, що сидів на його дивані з чашкою кави, яку, судячи з усього, сам собі зварив, був цілком реальним. Його костюм, хоч і пошматований, виглядав так, ніби коштував більше, ніж уся Кирієва квартира. Рана, здається, його не дуже турбувала — він рухався обережно, але з якоюсь звіриною грацією.

— Ти що, вже хазяйнуєш? — Кирій потер очі, намагаючись прокинутися. — Я ж казав, що це не готель. Де ти взагалі взяв каву?

— У твоїй шафі, — спокійно відповів Артем, відпиваючи з чашки. — Непогана, до речі. Але ти міг би купувати щось краще.

— О, пробач, ваше величносте, що не тримаю елітний копі-лувак для випадкових гостей із ножовими пораненнями, — Кирій вигнув брову й пішов до кухні, щоб заварити собі кави. — Слухай, ти ж не плануєш тут оселитися, правда? Бо я не підписувався на співмешканця.

— Я піду, коли буду впевнений, що за мною ніхто не стежить, — Артем відкинувся на спинку дивана, ніби це його власна територія. — А ти… ти залишайся собою. Мені подобається твій язик.

Кирій ледь не подавився кавою.

— Мій язик? О, це найромантичніше, що мені казали за останні роки. Тримайся, бо я можу закохатися, — кинув він із сарказмом, але щось у тоні Артема змусило його відчути тривогу. Цей тип не жартував. І це було проблемою.

День у Кирія пройшов як зазвичай: лекції, де він малював у зошиті карикатури на професора, і сварка з Сашком, який знову намагався затягнути його на вечірку. “Кир, ти ж не старий дід, живи трохи!” — Сашко драматично розмахував руками. “Жити? Я вчора тягнув через пів міста чувака з діркою в боці, це тобі не життя?” — відрізав Кирій, але подробиць не розповів. Сашко лише розсміявся, думаючи, що це черговий жарт.

У кафе ввечері Кирій намагався зосередитися на роботі, але думки поверталися до Артема. Хто він такий? Чому його поранили? І чому, чорт забирай, він досі сидить у нього вдома? Лілі помітила його задумливість і не втрималася від шпильки: “Що, Кир, закохався чи в лотерею програв?” — “О, так, закохався в ідею виселити одного нахабного гостя,” — буркнув він, протираючи стійку.

Коли він повернувся додому, Артем усе ще був там. Але тепер на столі лежав його телефон, а поруч — пістолет. Кирій зупинився, відчуваючи, як пульс прискорюється.

— Ти серйозно? — він кивнув на зброю, намагаючись тримати голос рівним. — Я притягнув тебе сюди, щоб ти не здох, а ти приносиш у мою квартиру арсенал?

— Безпека, — коротко відповів Артем, навіть не відриваючи погляду від телефону. — Ти врятував мене, Кирій. Я не забуваю таких речей. Але це означає, що ти тепер у грі.

— У грі? — Кирій розсміявся, хоч сміх вийшов нервовим. — Слухай, я не записувався в твої “Голодні ігри”. Забирай свій ствол і вали звідси.

Артем повільно підвів погляд, і в його очах було щось, що змусило Кирія замовкнути.

— Ти не розумієш, — тихо сказав він. — Ти вже мій.

Кирій відчув, як повітря в кімнаті стало важчим. Він хотів кинути чергову шпильку, але слова застрягли в горлі. Артем не жартував. І це був не просто поранений чоловік із провулка. Це був хижак, який щойно вибрав свою здобич.