Глава 1. Тіні забутого міста

Кирій звик до вереску кавомашини й запаху кави, що просочував кожен куток “Північної зірки”. Це кафе, затиснуте між сірих багатоповерхівок, було його персональним чистилищем після лекцій в університеті. Там він, студент літератури, намагався не захропіти на семінарах про Шекспіра чи, не дай боже, романтизм. Після пар Кирій перевдягався в чорний фартух і ставав за стійку, де його гострий язик і саркастична посмішка робили його королем серед клієнтів.

— Кирій, твоя кава — єдине, що тримає мене від стрибка з мосту, — кидала Марта, його одногрупниця, хапаючи лате з потрійним еспресо.

— Радий бути твоїм рятівним кругом, принцесо дедлайнів, — відстрілювався Кирій, навіть не піднімаючи очей від кавового фільтра.

Він був із тих, хто здавався легким, як літній бриз, але спробуй наступити йому на хвіст — і побачиш, як швидко цей бриз перетвориться на ураган. Кирій не терпів ідіотів і не соромився ставити їх на місце. Якось п’яний відвідувач кафе вирішив, що може поглумитися над офіціанткою Лілі. Кирій, не моргнувши оком, узяв ніж для лимонів і з солодкою посмішкою кинув:

— Слухай, генію, якщо тобі так хочеться зіграти в поганого хлопця, я можу влаштувати тобі побачення з асфальтом за рогом. Безкоштовно. – Чувак миттю зрозумів, що краще зникнути, поки Кирій не втілив свої слова в життя.

Університет для Кирія був як цирк: багато клоунів, мало сенсу. Його найкращий друг Сашко, вічний фанат вечірок і поганих ідей, постійно тягнув його в якусь халепу. “Кир, ти не можеш вічно гнити в тому кафе! Ходімо в п’ятницю на тусу, буде вогонь!” — Сашко сяяв, ніби щойно виграв джекпот. Кирій лише закочував очі: “О, так, Саш, я мрію витратити останні сто гривень на тепле пиво й твої танці під техно. Продай цю казку комусь іншому.” Але Сашко був єдиним, хто міг витягнути його з поганого настрою. Ще була Аня, поетка з їхньої групи, вічно з блокнотом і меланхолійним поглядом. Вона обожнювала кепкувати з Кирієвого сарказму, але він знав, що вона цінує його за прямоту. “Ти як кактус, Кир, колючий, але десь там у тобі є душа,” — жартувала вона. “Душа? Це та штука, яку я продав за каву?” — парирував він.

Той вечір був таким же нудним, як лекція про середньовічні балади. Зміна закінчилася о пів на одинадцяту, Кирій зачинив кафе, попрощався з Лілі, яка мчала на автобус, і поплентався додому. Осінній холод кусав пальці, але він засунув руки в кишені куртки, увімкнув панк-рок у навушниках і пішов через темні вулички. “Якщо я помру від холоду, хай хтось напише на могилі: ‘Він ненавидів понеділки’,” — бурмотів він собі під ніс.

У провулку, де ліхтарі гуділи, як вмираючі бджоли, Кирій помітив щось дивне. Спершу подумав, що це мішок зі сміттям, але, придивившись, зрозумів, що це мужик. Лежав на асфальті, тримаючись за бік, а під ним розтікалася темна пляма. Кров. “О, чудово, вечір перестає бути нудним,” — пробурмотів Кирій, знімаючи навушники. Він присів навпочіпки, обережно торкнувшись плеча незнайомця. Той не ворушився, але дихав. Ледве.

— Ей, ти там ще не відбув у Вальгаллу? — кинув Кирій, але відповіді не дочекався. Він озирнувся. Провулок був порожнім, але щось у повітрі змусило його насторожитися. “Швидка? Поліція? Та ну, це ж кричить ‘кримінал’ на всю вулицю.” Кирій зітхнув, уже шкодуючи про своє рішення. — Добре, герою, не помирай тут, бо я не хочу пояснювати копам, чому ти валяєшся в моєму провулку.

Він закинув руку незнайомця собі на плече й потягнув його до своєї квартири. Чоловік був важким, як гріхи Кирія після новорічної вечірки, але він вперто тягнув його вперед. Незнайомець був у дорогому костюмі, хоч і пошматованому, з різкими рисами обличчя й темним волоссям. “Хто ти такий, чорт забирай? Модель чи мафіозі?” — бурчав Кирій, долаючи останні метри до будинку.

У квартирі він кинув мужика на диван, увімкнув світло й схопив аптечку. Рана виявилася глибокою, але не смертельною. “Ти або везучий, або хтось там нагорі мене ненавидить,” — пробурмотів Кирій, обробляючи поріз і накладаючи пов’язку. Він сів навпроти, витираючи піт, і тут незнайомець розплющив очі. Темні, гострі, як лезо, вони ніби розібрали Кирія на атоми за секунду.

— Ти… хто? — голос був хрипким, але в ньому відчувалася небезпечна сила.

Кирій вигнув брову, відкинувшись на спинку стільця.

— Твій особистий ангел-рятівник, красунчику. Рахунок за героїзм пришлю поштою. А тепер лежи тихо, бо я не підписувався перев’язувати тебе до кінця життя.

Чоловік ледь помітно посміхнувся, але в його погляді промайнуло щось хиже, що змусило Кирія відчути холодок. Він ще не знав, що ця випадкова зустріч у брудному провулку щойно вплутала його в гру, де правила диктує не він