Розділ 4

     Вони були у дорозі кілька діб і за цей час охоронці лиш кілька разів заглядали всередину вагону, щоб перерахувати всіх. Протягом усієї подорожі не приносили а ні їжі, а ні води та не дозволяли сходити до туалету, через що Калебу Ґілту і справді довелося сходити під себе. І не без цього душний вагон наповнився ще й смородом екскрементів.

Якщо звикнути до темряви, відсутності простору і смороду Алексу якось вдавалося, то нестача їжі вплинула на нього набагато сильніше ніж на інших. Через постійні картання самого себе та противний смак в’язничних харчів, Кетчер уже ось як тиждень не мав нічого в роті. Тому скрутившись у клубочок Алекс з силою притис руки до живота, аби хоча б якось втамувати цю нестерпну біль у шлунку. А через постійне гойдання вагону, до болю, додавалась ще й нудота. Голова відчувалася так, наче була набита ватою і перед очима постійно все пливло. Усе його тіло тряслося від холоду, викликаним голодом та нестачею сну. Це були максимально неприємні відчуття.

Шон розповів, що все це робиться спеціально, аби по прибутті у них не було сил для спроби втечі. І що найкраще буде просто спробувати проспати усю дорогу, аби мати бодай крихту сили для проходження всієї тієї бюрократичної процедури, яка на них очікує перед тим як їх розселять та поведуть до спільної їдальні. Хоча Шон і виглядав дещо змарнілим і вже не розповідав байки про свій попередній досвід перебування на цій каторзі, він почував себе значно краще від інших. Можливо на це вплинув його попередній подібний досвід, а можливо він просто був невибагливим до їжі, хтозна.

Коли на черговій станції поїзд зупинився, а всередину ніхто не заглянув, а після чого почулося, як хтось відчепив вагон, Шон сказав, що вони вже на території Айварії і до прибуття залишилося зовсім трохи. І що наразі військові об’єднують усі вагони з ув’язненими з різних регіонів королівства в один залізничний склад для останнього ривку.

Приблизно через годину почувся звук зціплення з іншим вагоном, а ще ще через півгодини вагон знову загойдало і поїзд знову почав рух. У цей раз значно швидше аніж до цього.

«Залишилося ще трохи» – враз-у-раз промовляв до себе Алекс борючись зі сном. Упродовж останнього дня йому все більше кортіло скористатися порадою Шона та заснути. Але щось підсвідомо підказувало йому не робити цього. Виснаження, викликане голодом та недосипом, могло просто не дати йому потім прокинутися.

Саме у цей день Алекс поклявся самому собі, що якщо виживе сьогодні та впродовж наступних двох років, то обов’язково повернеться додому та перепросить у батьків за всі ті неприємності, які накликав на них. Він знав, що це не сильно допоможе йому відродити відносини з родиною, особливо з батьком та старшим братом, та все ж він мав це зробити. Але також він добре усвідомлював одну просту істину: він точно вже ніколи не зможе повернутися до Дессексу. Усе, що він чув про місце куди його конвоювали, говорило, що рідко кому вдається повернутися звідти. А про ув’язнених, котрих відправляли туди для виправних робіт, от як його й інших присутніх в цьому потязі, він не чув донедавна. Жодних чуток. Через що можна було припустити, що лиш одиниці повертаються звідти. Як от Шон до прикладу. Хоч він і запевнив, що шанс на повернення є – це всього-на-всього лиш шанс.

Коли сонливість майже поборола Кетчера і він майже поринув у солодкий, спокійний, «одвічний» сон, то почувся звук скреготіння гальм, який змусив різко повернутися до реальності. Поїзд розігнався так швидко, що йому довелося гальмувати приблизно кілька хвилин, через що присутніх почало притискати до одного з країв клітки. Щойно швидкість зменшилась до ледь помітної, Шон почав підніматися зі свого місця.

– Підйом, цвіте Анурії, – потягуючись та позіхаючи промовив той. – До вас прибули її глисти.

– Ох, як же ти дістав, – відповів Калеб Ґілт підіймаючись слідом. – Поводиш себе як та шавка у панянки. То гризешся з усіма, то лащишся. Визначся уже.

На ці слова Ґрін лиш голосно розсміявся, загарчав й кілька разів гавкнув, а під кінець завив наче пес. Після чого почав розминати затерплі плечі. Небезпечно хруснувши шиєю він відчув насолоду, а його губи витяглися в літеру «О». На відміну від інших, Шон був у піднесеному настрої. Можливо, вся справа полягала втому, що він повернувся додому, хоч і як ув’язнений. А можливо, це була природна надздібність усіх айварців, що все своє життя живуть у постійному дефіциті продуктів і змалечку працюють на благо війська.

Тут, в Айварії, у повітрі завжди витало відчуття постійної небезпеки. До винаходження вогнепальної зброї і як унаслідок кулеметів, айварці постійно потерпали від літаючих покручів, котрим вдавалося перелетіти захисні споруди, тому тут не вдавалося розвивати аграрну справу. А через те, що в горах відбувалися постійні битви й звичайним людям було заборонено до них наближатись, про проведення розвідки корисних копалин годі було говорити. Тому і люди тут виростали суровими. Ну, хіба що Шон був винятком.

Повільно підіймаючись з місця, Алекс тримався за решітку аби випадково не упасти. Усе його тіло ломило від відсутності бодай якоїсь фізичної активності, а шлунок зводило від голоду. Він не розумів, як йому досі вдавалося бути притомним, хоча сили покинули його вже давно. Тяжко дихаючи, Алекс озирнувся довкола, повільно фокусуючись на інших.

Здавалося, що кров від суворого обличчя Едвіна Веста відлила кудись деінде, і зараз замість нього тут була присутня лише порожня оболонка. Великі долоні були стиснуті в кулаки, через що вони видавалися візуально більшими. А погляд був прикутим кудись… Кудись у далечінь. Видавалося так, наче він міг бачити крізь металеві стінки вагону, і те, що він бачив через них змушувало його заціпеніти. І не лише його одного.

Ось до прикладу хлопчина, що певно всього на кілька років був старшим за Алекса і ім’я якого той так і не довідався, був не менш наляканим. Його руки неймовірно тремтіли і щоб хоча б трохи угамувати тремор, він притис їх до грудей. Розфокусовані очі дивились прямо в нікуди. Ще трохи й хлопець певно що розплачеться.

Роберт Мепс був удавано спокійним. Хоча якщо приглядітися, то можна побачити, як його щелепи були міцно зціпленими, а права нога відбивала певний нервовий такт. Закривши очі, Мепс робив глибокі вдихи, намагаючись утихомирити паніку.

А Калеб Ґілт буркотів, поправляючи прилиплі до дупи штанні.

Через хвилин десять, поїзд повністю зупинився і знадвору стало можливо розчути людські голоси, що перегукувалися між собою. Ще через кілька хвилин біля важких залізних дверей почулася метушня, а згодом, вони, з характерним скрипом, відчинилися, пропускаючи всередину холодне вранішнє повітря.

Двоє військових увійшли всередину. Один з них тримав у руках гасову лампу, тьмяне світло якої таки змусило усіх скривитися і відвернутися від входу, оскільки очі відвикли від такої кількості світла й це викликало певний дискомфорт. У руках іншого знаходилося кільце з ключами. Швидко оглянувши усіх, перший поставив лампу на спеціальну поличку та зняв з плеча зброю, поки інший почав обходити кожну клітку й відчиняти їх. Закінчивши, він став у іншого боку вагону й також знявши з плеча зброю, та з командував усім вийти з їх кліток і встати в колію.

Важко дихаючи, Алекс покірно виконав наказ і вийшов у порожній простір між клітками. Коли усі інші зробили теж саме, військовий біля входу наказав рухатися за ним і покинув вагон. Слідуючи за ним в’язні спустилися на перон, що у передсвітанкових сутінках був заповнений військовим. З інших подібних вагонів виходили такі ж знесилені довгою дорогою бранці та ставали до шеренги. Щойно останній в’язень покидав вагон, військовий, який закривав процесію, забирав з собою лампу та зачиняв двері вагону, після чого спускався додолу і ставав навпроти шеренги.

Хоча було важко через знесилення та втому, Алекс стійко стояв поруч з іншими. І як і інші, він озирнувся довкола, аби зрозуміти де знаходився. Прохолодне повітря пронизувало його до кісток. Це літо й так було холодним, але тут, в Айварії, було значно холодніше ніж у графстві Ернт. Можливо на це впливав той факт, що графство Айварія знаходилося біля гір і холодне повітря просто зупинялося через цю природну перешкоду, а можливо, що це була особливість регіонів, що межували з ураженими Заміщенням територіями.

Щойно всі в’язні опинилися на пероні, кілька офіцерів, що стояли неподалік від входу на станцію, кинули курити та вийшли вперед. Розійшовшись кожен у свій бік, вони почали оглядати стан бранців. Коли один з офіцерів наблизився до Шона, то з подивом підняв брову, а потім криво посміхнувся та свистом привернув увагу іншого, після чого великим пальцем вказав на хлопця. Щойно інший офіцер помітив Ґріна, то так само лиховісно посміхнувся. Підійшовши до першого, вони вдвох наблизились до Шона. Кілька секунд вони дивилися один одному в вічі й, аж раптом, один з офіцерів, зі всього маху зацідив кулаком по обличчю.

Від різкого удару Шон відсахнувся назад схопившись за носа. Та не встигши відійти від попередньої атаки, Шон отримав від іншого офіцера удар по печінці, тому він ще й зігнувся навпіл. Перший офіцер штовхнув Ґріна на землю, а потім, по черзі з іншим, почав з усієї дурі бити ногами.

Зупинились вони лише коли почали важко дихати. Наостанок криво посміхнувшись, не забувши плюнути в лежачого на землі Шона, двійко офіцерів повернулись туди звідки прийшли та, діставши свої портсигари, закурили знову. А Шон Ґрін, скрутившись у клубок, закашлявся, намагаючись не захлинутися юшкою. Усім, окрім тих хто прибув разом з Шоном, здалося, що це свого роду демонстрація того, як саме до них відносяться військові. І що ніхто з ними не стане панькатися А ось Алексові та Едвіну здалося, що це було відплатою.

Безсумнівно, Ґрін видавався дещо… специфічною людиною. Багато базікав? Так. Легко зачинав суперечку, чи навіть бійку? Звісно. Розреготатися без причини? О, так! Це ж абсолютно в його стилі. Особливо, коли всі намагаються заснути. Але за весь час їх короткого знайомства ні в кого, хто прибув з Шоном до Айварії, не виникало бажання відгамселити його ось так. Ні, думка про те, що його варто стукнути, і бажано чимось важким, час від час навідувала голови його вимушених супутників. Але все ж…

Ґілт безпомилково підмітив, що Шон нагадував маленьких собачок, які нещодавно стали популярними серед панянок. «За закритими воротами дзявкає безупинну, а відчини – скулить» – ось як могли описати його усі ув’язненні з Дессексу. Тому лишається лиш гадати, чим саме міг запам’ятатися Шон Ґрін під час свого попереднього перебування тут.

Довгі роздуми з приводу подібної поведінки військових перервала поява ще одного офіцера. Алекс одразу упізнав в ньому того самого, що був у Дессексі. Як і каторжники, він прибув з ними в одному поїзді. Ставши у центрі, аби усі присутні могли його бачити та чути, він промовив:

– Я сподіваюся, що за час, який провели в дорозі, ви затямили у якому становищі знаходитеся, – його голос звучав надто вже голосно для цього вранішнього часу. – А для тих, хто досі не второпав де він знаходиться, поясню: ви тепер відбуватиме ваше покарання не в комфортних міських в’язницях, де перебували до цього часу, а в Неймарській долині. Місці, що є найнебезпечнішим місцем не лише Ендарії, а й усього світу. Місці, де щодня на вас чатуватиме смертельне небезпека. І я збрешу, якщо скажу, що до наступного року ніхто з вас не загине. Але є й плюси від вашого перебування тут. Ті, хто доживе до повернення з Неймарської долини і мають визначений термін ув’язнення, отримають від мене амністію, підписану самим графом Айварії – Робертом Вінтервальським. А ті, чиє ув’язнення є довічним, мусять відбути тут п’ять років, три з яких перебуватимете безпосередньо в Неймарі. Лише після цього часу можете претендувати на амністію. Окрім того, правом дарованим мені володарем цих земель та самим королем Анурії – Його Королівською Величністю – Едґаром ІІІ Болон’єзьким, я – Уільям МакКойл, маю повне право самостійно визначати термін вашого перебування тут. За будь-які протиправні дії направлені у бік цих славетних людей, що боронять нашу землю, або проти інших каторжників, вас очікуватиме суворе покарання. А при найбільш серйозних порушеннях – розстріл. За спробу втечі – смерть через повішення. Якщо спробуєте зчинити бунт – розстріл на місці. Усіх, і без винятків. Навіть тих, хто його не підтримуватиме. Якщо почуєте, що хтось готує втечу, чи намагатиметься влаштувати заколот, то мусите повідомити про це найближчого військового офіцера. Ваші життя та ваша свобода у ваших руках. За проявлені честь, гідність, хоробрість та відданість, як тут, так і в Неймарській долині, Вас може очікувати дострокове звільнення, а також, певного роду винагорода. Яка саме, залежатиме лиш від вашого вибору. А тепер пройдіть вслід за лейтенантом Кормаком до місця вашого утримання.

Один з молодших офіцерів, котрий стояв подалі від тих, хто вчиняв побиття Шона, вийшов вперед та повів за собою бранців за будівлю станції. Ті в’язні, що стояли поруч з лежачим на землі Ґріном, обережно обійшли його, а Алекс тим часом почув голос генерала МакКойла, котрий розпитував інших офіцерів про те, що тут сталося. У свою чергу, ті почали розповідати «правдиву» казку про те, що Шон якось нахабно себе поводив і його довелося утихомирити.

– Обмилки, прокляті! – тихо вилаявся про себе Калеб, що крокував поруч з Алексом. – То он що мав на увазі базікало, коли радив правильно обирати компанію.

– От тільки здається йому це не сильно допомогло, – підмітив Мепс позаду. – Ой, чує моя дупа, що й нам непереливки будуть.

– Та ну, виду не подавай, що знайомі, та й все.

Обійшовши будівлю залізничної станції, в’язні опинилися у вузькому проході між двох рядів забору з колючого дроту. Сонце, хоч все ще й було низько, вже піднялося над горизонтом, тому Алексові вдалося озирнутися навколо й роздивитися оточення. Місцем, куди їх привезли, було підніжжям якоїсь гори навколо якої не росло нічого. Лише кілька десятків нашвидкоруч зібраних дерев’яних бараків і місце оточене високими дерев’яними стінами знаменували про те, що тут є хоча б якась цивілізація.

«Ось це і є Мундо?» – здивовано подумав Алекс озираючись навкруги. Він звісно знав, що Айварія є доволі бідним та нерозвиненим регіоном, і що окрім зброї та набоїв до неї, тут нічого не виробляють. Але це вже було смішно. Ні, це точно не могло бути столицею регіону. Певно що їх привезли у якесь інше місце – проміжний пункт на шляху до Неймарської долини. Сумнівів бути не могло. Але хіба Шон не казав, що вони направляються саме в Мундо?

Лейтенант Кормак провів в’язнів до брами у місці оточеному стінами. Один з двох військових, які охороняли ворота, відчинив їх, поки інший не зводив очей з бранців. Щойно Алекс пройшов через браму, то зрозумів, що саме тут їм доведеться очікувати коли їх переправлять до Неймару. Це був окремий комплекс для каторжників; декілька бараків з решітками на вікнах, оточений залізною сіткою напівпорожній плац та, що дивно, дві кам’яні будівлі. О, а ще не надто висока вишка, яку Алекс ледь не пропустив.

Пройшовши через плац, вони дійшли до однієї з кам’яниць і зупинились перед входом. Кормак кілька разів постукав по залізних дверях з невеличким віконцем і відійшов назад. Віконце відчинилося і в ньому з’явилося лице. Швидко оглянувши усіх, чоловік кивнув Кормаку й відкрив двері. «По троє» – скомандував чоловік, що не мав військової форми і перші троє в’язнів пройшли вперед. Двері за ними зачинилися, а лейтенант Кормак розвернувся до всіх лицем та, опершись на стіну, схрестив руки на грудях.

«Це надовго» – промайнуло в Алексових думках і він не помилявся. Час від часу через двері кричали «Наступні!» і Кормак відчиняв їх, аби чергова трійця могла змогу пройти всередину. Попередня трійця певно покидала кам’яницю через якісь інші двері, бо назад вони не поверталися. За час очікування своєї черги Алексові вдалося детально роздивитися оточення. Нічого кардинально нового він не помітив. Хіба-що йому вдалося розгледіти інших військових, які розбрелися по різним непомітним на перший погляд закуткам і уважно спостерігали за ними зі зброєю в руках.

Коли сонце достатньо високо піднялось над небокраєм, а шлунок зводило від голоду, нарешті надійшла черга Алекса заходити. Пройшовши всередину, він опинився посеред добре освітленої кімнати, наповненої теплої пари. У ніс одразу вдарили запахи ароматних трав та мила. А ще був якийсь специфічний, різкий запах, якого Алекс не міг розпізнати. Посеред кімнати стояли три дерев’яні крісла з кайданками на поруччі. Поруч з кріслами стояв той самий чоловік, що відчинив двері вперше. Неподалік від нього було ще двоє інших, що також не носили військову форму. Один, високий та худий, нагострював леза бритв, а інший, дещо нижчий і трішки повніший, підготовлював у мильниці розчин для бриття. А у кутку, на стільці, розслаблено сидів військовий з довгими закрученими вусами. У руці, притиснутій до черева, той тримав револьвера.

«Цирульня?» – здивувався Алекс щойно опинившись всередині. Цирульник жестом вказав трійці сідати в крісла. Двоє інших в цей час відклали свої справи і підійшли до фотелів¹. Щойно бранці всілися на них, цирульники швидко прикули їх руки кайданками до билець та відійшли за інструментами.

За все своє життя Алекс жодного разу не ходив до цирульні. Зазвичай його стригла мати, або за рідкими винятками батько. Не те що б сімейство Кетчерів було бідним і не мало змоги відвідати цирульника, але наявність п’яти дітей значно обмежувало їх родинний бюджет і змушувало обирати лиш необхідний мінімум.

І все ж, не так собі Алекс уявляв цирульню. Звісно, потрібно врахувати, що це не була зовсім звичайна голярня як у Дессексі чи будь-де в Анурії. Але те, як необережно хапав його за волосся цирульник, викликало певний дискомфорт.

Вкоротивши волосся ножицями, майстер взяв до рук мильницю і почав набирати підготовлений розчин на щітку, а потім наносити його на лице. Спочатку Алексу здавалося, що йому просто вкоротять волосся та позбавлять бороди, але вже за мить усвідомив, що помилявся. Мильний розчин нанесли не лише на лице, а й на голову також. Закінчивши з підготовкою, цирульник взяв до рук бритву та підніс її до шиї в’язня.

– Раджу не сіпатися, – тихо й на вухо прошепотів той. – Бо хто знає, що може статися.

Алексові вже було байдуже. Довга подорож, втома та голод дощенту виснажили його. А тепле повітря в наповненому ароматними травами приміщенні, змушували його піддатися спокусі й трохи поспати. Важкі повіки помалу починали опускатися, а важка, наче з чавуну, голова хилитися додолу.

І не встиг він задрімати, як чиясь рука миттю підхопила його й потягла за собою. Поруч звучав чийсь голос, але розібрати, що саме він говорив Алекс не міг, оскільки здавалося, що хтось надів на його голову порожнє відро. Ноги ледь встигали робити хоча б крок, через що Алекс постійно запинався.

– Що сталося? – цього разу вдалося розібрати кілька слів.

– Чергова здихля, – відповів той, хто утримував Алекса на ногах. – Куди його?

– От курва! Давай, тягни його до камери Руссо. Потім вже запишемо.

– Чуєш, сволото? Не смій мені тут здихати, бо яму сам собі копатимеш!

Алекса знову потягли за собою, але цього разу ноги не слухали зовсім, тому військовий притис його до себе та закинув його руку собі за шию. Ще через кілька недовгих хвилин Кетчер відчув як військовий почав вовтузитися з ключами, а ще через мить почувся скрип металевих петель і Алекса втягнули всередину.

– Вітайте гостя, сеньйоре Руссо. Хоча особисто я маю сумніви, що він з нами надовго.

Уже через секунду знесилений Алекс плюхнувся на, як здалося, найм’якше ліжко в його житті. Втома повністю поборола його.