Розділ VI. Давно та взаємно?

Чому, коли ми закохуємося, життя здається  нам смачнішим, ніж було раніше, а коли розуміємо безперспективність цих почуттів – позбавленим смаку?
Техьон цідив крізь міцно стиснуті зуби холодну воду, намагаючись притлумити пожарище, що вирувало у грудях, відколи вони з Кукі повернулися з лікарні.

– Не спиться? – поплескуючи товариша по згорбленій спині, спитався лідер і всівся навпроти.

Він знав. Він єдиний з усіх мемберів знав малесеньку сороміцьку таємницю незворушного, на перший погляд, Кім Техьона. Знав ще з того часу, як Те вперше через свою закоханість проплакав усю ніч.

Намджун приблизно уявляв, наскільки все безнадійно, а тому ніколи не ліз глибоко у чудернацькі хитросплетіння чужої душі. Він слухав, якщо йому сповідалися, і ділився власними думками, коли просили. Але з власної ініціативи майже не втручався. Зберігав, як то кажуть, нейтралітет, аби не напакостити, не ускладнити ще більше там, де до неможливого дурненький Кукі й сам чудово справлявся.

– Сьогодні Чонґук ночує не в тебе?

– Я настільки жалюгідний? – спитався Те, допиваючи воду з таким ентузіазмом, ніби то була порція міцного алкоголю. Ще й скривився відповідним чином.

– Не розумію, навіщо ти себе мучиш?

Тиша.
Техьон відповідати не поспішав. Він зосереджено дивився крізь лідера, ніби там, поза полем чужого зору, його уваги потребували більше, ніж тут, за столом. Не надто виховано, але Намджун пробачить. Завжди пробачав.

– Я гадав, ви з Чонґуком усе владнали? От і спілкуватися знову почали. Здається, він оселився у тебе в кімнаті. Ночує точно тільки там.

– Але не сьогодні.

– Те-а, – закотив лідер очі, – тобі не здається, що ця жертовність виходить за рамки нормальності? Як довго ти збираєшся дозволяти Кукі користуватися собою, ніби смітником, в який можна скидати всі свої негаразди, а потім закрити кришку і забути?

– Він тут ні до чого, Джуне.

– А я його і не звинувачую. Заєць, котрий поїв господарю городину, не винен, що той узимку голодуватиме. Це господар не потурбувався про власний добробут – навіть парканом не захистився від шкідника. Точнісінько так само і Чонґук не винен, що падає в рятівні обійми кожного разу, коли ти розкриваєш перед ним руки. А потім, як тільки все налагоджується, йде далі жити своє сповнене хвилюючих подій життя. Якщо Кім Техьон сам про себе не піклується, з біса це робити іншим?

– Не ма причин, – апатично погодився V.

– Ти розповів Чонґуку про свої почуття?

– Ні.

– Не плануєш? Збираєшся маятися до смерті? Їстимеш себе поїдом щоденно, поки від тебе нічого не лишиться?

Тяжке зітхання впало на стіл разом із точнісінько так само тяжкою головою.

– Не стримуй мене, Джуне! Я хочу страждати. Всім серцем прагну відчувати той біль, який агресивно притлумлював кілька років поспіль. Нехай він нарешті випалить все людське та бляdське, все, чого назбиралося в мені до цього хлопця! Хай воно до біса згорить! Хай навіть разом зі мною! Намджуна-а-а, – хлипнув молодший Кім відчайдушно, – ми знову з ним цілувалися.

– А-айщ! – сахнувся RM наче обпечений. – Та щоб вас! Знову? Сподіваюсь, цього разу усвідомлено?

– Якщо тільки Чонґук не актор, которого давно бракувало Голлівуду, то в його парадигмі існування нічого не було.

Бідолашний Намджун, який цілеспрямовано прийшов втішати, як йому здавалося, відверто нещасного Техьона, схоже, тепер сам потребував кваліфікованої допомоги фахівця в галузі психології. Ці двоє скоро всіх зі світу зживуть своїми любовними поневіряннями — щонайменше їхнього лідера.

– Хочеш пораду, Техьоне? – частково перетравивши новину, спитав Джун. Співрозмовник кивнув, –  скажи йому нарешті правду! Чонґуку вже давно час подорослішати. Ти не зобовʼязаний самотужки нести на собі те, що ви коїте разом. Він повинен навчитися брати на себе відповідальність за свої вчинки.

– Ти говорив мені, що я до чортиків красивий, а потім цілував так по-дорослому палко, що я був ладен віддатися тобі на… – ледь не розпатякавши зайвого, за яке потім могло бути дуже соромно, Те завбачливо прикусив собі язика, – хьон, як я маю йому це сказати? Ось так в лоба? Це занадто навіть для мене, що вже говорити про чуйного Кукі? Я не травмуватиму його своїми неправильними почуттями. Перетерплю якось.

– Перетерпеш? – отетерів Намджун. – Що за нісенітниця? Як можна перетерпіти закоханість?

Техьон знизав плечима.

– Якось.

Було у його ставленні до всієї цієї ситуації щось відчайдушно неправильне. Викривлене. Ба навіть злегка первертне.
Схоже, хлопець досі не усвідомлював, що закохавшись у Чонґука, він так і не припинив ставатися до нього як до молодшого брата – манюнього хлопчика, який конче потребував хьонової опіки. А хьон любити хотів. Ніжно до пурхаючих метеликів у животі. Їх уже стільки там розвелося, що от-от через рот полізуть. Остогидло!

– Можливо, ти не помітив, Техьоні-і, та наш макне давно виріс, – спробував Джун з іншого боку зайти, – Відхрещуйся від істини скільки завгодно, але навіть ти знаєш, що він – досвідчений у стосунках. Кількість Чонґукових коханок більша, ніж кількість мемберів нашого гурту.  А відтак не розумію, про яку таку чуйність ти зараз говориш. Хіба тільки про власну. Припини вже робити ведмежі послуги й оберігати Кукі від усього на світі, включно з правдою. Гляди так і порузумітися зможете, не травмуючись один об одного.

Слова Намджуна були такими чесними, що осідали на щоках Техьона рожево-червоними плямами. Він знав, що хьон має рацію. І Намджун знав. Решта, разом із менеджерами, також були в темі.
Чонґук за останні три роки змінив прірву коханок. І навряд на приватних рандеву він із ними в настільні ігри грав, хіба тільки в дорослі.
Одного разу папараці навіть сфотографували Чона разом із черговою подружкою в його ж квартирі. Якість матеріалу виявилася настільки паскудною, що навряд би хтось розгледів там обличчя найвідомішого у світі золотого макне. Техьон ось не зміг. Тож, сумнівного ґатунку ексклюзив отримався. Однак стафф так метушився довкола тієї ситуації, намагаючись упередити вибух сенсації в пресі, що сам своєю поведінкою підтвердив правдивість першоджерел.

Помітивши німу згоду в очах співрозмовника, Намджун продовжив.

– Не думаю, що Кукі аж надто знітить той факт, що він лізе до твого рота власним язиком кожен раз, як напʼється. Можливо, це змусить його трохи встидатися чи навіть переосмислити стосунки з алкоголем, але точно не вибʼє із колії. А от ти цілком схожий на того, хто поступово втрачає здоровий глузд. Зберися, Техьоне, і візьми нарешті ситуацію у свої руки. Окрім тебе ніхто не вирішить цього непорозуміння. Чуєш мене?

– М, – кивнув Те, – Дякую, хьон.

За що саме він дякував, хлопець не розумів. Все сказане лідером, безумовно, було сповнено сенсу. Але Техьон вже чув ці слова. Здоровий глузд неодноразово благав господаря змилуватися над ними і покінчити із мазохізмом. Та той ніби приохотився до психологічного болю, котрий неодмінно приходив разом із безпосередньою фізичною близькістю донсена у його житті.

Невже Джун має рацію, і у Техьона насправді починав потроху протікати дах? Від тієї притлумленої одержимості, що роками отруювала хлопцю душу, хіба б не потік?
Питання лишалося відкритим.

Намджун натомість вирішив глибше не лізти. Не бачив сенсу. Те завжди був дивакуватим. Милим, добрим, ніжним із витонченим почуттям стилю і маніакальним тяжінням до досконалості, але все ж із цікавинкою, наче не від світу цього.
Якщо він радів, то усміх його заражав кожного у радіусі пʼяти метрів. Якщо Техьон страждав, то відчайдушно намагався злитися з довкіллям, як хамелеон. Він ніколи не просив у сторонніх втіхи чи підтримки. Лише волів аби його ніхто не помічав, не ліз у душу і не намагався там навести лад на власний манір. Згадаваши про це трошечки запізно, Намджун подумки пожурив свого внутрішнього рятівника. Йому точно ще є над чим працювати у сенсі самовдосконалення.

– Гаразд, Техьона, пізно вже. Я, мабуть, піду відпочивати.

Лідер скуйовдив власне волосся і зиркнув у бік заледве прочинених дверей. Після такої зухвалої експансії в чужий особистий простір, стало дещо ніяково за власну поведінку. Хотілося втекти наймога швидше. Та все ж варто було перепросити для початку.

– М.

– Пробач, що почав вчити тебе життю. Не варто було цього робити.

– Все гаразд, хьон. Твоя турбота дуже зворушлива. Тож, все гаразд, так… Дякую.

– Впевнений?

– Мг.

– Гаразд. Я лишень хотів сказати… Нагадати, якщо ти раптом забув… Просто знай, що завжди можеш прийти до мене, якщо тобі тяжко. І е-ем-м, так, мабуть, це все. Не соромся звернутися за підтримкою, ми всі тут оди за одного горою, ти ж знаєш це, правда? Памʼятаєш?

– Добраніч, Намджуні-хьон, – відсторонено, виключно задля годиться відповів Те.

Лідер розпачливо підтис уста. Йому пора.

– Добраніч, Техьона.

Здавалося, ліва стіна їхньої кухні була більш залученою співрозмовницею ніж V, котрий знову поринув глибоко в себе. Ймовірно він зараз перебував в іншому, тільки йому доступному вимірі, мізкуючи над тим, як забити на всі негаразди життя і жити його максимально на відчіпного. Сутність, що уособлювала світле й добре у ньому, благала Техьона бути розважливішим – сказати Чонґуку правду й прийняти гіркий, але чесний факт, що іноді люди закохуються невзаємно; посміятися над тим, трішечки поплакати та й забути. У той час як внутрішня істота, котра стояла на варті всіх пороків, підступно вмовляла хлопця посадити донсена на ціпок і щодня поїти його до нестями, аби потім відвʼязувати і злягатися із ним максимально тваринно: брудно й палко, по-содомськи. Лише на інстинктах. І так — до скону.

Футуристичні марення стрімголов затягували Техьона у якийсь психоделічний внутрішній всесвіт. Він губився у подекуди чітко геометричних, а іноді цілковито розмитих фантазіях, де будь-які закони – фізики, природи чи здорового глузду підлаштовувалися виключно під нього. У цьому вимірі Кім Техьон почував себе цілковито вдоволеним. Сліпо щасливим. Настільки сліпо, що навіть не помітив, як лідер, який заледве відійшов від нього на кілька кроків, сіпнувся у дверях від переляку й ухопився за груди. Щось, що зустрілося Намджуну на шляху, до бісиків його налякало. Хтось налякав.

– Тш-ш! – прикладаючи пальця до вуст, напрочуд моторошно зашипів Чонґук.

Задкуючи, він манив Джуна вказівним пальцем за собою аж поки не сягнув сходів, що вели на другий поверх. А потім прудко мʼяколапою пумою злетів ними угору і точнісінько та само швидко, але вже тяжкою, шумною ходою спустився донизу.

– О, Намджуні-хьон, ти випадково не бачив Техьона? – спитався Чон, вкладаючи у свої слова стільки артистизму, що аж перегравав.

– Е-е-е…

– Хьон, в тебе все гаразд? Виглядаєш втомлено – кола під очима аотемніли, і шкіра обличчя потьмянішала.

– Е, Чон Чонґук! – RM збирався обуритися, але спантеличений поведінкою їхнього макне, забув надати голосу відповідного емоційного забарвлення.

– Гм? Тутечки я. Що на рахунок Техьона? Ти бачив його, чи ні? Я ходив прогулятися і зідзвонитися з кількома друзями, та коли повернувся додому, в кімнаті його не знайшов. Можливо, V-хьон на кухні? На кухні ж, Намдун-хьон?

– На кухні, – не встиг відповісти старший, як Чон зірвався з місця і гайнув у її бік.

Намджун провів інтригана очима, ледь вгамовуючи тремтіння, що пробирало до кісток. І коли лишень цей хлопець встиг так подорослішати? Зректися елементарних норм етики та моралі? Був же до щему лякливим зайченям, яке вічно тулилося Техьону під теплий бік, позираючи на нього в очікуванні схвалення. А тепер що? Тепер Кукі заповзав своєму хьону під шкіру без наркозу та будь-яких докорів сумління і безсоромно паразитував там. Вижирав Техьона зсередини, сам того не видячи. Чи видячи? І що в цього хлопця тільки на думці? Судячи зі сцени, котру він старанно розіграв перед лідером, щось таки там було.

Однак, чого б саме Чонґук собі не намислив – це зоставалося лише його справою. Його таємницею — інших не повинно було стосуватися. Хіба тільки Техьона. О, так, із ним він колись неодмінно поділиться усім сокровенним. Колись, судячи зі стрімкості розвитку подій довкола, дуже скоро.

Чонґук знову підійшов до дверей, котрі вели на кухню, і схвильовано видихнув. Господи, як він міг забути, що поцілував свого любого хьона? Як можна було не пригадати чогось настільки важливого?

Кукі несамовито злився. На себе, звісно. Він жадав отримати дорогоцінні спогади назад, і бажано пошвидше. З присмаком у роті, з відчуттями на шкірі та колотом серця в грудях. Чонґук хотів усього того, що вже з ним відбувалося, але тепер натрезво. Щоб викарбувати в памʼяті цей трепетний досвід назавжди й згадувати щораз за нагоди.

– Т-техьоні, – гукнув юнак, зненацька постаючи перед старшим. Підле хвилювання спіткнуло його дзвінкий голос об давно завчене імʼя. – Хьон, чому ти сидиш у кухні? Вже так пізно.

– Кукі? Я гадав, ти сьогодні ночуватимеш у себе чи деінде.

Здається, Техьону теж було зась приховати емоції. Його непересічна врода видавалася зараз підкреслено скорботною. Стільки смутку і невитраченої ніжності у ласкавому погляді, котрий Чонґук зовсім не заслуговував.

Хьон сидів перед ним ледь не відкритою книгою — ось я, прописаний виснажливими почуттями до тебе, Кукі, що робитимеш із цим?

Чонґук мовчав. Вдивлявся у втому в чужих очах і ненавидів тепер уже очевидний факт — він і був основною причиною знесилення старшого. Сліпий телепень! Прогледів очевидні почуття того, кого сам нестямно кохав. Та так давно, так безнадійно, що навіть не мислив уже собі одного разу помітити у чужому погляді точнісінько таку саму болючу взаємність.
Невже це у них давно? Наскільки? А раптом цифра така велика, що ранить ще більше?

Чесно кажучи, Кукі немислимо кортіло зірватися. Тут і зараз. Не думати про наслідки, а просто зробити те, чого жадала кожна клітиночка його організму. Щоб рот наповнювався слиною від ненаситності. Щоб гарячі долоні плавили ніжне полотно чужого тіла. Щоб їм обом було соромно, але мало.

– Чому ти виглядаєш таким розпачливим? – розхвилювався Техьон,  вбачаючи у стані донсена своє, – Щось сталося? Чонґук?

Те турботливо торкнувся людини напроти мʼяким дотиком до щоки, а потім лоба, але коли його долоню різко перехопили, аби звично вже сплести пальці, полохливо стрепенувся.

– Ходімо спати, хьон!

Чужі слова лунали не грубо, але дуже нагадували наказ, котрому до чортиків кортіло скоритися. V не мав у собі сил противитися. Він і не хотів. А тому мовчки попростував за Кукі, аж поки не опинився у власній кімнаті, а під спиною не відчулася свіжість чистих простирадл. Майже одразу груди міцно обплели  по особливому чуттєві сьогодні обійми.

Хлопці на диво синхронно провалився в сон, але вже дуже скоро  Техьон виринув із нього від свого ж стогону. Його замлоїло, ледь він усвідомив, що власне тіло — спітніле й напружене, горіло під знайомими дотиками у незвичних місцях: на стегнах, трохи на сідницях, внизу живота та неймовірно близько від болюче-твердого члена. Близько, але не там. Настільки на межі, що V ледь не зірвався і не направив нерозважливу долоню власною, аби та торкнулася нарешті сороміцького збудження і зняла його напругу.

Відтоді так і повелося. Вночі вони обоє вдавали буцім-то сплять, поки Чонґук мучив свого хьона примарними, ледь вловимими дотиками до чутливих місць, а Техьон щоразу подумки молився, аби це нарешті переросло у щось більше. Однак уже на ранок хлопці вже відрепетирувано всміхалися один одному, ніби нічого не сталося. І пальці не рахували кісточки ребер, не дряпали нігтями твердих намистинок сосків через сорочку. І вуха не вловлювали збуджених подихів один одного.

***