Том 1. Розділ 3. Можливості

Частина 1

Радий вас вітати. З вами, як завжди, ваш улюблений Рудеус Ґрейрат. Зараз я вдягаюся, щоб вийти прогулятися та порозмовляти зі своєю подругою дитинства — Сільфі. Ми відправилися в сторону старого дерева — найбільшого, яке я бачив у цьому світі. Від холоду, правда, воно не допомагало, тому ми вирішили розпалити вогнище. Ліс був неподалік,  а палиць достобіса — і всі сухі та легко запалюються. Ми назбирали кількадесят паличок і закинули їх одне на одну.

Я простягнув руку та створив вогняну кулю. Сільфі раптово хитнулася та відійшла на крок. Невже досі боїться магії вогню? Гадав, що вона зможе це перерости, вже стільки часу минуло. Хоча, у неї не було нікого, хто допоміг би їй зі страхом, як вчителька Роксі, котра допомогла мені.

Багаття було розпалене. Ми всілися, наші плечі торкалися одне одного, а я все думав що вдіяти з собою. Така романтична атмосфера, Сільфі нічого не каже, проте подає мені знаки. Я бачу їх. У русі її руки, в тому, як вона сором’язливо чухає себе за вушком. Її погляд бігає від мене в сторону, а на личку видніється ніяковість. Не можу це витримати. Вона така мила.

— Як ти, Сільфі? — Сказав я, щоб хоч трохи зупинити потік думок.

Дідько, занадто дурне питання. Можна було запитати “Як у тебе справи?” чи “Як почуваєшся?”. Навіть “Чим займалася всі ці роки?” підійшло б для початку розмови. Втім, нічого з цим не поробиш. Мій язик — ворог мій.

— Ну, — невпевнено почала вона, — в мене все гаразд. Поки ти був у від’їзді, нічого особливого не сталося. Я досі допомагаю матінці та тату й часом заходжу до тебе додому, щоб повчитися з Лілією різним речам.

Сільфі злегка торкнулася свого довгого вушка, ніби не впевнена, чи правильно підбирає слова. Я впізнаю цей жест: вона завжди так робить, коли соромиться. Для когось це може здаватися дивним, адже в неї довгі вуха, прямо як в ельфів, але мене така її риса лише збуджує.

— О, точно! Також я навчилася використовувати всі типи безмовних заклять.

— Всі?!

Неймовірно! Я стільки часу витратив, аби вдосконалити свої магічні здібності. День за днем тренувався в маєтку Бореасів, аби навчитися мовчки зцілювати, та в мене так нічого не виходило. Сільфі переплюнула мене в цьому плані, проте я не почуваюся заздрісно. Ну може трішечки.

— Руді, невже ти досі не вмієш використовувати безмовне зцілення?

Я махнув головою. Який сором! Напевно вчителька Роксі теж так почувалася, коли я опанував “Грозову хмару”.

— Втім, це ж хороша річ, правда? — Раптово промовила Сільфі. — Тепер ми зможемо допомагати одне одному, якщо відправимося в пригоду. Ти будеш використовувати сильні закляття, а я лікуватиму тебе, коли потрібно, і підтримуватиму вогнем з тилу.

Пригоди, ха? Дякую, люба, та я волів би оселитися десь у місті, працювати на нудній роботі та займатися коханням зі своєю дружиною. Інше мене не сильно цікавить. Хоч я і вирішив жити “на повну” в новому житті, та пригоди не входять у мої плани. Так до чого це я?

— Можливо ти маєш рацію.

Сільфієтта… Зараз вона здається тією, кого я шукав усе життя. Її погляд і сором’язливість не залишають місця сумнівам. Вона сидить так близько до мене, що здається, ніби от-от притиснеться і почне заціловувати. Може обійняти її? Непогана ідея, враховуючи наскільки зараз чудовий момент. Ця тиша лише підбурює мене до цього! Стільки не бачилися і мені нічого сказати.

Декілька секунд ми слухали як палички у вогнищі тріщали, а світляки починали свої вечірні справи. В цей же час небо охопили зорі, а над небокраєм виднілося яскраве біле коло. У повітрі відчувалася нічна прохолода, хоча вогнище допомагало нам зігрітися. Я глянув на Сільфі та зніяковів. Вона теж дивилася на мене і її обличчя було надто близько до мого.

— А я все хотіла в тебе запитати, — Сільфі перевела погляд мені на груди, — ти досі маєш мій подарунок тобі?

Стоп, подарунок? Про що це вона? Зовсім не пригадую. Можливо я тоді був зайнятий і не звернув на нього великої уваги. Хоча ні, щось-таки випливає в пам’яті. Кривенький кулон, який я ношу під футболкою. Не те щоб мені не хотілося його показувати людям, просто я трохи соромлюся.

— Звісно. — Дістав кулон. — Я завжди ношу його із собою. А що?

— Та нічого. — Відповіла ельфійка та посміхнулася, після чого знову почала чухати себе за вушком. — Просто я вклала багато зусиль у його створення. Не знала чи тобі сподобається і тому хотіла дізнатися чи ти його ще не викинув. Приємно чути, що він досі в тебе.

Саморобна річ. Як давно я не отримував таких подарунків. Можливо від того часу, коли вчився з учителькою Роксі. Можливо мені треба було цінувати цей кулон більше. Посох затьмарив усі інші подарунки сяйвом.

— Дякую тобі, Сільфі.

Частина 2

Ще деякий час ми сиділи одне біля одного. Лунали короткі історії про те, що сталося і чим займалися у вільний час. В основному говорив я, а Сільфі відповідала на все “мг”, “ого!” та “неймовірно”. Виглядало так, наче їй було що розповісти, проте вона не могла знайти правильний момент.

Темрява була така, що й місяця не видно. Густі темні хмари закрили вид на небо. Хотів би я це виправити за допомогою магії, втім не варто. Вже пізня ніч, Сільфі в такий час, напевно, лягає спати. Я й забув, що їй лише дванадцять.

— Фу, — видихнув я холодне повітря.

Гаразд, час повертатися додому. Завтра ще буде час на розмови. Все ж я не збираюся одразу їхати до Академії. Можливо ще якийсь час залишуся тут, допоможу батькам і зароблю грошей, якщо зумію знайти гідну роботу.

Я встав і кинув погляд на Сільфі. Вона піднялася за мною й почала гратися з пальцями, перебираючи їх та складаючи разом. Це так мило. Хотів би я глянути що б вона зробила цими руками зі мною. В хорошому сенсі.

— Я, напевно, вже піду.

— Г-гаразд. Тоді до завтра. — Відповіла Сільфі та відвела погляд.

Вона повільно пішла в сторону свого будинку, поки я споглядав за нею з пагорба. Добре, піду-но вже теж. Стає все холодніше. Цікаво, як зараз у нас в будинку? Гадаю, веселощі досі не втихають. Хоча ми тут сиділи доволі довго, може Айша та Норн уже заснули.

Прийшовши додому, помітив відсутність будь-кого у вітальні. Дивовижа. Навіть посуд вимили та поприбирали. Мабуть, я їх переоцінив — вони не такі вже й гуляки.

Безшумно я проникнув у свою кімнату та скинув одяг на підлогу, закутавшись у ковдру, наче змія. Холодно. Я не звик до такого морозу, бо стільки років жив у маєтку з щоденним утепленням. Шкода, що в цьому світі не існує котацу. В дитинстві батьки купили один і сама згадка про нього робить тепліше на душі.

— Ги-ги-ги.

А ще я пригадав хентай-манґу про котацу.

Частина 3

— Ру-у-уді, — приємний жіночий голос пролунав зліва від мене, — час прокидатися.

Пробачте, жіночко, та поки що сни мене цікавлять більше за Вас. Тим паче, що я заснув пізно, бо весь час думав про Еріс і Сільфі.

Кілька секунд минуло і мене почало трясти. Точніше хтось трусив моє безсиле тіло зі сторони в сторону, щоб пробудити. Я відкрив ліве око, щоби непомітно глянути на цю особу, проте її погляд одразу вловив мій рух. Я прикинувся, ніби нічого не було й заплющив очі.

— То ти вже не спиш, так? Вставай тоді!

Мої повіки ліниво розплющилися і я глянув у її сторону. Це була Зеніт, яка схрестила руки у себе під грудями та озлоблено дивилася на мене. Страшно. Проте все ще не настільки, щоб вилазити з ліжка. Я закутався у ковдру ще більше.

— Дякую, та я відмовлюся.

Вона агресивно гепнула ногою по підлозі, підійшла до вікна та відкрила його. Ранковий морозець залетів у кімнату. Після цього Зеніт з легкістю відібрала мою ковдру, хоч я і вхопився за неї всіма силами. Двері відчинилися, вона вийшла і зачинила їх на ключ.

Прокляття. Ця жінка знає як мучити людей. Я й забув наскільки вона часом буває підла. Що ж, прийдеться вставати. Не хочеться тут замерзати, та й усі вже прокинулися. Знизу чути як хтось бігає по хаті та працює.

Я підняв речі зі стільця та вдягнувся. У цих шортах стає трохи тісновато. Можливо куплю собі щось новеньке як приїду до Академії. Втім зараз не про це.

Мій погляд сковзнув у сторону столика. На ньому лежав листочок з парою написаних слів. Я вчора почав писати листа до Вчительки Роксі, проте так і не зумів закінчити. Гадав, що як висплюся, то писання піде як по маслу, проте зараз трохи не впевнений. Стільки всього лізе в голову, а як усе структурувати я не знаю.

— Може напишу його пізніше…

Я заправив ліжко та спустився до вітальні, де всі вже снідали. Навіть не почекали на мене… Хоча начхати. Головне, що їжа на мене лишилася.

— Рудеус, нарешті прокинувся? — Насмішкувато запитав у мене Пол.

От покидьок, глузує з мене. На його пиці вилізла дебільна посмішка, яку він завжди робить. Я теж безглуздо посміхнувся та відповів:

— Звісно, татку. А ти, я бачу, поправляєшся?

Він глянув на своє пузо і з насупленим обличчям перевів погляд на мене. “Ах ти малий…” — читалося на його обличчі.

— Вже жартуєш зрання, та? Це добре. Значить маєш гарний настрій і готовий цього разу слухати наші розповіді. Сідай за стіл, розкажемо як тут було без тебе.

Я всівся за стіл і глянув на їжу. Звісно, в будинку Еріс обслуга та чудовою, проте Лілія теж мастак у своїй справі. Плюс, я не такий вже вередун, аби вимагати чогось більшого. Хочу лише нормального рису.

— …і тут “БУМ”, згори чути гуркіт. Я та твоя мама біжимо нагору, а під великою книгою, яку ти в дитинстві читав, лежить Норн. Уже гадали, що вона травмується, проте маленька була в порядку. Гулю заробила, та й усього.

Очі плавно повернулися в сторону Норн. Вона вся почервоніла та закрила очі й вуха, аби не чути цього сорому. Сподіваюся, що Пол не розповідав їм історії з мого дитинства, бо там були ситуації значно гірші.

Пройшло пів години, а він досі розповідав. Було відчуття, ніби цій людині не потрібне повітря, бо його рот не зупиняв потік нудних і буденних історій, які, чесно кажучи, мені було не так цікаво слухати. Проте зовсім скоро Зеніт дала йому потиличника та махнула головою на мене. Пол помітив, що мені вже нудно і замовк. Дякую, пані. Ви мене врятували.

— Ах, так. Рудеус, не хочеш порозмовляти сам на сам?

Нічого собі. Давно я не бачив його таким серйозним. Невже проблема з грошима? Та ні, він же досі працює і заробляє непогані кошти. Тоді що це може бути? Хоче дати якусь батьківську пораду? Маячня яка…

— Звісно.

Ми вийшли на двір. Не сказав би, що погода зараз гарна, та скаржитися не було на що. В цю пору року рідко буває так, що сонце світить цілий день. Хмари раптово з’являються і так само раптово зникають, часто ллють дощі. Хоч останнім часом на вулиці було тепло, сьогодні вкрай вітряно та морозно. Втім, життя вирує навіть у такий час. Пташки цвірінькають, жуки скачуть поміж трав, а мій “татусь” почав розминку.

— Рудеусе, — промовив він, коли розминав ноги, присідаючи зі сторони в сторону, — ти ж не кидав практику з фехтування, правда?

“Звісно ж ні” — сказав би я, якби це було правдою. Гіслен тренувала мене деякий час, але побачила повну відсутність таланту та бажання в мені. Після цього я часом приходив до неї, але її уроки були безкорисними. Гіслен не є поганою вчителькою. Просто з мене такий собі учень.

— Як тобі сказати…

— Очікувано. Просто думаю, що непогано було б провести матч-реванш. Ти ж програв мені останнього разу.

Програв? Вже й не пригадаю коли ми останній раз билися. Гаразд, брешу. Ніколи не забуду як він витягнув мене з дому та побив, а потім відіслав до Еріс без моєї згоди. Та що не кажи, Пол зробив мені велику послугу.

— Гаразд, — відповів я та теж почав розминатися. — А які правила?

Він дістав два дерев’яні мечі та кинув одного в мене.

— Все дуже просто. Враховуючи, що твій татко доволі вмілий у фехтуванні, ти можеш використовувати магію. Втім, є одне обмеження: мусиш вибрати один тип магії й не використовувати інші. Це зрозуміло?

— Так, пане.

Пол видихнув і став у стійку Стилю Бога Води. Значить чекає поки я нападу на нього першим. Прокляття.

Я схопився за меча всіма силами та напружив ноги. Мені досі не вдалося з’ясувати як вони використовують магію для того, щоб посилювати своє тіло, тому удари мечем не заподіять йому шкоди взагалі. Я мушу вигадати план і напасти зненацька.

— Що…?!

Пол несподівано рушив на мене, змінюючи стійку на Стиль Бога Меча. Часу на роздуми більше не було.

— Так і будеш стояти на місці? — Викрикнув він, наблизившись до мене на відстань меча.

Я використав магію вітру, аби відскочити в сторону та зрозумів свою фатальну помилку. Пол вже направив свій клинок на мене та готовий був завдати першого удару. Взявшись двома руками за лезо тренувального меча, я зумів захистити голову від шкоди, проте він розвалився на дві частини, лишивши мене без зброї.

— Варто тобі здатися, хлопче.

Він ударив мене ногою в ребра та відправив моє тіло в політ. За допомогою вітру мені вдалося зупинитися і ухилитися від надходячого нападу. Пол був безжальний. Бігав за мною, наче кіт за мишею та насолоджувався кожним моментом. Я був неспроможний щось зробити, бо обрав вітер через думки про погоду.

— Скільки ти збираєшся тікати?

Пол наздогнав мене і ледь не поцілив мечем мені по голові, але я повернув торс убік і прийняв удар на плечі. Біль був нестерпний, однак я не міг програти цьому покидьку. Він дивився на мене зверхньо, наче я досі той малий хлопчисько, який не може вийти за межі будинку.

Досить. Я перевів ману в ноги та створив потік вітру під стопами, щоб відскочити якнайдалі від Пола. Можливо ця магія не така точна, як посилення тіла за допомогою магії, але з нею можна рухатися набагто далі та швидше.

Відчуття в руці казало, що там дотепер знаходиться половина меча. Я побіг на Пола, а той одразу став у захисну стійку. Знову стиль Бога Води. Це добре.

— Ось тобі!

Я жбурнув половину меча в нього та пришвидшив його за допомогою магії. Зараз він летів зі швидкістю 20 кілометрів на годину, тож для Пола не буде нічого складного, щоб відбити його. Втім, він не знає, що я збираюся знову використати вітер, щоб скерувати меч у голову Пола і тим часом тримати його за тулуб.

— Ха.

Пол спіймав мого меча і кинув назад у мене. Я біг на такій швидкості, що ухилитися було неможливо, тож мені лишалося прийняти удар. Він прийшовся мені у плече, по якому Пол уже вдарив перед цим і я відчув, як кістка зійшла з місця. Неймовірно. Це точно матч-реванш, а не бій на смерть?

Я скрикнув від болю та впав на коліна. Спокійне та навіть трохи усміхнене обличчя Пола відразу ж спохмурніло і його меч опустився. Він підійшов до мене та хотів було подати руку, щоб я піднявся, проте це було його помилкою, адже бій досі тривав.

Правою рукою, яка досі була ціла, я дав йому по пиці та ногою відштовхнув його зброю. Він упав на землю і цього разу я подавав йому руку, щоб той піднявся.

— Нічия?

Мій голос стомлено промовив ці слова, хоча мені дуже хотілося б перемогти його.

— Згоден, — відповів Пол, на лиці якого не виднілося навіть краплинки поту.

Мені все ще далеко до цього хлопця. Стільки років, проведених у спокої в маєтку, без значних тренувань, коли він щодня практикується з мечем і ходить на полювання на монстрів. В мене з самого початку не було й ні шансу. Можливо якби я вибрав інший тип магії, все вийшло б інакше.

— “О, Милосердна Мати Богів, будь ласка, загой рани особи цієї і нехай її тіло здорове відновиться”. Зцілення!

Пол вправив мені плече, а я вилікував наші рани. Це був непоганий бій, хоча я досі ображений на нього за його жорстоке поводження. Мені лише тринадцять, а він збирався вибити з мене все лайно.

— То яка справжня мета цього спарингу, тату? Не думаю, що тобі аж так приємно лупцювати свого любого сина.

Сподіваюся, що він не змусить мене пілотувати величезного робота. Мені вже вистачає травм і в нас не такі жахливі стосунки.

— Справа в тому, Руді, — почав Пол, — що в сторону села біжить купа монстрів. Раніше бували поодинокі випадки, коли вовк чи кабан вилізе з лісу, бо заблукав або що, та зараз усе інакше. Їх набагато більше, ніж зазвичай. Сьогодні зранку один знайомий повідомив мені, що в лісі сталася пожежа і сильні монстри посунули слабший з їхніх територій. Тепер у лісі меньше місця та харчів, тому частина відправилась у нашу сторону.

Він на хвилинку припинив говорити та серйозно глянув на мене.

— Нам би не завадив у групі сильний маг. У цьому селі мало хто підходить під це звання, окрім тебе й Сільфі. Гадаю, ти розумієш до чого я веду.

Я махнув головою. Якщо вони візьмуть мене з собою, то матимуть прикриття з тилу та хіллера водночас. Для мене це теж буде корисним досвідом: робота в команді, приготування до битви, тактика. Тим паче, що монстри повтікали з лісу через мене. Якби я використав щось інше, а не “Вогняну кулю”…

— Я згоден.

— От і чудово. Тоді ходи додому, доїмо сніданок.

Горда посмішка промайнула на лиці Пола. Він постукав мене по зціленому плечі та почовгав до дверей. Я глянув у вікно знадвору та побачив дві маленькі голови, які весь час спостерігали за нами. Помітивши, що їх спіймали, вони сховалися за шторою. Потім за сніданком Айша та Норн дивно себе поводили. Цікаво, чому?

Частина 4

Вечір цього ж дня. Я стою біля кількох здорових озброєних чоловіків і вдаю, що слухаю розмову батька з одним із них. Не знаю, що вони там обговорюють, але точно не план дій або тактику. Ці чоловіки весь час сміються та викрикують щось, наче для них це все звичайна прогулянка по гриби. Могли хоча б ввести мене в курс справи.

— А ось і він.

До нас на коні приїхав худорлявий хлопчина, зовсім не схожий на мужчин коло мене. Він зліз з коня та підійшов до нашої групи, аби доповісти, що магічні звірі вже зовсім недалеко та досить таки голодні. Кожен присутній уважно слухав його. Всі смішки зупинилися, немов до класу зайшов учитель.

— На цьому все, — хлопець махнув рукою та погнав у сторону села.

Пол повернувся в мою сторону та гепнув мене по спині.

— Нервуєш, Руді? Не бійся, я тебе прикрию. Як побачиш монстра, постарайся в нього поцілити, але не роби дурниць. Не намагайся показати себе героєм і як щось — кричи.

— Зрозумів!

— От і чудово. Сідай на коня, поїдеш зі мною.

Я всівся на коника та згадав, як колись їздив на ньому ж з вчителькою Роксі. Які то були чудові часи. На жаль, зараз я муситиму сидіти з Полом, який удвічі більший за Роксі і вдвічі менш привабливий. Ну, що поробиш. Ще одного коня купити нам не вдасться — грошей зась.

План дій обговорили по дорозі. Я — маг-цілитель, стоятиму позаду всіх. Потім підмога, а спереду нападники. Серед них і Пол. Нападники будуть основною силою, тобто знищуватимуть усіх монстрів на своєму шляху. Підмога допомагатиме забити тих, кого попередні пропустили. А я що? Моя позиція говорить сама за себе.

— Будьте напоготові! Ворог на горизонті.

Справді. Зграя скажених вовків бігла на нас з такою швидкістю, що й конем не втечеш. Частина з них відділилася та почала бігти трохи правіше від нас. Ще одна відкололася в протилежному напрямі. Врешті вони розділилися на три групи, щоб нас оточити.

Я відкрив свій посох від тканини та спрямував догори. Кілька помахів вистачило, щоб небо над нашими головами сховалося за темними хмарами.

— Пригніться.

Такий був план: я використаю своє найсильніше заклинання, щоб знищити частину зграї, а потім сховаюся позаду. Втім зараз вже не певен чи зумію хоч щось зробити, коли вони ось так розбіглися.

— Заряджай, малюче! — Крикнув дідо, що додало мені впевненості.

Я залив ману у свій посох і почав уявляти заклинання. Грім загудів по околицях і вмить перед нашими очима у сторону вовків вдарило чотири блискавки. Ще одна промайнула буквально за десять метрів від нас. Лише одна з них потрапила в ціль і цим убила трьох монстрів.

— Вперед!

Пол спустив мене з коня, а сам з нападниками попростував на вовків. Я спрямував свій посох вправо, де група звірів була найближче до нас і створив під їхніми лапами “Болото бруду”. Частина наших зіткнулася з вовками та почала місиво.

— Рудеусе!

Поки я дивився вправо, зліва до мене добігав вовк. Пол розвернув коня та побіг до нього, швидким рухом відрубавши йому голову.

— Не стій стовпом, рухайся, бо вб’ють.

— Пробач, тату…

Прокляття. Почуваюся тягарем у цій битві. Пол повернувся до групи нападників, лишивши мене самого. Я почав поглядом сканувати поле бою, щоб знайти людей, яким потрібна поміч. Чоловікам, які билися попереду, було зовсім тяжко, бо вони буквально відставали у чисельності. В декого з них виднілися укуси, тому я побіг у ту сторону та почав читати заклинання зцілення.

— “…і нехай тіло її здорове відновиться!”, — всіх накрило зелене світло, яке загоїло їхні рани та додало їм сил.

Після цього я створив ще одне “Болото бруду” та почав відстрілювати вовків, які пройшли повз нападників та підмогу “Кам’яними кулями”.

— Поле, а твій син доволі непоганий, — пролунало десь поміж чоловіків.

Я глянув на Пола, який дивно посміхався та почухував себе під носом, водночас відрізаючи голови вовкам.

— Ну я ж вам про нього розповідав, хлопці. Весь у свого татка.

— А до дівок він так само клеїться, як і ти?

Всі дружно засміялися, а Пол, навпаки, — притих. Навіть мені стало трохи веселіше попри таку напружену ситуацію. Втім, усе йшло як по маслу. Я зцілював людей, часом заганяв монстрів у пастки та вбивав кулями. Лише раз мені не вдалося врятувати чоловіка, коли декілька вовків відвернути мою увагу та загризли його.

Після закінчення бою Пол підійшов до мене, поки я вдивлявся в тіло цього полеглого воїна.

— Переймаєшся через його смерть, Рудеусе?

У відповідь я видав лише “так”. Мені нічого було сказати. Я не виконав своє завдання до кінця, хоча на мене були такі сподівання. Не те щоб це сильно мене хвилювало, проте його смерть усе ще на моїх руках. Якби я не спалив той ліс, то не було б тут звірів. Якби я уважно за всіма дивився, ніхто б не вмер.

— Слухай, сину, — Пол поклав руку мені на голову, — світ — то важка штука. Часом хтось вмирає і ти з цим нічого не поробиш. Він сам пішов із нами, розуміючи, що може тут померти, тому твоєї провини в цьому немає. Не картай себе.

Якби він знав усю картину, то такого б не сказав мені. Хоча Пол має досвід у житті. Він був до цього авантюристом і має знати як це — втрачати союзників. Гадаю, що варто його послухати цього разу.

— Гаразд, тату.

— От і молодець. Тут ми вже закінчили, та варто перевірити іншу ділянку. Якщо хочеш, можу попросити когось з наших відвезти тебе в село.

Я махнув головою зі сторони в сторону і посміхнувся. Якщо я відступлю зараз, то цей чоловік, ім’я якого невідоме мені, помер дарма. Цього допустити не можна, тому ми вирушили далі. Врешті-решт, усі маг-звірі в околиці були знищені. Обійшлося без смертей.

Частина 5

— За Руді!

— Так, за Руді!

Можливо ви поцікавитеся що відбувається. Все дуже просто: ми святкуємо моє перше вдале полювання. Я чудово попрацював у команді та проявив себе як гідного бійця. Один старий навіть сказав щось таке: “Але й гарний ти хлопчисько, Рудеус! Знаєш, у мене онучка от-от матиме чотирнадцять років. Хочеш я тебе з нею познайомлю, га? Вона, звісно, не найкрасивіша дівчина на світі, та тобі вона точно сподобається!”. Звісно ж я вічливо відмовився. в мене вже є дівчина, яка мені дуже подобається.

— Поздоровляю! — Тихо промовила Сільфі, що сиділа поруч зі мною.

Вона прийшла до нас, як я їй учора і сказав. Зранку її не пустили, та ввечері вона знайшла час, аби навідатись. Дивні в неї батьки, що пускають ближче до ночі дитину саму. Хоча мене це не обходить. Поки Сільфі в порядку, все чудово.

— Ну ж бо, Рудеусе! Не мовчи та розкажи ж нам щось, — викрикнув підпитий Пол.

— Любий…

Я посміхнувся та глянув у свою дерев’яну склянку, в яку налили алкоголь. Моє відображення скривлювалось від хвиль і від цього мені хотілося сміятися. Неймовірно як настрій людини може змінитися за кілька годин. Зараз я почуваюся напрочуд добре. Біля мене є сім’я та моя подруга. Більшого мені й не треба.

— Точно…

Думаючи про родину, я згадав ненаписаний Роксі лист. Зовсім раптово натхнення саме прийшло до мене, тому я встав з-за столу та попрямував до себе в кімнату, аби почати писати своїй любій вчительці Роксі про пригоди, які сталися зі мною за ці кілька років, які я не писав. Після написання я витратив деякий час, корегуючи листа, та зробив кілька копій. Гадаю, завтра зможу його надіслати та очікувати на відповідь.