Том 1. Розділ 2.5. Сільфієтта

*від особи Сільфі*

Нарешті! Нарешті цей день настав. Сьогодні я зможу вмовити тата Руді відіслати йому листа. Ні, я зроблю це! Можливо Руді думає, що я про нього зовсім забула, проте це не моя провина. Наші батьки не дозволяють мені турбувати його листами, бо це доволі дорого та заважатиме йому сконцентруватися на роботі. Однак сьогодні я точно відішлю одного!

— Мамо, тату, я піду ненадовго в гості до батьків Рудеуса. Ви не проти? —  Впевнено промовила я, коли вдягнулася, приготувавшись до виходу.

— Знову будеш діставати Пола листами? Не набридло ще? — Відповів батько. — Сільфі, вже десять разів сказали, що не можна. Спробуй знайти собі друзів, щоб трохи відволіктися від думок про Рудеуса.

Вам легко говорити з вашим гарним, звичним кольором волосся.. Лише Руді не боявся його і прийняв мене такою, тому я мушу відплатити йому за це своєю вірністю. Він мій єдиний друг, але їм цього ніколи не зрозуміти… Та й не потрібно!

— Вибач, тату, але я не можу цього зробити.

— Як так, то краще йди допоможи матінці. Вона дуже зайнята, а ти все про хлопців думаєш. А я на роботу.

Як не крути, тато має рацію. Мама робить усі справи по дому, а я лише часом їй допомагаю. Варто його послухати та піти зробити щось корисне. Може тоді вони дозволять мені ще раз попрохати батька Руді.

Я вирішила повитирати підлогу та прибрати пилюку з шафи та поличок. Узяла ганчірку, якій уже кілька років, та налила собі у миску воду, яку тато рано приніс для нас. Спочатку варто витерти полиці, бо потім усе падатиме на підлогу. Не хочу кілька разів мити одне й те саме місце. Тож робота пішла.

Через декілька хвилин пилюка зникла з поличок і шафи. Так! Лишилася тільки підлога. Ганчіркою це займе багато часу, проте у нас немає нічого кращого за це. Втім, я і не проти. Важка праця з часом винагороджується.

Поки я мила підлогу, почувся гучний стукіт копит за вікном. Хтось знову повертається до себе додому. Точно не тато, бо він працює допізна і нічого ніколи не забуває. Я глянула на хвилю через віконечко та побачила там знайоме обличчя. Це був він! Лише секунда, проте я впізнала. Те саме волосся, та сама форма лиця.

— Руді!

Я кинула ганчірку та вибігла на вулицю, та його вже там не було. Тільки кінь у далечині, що гнав у сторону будинку Ґрейратів. Сумнівів немає, це Руді. Він повернувся, проте так і не зупинився біля мого дому, щоб привітатися. Можливо, щось сталося чи в нього немає часу.

— Сільфі, не лишай так шмату на підлозі. Закінчуй прибирати й зможеш трохи прогулятися! —  Промовила матінка, що лише повернулася з лісу, де збирала трави.

— Д-добре…

Бажання побачитися з Руді було сильне. Я вирішила поки що не поспішати та подумати, що можна буде йому сказати при зустрічі. Стільки речей лізло в голову, що неможливо було сконцентруватися на прибиранні. Година пройшла, поки я закінчила.

Частина 2

— Чудово!

Кінець-кінцем, усе поприбирала. Можна йти на “прогулянку”, прямісінько до будинку Руді. Він, напевно, вже святкує разом зі своєю сім’єю. Хочу побачити його. Проте питання, чи захоче Руді бачити мене? Можливо щось змінилось за цей час і він більше не бажає зі мною дружити. Ні! Треба забути про такі думки. Руді, якого я знала, ніколи б так не вчинив.

— На вулиці вже темніє. Ти точно хочеш іти гуляти? Знаю, що сама запропонувала, але чи не краще буде почекати на твого батька і трохи позайматися вдома чимось цікавим?

— Звісно хочу, матінко! —  Відповіла я, коли накинула легеньку куртку та відчинила двері. —  Зі мною все буде гаразд.

Крізь двері подув легенький вітерець. Холодно. Зима досі відчувається в повітрі. Тут, у селі, набагато важче перетерпіти зиму, ніж у місті. Так завжди каже тато. Може він має рацію, хто зна. Втім, мені зараз не до цього. Я мушу негайно вирушати.

—  А якщо він справді мене не чекає?

Зробила кілька кроків і в грудях стало важче. Я опустила погляд та почала плентатися по дорозі. Що мені робити? Занадто соромлюся, щоб завітати без запрошення. А якщо ще й прийду в небажаний момент… Не знаю, що може статися. Краще вже гайнути безпечним шляхом і трохи почекати. Кілька годинок і можна приходити вгості.

Я вирушила до нашого дерева, де ми завжди бавилися.. Скільки тут спогадів. Воно анітрохи не змінилося від першої нашої зустрічі. Хіба що отримало кілька подряпин від місцевих розбишак і від моїх уроків магії. Точно! Я мушу показати Руді наскільки просунулася у своєму майстерстві. Він точно здивується моїм вмінням.

Цікаво, чи займався Руді, поки працював? Гадаю, що так. У нього багато талантів і він дуже відповідальний. Напевно зараз показує всім наскільки став чудовим магом, а може й обрав інший шлях. Він часто тренувався зі своїм татом у фехтуванні, тому це могло його зацікавити. Якщо так, то я зможу бути магом у його групі. Було б цікаво разом подорожувати та допомогати людям як авантюристи.

Добре. Тепер мені стало краще. Мушу йти до нього. Не вірю, що Руді образиться через візит. Він не така людина.

— Ха-ха-ха-ха!

Сміх. Чудова атмосфера панує всередині його будинку. Навіть трохи соромно заходити. Вони зібралися разом, аби відсвяткувати, а мене не кликали. З-поза паркану важко побачити, проте я розгледіла його силует. Ось Руді сів за стіл і почав щось розповідати. Всі знову засміялися. Весело їм, мабуть.

— Гаразд…

Я підійшла до дверей. Моя рука тремтіла, немов вперше стукає в ці двері. Після стількох візитів, це раптове хвилювання викликає в мене лише подив. Візьми себе в руки!

Раз, два, три. Три удари. Я це зробила. Зараз хтось підійде та відчинить. Так і сталось.

— Сільфі, вітаю, —  промовила його мати, Зеніт.

О ні, я зовсім скам’яніла. Треба щось сказати.

— Руді вже вдома?! Він приїхав?! Я бачила його у вікні…

В голові це звучало значно спокійніше та, головне, тихіше, проте я не змогла стриматися. Тепер він точно подумає про мене щось недобре.

— Так, звісно. Проходь, не соромся. Ми якраз святкуємо, — спокійно відповіла вона.

Дякувати Богу! Я можу глянути на нього. П’ять років минуло від тоді, як ми бачилися. Все в голові шкереберть. Не можу збагнути що вдіяти. Спокійно. Спочатку зроблю кілька кроків і гляну на нього.

Він досі сидів за столом спиною до вікна та дверей. Значить ще не знає, що я тут. Як Руді виріс! Довге волосся, яке скоро можна буде зав’язувати в хвостик. Та й сам він вищим став. Скоро буде зовсім, як його тато.

Хочу побачити його обличчя. Гадаю, що воно таке ж миле, як було в дитинстві. Найкрасивіший хлопець на селі.

Від цих думок я почала плакати. Це не були сльози смутку, тільки радість. Ноги потягнули мене до нього, а він встав з-за столу та здивувався, бо не очікував побачити мене заплакану. Я нічого не могла з цим вдіяти. Його тепле тіло. Чому воно так близько до мене? Невже не помітила, як обійняла його і притиснулася до нього?

— Я така рада, така рада!

Сором і щастя змішалися в моїй гримасі. Я плакала, поки всі споглядали на нас. Це, напевно, був найщасливіший і найбільш принизливий момент мого життя, про який я колись згадуватиму з усмішкою.