34

*Imagine Dragons — Wrecked

Тридцять перше грудня. Ще ніколи ця дата так сильно не була схожа на вирок. Новий рік у принципі не був для Влада справжнім святом, але раніше він хоча б не шукав розради в пляшці віскі, купленого за акцією в «АТБ».

«Варто сказати спасибі, що не доводиться сьорбати самогон Шепелевої. Їбав. Позавчора я трохи не відкинувся через нього», — хлопець відпив віскі з чашки з намальованим на ній півнем і важко зітхнув. Потім ще. І ще раз для закріплення.

Останні днів п’ять, не менше, Жуков із розлюченою старанністю проходив усі етапи прийняття, по ходу справи випиваючи в одне лице літри алкоголю. Варто було, звичайно, нагадати собі, що алкоголізм ще ніколи не вирішував жодної проблеми, але хлопець залишив це. Зрештою, здоровий глузд йому не сильно підсобив, а з підвищенням градусу ставало хоча б веселіше. За кілька годин, правда, в рази сумніше, але це вже були негідні уваги деталі. Загалом, прийняття йшло все з тим же скрипом, що і спочатку, але зате Влад позбавив алкогольної цноти майже всі чашки в будинку Наташі.

«Їх, між іншим, не так мало, як може здатися, — хлопець продовжував вести безглуздий діалог із самим собою, паралельно тремтячими руками чіпляючи до ялинкових іграшок згорнуту в петлю волосінь. — А скиглення моє… У пизду і нахуй, нахуй і в пизду».

Гучні заяви в трохи загальмованій свідомості хоч і звучали гарно і гордо, але до реальності не мали жодного відношення. Він почував себе розмазаним по асфальту харчком, виглядав десь так само: близькотижнева русо-руда щетина, гігантські синці під жахливо червоними від сліз очима. Він страшенно мало спав і їв, страшенно багато пив. Раніше йому здавалося, що драма — доля пубертатного періоду. Зараз він був переконаний: немає істерички більше, ніж ідіот, який пів життя тримав емоції в собі, а потім нарешті вибухнув.

— Я бачу, ти добре проводиш час, — натуральний шабаш на білявій голові з’явився у дверях. Наташа видихнула клубок густого, запашного диму, босими ногами шльопаючи до центру вітальні, де розгорталося якесь дивне передноворічне місиво.

— Начебто, — Влад простяг руку вбік, Туся без слів сунула між пальців самокрутку і сіла на підлогу поруч із хлопцем. — Тут протяг, візьми подушку з дивана.

— Боїшся, що придатки застуджу? — Наталка не зрушила з місця. — Мені там особливо нема чого застуджувати, ти пам’ятаєш?

— Це тимчасово. Ти регулярно їж, не бухаєш… що там ще потрібно? — Влад штовхнув дівчину в плече. — Ось, навіть їбешся, як нормальна баба. Так що не викаблучуйся і візьми подушку.

— На твою думку, це так працює? — Туся чисто з принципу, не інакше, продовжила сидіти на холодній підлозі, хоч і сама відчувала, як протяг гуляє по ногах.

— Я читав. Звичайно, не завадило б продовжити роботу з лікарем, але хуй із цим, — хлопець глибоко затягнувся і затримав подих. Дим лоскотав горло зсередини, пускаючи шалені мурашки по тілу. Дивне відчуття, яке для Влада було чимось схоже на збудження. — Коротше кажучи… — почав Жуков на видиху, але закашлявся в кулак. — Гормони стануть на місце, коли організм вийде із режиму апокаліпсису. А поки ВІЗЬМИ ПОДУШКУ. Наскільки я пам’ятаю, нирки в тебе ще не відмовили, спробуй їх поберегти.

«Читав? Це щось на кшталт прояву турботи?» — Наталка глянула на очкарика з неприхованим скепсисом.

У межах їхніх стосунків турбота і вияв інтересу були зайвими, — так вважали обидва, хоч ця тема ніколи й не порушувалася. Починаючи з їхнього першого сексу після вписки, вони дотримувалися політики «в їблю не обов’язково приплітати стосунки».

«Мені подобається трахатись з нею. На жаль, на цьому все, — Влад штовхнув дівчину ще раз для закріплення, віддав їй самокрутку і продовжив чіпляти волосінь до іграшок. — Чесне слово, я й радий би почати зустрічатися з кимось, навіть це уйобище з сіновалом на голові підійде. Але я… ніхуя не відчуваю».

— Що робиш, до речі? — Туся притягла подушку і знову вмостилася поряд із Жуковим. — В мене нема ялинки.

— Я в курсі. Я купив ялинку, — хлопець кивнув у дальній кут, де тулилася зібрана з ялинових гілок мініатюрна зелена красуня.

— Ти купив мені ялинку?

— Не тобі, звичайно, — Влад пирхнув і сьорбнув віскі знов, кривлячись ідіотському намальованому півнику. — На ось, займися чимось корисним, розплутай гірлянду, — Жуков просунув до дівчини невелику коробку.

«Краще б ти зайнявся чимось корисним. Для себе, — Наталка вивудила грудку сплутаних дротів і поклала для розправи на паркет. — Виглядаєш так лайново, що мені тебе шкода. А жаль взагалі жодного разу не збуджує, якщо що».

В рамках їхніх стосунків турбота була зайвою, і все ж таки не співпереживати не виходило. Вони багато часу проводили разом: і в універі, і поза його межами. Вони готувалися разом до виступу, трахалися, майже жили разом. Вони вже були близькі, хоч і заперечували це. Тому Шепелева не могла спокійно дивитися на те, як Влад займається саморуйнуванням у найкращих його традиціях.

— Які плани на вечір? Поїдеш до батьків?

— Подивимося, — кульки в тремтячих пальцях блищали від світла величезної кришталевої люстри, на тлі грало щось нецензурне і не дуже новорічне. Жуков шморгнув носом і прикусив щоки зсередини. Наталці захотілося вліпити хлопцю ляпас, щоб той перестав корчити таке обличчя. — За кілька годин піду.

— Та пофігу, можеш залишитися, я все одно йду.

«Запросили її на новий рік. Це звучить як знущання, бляха, важко віриться, що Мітяєв це зробив», — хлопець стиснув зуби сильніше і тихо зашипів: у роті з’явився характерний присмак заліза, зате біль трохи протверезив. Влад повільно розтиснув щелепи.

Хлопець піднявся на ноги, щоб підтягнути ялинку ближче до прикрас, і Тусі вдалося з кращого ракурсу розглянути, як легко лайновий спосіб життя може зробити з людини безхатька. З відчутним шлейфом перегару, землистим кольором обличчя і спадаючим прямо на ходу одягом. Влад був хлопцем підтягнутим, але без належного харчування та тренувань м’язи танули миттєво, роблячи такого дилду кістлявим та злегка непропорційним.

— Я пам’ятаю, — запевнив очкарик, однією рукою підтягуючи сповзаючі штани, а другою хапаючи дерево за «ніжку». Ялинка трохи косила ліворуч, чим дуже хлопця підбурювала, але з усіх варіантів, представлених на найближчих точках продажу, вона була найкращою. — Попутного вітру тобі в дупу.

***

Трунове мовчання мало пригнічувати, але в голові Сані на репіті грали новорічні пісні, і це якось збивало весь серйозний настрій. Трохи пом’явшись, Мітяєв просочився в крихітну щілинку прочинених вхідних дверей. Змащені петлі не видали ні звуку, операція пройшла б абсолютно безшумно, якби хлопець не врізався в одвірок, шарудячи зимовою курткою. Грація картоплі, все як завжди.

Черевики були залишені на полиці для взуття, пуховик вирушив на вішалку, а Сашко з виразом глибокого жалю на обличчі пошаркав у спальню. Стрілка на циферблаті годинника наближалася до восьмої ранку, Калимов напевно не був радий ранній побудці, але нічого не сказав. Буквально. Натиснув «відкрити» на домофоні, прочинив вхідні двері і ліг досипати. Принаймні, прикрита ковдрою купка на ліжку явно на це натякала.

«А я ж обіцяв, що більше не накосячу. І зник майже на тиждень, — Мітяєв завмер біля підніжжя. — Ну, не те щоб зовсім зник. Я написав, що захворів. І навіть періодично відповідав на повідомлення. Не дуже розгорнуто, але все-таки… »

Саня навіть сам не відразу зрозумів, що його накрило. Спокійно пробув цілий вечір у гостях у Максима, спокійно повернувся додому, спокійно обговорив із батьками концерт. Тільки у своїй кімнаті хлопець почав розуміти, що щось не так. Руки відмовлялися слухатися, повиснувши палицями вздовж тулуба. Горло стиснулось від грудки сліз, які ніяк не хотіли виходити назовні. Було бридко і так сумно, що не виходило побороти бажання вити на одній ноті всю ніч. Мітяєву кілька днів вдавалося тримати емоції у вузді, але самоконтроль не міг бути вічним. Одного разу все одно довелося б відкрити ящик пандори і охуїти від лайна, що накопичилося всередині. І Сашко знатно охуїв, треба сказати.

«Зрештою, ця хуйня була очікуваною. Ось такий скиглій я, що вже зробити. Накричав на (Влада) це уйобище і на нервовому ґрунті зліг на п’ять їбаних днів», — Мітяєв докоряв собі, не в силах визнати, що люди такі — нестабільні. Залізним виходить бути тільки до певного часу, але це ніколи не стане постійним станом.

Кожен у житті мав чи буде мати момент повного морального спустошення. Це може статися один-два рази у житті, а може стати логічним продовженням будь-якого потрясіння. Адже якщо людину штовхнути, вона, швидше за все, за інерцією відсахнеться. От і від психіки не варто очікувати, що після струсу вона так і стоятиме, як бовван. Хитати буде — це неминуче, і чим довше стримувати хитавицю, тим сильнішою буде амплітуда в майбутньому.

«Купка» жодного разу навіть не сіпнулася під уважним поглядом, і тоді Сані довелося визнати: зараз саме час для рішучих дій. Звук блискавки, що розстібнув Мітяєв, розрізав тишу, Максим витріщив очі під ковдрою, але залишився нерухомим.

— Знаєш, ти дуже глибоко і рівно дихаєш, коли спиш, — пряжка ременя стукнулася об ламінат, Сашко поспіхом виплутався зі штанин, жбурляючи худі на підлогу. — А ще ти спиш на спині, а не на боці, якщо що.

Відповіді не було, Мітяєв зітхнув і заповз на ліжко.

Він не міг інакше. Кілька діб він не хотів вставати з ліжка, розмовляти і вдавати, що всередині ще залишилося щось живе. Не істерика — цілковита лякаюча апатія та слабкість, від якої навіть похід у туалет чи душ здавався нездійсненним завданням. Очі палило зсередини, але жодна сльозинка так і не скотилася по щоці. Вони ніби всі висохли до біса і розплавили мозок.

Так буває, коли тобі розбивають серце. Так буває, коли ти відчайдушно намагаєшся його склеїти.

«Зрештою, вчора мене почало відпускати. Великий успіх, насправді, я не пробачив би себе, якби проїбав новий рік», — Саша підняв край ковдри тремтячою рукою. Усього пара десятків сантиметрів між ними, Мітяєв глибоко вдихнув і заплющив очі: від близькості з Калимовим починала паморочитися голова. Тепло його шкіри, запах — Сашко впізнав би його будь-де і, червоніючи до кінчиків пальців ніг, запевнив, що так йому пахне закоханість.

Закоханість.

Мітяєв все свідоме життя вмовляв себе, що це почуття треба перестати романтизувати. Не відключати критичне мислення, не забувати, як легко перестати відчувати дно і почати захлинатися. Закоханість — ядерний гриб над його головою, що ударною хвилею спалює тіло і роз’їдає кістки. Закоханість — його ахіллесова п’ята. Тим не менш, поряд з Максимом виникало почуття, що більше не потрібно боронитися.

— Ти собі не уявляєш, — голос потонув у судорожному зітханні, коли Сашко присунувся ближче і торкнувся носом шиї. Тіло ніби струмом пробило, хлопець смикнувся і замружився сильніше, не дозволяючи собі розпускати руки. — Яким хуйлом я вважаю себе. Я знову облажався. Ти, мабуть, дуже злишся.

Максим сердився, але не те щоб «дуже». Він мав цілих п’ять днів, щоб змиритися з ситуацією. Сашкові було боляче — це зрозуміло, і причина цього теж була ясна, так що мозком Калимов все усвідомлював і майже не переживав. Тільки от серцю не накажеш бути раціональним, і вражене его ніяк не заткнеш, навіть якщо логічно все розумієш.

«Просто весь цей треш по ньому як по голові арматурою вдарив. Напевно, він засмутився. Напевно, він дуже декого любить, раз так розкис», — Максим боявся подати ознаки життя, бо знав напевно, що ляпне якусь гидоту, за яку потім доведеться вибачатися. Зрештою, Сашко не винен, що відчуває те, що відчуває.

— Вибач, що я так поводився, — голос Мітяєва вібрував, а його самого дрібно трусило від незвичного відчуття нестачі. Руки зводило судомою від бажання торкнутися, але хлопець чомусь був певен, що не має права це робити. — Вибач, що не відповідав на дзвінки і не приходив. Вибач, що знову накосячив. Я міг би зараз пообіцяти, що це більше не повториться, але швидше за все повториться. Я така людина, я…

«Будеш усе життя страждати за своєю першою любов’ю, бла-бла-бла», — від поганих думок нило в сонячному сплетінні, а відстань, навіть така незначна, робила все тільки гірше. Макс не витримав, присунувся трохи ближче, так що Сашко мимоволі втиснувся сухими губами в бліду шкіру в районі сьомого хребця.

— Я… блять… с-с-с-с… — Мітяєв трохи чутно зашипів, присуваючись назустріч теж і пробираючись під ковдру, щоб обійняти Калимова поперек живота. Тепер Макс на власній шкурі міг відчути, як тремтять, мов у треморі, руки Сані. — Так сильно за тобою скучив.

Інтонації Мітяєва нікого не могли залишити спокійним. Калимов готовий був зробити все, що завгодно, коли Сашко мав такий голос.

— Я хотів провести цей час із тобою, але просто не міг. З ліжка не вставав, віриш? — розсип поцілунків пропалював до дірок шкіру на загривку, Максим зіщулився і ласкаво пройшовся кінчиками пальців тремтячим передпліччям. Саню підкинуло на ліжку, він притулився до Калимова тепер уже всім тілом, і під ватною ковдрою стало нестерпно спекотно. — Не ображайся, будь ласка, що я тебе ігнорував. Я не навмисне, правда. Я стільки всього до тебе відчуваю, що просто не можу спеціально дистанціюватися. Я не такий свідомий, як ти. Я не вмію опрацьовувати ці емоції: спочатку прикидаюся камбалою, а потім б’юся в припадках. Мене підорасить, як на приході, а потім я навіть пальцем поворухнути не можу — так паршиво, — голос зірвався, Сашко закопався носом у смоляні пасма, зацілуючи маківку. Ніжність, якесь нереальне, неможливе ЩОСЬ заповнювало кожну клітину тіла. Хотілося стати всеосяжним, хотілося проникнути під шкіру, просочитися в кровотік, протиснутися під ребра та заволодіти серцем. Сашко досі не міг остаточно усвідомити, що вже був там.

Калимов стрепнувся, перекинув Саню на спину і навис зверху, заводячи чужі тремтячі руки нагору і фіксуючи зап’ястя. Серце заколотилося в горлі, долоня, що утримувала Сашка, стала вологою.

— Відчуваєш? — голос Макса підводив, переходячи в шепіт. — Ти відчуваєш ЩО?

Мітяєв помилявся: Максим не був таким вже свідомим, яким здавався. Він теж психовав, теж замикався у собі. Він не був упевнений у взаємності на всі сто, і це породжувало тисячі запитань без відповідей у ​​його голові. Це лякало його.

Він не думав, що колись паде так низько. Вибивати з коханого зізнання? Добиватись підтвердження своєї значущості? Максим почував себе безпритульником, який посягнув на чуже, але інакше не міг. Невпевненість робила з нього цілковитого недоумка, вона роз’їдала раціональність і дурманила здоровий глузд. Вона робила з Калимова людину, якою він не хотів бути.

— Що це за почуття? — повторив хлопець вкрадливо і тихо, розсовуючи коліном ноги Сані.

Страшно було влаштовувати допит, але Макс чітко усвідомлював: доки він буде невпевнений у цих стосунках, він буде поганою людиною. Хуйовою прямо. Звичайно, він стримувався, чіплявся мертвою хваткою за логічні аргументи, але одного разу вони обов’язково закінчаться. І тоді до Мітяєва дійде, що він зійшовся не з комфортним і розуміючим хлопцем-зефіркою, а з категоричною, упертою і часом досить жорсткою людиною.

«З гарбузером», — погляд Максима пом’якшав, згадуючи, що саме так його жартома називав Саня, коли йому не давали присунути член четвертий раз за ніч.

— Нє, ну там багато всього, — почав Мітяєв здалеку, нервово облизуючи губи. Макса від рухів язика крило естетичним оргазмом. — Так одразу й не згадати.

— Узагальни, — тон здавався м’яким, але йому важко було чинити опір. Напевно, Сашко і не хотів.

— Люблю тебе, — серйозно-спокійний вираз обличчя Мітяєву йшов. Особливо, коли своїм блядськи прекрасним ротом він говорив такі речі.

— Ось як.