15

Сім’я.

Коли ти — дитина, це поняття сприймається трохи інакше, ніж у зрілому віці. Більш споживче ставлення: ти дивишся скоріше з боку того, хто приймає, ніж того, хто дає. Весь період становлення особистості: дитинство, юність, — «сім’я» сприймається, як само собою зрозуміле. Якась константа, на яку не маєш впливу. Ти не поливаєш і не удобрюєш землю, не прибираєш бур’яни — тільки яблучка з землі збираєш і насолоджуєшся.

Женя Мітяєв теж був таким до певного моменту, поки Віта — на той момент всього лише дівчина — не простягла йому долоню з позитивним тестом на ній.

Дитина, так? Йому самому сімнадцять, батьки їбуть мозок планами на майбутнє, пхають під ніс списки хороших універів по всій країні. Він був хорошистом, проте великими амбіціями не відрізнявся і просто не міг вирішити, куди податися. Подумати тільки: навіть у власному житті навести лад здавалося непосильною працею, про яких дітей тут говорити?

«Ніби я мав вибір, — Женя невесело посміхнувся, проводжаючи поглядом чергову парочку, що ховалася від зливи під навісом автобусної зупинки. — Вона так дивилася на мене, ніби вже вирішила стати самотньою матір’ю, а я навіть сказати нічого не встиг. Хоча, звичайно, я ледве в штани не наклав тоді від страху».

Ніхто нікого кидати з дитиною на руках не збирався, і за три місяці, коли живіт ще можна було сховати під пишною спідницею сукні, вони зіграли весілля. Віта відклала самовчителі з чеської мови, підручники з хімії, забула про навчання за кордоном і почала готуватися до материнства. Її чоловік, усвідомивши, що сім’я тепер стала його відповідальністю, взявся за голову, згриз до біса граніт науки перед вступними іспитами і знайшов підробіток.

Найбільше на світі Мітяєву хотілося, щоб для його дитини сім’я стала чимось постійним і непорушним, щоб син теж відчував опору та підтримку, як він сам колись.

«Але тут, мабуть, я все ж таки обісрався», — чоловік виглянув з даху біля входу до лікарні, щурячись від дощових крапель, що падали на обличчя. Цигарка була викурена до фільтра, за нею пішла пішла друга. Женя нервово клацнув запальничкою і затягнувся так глибоко, що на мить потемніло в очах. Дружина часто казала йому кинути погану звичку, але в стресових ситуаціях губи буквально свербіли в передчутті дози нікотину.

Взагалі, в сім’ї Мітяєвих саме чоловіки були надто тривожними і нервовими, вічно через щось переживали. Сашко хвилювався, що був тягарем батькам, його батько — що не оточив сім’ю достатньою кількістю кохання, підтримки, грошей… І тільки Віта не забивала собі дурницями голову в надії дожити хоча б до п’ятдесяти і не померти від інфаркту.

— Ось тому жінки й живуть довше за вас, ідіотів, — запевнила вона чоловіка, погладив по плечу підбадьорливо. — Зовні наче дурень-дурнем, а на ділі такий панікер, вічно драму з пальця висмоктуєш. Він такий самий. Напевно, як отямиться, одразу почне рахувати по одній усі волосини, які ти у себе з голівоньки від нервів вирвав. І за кожну вибачатиметься.

— Я завжди думав, він у тебе пішов, — Мітяєв підніс до обличчя руку і почав дбайливо цілувати кожну фалангу пальців коханої. Все-таки Віта була дивовижною жінкою, поряд з якою навіть сама психованна істота могла відчути себе людиною. Звісно, після дзвінка Влада — найкращого друга сина, обидва батьки мало не посивіли, але поговоривши з лікарями та переконавшись, що нічого життю сина не загрожує, саме хранителька вогнища родини швидше повернула самовладання.

— Здебільшого, — погодилася жінка, м’яко та заспокійливо посміхаючись. Внутрішньо вони з Сашком справді були схожі: легко перемикалися, нескінченно зависали у своїх думках, мали дар заражати інших позитивом. Аура інопланетності у Сані була саме від матері. Батько ж був більш приземленим за своєю натурою і навіть похмурим на тлі інших членів сім’ї. — Але гормону стресу вам обом при народженні щиро сипнули.

Сашка непритомним доправили до лікарні на швидкій. Переломи ребер, кілька вибитих зубів, маса масштабних гематом по всьому тілу, струс мозку, розсічена брова — довелося накладати шви. Візуально хлопець більше був схожий на котлетний фарш, шарму не додавала і кров, що запеклася на обличчі. Проте фізично все було не так погано, як на початку боялися батьки.

«— Ви самі лікарі, мені не треба пояснювати, що ситуація не є критичною. За черепно-мозковою стежте, якщо за кілька тижнів залишаться якісь симптоми, запишу вас на прийом до невролога. Травми органів черевної порожнини немає, з переломів — три ребра з правого боку, ніс… — Костянтин Юрійович — головний лікар обласної лікарні та близький друг сім’ї за сумісництвом, був дуже стурбований ситуацією, але старанно зберігав натяк на субординацію. — З урахуванням того, якого результату добивалися кривдники… Женю, Віте, пацан у сорочці народився. Все добре буде.»

Посильна допомога Кості була вже зроблена: хлопчика обстежили ретельно і скрупульозно, накачали знеболюючими та поклали в окрему віп-палату. Все, що залишалося лікареві тепер — мовчки співчувати і боятися навіть уявити, яких колосальних сил вартує друзям їхня врівноваженість і спокій.

«Ну, не битися ж в істериці, як цей недоумок малолітній, — Мітяєв похмуро поглядав на двері палати сина. — Ні, я радий, що хтось так за Саньку турбується. Але я — батя, зрештою, не можу ж поряд з його найкращим другом сісти і соплі жувати?»

Разом із Сашком на швидкій приїхав Влад, якого навіть після кількох годин у теплі затишної лікарняної палати все ще трясло від пережитого. Очкарик не відлипав від Сашка ні на мить і дав оглянути себе лікарям лише після того, як до лікарні приїхали Мітяєви. Жуков вибачився перед Вітою і відійшов з Женею убік, детально розписавши, що саме сталося вдень і повторювалося останній місяць.

«Ось тебе і сім’я — підтримка та опора. Син не захотів навіть розповісти, що його зайобують в універі, причому не лише студенти», — чоловік рипнув зубами, вже прикидаючи, як завтра з ранку розноситиме триклятий навчальний заклад по цеглинах. Нестерпно гірко було усвідомлювати, що дитина не стала ділитися своїми проблемами з сім’єю.

— Ти ж знаєш, що він просто не хотів навантажувати проблемами, думав, що впорається сам, — мелодійна, розмірена мова жінки давала напрочуд протверезний ефект. — До того ж він теж чоловік. Ти часто про допомогу просиш?

— Йому всього дев’ятнадцять, — втомлено бурмотів Євген, спостерігаючи через невеличке віконце у дверях, як Жуков дбайливо підхопив чужу поранену руку і роздивлявся садна. Сашко мирно спав, накачаний заспокійливими, так що Влад міг без сорому робити всі ці зворушливі рухи.

— У дев’ятнадцять у тебе вже була дружина та дворічна дитина, — Віта вигнула брову скептично. — Тим більше, він не тримав цього в собі, йому було, кому розповісти.

Женя бічним зором помітив біля ліфта якусь метушню.

— Я на поверсі вже, — говорив хлопець по телефону, спішно озираючись на всі боки. Бідолаха потрапив під дощ, так що смоляне волосся обліпило чоло, толстовка наскрізь промокла і липла до тіла. — Який номер палати?.. Жукове, в сенсі «я не знаю»? Підірви зад і помахай култяпкою своєю з палати.

«Що це тут у нас?» — Женя нікого, окрім Влада, біля ліжка сина не сподівався побачити. Саня в принципі не був понад товариським хлопцем, а коханців з батьками не знайомив принципово.

— А можна я тобі култяпкою помахаю? — виразно й голосно уточнив Мітяєв-старший.

Віта посміхнулася, на всі очі розглядаючи симпатичного брюнета, в якому точно хтось намішав азіатських кровей. Хлопець обернувся на голос, насупив темні брови і рушив у бік пари, в якій без слів угадувалися батьки Сані. Глава сімейства зовні більше був схожий на старшого брата, ніж на батька. На перший погляд здавалося, що відрізняється лише колір та розріз очей, але придивляючись, легко було відзначити і різну форму губ — цим Саня пішов у матір.

«Я, звичайно, хотів подивитися, що за люди породили це диво природи, але не думав, що це станеться так скоро і за таких обставин», — Калимов ніяково пом’явся, прикидаючи, як Мітяєвим представитися.

— Добрий день, — четверокурсник чемно кивнув матері і простяг руку батькові. — Мене звуть Максим, я — друг Сашка.

— І тобі привіт, друже Сашка, — Віта підморгнула хлопцеві багатозначно. Її чарівні руді локони були зібрані в розхлябаний хвіст, кілька пасм умовної чілки падали на лоб і лізли в очі. Жінка змахнула їх недбало, і навіть у цьому жесті Макс побачив щось невловимо знайоме. Він не зміг позбутися думки, що в матері Сашка є щось чарівне, що явно генами передалося синові. Не посміхнутися у відповідь було неможливо.

— Привіт, я — Женя, а це Віта, — Євген потис руку, втомлено зітхаючи. — Прийшов провідати?

«Хоча, зважаючи на все, він сюди не те що прийшов — прибіг. Дуже мило, звичайно, але Саня міг би й познайомити сім’ю зі своїм другом», — Мітяєв-старший вказав рукою у бік палати, запрошуючи увійти.

— І це теж… — брюнет слухняно пішов за чоловіком, мимоволі охаючи, коли перед очима з’явився сплячий Мітяєв. У грудях неприємно кольнуло, Максим скривився, насилу ковтаючи грудку в горлі. Звичайно, він встиг разів двадцять подивитися відео, на якому бійка була зафіксована у фарбах, але все ж таки бачити наслідки було більш, ніж важко. Особливо з урахуванням, що хлопець був зовсім до постраждалого небайдужий.

— Дістав? — безцеремонно увірвався в розмову Жуков, похмуро дивлячись на приятеля, все ще тримаючи в руках Сашину долоню.

— Дістав, звісно, — Макс насилу відірвав погляд від опухлого, синьо-фіолетового обличчя, постарався забити на майже інтимну атмосферу довкола Мітяєва з Владом та вивудив з кишені телефон. — Я думаю, це допоможе притиснути цих їбл… ЇХ, коротше кажучи.

— Це? — Віта зсунула брови. Максим простяг їй телефон з іконкою відео на екрані.

— Відео бійки, — хлопець рипнув зубами, мимоволі показуючи, яких сил йому вартує ілюзія байдужості. — Із цим у них точно не вийде вийти сухими із води.

***

Відчуття реальності прийшло раптово. Сашко ніби виринув із крижаної води, миттєво отримуючи цілу тонну різноманітних вражень. Біль, втома, страх, сором. Полегшення. Хлопець розплющив одне око в надії нишком піддивитися за тим, що відбувається. Обшиту пластиковими панелями стелю лікарняної палати він впізнав відразу: раз на пару років він стабільно валявся з черговою болячкою на лікарняному ліжку під чуйним контролем дядька Кості.

«— Ну, лазарет — це не найгірше, що могло на мене чекати. Хоча, звісно, ці уйоби могли мені й ноги до чортової матері відрізати, поки я у відключці… Ну, хоча б не валяюся на асфальті їбалом униз, це вже можна вважати досягненням».

Погляд поповз нижче, засік батьків, що сиділи на дивані біля стіни, стурбовано читаючи імовірно медкарту.

«Пиздець, ну й фізіономії. Невже таки ампутація? Або паралельно мені діагностували щось невиліковне? Ну вічно все через дупу», — Сашко розплющив очі повністю, з легкою ноткою паніки скануючи обстановку далі.

Жуков, скрючившись, сидів на стільці, влаштував голову на покривалі в ногах Мітієва, сховав в обличчя в згин ліктя. Звичайно, Сашко не міг про це знати, але Влад не відлучався від ліжка друга ні на секунду, ведучи своєрідну варту.

Останнім Саня помітив Максима. Той сидів віддалік від інших, у самому кутку кімнати і хмурився, дивлячись у телефон. Стало неймовірно приємно від однієї думки, що всі зібралися тут заради того, щоб не пропустити ЙОГО пробудження. Щоб знати, що він в порядку.

— Сподіваюся, у мене всі кінцівки на місці? — сипло видав постраждалий, розриваючи гробову тишу, що стояла в палаті.

Женя зреагував на голос сина миттєво, рвонув до ліжка, тягнучи дружину слідом.

Максим кинув смартфон на журнальний столик і теж став поруч, старанно не відводячи погляду від Сашина обличчя. Дивитись було майже фізично боляче, але брюнет стримувався, щоб Сашко не відчув ніяковості. Тому що це не Мітяєву має бути соромно за свої травми. Точно не йому.

— Гей, ну чого ви мовчите? Ноги цілі, питаю вас? — Сашко спробував рушити бровами, але голову ніби стягнуло еластичним бинтом і міміка вище за очі виявилася неможливою.

«Оу, мабуть, мені накладали шви», — зрозумів хлопець, пальцем проходячи по пластиру, що приховував рану.

— І навіть руки, — запевнив батько.

— Ніштяк, — Мітяєв посміхнувся, оглядаючи невеликий натовп біля себе. Влад продовжував мирно спати, Сашко закопався пальцями в його русяве волосся. — Мамо, тату…

— Потім душу виливатимеш, — Женя пирхнув, обіймаючи Віту за плечі.

«Я такий радий, що ти цілий. Мені взагалі насрати, хто там і що там, я просто зрівняю твій сраний універ із землею. Тому що ти — мій син, найдорожче, що є у нас. Тому що ми дуже любимо тебе», — чоловік хотів сказати, що йому не потрібні жодні виправдання, що він і так любить сина цілком і беззастережно. Але чому добрі слова завжди так складно говорити?

— Добре, — Саня на автоматі стиснув волосся Влада в кулаку, нервуючи. Той скривився, повільно виринаючи з неспокійного сну.

— Бляха, боляче, — зашипів Влад, підводячи голову. Мітяєв ойкнув, згадуючи, що все ще тримає друга за голову і відразу випустив його з хватки.

— Пробач, брате, не розрахував сили… — хлопець усміхнувся, рука ковзнула по обличчю і м’яко опустилася поруч на покривало. — Ти як, живий?

Страшно. Владу давно не було так страшно, як сьогодні, його буквально трясло кілька годин поспіль, поки Віта тишком-нишком не підсипала заспокійливого йому в чай. Він продовжував думати, як усе могло обернутися, якби він був хоч трохи розумнішим і все ж таки вмовив би Сашка поділитися проблемами з батьками. Або розповів би сам. Або був би сильнішим, щоб захистити друга від нападок. Він так боявся, що наслідком його нерішучості може стати серйозна травма або смерть, що навіть зітхнути не міг спокійно — страх сковував легені і здавлював горло.

— Брате, ти чого? — Сашко несміливо торкнувся щоки Жукова, якраз біля родимок під лівим оком.

Губи Влада смикнулися, він хрипнув щось невиразне і знову сховав обличчя в згин ліктя, підгортаючи до себе руку Сані заодно. Він так переживав, що мало не збожеволів, а побачивши Мітяєва у свідомості, відчув таке полегшення, що перестав контролювати свої емоції.

Коли на розкриту долоню Сашка впала перша крапля, хлопець спантеличено витріщив очі.

— Я… пиздець, як сильно хвилювався, — невиразне мукання розбирати б із перекладачем, але Саня впорався самостійно, насилу ковтаючи грудку в горлі. — Не смій більше встрявати в таке лайно, інакше я просто йобнусь.

Спостерігаючи за цією картиною, Женя раптом подумав, що він, мабуть, не такий поганий у ролі батька.

День у день він мучив себе думками, що через вік і недосвідченість часто поводився не педагогічно. Він сподівався, що без балачок, тільки наполегливою роботою, він зможе виховати сина правильно. Так, щоб Сашко нікого і нічого не боявся, був чесною, сміливою та доброю людиною. Він сподівався, що можна просто бути прикладом, і цього буде достатньо. Але у вихованні слова рідко бувають зайвими, до чоловіка це прийшло далеко не відразу, і, як йому здавалося, пізно.

Саня з старанністю, відповідно батькові, плодив тарганів у себе в голові, вигадував казна що і в принципі був хлопцем своєрідним. Він не завжди відчував і бачив підтримку рідних, не був готовий визнавати її опорою у складні моменти. Це так сильно старшого Мітяєва турбувало, що Віта всерйоз іноді переживала: із такими нервами чоловік навряд чи виявиться із довгожителів.

Але всі ці сумніви в серці чоловіка були марними. Звичайно, не без особливостей, але Саня все ж таки виріс гідною людиною, син умів довіряти людям і бути тим, кому довіряють у відповідь. Він навчив Сашка дружити. І якщо вже синові є, на кого покластися в результаті, може, Женя не так вже й погано впорався?