Епізод 22

Не повірите, поїздка не обертається кошмаром і ми без пригод не тільки Кетрін до поліційного відділку підкидаємо, але і в номер дістаємось. Там є аптечка і я берусь обробляти рану Хранителя.

Коли закінчую, даю йому таблетку знеболювального і призначаю на декілька днів постільний режим. На жаль, милиця у нас одна на двох і підігнана під мій ріст, тож я знову повертаюсь до своєї ролі дівчинки на побігеньках, тільки не при Діні Вінчестері, а при Кетчі. Повірте, це не весело.

З Маямі ми відправляємось в Орландо, звідти – у Вест-Палм-Біч, Сарасоту, Сісайд, поки не опиняємось в Маямі-Біч, коли на вулиці вже кінець квітня. Відповідно, з кожним днем робиться все тепліше. Благо, з бункера я якраз забрала всі літні речі, які тільки могла знайти й дістати з шафи. Серед них є й футболки Діна, їх можна потім використовувати замість пляжних сорочок.

Тут досить популярні вітрильний спорт та серфінг, тому на пляжах багато люду і на спортсменів я дивлюсь з неприхованою заздрістю. Серфінг – найулюбленіший мій вид спорту і цілими днями спостерігаю за тим, як ловляться немаленькі хвилі, замість того, щоб шукати душу.

Вечорами ми потроху гуляємо і кожен раз відходимо все далі території готелю. Маленькими кроками до великої перемоги. Одного вечора я завалююсь в черговому приступі непритомності і якось примудряюсь спіймати момент повернення Чака.

– Він тут. Він знищив всі світи й повернувся, – сідаю на ліжку й охоплюю коліна руками. – У нас залишилось мало часу та дві душі. Це все приречено на провал.

– І ти просто так здасися? Після практично півтора року активних пошуків цих душ? Не знав, що Вінчестери можуть так просто здатись.

– Значить, ти погано нас знаєш, – зітхаю. – Це вже шосте місто підряд, а Кетрін і не пахне. Вибач, що втратила надію.

– Слухай, я також втомився, ти мені вже поперек горла сидиш, а ці постійні перельоти та переїзди тільки ускладнюють ситуацію, але ми повинні це зробити. Чак не зупиниться, поки не знищить і цей світ також.

– Гаразд, – просто відповідаю.

Сонце, океан, білий пісок. З кожним днем я проводжу на пляжі все більше часу, оскільки тут, власне, і ходити нікуди. До самого горизонту океанічна смуга рясніє вітрильниками й купатись, м’яко кажучи, важкувато.

– Вона! – підскакую на своєму шезлонзі й вказую пальцем на дівчину, яка сидить недалеко від мене зі скетч-буком на колінах. Вона з’явилась тут зовсім недавно. Непомітно підкрадаюсь ближче до неї, щоб безперешкодно і непомітно заглянути в душу.

Місцевість болотиста, а випари звідти – отруйні. Через декілька миль мені трапляється перший монстр і я вирішую, що світ, в який веде душа Єлизавети, не такий вже й поганим. Перший мінус – на Небесах немає боліт, і якщо ці тварюки живуть тільки там, то душа вже не підходить. Але для картинки, спробую описати монстра.

По суті це скелет, який де-не-де обріс плоттю. Руки та ноги неприродно довгі, а пальці з’єднуються тоненькою мембраною, що нагадують перетинки. Тулуб складають тільки хребет та ребра, тобто ні про які внутрішні органи мови не йдеться. Голова сплюснута й аж до очей заросла волоссям. Очі. Одне посаджене вище іншого, а простір між ними займає рот з шістьома зубами ввігнутими всередину, за зубами видніється тоненький язичок. По першому враженню можу сказати, що монстр цілком собі безпечний, але знову ж таки на Небесах нема боліт, а радувати такими істотами всіх мисливців планети не хочеться.

– Ну і як ти? Вже краще? – Кетч весь цей час знаходився в номері готельному і я коротко переказую йому свою пригоду. – Тоді я замовлю дипломатичний рейс в Британію. Не можна втрачати ні хвилини.

Я ще повертаюсь на пляж. Погода прекрасна і йти звідси не хочеться. Тільки ось вечір виганяє всіх любителів сонечка звідси. Востаннє я дивлюсь на океан, пісок і сонце, оскільки погода в Англії славиться на весь світ.

***

Двері номера відчинені. Біля входу валяється труп чоловіка, який підозріливо нагадує австрійського Хранителя Знань, а на них я у свій час надивилась достатньо. В кімнаті доживає свої останні секунди другий Хранитель, а Кетч непритомний лежить поруч. Підбігаю до нього і бачу декілька кульових поранень.

– Дев’ять один один, що у Вас сталось?

– Так, доброго дня, мого друга поранили. В наш номер ввійшли двоє озброєних чоловіків. Ми зараз знаходимось в готелі “Seaside All Suites Hotel”, номер 110.

– Залишайтесь на місці. Швидка вже їде, – кидаю телефон на ліжко й опускаюсь на коліна перед Кетчем. Кладу руки йому на груди в надії, що зараз до мене повернеться дар зцілення. Здалеку доноситься звук сирени швидкої допомоги й через декілька нескінченних хвилин і номер забігають парамедики та доволі грубо відштовхують від Кетча. Його кладуть на каталку, дають кисневу маску, підключають до системи й мобільного апарату життєзабезпечення.

– Будь ласка, будь ласка, будь ласка, – шепочу всю коротку дорогу до лікарні. Я не зводжу погляду з практично неживого тіла.

– Чекайте тут, – на вході в секцію реанімації лікарі зупиняють мене і змушують сісти на найближчий стілець. Весь цей час я продовжую шепотіти “будь ласка”.

– Міс Вінчестер? – підіймаю погляд на середніх років лікаря. – Ваш друг житиме. Він хоче Вас бачити, – киваю і підводжусь. Підлога піді мною провалюється.

Писк апарату життєзабезпечення уже вдруге приводить мене до тями. Відкриваю очі й розумію, що знаходжусь в палаті, на ліжку, а поруч сидить Кетч. Знову. Що цього разу сталось? Мені бути Пітьмою не так вже й весело.

– Кетч. Кетч! – горло неприємно шкребе, але мені вдається добитись свого. Хранитель підскакує. – Чому я тут?

– Ти була в комі. Декілька днів, – він виглядає ненабагато краще за мене, напевно. – Як ти це провернула? Як повернула мене?

– Я не воскрешаю, – заперечно ледве хитаю головою. – Але я можу утримувати в цьому світі до тих пір, поки допомога не надійде, – слабо усміхаюсь. – Що там на рахунок дипломатичного рейсу?

– Для початку, скільки пальців я показую?

– Два, але я бачу чотири.

– За останні дні у тебе декілька разів зупинялось серце. Я теж трохи не в формі. Зараз не на часі думати про дипломатичні рейси, – тільки тепер я бачу, що він однією рукою тримається за груди. – Поміж іншим, австрійські Хранителі Знань офіційно оголосили на тебе полювання.

– Вони з тобою розмовляли? Не намагались одразу вбити?

– Вони ще відправили групу з п’яти людей на твої пошуки. По Європі вже пройшлась чутка про те, що ти неймовірно слабка.

– Час відвідин вийшов, – в мою палату входить медсестра і виштовхує Кетча звідси. Мені вона коле снодійне зі словами, що потрібно відпочити.

Прокидаюсь серед ночі. Хтось стоїть в моїй палаті. Затуманеним поглядом бачу високого чоловіка, який тримає в руках шприц і вже вводить його в крапельницю. Я відключаюсь.

– Вінчестер, поглянь на мене, – насилу фокусую погляд. За вікном досі ніч, а означає, що пройшло зовсім небагато часу. – Не відключайся. Дивись на мене, – простіше сказати, ніж зробити.

– Що… Зі… Мною?

– Тут був австрієць. Ввів тобі якусь отруту, – Кетч радіє тому, що я заговорила. – Лікарі вчасно прибігли.

– Хріновий з тебе охоронець, – свідомість остаточно повертається до мене. В голові поморочиться і з ніг до голови охоплює неймовірна втома.

– Скажи це чотирьом трупам біля твоєї палати, – Хранитель сідає на ліжко. – Літак заброньований на сьогоднішній вечір. До того часу ти лежиш тут і відпочиваєш.

– Як скажеш, мамусю.

– Принесу тобі кави. Не рипайся, – він виходить з палати. Так сказав ніби я в стані кудись йти. Зараз головне, не зануритись в прекрасні води темряви й спокійно дочекатись вечора.

Дін телефонує мені, коли дипломатичний літак злетів. Вони з Джеком готові, тепер залишається зробити свою частину роботи. Кузен показує мені ребро Адама і я зачитую заклинання. Найпростіше, тато мене ще в чотири роки йому навчив. Це повинно переконати Бога в тому, що Джек закінчив ритуал посилення і тепер є ходячою бомбою. Далі справа за акторськими талантами братів.

POV автор

– Цього не може бути, – Чак від гніву червоніє.

– Я тепер майже людина, брате. Вся моя сила перетікає в мою улюблену племінницю. Як і було передбачено багато мільярдів років тому, – Амара спокійно дивиться на Бога.

– Я знищу вас. Я знищу вас всіх, – Чак злісно всміхається.

POV головна героїня

Знову Лондон. Правда, цього разу ми відправляємось в сторону Темзи, а не в передмістя з мертвими священниками.

– Сюди можна з тваринами, – Кетч пропускає мене всередину своєї квартири. Наскільки я можу судити у своєму нинішньому стані тут комфортно. Звісно, деталі інтер’єру залишаються для мене загадкою, але старовинні меблі я оцінюю. – Почувайся як вдома.

Кетч проходить повз мене, коли я розглядаю черговий елемент декору прямо з вісімнадцятого століття.

– Невже Хранителям Знань так багато платять? – Кетч показується з однієї з кімнат. – Хоча, якщо брати розпродадуть половину речей з бункера, то цих грошей вистачить, щоб їх прапраправнуки не бідували. Зізнавайся, що ти продав зі штаб-квартири чи з Кендрікса?

– Нічого, Хранителям непогано платять. Особливо, якщо квартира дісталась в спадок. Ходімо, покажу тобі твою кімнату.

– Мені здалось, ти із забезпеченої родини, – стенаю плечима і слідую за ним. Дорогою Кетч показує мені кухню і де лежить кава, щоб я, по-перше, не гриміла посудом завтра з самого ранку, і, по-друге, не діставала його розпитуваннями “що?де?коли?”

– Ну вибач, що не відвіз тебе в родинний особняк за сотні миль від Лондона. Все, як ти любиш, – показую його спині язика. Кетч приводить мене в простору кімнату з широким ліжком. – Розташовуйся. Ті двері ведуть в ванну.

Вікна кімнати виходять на річку і я просто приклеююсь до них в спостереженнях за суднами різних форм та розмірів, а коли міст підіймають, тому що пливе великий круїзний лайнер, я реагую так ніби бачу восьме чудо світу. – Посунься, – Кетч кладе на столик свою сумку зі зброєю і приймається все звідти витягувати й розкладати по місцях. Я переводжу погляд з вікон до нього і назад.

– Ти хіба не будеш брати з собою зброю в Америку?

– А від неї буде хоч якась користь проти Бога?

– І то правда, – киваю і йду до своїх речей. З сумки дістаю одяг на завтра, який складається зі спідниці із завищеною талією, чорної футболки з тих, які йдуть під горло та чорної джинсової курточки, а на ноги готую собі замшеві чобітки на високих каблуках. Далі йде ще більш звична для мене процедура: пістолет під подушку, кинджал на тумбочку і меч під ліжко. Решту зброї я залишаю в сумці напоготові.

– Ти можеш повірити, що завтра все закінчиться? Залишиться тільки вбити Бога, – обертаюсь до Кетча, який якраз закриває штори. В принципі до цього “завтра” залишається тільки декілька годин. – А потім виграти війну на Небесах, на яку я прирекла всіх ангелів. Болить? – питаю, коли бачу вираз його обличчя.

– Є трохи, – киває він. Через тканину сорочки видніється невелика пляма крові.

– Здається, у тебе шви розійшлись. Де аптечка?

– Я сам. – він виходить з кімнати, а я тільки плечима знизую. Падаю на ліжко і знову опиняюсь замкнена у своїй голові. Цього разу не провалююсь в те озеро.

На диво, прокидаюсь не через три дні чи через три тижні. Поспіхом збираємось і їдемо в Оксфорд. Типове англійське студентське містечко.

– Ось він, – Кетч вказує на худенького хлопця в великих окулярах, який сидить на літній терасі в оточенні креслень та схем. – За ним повинні спостерігати двоє Хранителів. Їх я візьму на себе, а ти тим часом займись Остіном.

Його душа веде в нікуди. Ні, цей світ був населений, років так сотню тому, але зараз там немає нічого, крім полів, усіяних кістками. Нічого живого. Якщо хто й вижив після цієї кривавої бійні, то, ймовірно, вже вмер від голоду чи чогось в цьому роді.

– Ну? – тільки й питає Кетч, коли я повертаюсь до нього.

– Не знаю. Не впевнена, – я дивлюсь на Остіна. – Світ, в який веде його душа, знищений. Внутрішніми війнами чи чимось гіршим, сказати важко, але одне знаю точно – нічого живого там немає, одні кістки залишились.

– І що в цьому такого?

– Я просто сумніваюсь. Ніби тут є якась заковика і я не можу зрозуміти яка, – задумуюсь. – Гаразд, нехай буде так.

Підбираюсь ближче до хлопця і без слів, без пояснень з’їдаю його душу. Барто за ним прийде вночі, щоб не на очах стількох людей.

– Ну ось і все, – ми вертаємось у квартиру. – Всі п’ять душ зібрані. Залишилось тільки вбити Чака, – це п’янить не гірше ангельського вина. Відчуття, що скоро все закінчиться.

– Повідомити братам? – Кетч спирається на одвірок і спостерігає як я збираю речі.

– Нє-а. Сюрприз їм влаштую, – на мить застигаю. – Ти це чув?

– Що саме? – він підходить до вікна і виглядає назовні. – Йди сюди. Подивись.

Дивлюсь у вікно і не одразу розумію, що тут не так. Сонце світить, ріка спокійна, людей на вулиці не видно. Стоп.

– Люди. Де люди? – ми виходимо на вулицю. На дорогах ціла купа машин, які створюють небувалі ДТП на милі. Кетч виглядає таким же розгубленим. В деяких домах спалахують пожежі й мені довелось клацнути пальцями, щоб з останніх сил обірвати всі електричні проводи та вимкнути газ. Здається, я розумію, що саме відбулось:

– Він стер їх. Чак стер сім мільярдів людей.