Епізод 14

Я прокидаюсь практично в одинадцятій дня. Чорт, ми ж повинні порт перевірити. Швиденько одягаюсь та біжу на кухню. Треба перед обходом хоча б кави випити.

– О, ти прокинулась, – Кетч сидить на дивані з ноутбуком на колінах. – Як ти себе почуваєш?

– Я знову три дні спала? – це вже мені починає набридати, але завдяки цьому стану очі в мене все ще залишаються зеленими. Неважко насправді здогадатися.

– Ні, всього тиждень.

– Ось як, – і чому я не здивована? На кухні заварюю собі кави й відкриваю стрічку новин.

– До речі, подзвони Діну, а то він подумає, що я тебе вбив і закопав десь в лісі, – зітхаю і набираю номер Вінчестера. Після розмови з братами, які наразі знаходяться в вимушеній відпустці, мені телефонують з невідомого номера.

– Доброго дня, міс Вінчестер. Ми особисто не знайомі, але у мене є дещо ваше, – голос належить молодому чоловікові. За попередньою оцінкою років йому двадцять три. Плюс мінус два роки. – Зустрінемось сьогодні в десять вечора в порту. Приходи одна.

Кетч насилу погоджується мене відпустити саму. Проблема стосується милиці й моєї нездатності швидко з нею пересуватись.

– За цей тиждень я обшукав весь порт і всі покинуті будівлі в місті, а поліція зайнялась всіма суднами, але дівчинку ми так й не знайшли. При зустрічі спитай його, де він ховав її весь цей час.

– Може місцевий? – припускаю. – Або має спільника серед місцевих. Варіантів багато. Головне, він зв’язався зі мною і ввечері я знатиму відповіді на свої питання.

О десятій я вже в порту і повільно прогулююсь причалом. Нічний вітер грає з моїм волоссям, що вибилось з коси. Приємно ходити босою по скрипучим дошкам і розглядати судна. Ще два століття назад тут стояли дерев’яні кораблі з білосніжними парусами. Носові фігури кожного з них були окремими витворами мистецтва, а тепер прогрес замінив витонченість.

– Доброго вечора, міс Вінчестер. Я радий, що ти прийшла одна. Нам багато що потрібно обговорити, – викрадач більше не приховує свою особистість. Високий блондин з голубими очима і в спортивному костюмі.

– Поговорити нам потрібно тільки про те, де ти тримаєш дівчинку.

– Всьому свій час, міс Вінчестер. Всьому свій час, – він галантно пропонує мені руку й веде за собою. – Я знаю, ця дитина важлива для тебе і ти зробиш все, щоб врятувати її. Це ти розстріляла цих кримінальників? – я киваю. – Молодець. Хтось повинен був розв’язати цю проблему. Зайві свідки нам ні до чого.

– Твоє схвалення мені ні до чого.

– Мені потрібно допомога, – він заводить мене на одну з яхт. Дорога. – Річ у тім, що я звичайний торговець всіляким різним і у мене вкрали одну дуже дорогу річ. Пропоную обмін: ти повертаєш мені цю річ, а я тобі – дівчинку.

– Тільки не говори, що ти її викрав саме для цього.

– Ні, ні, – раптово перед яхтою виникає тріщина між світами. В жаху я повертаюсь до викрадача. Той помітно зблід.

– Ні, ні, ні, цього не повинно було трапитись, – я штовхаю його на палубу та забігаю в капітанську каюту. Там стоїть молодий на вигляд хлопець і промовляє давні заклинання над переляканою на смерть дівчинкою. Витягую пістолет й убиваю відьмака.

– Привіт, я витягну тебе звідси, – думаю, зі смертю відьмака тріщина повинна закритись. З його сумки я витягую старовинну книгу заклинань. Ровена б оцінила її. А потім звільняю дівчинку від пут. Книгу суну під пахву, беру дівчинку на праву руку і повільно рухаюсь до виходу.

– Вінчестер, – полегшено зітхає Кетч. Він як лицар на білому коні з’являється, щоб врятувати мене. Забирає дівчинку й книгу. – Там дивні справи творяться. Тобі потрібно бачити це власними очима.

Ми виходимо на палубу і бачимо викрадача, який невідривно дивиться в воду.

– Потрібно змиватись з яхти, – Кетч киває і ми сходимо на причал. – Це вперше тріщина з’явилась не в тому приміщенні, де знаходилась душа. Отже, вона веде у світ, істоти якого не живуть на суші, – в цей момент пірс під нами здригається. З жахом повертаємось в бік моря.

Там щось є. Щось величезне. Я бачу тінь, яка промайнула в воді. В декількох сотнях миль від нас стоїть авіаносець. Через декілька секунд з води висовується пащека якогось морського чудовиська і поглинає корабель.

– Забирай її звідси, – я відштовхую Хранителя від себе. Якщо чесно, мені самій хочеться втекти звідси від побаченого. – Я спробую затримати цю тварюку, – витягую свій архангельський меч.

– Судячи з розміру пащеки цієї тварюки, твій меч відмінно підійде на роль зубочистки.

– У цієї зубочистки є декілька секретиків.

Кетч не встигає далеко піти, як ця тварюка вирішує показатись у всій красі. Її тіло вкриває панцир з величезними шипами, лапи (принаймні передні) коротенькі й перетинчасті, голова схожа на драконячу із фентезі-фільмів, а пащека має два ряди довгих гострих ікол, від чого і не закривається повністю. Можна впустити момент розміру цієї істоти?

– Біжи, – повертаюсь до Кетча і промовляю це самими лиш губами. Монстр занурюється назад у воду і мене накриває така величезна хвиля, що я не втримуюсь на ногах.

Мене хтось смикає. Я вже хочу накричати на Хранителя, але це не він. Люцифер з Рафаїлом накривають місцевість куполом, який втримає цю тварюку в означених межах і не впустить сюди звичайних жителів. На ноги мене ставить тато, поки Михаїл вивчає тварюку. Вона намагається прорватись крізь купол. Я помітила при боках кожного з архангелів їх мечі. Раніше, в лікарні, я сприйняла цей факт як даність, але зараз розумію, чого їм вартувало подивитись правді в очі, спуститися в сховище і витягнути свої мечі з таких же каменів, як і той, в якому був й мій.

– Вони створили тріщину за допомогою заклинання. Я вбила відьмака і вона закрилась, але одна тварюка все-таки встигла пролізти сюди.

– Михаїл, ти знаєш, що це за істота? – Люцифер чогось повертається до мене.

– Перший раз бачу.

Чудово, тепер тварюка звертає на нас увагу. З гарчанням вона кидається на пірс, де ми стоїмо. Від такого неочікуваного удару я не втримуюсь і скочуюсь в воду, звідки не можу вибратись. Підозрюю, що це через крило. Пір’я, видно, намокло і тягне мене на дно.

Під водою я нарешті можу роздивитись реальні розміри цієї тварюки. Вона плаває наді мною, повністю втративши цікавість до решти архангелів. Очікує, коли я нахлебтаюсь морської води й втоплюсь, щоб потім повечеряти моїми кістками.

Після деякого часу, я розумію, що ті пасма волосся, які вибились із зачіски, створюють навколо мене щось схоже на ореол. Коли тіло доторкнеться дна, воно покоїтиметься на волоссі. Гумка зісковзує врешті-решт і моя рука плутається в волоссі. Я дуже рада такому повороту подій, адже вимивати сіль із такого довжелезного волосся, а потім його сушити, – якраз те, чим я планувала зайнятися до кінця цього дня. Вже мовчу, що якщо мені вдасться випірнути, то мене чекає сюрприз у вигляді такого сплутаного волосся, що легше вже налисо постригтись.

Дно виявляється м’яким. Хоч там і валяється багато сміття. Тварюка починає повільно спускатись, описуючи при цьому кола. Це виглядає доволі страхітливо, але я хочу, щоб тварюка швидше досягла дна. Одна моя рука міцно стискає руків’я меча. Раптово тварюка підіймає голову і різко випливає наверх. Дяді й тато відволікають її на себе. Лайнувшись, примудряюсь схопити цю істоту за хвіст і таким експресом дістаюсь до поверхні.

Мене різко підкидає вверх. На щастя, тварюка вирішує попрацювати трохи хвостом і порозбивати судна, які її оточують. Мені вдається приземлитись на палубу того судна, яке по щасливій випадковості постраждало менше за інші. Здається, я забила спину, але це тепер не головна турбота. Потрібно вибиратись із корабля, поки він не затонув. Перевертаюсь на живіт і починаю повзти. Кожен порух віддається біллю, але я вперто рухаюсь вперед. Позаду небо освічують архангельські атаки й одна з них рятує мене від неминучого падіння назад у воду.

– Вона там! – голос належить Рафаїлу. Дядько мало не у два стрибки опиняється поруч зі мною, підіймає на ноги та вручає милицю. – Як водичка?

– С-с-супер, – для переконливості показую два великі пальці. – Н-не х-х-хочеш с-с-спробувати?

– Обійдусь, – він штовхає мене собі за спину якраз вчасно, бо тварюка кидається на нас. Дяді вдається досить глибоко встромити меча тварюці в морду і прошепотіти ті, якоюсь мірою заборонені, два слова. Його меч по всій довжині леза загоряється синім вогнем. Від болю тварюка реве і конвульсивно починає то занурюватись під воду, то виринати знову і знову. Вода не здатна погасити синій вогонь. Скоро він перебирається на все тіло. Рафаїл протягує руку і його меч знову опиняється у нього.

– Тримай, – витягую з рюкзака (якщо подивитись зі сторони, то я його із повітря дістала, але по факту він завжди на моїй спині, захищений від зовнішніх факторів) пачку сухих серветок і протягую Рафаїлу. Він з вдячністю їх приймає і відвертається.

– Ну, хто з вас скористався синім вогнем? – до нас підходить Михаїл з жахливою раною на боці, яку він зцілює на ходу. Я не встигаю вигадати щось правдоподібне, як Рафаїл заходиться в першому приступі кашлю. Хотілось би мені сказати, що раз вогонь не горів занадто довго, то дядя скоро перестане кашляти кров’ю, але це не так працює. Для початку, річ у тому, що за використання магії синього вогню потрібно платити конкретну ціну. Вона нашому здоров’ю не шкодить, гірше було б, якби ми випльовували благодать, але, повірте, це досить неприємно та ще й ослаблює. До того ж вона не завжди співпадає із часом використання. Так, я одного разу зовсім випадково запалила меч, тут же його погасила і потім цілий день відкашлювалась. А Михаїл, який махав мечем в горючому стані заледве не цілий день, покашляв дві хвилини та й все. Якщо десь і існує всесвітня несправедливість, то тут.

– Фель, ти як, в порядку? – я киваю і дивлюсь на тата з глибокою подряпиною на шиї й на Люцифера, якого ніби пожували й виплюнули. Особливо сильно постраждало його обличчя.

Я брешу. Насправді не в порядку. Одного доторку до волосся достатньо, аби зрозуміти це. Зітхаю і дістаю з рюкзака ножиці й машинку для стрижки. Певною мірою це доволі звична процедура для мене, тож я можу робити навіть із заплющеними очима. За декілька секунд довгі пасма валяються у мене під ногами. На голові жодної волосинки немає. Низько схиляю голову, наче для того, щоб зібрати волосся у високий хвіст, і розправляюсь. Чисте і не сплутане волосся аж блищить у місячному світлі. Давній фокус. Батькова ідея. Моя вічна мука.