Епізод 12

Я і не думала, що можу так сильно стомитись за день. Коли ми заходимо в номер, я падаю на ліжко і вирубуюсь. І знову опиняюсь у пітьмі. Тій самій, що й тоді, коли Пітьма мене поцілувала. І знову я не можу звідси вибратись, приречена на нескінченні блукання навпомацки.

– Ей, вставай, Вінчестер! – прокидаюсь від того, що Кетч термосить мене.

– Я не сплю, не сплю. Котра година?

– Майже дванадцята, ми на зустріч запізнимось, – клянусь всім святим, з такою швидкістю я ще ніколи не збиралась.

Біля ратуші нас чекає середніх років чоловік в чорних окулярах.

– Хто з вас Вінчестер? – підіймаю руку. – Чудово, Анджей багато говорив про те, що за ним прийде Вінчестер. Отже, я вимушений спитати, чим так важливий Анджей? Тільки Вінчестер знає відповідь.

– Його душа є однією з п’ятнадцяти ключів до замкнених світів, десята по рахунку.

– Що ти з ним зробиш?

– Подивлюсь, перепоною до якого світу є його душа. Якщо з місцевими монстрами впораються звичайні янголи, я з’їм його душу.

– Добре, ці постійні реінкарнації мене порядком дістали, – Анджей сідає на ближчу лавочку. – І як це буде відбуватись?

Але я його вже не чую. Уважно дивлюсь йому в очі й подорожую по його розуму. Мені треба якомога делікатніше пробратись до самих глибин, щоб побачити бар’єр. Тисячі життів пролітає переді мною, поки я не бачу джерело. Пустинна планета без жодного натяку на життя. Навколо саме каміння, на яких сплять велетенські створіння, які нагадують ящірок. Одна така особа дев’ять футів (3 м) вгору і шістнадцять футів (5 м) в довжину, з довгими отруйними кігтями на всіх чотирьох лапах та двома рядами гострих, як бритва, зубів. О, це ще не найстрашніші божественні створіння.

– Ти готовий до цього? – Анджей киває і я поглинаю його душу. Потім витягую пістолет і прикладаю його до лоба чоловіка. – Думаю, ти розумієш, що я не можу дозволити бездушному ходити по землі, – чоловік знову киває і я стріляю. – Барто, вечеря, – дивлюсь як моя пекельна собака поїдає людину, вириваючи шматки м’яса і заковтує їх не жуючи.

***

Монголія. Степова країна десь на просторах Азії, яка не має Хранителів Знань. Щоб збити Чака та його ручних псів зі сліду нам не варто надовго затримуватись на одному континенті, тому з Європи ми летимо в Азію, а потім тягнутимемо сірника: Африка, Австралія, Північна чи Південна Америка. Звісно, в Європі проживає не одна душа-перепона і ми туди повернемось, коли добряче заметемо сліди.

– Не думаю, що на території країни так багато Тетян.

– По-перше, шорти тобі йдуть, по-друге, хоч “Тетяна” і слов’янське ім’я, але ти здивуєшся, яке воно тут популярне, – ми виходимо з літака. – Я забронювала нам номер в готелі “The Blue Sky Hotel and Tower”, он його навіть звідси видно. Суперлюкс з панорамним видом і одним двоспальним ліжком. Хтось буде спати на дивані, – на жаль, хоч справа й відбувається весною, але судячи з одягу людей, стоїть середина літа. Дивлюсь на температуру на сайті погоди й розумію, що мені варто перевдягнутися, щоб не виділятися. Відкопую в глибинах своєї сумки більш-менш відповідну літню чорну сукню з рукавами по плечі та декоративною бретелькою, досить коротку та вільну, поміж інших речей, а от Кетчу доводиться в терміновому порядку шукати неформальний літній одяг, в якому він виглядає до смішного безглуздим. – Сподіваюсь, вона проживає в місті, тому що шаритись по степу в пошуках кочівників погода не дозволяє, – та й не хочеться зустрітись з тварюкою, на ім’я Олгой-хорхой. Хоча ці гігантські безголові черв’яки харчуються в основному скотом, але вони отруйні й для людини.

– Просто скажи, що ти не хочеш з’являтись зі мною на людях, коли я в такому вигляді, – а в чомусь він правий.

– Ти б зварився в костюмі при повному параді. Не те щоб мене це хвилювало, але я не можу дозволити собі залишитись без охоронця. Ти ж так прекрасно вправляєшся з цією роллю, – на цю репліку Кетч ніяк не реагує.

– Тут є мисливці чи хтось в цьому роді?

– Наскільки мені відомо, ні. Та й на кого тут полювати? Одні язичники, а інші тварюки стараються триматися звідси якнайдалі, що не дивно, при такій-то погоді, – ось так бадьоро крокуємо ми по Улан-Батору,  збираючи на собі зацікавлені погляди. Одержимості Пітьмою не приховаєш, напевно люди щось відчувають.

В номері у вітальні є кондиціонер, тому спальня повністю в моєму розпорядженні. Попри значну втрату сил, моя реакція на погоду не така сильна як у людей. Практично, різкої зміни температури я не відчуваю.

– Сем, Дін, як ви там? – нам нарешті вдається зв’язатись по FaceTime.

– Та так, в бункері лісна німфа завелась, а Дін спить в нічній сорочці і в ковпаку, – Сем за таке отримує поштовх під ребра. – До речі, ти забула привітати Джека з днем народження.

– Торт був чудовим, – вставляє п’ять копійок Дін. – У вас там як? Ще не повбивали одне одного?

– Ні, принаймні поки що.

– А як з пошуками душ?

– Одного підхожого знайшли, на черзі другий, але ще треба знайти без допомоги Хранителів, – я говорю з ними близько трьох годин, поки хлопців як маленьких дітей не кличуть снідати.

Спека ніби спадає о дев’ятій годині вечора, за словами Кетча, і ми можемо вийти на вулицю. Як і натовпи інших людей, не звиклих жити в такому жаркому кліматі.

– Отже, ти маєш хоч якесь уявлення, де шукати ту Тетяну?

– Нє, але я можу відчувати її душу, а ще ми просто зобов’язані спробувати Сутей цай. – каву тут знайти проблематично.

– Що це таке?

– Чай з молоком. Тобі, як британцю, сподобається, – ми заходимо в найближчу чайну. Їжі я не потребую, а Кетч місцеві страви куштувати відмовляється, тож виходить, ми швиденько ввійшли, випили чаю та швиденько вийшли.

Бродити по нічному місту в пошуках невідомого носія душі виявляється не дуже веселим заняттям. В основному через те, що навколо говорять монгольською, а мій мозок автоматично намагається перекласти уривки звичайних розмов, що трохи відволікає від справ насущних.

– Повертаємось. Продовжимо завтра зранку. Сподіваюсь, буде менше народу, щоб я не відволікалась даремно. – знову я відчуваю нелюдську втому, але спати не збираюсь. В основному через те, що не маю бажання повертатися у ту пітьму. Однак, тільки впавши на ліжко, відчуваю як мої повіки зліплюються.

– Наскільки мені відомо, янголам сон не потрібен, – Кетч з’являється у дверях спальні.

– Зараз всі мої янгольські сили йдуть на зцілення крила, – спокійно відповідаю. – Недостатньо тільки з’єднати всі кістки й наростити м’ясо, судини та все інше. Потрібно дуже багато сил та енергії для того, щоб я почала відчувати крило і могла ним рухати.

– Що ж, тоді спокійної ночі, – Кетч розвертається обличчям до свого дивану. – Ти в цьому зваришся.

– Пропонуєш спати в одній спідній білизні? Йди нарешті вже.

Вгадайте, хто посеред ночі переодягається з сукні в шорти? Оскільки футболок не маю, то дістаю ще й спортивний топ. І зачиняю на замок двері в спальню. Зрештою, він не Вінчестер.

– Говорив, що ти зваришся, – спокійно зауважує Кетч, коли я таки виходжу на кухню за залишками кави. Затрималася, бо шукала тоненьку кофту до шортів. Комплект, щоб його.

– Нам потрібно поспішати, поки температура на вулиці не піднялась.

– Навіть кави не вип’єш? – питання зникає само собою, коли Кетч бачить як я перехиляю чашку з гарячим напоєм, ніби то була стопка горілки.

Відчуває моя п’ята точка, що в Монголії ми надовго. Декілька годин блукань по місту ні до чого не приводять.

– Посміємось, коли виявиться, що її тут нема?

– Збираєшся по степу прогулятись?

– Кетч, відкрию тобі секрет – Монголія не складається з одного міста і степу навколо.

– З кожним днем все веселіше. Треба випити. Ти будеш?

– Розважайся без мене. – він знизує плечима і виходить. В номер заявляється вже під ранок. Чую, тому що не сплю. Тому що цієї ночі страх опинитися у тій пітьмі набагато сильніший, ніж сон.

Погода зранку радує. Видно весна згадує, що вона весна, а не літо і вирішує здивувати нас грозою. Дощ ллє як з відра, а до дев’яти підключаються і грім з блискавками. Я сиджу з чашкою улюбленої розчинної кави, який ми правдами й неправдами знайшли в магазинах, здригаючись від кожного гуркоту. Дякую тобі, хто б там не був, за хороший Wi-Fi в таку погоду і за Netflix з HBO.

Через три фільми з вітальні доноситься слабкий стогін:

– Аспірин з водою на другій половині дивану, не дякуй.

– Здається, я вчора трохи захопився, – Кетч показується у дверях спальні, тримаючись за голову, з пляшкою води.

– О так, а коли приперся в номер, я тебе заледве не вбила, – він заварює собі кави й сідає біля мене дивитись першу частини “Закляття”. Обожнюю цей фільм і готова віками його передивлятись.

***

В столиці Монголії ми нікого за тиждень не знаходимо. Тут навіть демони не водяться. Враховуючи той факт, що Ровена прикрила лавочку для демонів перехресть. Наступним містом на нашому шляху стає Хархорін. Милий, знаходиться в степу.

– За два-три дні впораємось, – це звучить надто оптимістично, тому що за два-три дні ми перелетимо/переїдемо в інше місто і звершимо подорож Монголією, яка влетить нам в копійчину.

– Ми відпустили німфу назад в ліс, – Дін явно цим розчарованим. Звик до регулярного прийому їжі й до сандвічів в дорогу.

– Зловите собі іншу, не переймайся. Тільки не забудь влаштувати конкурс з приготування пирогів, – ця ідея братові подобається, тільки ось Сем вмовляє його знайти хатню робітницю людину, щоб напевно убезпечити Джека.

– Ти там тримаєшся?

– Ну, бажання вбивати у мене нікуди не зникає. Просто через відсутність полювання, воно притупилось, – дивлюсь на занепокоєні обличчя своїх братів. – Хоча не варто виключати варіанту, що Кетч виявиться першим в списку. Одна справа, п’ятнадцять років мотатись по мотелях разом з вами й знати напам’ять всі ваші звички. Друге діло, Кетч зі своєю манією перфекціонізму. Я вже задовбалась кожну річ класти акурат туди, звідки її взяла. Хоча, він ночами не хропить як Дін. Вже плюс.

– По-перше, ти сама любиш, щоб кожна річ була на своєму місці. По-друге, я не хроплю, – гордість Вінчестера утиснена і він без прощання відключається. Прибити б тебе, Дін.

Після розмови з хлопцями, ми відправляємось досліджувати місто. Безхмарне небо, трава, яскраво світить сонечко, пасуться коні, люди ходять натовпами. Краса і тільки.

– Ти в порядку? – Кетч йде трохи попереду мене, а тепер зупиняється й озирається.

– В повному, – до спеки нам вдається пройти більшу частину міста, але мене мучать невиразні сумніви, що ми тут знайдемо  душу. – Знаєш, я тут подумала, а прикольно буде, якщо душа виявиться непідхожою.

– Скільки часу до того, як ти обернешся повністю, у нас є?

– Ну, рахуй, що з двох-трьох тижнів, один ми вже втратили, – в номері я одразу завалююсь спати, хоч і важко цей стан назвати прям “сном”, але в людській мові немає підхожого слова для нього, не дочекавшись відповіді Хранителя.

***

Я прокидаюсь від звуку скла, що розбилось. За звичкою тягнусь за пістолетом, але його там не знаходжу.

– Ей, не вставай! – Кетч підлітає до мене з декількома скалками в одній руці.

– Чувак, я вирубилась всього на декілька годин, судячи з розташування сонця.

– Декілька годин? Ти спала три дні! Я намагався тебе розбудити, – така заява діє як відро холодної води. Встаю на ноги й падаю назад. – Сказав же, не вставай.

– Щось не так, – шепочу. – Я занадто ослаблена. Мої сили мене вбивають.

– Так, гаразд, напевно тобі слід відпочити, але не засинати, – ну, спати мені якраз не хочеться. – Розповідай і нічого не пропускай.

– Ну, в загальному і в цілому зі мною все нормально. Тільки ось моя одержимість з кожним днем прогресує: я перестала реагувати на світло і можу спокійно без шкоди очам дивитись на сонце, кольори повністю стерлись з голови, тож тепер “зелений”, “синій”, “червоний”, крім чорного та білого, – це просто назви, які ні з чим у мене не асоціюються. Та цей стан – щось інше. Воно не має так бути. Я знову і знову опиняюся у тому проклятому місці. Біля того проклятого озера з чорною водою.

– Ось як, і ти весь цей час мовчала? – в голосі Кетча чується непідробне розчарування. – Як я зможу тебе захистити, якщо ти цього не хочеш?

– Тільки що дійшло? Я зможу без тебе обійтись. Хочеш піти, двері он там.

– Нікуди я не піду. Ти мене бісиш, Вінчестер, і кінець кінцем бажання пустити тобі кулю в лоб перевісить…

– Правда? Здається, Мері Вінчестер ти говорив теж саме. Нагадати, чим в результаті все закінчилось? – Кетч мовчки виходить з кімнати. Відчуваю як лють закипає всередині. Як моїми руками тече тепла кров.

Більше ми в одному просторі знаходитись не можемо і Кетч знімає собі окремий номер. Хоча ми продовжуємо ці два дні ходити по місту в пошуках Тетяни разом, удаючи, що все гаразд і ми звичайні туристи.

– І куди далі? – я уважно розглядаю карту, поки Кетч стоїть на порозі номера з сумками в руках.

– Рушимо в Улий, – хапаю свій рюкзак. – Звичайному туристу це місто маловідоме, як в принципі більшість міст Монголії, крім столиці. Спробуємо щастя, скажемо так.

Ми майже впритул наближаємось до гір. Місто розташовується прямо під ними. Знаходимо тут невеликий хостел, поки добираємось. Зручний будиночок з радянським інтер’єром, від якого блювати тягне, і невеликою кількістю кімнат. Нам доводиться зняти двомісний номер. На моє щастя, в ньому є два широкі зручні крісла і невеликий столик для мого ноутбука між ними.

– Ваш чоловік суцільна краса, – довірливо шепоче господиня, коли бачить як Кетч допомагає мені спускатись сходами (народ, милиця, не забуваємо). До чого ж мила жінка.

І знову старий сценарій: кидаємо речі, де попало, і просто гуляємо. Тільки цього разу щось міняється.

– Вона тут була, Кетч, – веду його до непримітного будиночка. – Ось її дім, але самої Тетяни в місті нема.

– Чудово, дай вгадаю, ми продовжимо за нею ганятись?

– У нас вибору нема. Не можна упускати ні однієї душі з тих чотирнадцяти, – я входжу в будинок і озираюсь. – Зникла вона відносно недавно. Таке відчуття, ніби вона тікала від чогось.

– Яка вона по рахунку?

Моє серце пропускає декілька ударів. Чак ніяк не міг дізнатись її ім’я. Ліндієль не розповіла, я не розповіла. Як?

– Друга, – ледве промовляю.

– Повернемось в хостел. Якщо вона виїхала з міста, то тільки туди, де є аеропорти. Зламаємо списки пасажирів і дізнаємось, куди вона полетіла. Прізвище у нас є, – він тримає в руках пачку документів. – Ганболд.

– Так, заледве не найпоширеніше прізвище в Монголії.

Ми поспіваємо якраз до вечері й господиня годує нас смачнющими традиційними стравами домашнього приготування. Оскільки всього цього я все ще не потребую, до того ж надто збуджена, то перепрошую і сяк-так підіймаюсь в кімнату.

Я практично куняю, поки необхідні мені програми завантажуються через поганий інтернет, аж раптом мене діймає жахливий напад кривавого кашлю. Горе-охоронець приймає душ, тож я самостійно повинна шукати відьмівський мішечок, а це робити вкрай важкувато без залучення останніх янгольських сил.

Мішечок бачу під матрацом. З горем навпіл скидаю його з ліжка й отримую відповідь від легень. Відкашлявшись, підпалюю мішечок і вдихаю на повні груди.

– У нас проблема, – Кетч не встигає з душу вийти. – Наша Тетяна Ганболд – відьма.