Книга 1 «Чого ми варті?»
Осінь. 03.09.2018р
Осінь, така загадкова, така чудова. Вона заставляє задуматись над життям, над оточенням. Багато хто думає, що ця пора депрессії. Воно й не дивно, бо навіть, здається, що й сама пора року в депресії.
Оголені дерева стоять вряд, ніби виклавши дорогу, в кінці якої стояла нікому не потрібна, покинута соціомум, напів розвалена лікарня. Дорога, яку окутують ті дерева, ніби золоті, вона окутана товстим шарош ніжно-золотим листям.
14:50
Школа. Роздався гучний дзвоник і радісні крики дітей линув по всюду. Уроки закінчились і діти розходились хто куди. Розбігались ніби ті мурашки. Прохолодний вітерець ніжно хитав, вже доволі стареньки й побілені, дуби з яких, в свою чергу, сипались листочки, додаючи атмосфери Осені. По залистяним тропам йшли по домівкам дітвора, двоє дівчат і хлопчина.
[Лідія] Бр… Шо так холодно? *Трясучись від холода прововила вона*
[Макс] Ше би, ти чому так легко вдягнулась? З дубу рухнула, чи шо?
І справді, у Лідії була кепка сірого кольору, з під якої стирчали її фіолетове волосся під каре, а сама вона була одіта в короткі джинсові шорти, сіру футболку з надписом “I love this crazy world”. А зверху футболки була джинкова куртка з кототкими рукавами, яка виглядала, ніби ті рукави було видерто з тієї куртки. На лівій руці був браслет, на якому писало “Pease”, а сірі кросівки на шнурках з яких виходили, чуть світліші за кросівки, носки, доповнювали образ. Рюкзак висів на її правому плечі.
[Саша] Ну зато хоча б модно
*Хіхікну вона* Хоча з іншої сторони, простудишся.
[Макс] Та вона цього й добивається, щоб в школу не ходити.
Макс почав знімати свою куртку, він хотів дати її Лідії. Курта була доволі новенькою, тоненька, жовто-червоного кольору, з кишеньками по боках. Зверху лівого боку висіла емблема компанії в вигляді фенікса. Він протянув куртку Лідії.
[Лідія] Ти лиш трохи дурак, чи повністю? Одягни назад, а то сам ше захворієш!
[Макс] Бери, бери. Мені не холодно.
[Лідія] Ну ок. Тобі ж гірше, хехе) *Взявши куртку, Лідія швидко вдягла її* Подякувала.
[Макс] Тіло я то допоміг зігріти, а ось ноги… ШТАНИ ЗНІМАТИ НЕ БУДУ!
Всі почали сміятись. Після сміху наступила тишина, пауза. Ніхто не знав про що розмовляти. Максу, хоч і було холодно, але він не подавав вигляду, для нього було в радість, що він робить когось щасливим.
[Макс] До речі, про простуду, Саш.
[Саша] А?
[Макс] Як там твій брат? Все ще хворіє?
[Лідія] Ну, дійсно. Паша давно в школі не появлявся.
[Саша] Тааа… та там таке. Думаю, що скоро далі почне ходити в шк.
Їх ніби током вдарило, теми для розмови мінялись як рукавиці, і час швидко пролетів.
[Саша] До речі, чули, завтра має прийти новенька.
[Лідія] Точняяк.
[Макс] Відки інфа?
[Лідія] Та тебе не було, коли класуха про це говорила.
[Макс] Допусти, і?
[Лідія] І шо і? Я хз, просто. *Усміхнулась вона*
[Саша] Втф, чееел. Ю ар джініус!
Лідія легенько стукнула кулаком Сашу, по її плечі. Максим в той час, поки Саша ніжно гладила місце удару, сміявся з цієї ситуації.
[Лідія] Чуєте, а шо якщо, її в нашу банду запрости?
[Макс] Нууу… я хз. Не знаю як інші відреагують. Треба в них запитати.
[Саша] А нашо питати? Я не проти, Лідія теж. А ти? Проти, чи як?
[Макс] Та я…
[Саша] А ти не проти, бо я так сказала. Троє вже є кого ше треба?
[Лідія] А якщо хтось буде проти?
[Саша] А тим хто проти, я зубки повибиваю)
[Макс] Та ти такого в житті би не зробила. *Усміхнувшись, показав язик*
[Лідія] А якшо та хто буде проти, щоб вступити, буде сама новенька?
[Саша] Ааа… а тут я вже не подумала.
Наші дні. 01.09.2023
Київ. Столиця України. Місто Русинів. Город Кия. У цього міста велика історія, та то як називають це місто можно довго перечисляти. Висотки велично та непорушно стоять, ніби досягаючи самих небес. А архутектура, пам‘ятники з статуями, все це робило Київ неповторимим.
Максим, простий хлопець, який недавно поступив в університет. Університет мрії? Він постійно задав собі питання: “А чи хотів я туди поступати?”, “Чи це моє?”, “Правильно я вчинив, що поступив саме туди?” Йому мучають ці питанні, які він ніяк не може потушити.
Він стояв у ванній, наносивши засоби від прищів, який у нього майже незалишилось, та укладав своє вогняне волосся. Воно буквально було жовто-червоних кольорів, ніби вогонь.
[Максим] Вуаля. Хто красунчик? Канеш я! Хаха. Океей…
Сонце привітно світило у віконце квартири Максима. Його телефон стояв в спальні, яку ласкаво освітлювало і гріло сонечко. Чехол був жовтого кольору з малюнком риби. Раптом, прийшло повідомлення і телефон пілікнув. Максим вийшов до телефону, розблокувавши його, він зайшов в особисті повідомлення з контактом „КастрюляТВ”.
~~~ЧАТ: КастрюляТВ(Саша)~~~
{Саша} Хай, Макс. Я ж надіюсь ти ж напоготові і включив вже радіо?
{Максим} Саш, ти про шо?
{Саша} Та як про шо? Ти ж у нас стюдент. То там якраз буде для тебе)
{Макс} Ааа, шось типу “Прощай лето, здраствуй ад?”
{Саша} Айя, щас. До речі, я зараз маю бігти, пізніше напишу. Але, якщо в двух словах, ми хочемо зібратись.
{Макс} Хто? Кого? Куди? Коли? Нашо?
{Саша} Агуша, банда.
{Макс} Ви шо йобнуті??
{Макс} Після того що сталось??
{Макс} Алооо… ти де??
~~~ЧАТ:КастрюляТВ(Саша)~~~
“В мережі пару секунд назад” писало в її статусі. Сказати, що Максим був здивований, це нічого не сказати, але він вийшов з месенджера і включив радіо. Засунувши телефон собі в кишеню він продовжив збиратись, на фоні граючого радіо у нього в телефоні.
[Радіоведучий Франц] Доброго ранку, Київ. Прокидайся й співай, тому що погода сьогодні просто потрясна до кінця доби.
[Радіоведуча Беллі] Авжеж, Франц. Тому, сьогодні чудовий день для студентів і школярів, щоб гризти граніт науки.
[Радіоведучий Франц] Щось здається мені, що сьогоднішній день для здуьувачів науки далеко не чудовий.
[Радіоведуча Беллі] Ну не для всіх ж. Але, не зважаючи на це, Наше Радіо хоче привітати всіх з першим днем Осені. Днем знань.
[Радіоведучий Франц] Як то кажуть, щоб ви не давали горобцям дулі, Наше Радіо приготовила сьогодні особливий комплект пісень для вас, щоб розпочати ваше св‘ято з чудово настрою.
[Радіоведуча Беллі] І перша наша пісня в сьогоднішньому хітпараді це “S&M-Rihanna”
[Макс] Нанана Комон… нанана комон… нанана комон, комон, комон… нанана
Максим підспівував пісні, яка грала на радіо. Під звуки радіо Макс продовжив збиратись. Його не покидала думка: “Нафіга? Їм не хватило останнього збору банди??”, “Щей від Саші не очікував, вона то найгірше перенесла”, “Тай багато хто роз‘їхався, як зібратись, а може зберуться не всі?”, “Нашо взагалі збиратись, зо ми робити будем?”
[Макс] А втім… Я за любу двіжуху, я в ділі. *Сказавши це сам до себе, Максим закрив двері на ключ і побіг на автобус”
Час пік, люди поспішають. Хто на навчання, хто на роботу, Київ явно не спить, а кипить. Живе і процвітає, метушня повсюди. Серед цих людей біжить світло-волоса, в легкій одежі, Саша. Поспісаючи кудась, вона вичерпала всі сили, хоч і не може вже навіть йти, але всерівно змушує своє тіло. На пальцях у неї були короткі, з гострим трикутним кінцем, нігті з манікюром. При ній був її рюкзак, вона ніколи з ним не розтавалась, завжди він був знею. Хоч йому вже декілька років, але виглядав він, ніби вчора куплений. Нічим не примітний, синій рюкзак, на застібці якого весів брелок. Цей брелок був найдорощим для неї, і справа не в ціні…
Пробившись через натовп людей, вона опинилась перед величезним будинком. Він був дивної круглястої форми, висотою явно вище трьох поверхів. Біля того будинку були розшаджені різні види дерев з якими в притик стояли лави. Ходило там й багато людей, а якшо бути точнішим, студентів. На вивесці, яка була при вході в цей будинок, було написано: “Навчально-Науковий Інститу Журналістики КНУ імені Т.Г. Шевченка”. Гінувшись, Саша сперлась руками на коліна і в неї почалась віддишка, але відновити сили їй перешкодив дзвінок, що оголошував початок пар. Саша що духу ринулась в біги.
|Думки[Саша]| Офігенно, запізнилась в перший ж день.
Олександра побігла на другий поверх, зупинившись перед дверима, поправивши одяг вона зайшла в аудиторію. Зайшовши в середину, викладач подивився на неї, нічого не сказавши продовжив перечитувати людей із списку, щоб провірити хто є, а кого немає. Саша тихень сіла на останній ряд, біля хлоця, що сидів в ноутбуці.
[Саша] О, здоров, Хліб. *Прошепотала вона*
[Хліб] Здоров. *Грав в ноутбуці в якусь гру* Давно не бачились.
Хліб, Булка, Булочка. Задрот, який вчиться на айтішника. Він виглядав, як типічний хіпстер. Навушники на шиї, біля нього банка з під швепсу, а на пальцях чорний короткий манікюр. Його одежа складалась з чорного світшота з каптуром прикріпленого до коміра, джинсів та окуляри на очях. Його кличка Хліб, хоча нсправді його звати Артемом.
[Саша] Я бачу ти прям пздц радий мене бачити. *Косим зором подивившись на Хліба, Саша взяла телефон в руки*
[Хліб] Сорян, Саш. Катка потна. Не обез суть, сложно відволікатись.
[Саша] Ага.
Саша зашла в телеграм і серед контактів почала шукати ще одного учасника. Їй хотілось зібрати всіх старих учасників так званої банди “Агуша”. Звісно, ця команда розпалась самим найгіршим способом, що можна було би собі уявити, і Саші це було саме найважче це визнавати і згадуват той день, але вона не могла… не могла стримати своє прагнення розібратись в тому, що тоді відбулось…
|Думки[Саша]| Якщо є хоч маленький шанс, що він ще…
[Викладач Павло Юрійович] Є такі, кого я не назвав?
[Саша] Перепрошую, мене не назвали. Я запізнилась. *Піднявши руку, сказала вона*
Поки Саша сиділа на парах, Максим тільки їхав в інститут. Не зважаючи, що він з Сашою з одного класу, Максим був тільки перший курс, так як Саша вже третій. Схиливши голову на вікно, дивлючись на проходих, які йшли собі по справах, на всю навколишню метушню, що відбувалась за вікном Максим сидів в навушниках в автобусі продовжував слухати радіо. Він переживав, перший день, нові друзі, його переповнювали емоції. Чи… ні?
[Радіоведучий Франц] Ну а перед початком 4-тої пісні нашого хітпараду, ми перейдем до важливих новин.
[Радіоведуча Беллі] Та ти прям як ведучий ТСН сказав: “До важливих новин”. Пробував туди влаштуватись?
[Радіоведучий Франц] В любому випадкому мене Беллі тримає в рабстві, тому наврядчи ти взагалі би віддала би мене туда. Забрала би заявку і спалила б.
[Радіоведуча Беллі] Чуєш? Кажи давай свої новини, не пали кантору, а то без їди на три дні залишишся!
[Радіоведучий Франц] А я про що вам казав? Кхм… так ось. Беллі, ти чула, що вчені NASA в недавній своїй статті повідомила, що, цитую: “Змінилась земна вісь, а відтак, на зоряному небі між Скорпіоном та Стрільцем ми будемо бачити нове сузір’я. І тому кількість знаків зодіаку збільшиться: тепер їх стане не 12, а 13. Це призвело до того, що у 85% людей на планеті може змінитися знак Зодіаку”.
[Радіоведуча Беллі] Знаєш, я десь про це чула. Але виникає питання, як тепер нам з цим жити, і виходить, що я тепер не діва, а лев там, чи терези?
[Радіоведучий Франц] Можли…
[Максим] Шо за бред? *Максим виключив радіо, включив музику з плейлиста та встав з сидіння, була його зупинка*.
Автобус зупинився, Максим вийшов і став. Він стояв і озирався, усміхнувшись він глибоко вдохнув, і видухнув. Він дивився на чудево, ясне і безхмарне небо, на прохожих які проходили повз нього, на машин які їхали кудась в даличінь, на птиць, які літали хто куди в різні сторони. Він був просто закохай в життя, для нього, хоч яке би важке воно не було, він розумів, що воно тільки одне, а значить він має прожити його на всю міць. Поправивши рюкзак, який висів на його правому плечі, він пішов.
Тим часом Лера на парах сиділа, вродіби щось записуючи в зошит шукала старі переписки.
[Викладач Павло Юрійович] Призначення журналістики – відбивати дійсність такою, як вона є. Звичайно, вона несе на собі всі особливості суспільства…
~~~ЧАТ:Альчик(Алекс)~~~
{Саша} Хай
{Алекс} Доброго ранку, пані. Чим можу допомогти?
{Саша} Вічно забуваю яке ти ввічливе. Цей, завтра приїжджає Віра з закордону, а Адом з Арсеном повернуться в Київ на деякий час.
{Алекс} І до чого ти це ведеш?
{Саша} До того, шо ти піднімеш свою дупу, кинеш мені номер Захара, Марка і Тані. Я хочу заново зібрати “Агушу”
{Алекс} В цей дитячий садок я не збираюсь повертатись. Це було в минулому. Тим більше, тобі не хватило того, що сталось минулого разу? Ти би мала більше всіх не хотіти цього.
{Саша} Так цьому то й справа. Я хочу всіх зібрати, щоб розібратись в тому, що сталось.
{Алекс} Твоя авантюра виглядає вкрай сумнівною. Я знаю для чого насправді тобі потрібні ми всі. Тобі його вже не повернути.
{Саша} Та блять! Я хочу знати, що було!
{Саша} Просто…
{Саша} Це для мене важливо…
{Саша} Чому ти взагалі не хочеш?
{Саша} Ось признайся що ти струсив?
{Саша} Навіть зараз ти читаєш і не відповідаєш!
{Саша} Я люблю його! Чуєш?? Я не можу просто забути той день!
{Алекс} Ніхто не може.
{Саша} Будь ласка! Мені потрібні всі! Я… я просто…
{Алекс} +380(68)*******-Таня
+380(97)*******-Марк
+380(97)*******-Захар
{Алекс} Я погоджусь зустрітись з вами, тільки при одній умові, якщо ВСІ погодяться. А зараз, вибачай, мені потрібно йти. Допобачення.
{Саша} Дякую))) Розцілую при зусрічі)
~~~ЧАТ:Альчик(Алекс)~~~
Саша сиділа вже і ледь стримувала сльози на очах… вона пригадала то, що сталось в той злощасний день. Виключивши телефон, поставивши руки одне біля одного на парту, вона лягла на них, як на подушку. Вона більше не могла стримуватись, сльози потекли з її очей, на душі було каміння, а дихати стало важче у декілька разів. Вона сумувала… сумувала за братом.
Осінь. 01.09.2018р.
Ніч. Темна ніч стояла на вулиці, холодок віяв, цвіркуни свіпали свої серенади. Покинула лікарня стояла посеред лісової поляни. Моторошна, в деяких місцях розвалена, величезна споруда. Раптом цвіркуни замовкли, через декілька секунд з під лікарні почало світитись червоним, а потім звук невідомої тварини і людськи крики, які до мурашок пронзали слух.
=================================
ДАЛІ БУДЕ…
Додати до улюблених