Марія стояла посеред якоїсь площі. Вона чи не знала її назви, чи їй було банально байдуже. Вона вдихала свіже повітря на повні груди, коли ще день тому сиділа в підвалі й чула запах цвілі. Поруч в кафе сиділи дві симпатичні італійки пили каву. Вони розмовляли про щось дуже емоційно і з кучею жестів, раніше дівчина теж була такою, але зараз сумнівається, що житиме як раніше. Їй лише сімнадцять, а вона вже втратила все.
Вона прогулювалася площею, бо потрібно було трішки відтягнути часу до сеансу із психологинею. Пройшла повз таких як вона біженців, або тих хто скористався нагодою і виїхав. Байдуже, вони розмовляли між собою українською, сміялися і цілувалися. Тому вони були менше схожі на неї. Хоча вона б могла і дякувати за те що в неї лишилося, те що знищено можна відновити. Але не розбите серце. Вони вбили її всесвіт.
Минуло вже п’ять днів з того часу як вона евакуювалася зі сходу, але вона досі боїться будь-якого голосного звуку. Як хтось починає голосно говорити вона теж лякається. Коли чує гул пральної машини молиться, щоб то був не танк. І так уже п’ять днів. За кордоном вона лише день, до цього була в Запоріжжі, Черкасах, Хмельницькому, Львові, звідти в Польщу і вже вона в іншому краю Європи, де ніхто і не підозрює наскільки це все страшно. Вона прагнула забрати всіх, але вирвалися лише вони з мамою і котом. Її вона забрати не змогла.
Софія була нереально доброю і сонячною, але при цьому не втрачала своєї серйозності. Вона любила тримати Марію за руку і обіймати її до хрусту кісток. Софія мріяла стати фотографом, але її новий фотоапарат випав з її рук саме в той час як біля вокзалу впала бомба. Життя її обірвалося як і багатьох хто тоді хотів виїхати з Краматорську в безпечне місце. Вона більше ніколи не усміхнеться Марії, не сфотографує, не скаже, що любить її.
– Я сильно звинувачую себе, хоча і розумію, що змінити нічого не могла, Софія стояла на вулиці, поки я забігла у вокзал із мамою до кішки. Якби Мелісу не потрібно було нагодувати, то я думаю що було б на дві жертви більше. Хоча мама отримала легкі осколкові, в той час як Софії відірвало кінцівки. Я думала що ми виберемося і все, все буде так звично як і раніше, але в мене забрали частину мого життя.
Софія була старшою на двадцять хвилин і сім секунд. І вони були як дві краплини води. Психологиня, здавалось, не слухала її взагалі, або не розуміла. Авжеж близнята не так часто і зустрічаються, більше того не багато близнят втрачають свою половину. І чому саме після того як прилетіла та злощасна бомба, Марія почала розуміти, що Соня була саме другою половиною. Її половиною.
І хто б міг подумати, що життя заберуть саме у сонця її життя. Марі робила різну погоду, її настрій за секунду змінювався від поганого до найкращого, а Софі була тою старшою на двадцять хвилин сестрою. Завжди усім ділилась, іграшками, зошитами, своїми навичками і досягненнями, а найбільше своєю любов’ю. Бо сестра в неї була лише одна і така кохана, жаль що Марія зрозуміла це лише після того як її не стало.
– Ви ж розумієте, я її не відпущу. Я ніколи не задумувалась що колись може статися бомбардування і когось з нас може не стати. Я жила сьогоднішнім днем.
– Так, але і жити сьогоднішнім днем це правильно…
І Марія перестала слухати її. Бо вона хоч і пережила моменти, але таке відчуття наче часу Соні віддала менше, аніж треба було.
«Ми ще обов’язково зустрінемось. Зовсім скоро ми будемо разом.» написала на листку Марія і підпалила, як і сказала пані психологиня. Навіщо ця дурна затія дівчина не знала. Знала лише що навіть після цього нікчемного ритуалу Софію все одно не відпустить.
Додати до улюблених