Академія з цього місця така гарна. Вже багато століть вона стоїть і не змінюється. Але з кожним разом вона по-різному прекрасна. Пам’ятаю, як вперше побачила її з цього місця. Вересень, він привів мене сюди. Його потаємне місце, яке він вирішив довірити мені. Як же весело ми тоді провели час, забувши про все на світі. Ми неначе тоді були знайомі вже все життя.
Я сіла на лавку. Так багато спогадів тут. Всі вони такі приємні. Від них стає так добре і боляче водночас. В голові пронеслися всі вони. Наші веселі розмови, сміх, перший поцілунок, який також був тут. Ще досі пам’ятаю той день. Мабуть, найкраща віддяка за все моє життя.
***
Два роки тому
Ми сміялися. Лев розповідав різні веселі історії свого життя, які підносили мені настрій. Сьогодні був важкий день для нас обох. Так багато роботи.
— Ой, то досить вже! Дай мені заспокоїтися.
— Ну добре-добре.
Ми сіли на лавку під вербою. Я поклала голову на його плече, думаючи про своє. З ним так добре. Іноді здавалося, що я справді живу у казці, а він мій прекрасний принц, з яким у фіналі ми одружимося і будемо жити довго та щасливо. Мрія кожної маленької дівчинки.
— Тобі не холодно? Просто цей вітер мене бентежить.
— Та все добре. Мені тепло, справді.
— Якщо буде холодно, то скажеш. Підемо назад до академії та відігріємося.
Я засміялася. Мені так приємна ця турбота.
— Ми ж чарівники. Можемо зігрітися за допомогою замовляння.
— Ой, не псуй цю прекрасну картину.
— Ну добре-добре.
Я заплющила очі, відпочиваючи від рутини в академії. Сьогодні було багато справ, я втомилася. Це прекрасний спосіб втекти від світу і просто побути з коханою людиною.
Лев доторкнувся до моєї руки, ніжно погладжуючи її. По шкірі пішли мурахи. Він почав наспівувати знайому мені пісню. Моє тіло поступово розслаблялося. Його голос заспокоював.
— Може поспиш в академії?
— Мені не дадуть цього зробити.
— Тоді тут подрімай 15 хвилинок.
Він мав рацію. Трошечки поспати потрібно. Я закинула ноги на лавку й постаралася трохи подрімати. Ця атмосфера заколисувала мене. Лев обійняв мене. Стало тепліше. Я заснула досить швидко. Все ж втома була сильною з урахуванням того, що скоро ще й сесія і я багато готувалася. Такі прогулянки просто дозволяли мені відпочити.
***
Я заплакала. Скільки собі обіцяла більше не робити цього тут, але з кожним разом просто не можу справитися зі спогадами. А свіжа рана на серці починає боліти все сильніше. Чому… Чому ти вмер?
— Ненавиджу тебе, Алане!
Навіщо він вбив його? У нас було стільки планів, стільки мрій. І все це обірвалося в одну битву. Він вбив Лева, бо він захищав мене. Ми просто хотіли спокійного, щасливого життя, як у якійсь прекрасній казці з щасливим кінцем. Але нам не судилося це. Ось вона, сувора правда. Не у всіх казок є щасливий кінець, а в моїй він найгірший.
Сльози безперервно текли з очей. Я кожний раз приходжу в це місце і кожний раз плачу під впливом емоцій. Пройшло так небагато часу, а здавалося, що вічність. Я просто не хочу жити без нього. Не хочу, не можу. Мені занадто важко. Мене ніхто більше так не покохає, як він. Тільки Лев мені потрібний, поверніть його!
Не в змозі більше бути біля верби, я пішла на скелю неподалік, де колись з друзями влаштувала пікнік. Там немає спогадів з Левом, а всі мої друзі живі. Там буде спокійніше. Там щасливі спогади викликають усмішку, а не сльози та біль. Там щасливі спогади викликають бажання повторити їх, і я маю змогу це зробити. Проте біля верби – ні. Всі спогади зв’язані з ним.
Я встала неподалік обриву. Тут високо, якщо впасти, то не виживеш. Не встигнеш навіть магію використати. Був захід сонця. З цього місця він особливо гарний. Ми любили збиратися з друзями тут і весело проводити час. Зараз всі потонули в навчанні, а я… Я все здала, бо планувала поїхати раніше. Та тепер мені немає куди податися, тільки до батьків. А вони й гадки не мають, що я відчувала до нього. І що відчуваю зараз. Для них ми завжди були друзями. Хотіли вже після випускного все розказати, але не встигли.
Я підійшла ближче до кінця. Співали птахи. Їхнє цвірінькання так заспокоювало.
А академія жива. Так, в повітрі витає скорбота за улюбленим викладачем. У хорсовців особливо. У нас сьогодні повинен був бути факультатив з ним. Я до нього так готувалася. А зараз я навіть не можу там бути спокійно. Десятою дорогою оминаю прохідну та гуртожиток Хорса. А якщо й доведеться там бувати, то намагаюся якомога швидше все закінчити.
Я підійшла ще ближче до кінця. А що він зробив якби побачив мене у цьому стані? Почав би заспокоювати, підтримувати. Не залишив би одну. Як це зараз. Всі готуються, їм не до мене. Я не ображаюсь. Розумію, що для всіх повинно бути важливішим своє життя та майбутнє.
Ще ближче. До кінця скелі та мого життя один крок. А чи потрібно воно мені? Може, я його зможу відпустити? Але вже не закохаюся. Тільки він мені потрібний. Я можу присвятити все життя академії, продовжувати його справу. Адже наступним поколінням потрібно знати історію. Вони не повинні допускати минулих помилок. Щоб цього більше ніколи не повторилося. Тоді я не буду сама. Я буду зі своєю улюбленою справою та студентами. Він потрібний мені, але чи цього хотів би?
Я відійшла на крок від кінця. Ні, не потрібно. Він би не хотів. Я знаю, він віддав своє життя за моє. Щоб я жила.
Я відчула сильний поштовх в спину. Не втримавшись на ногах, я зробила два кроки вперед. На другий мої ноги не зустріли землі. Серце зупинилося. Вільне падіння й удари об гілки дерев. Ні… Такої сильного болю я ще ніколи не відчувала. Всі звуки, кольори перемішалися в один. Ні, я повинна жити…
Останній удар був об землю. Я відчувала, як всі мої кістки були поламані. Я не могла навіть поворухнутися. Подумки благала про життя. Я прагнула його, але не могла нічого зробити. В голові почала промовляти заговори, що могли б хоча б трохи продовжити моє життя до прибуття допомоги. Але я не могла сконцентруватися на них. Та і сил не вистачало.
Але стало спокійно. Я хоча б буду біля нього. Буду знову кохана. Я хочу бути коханою, хочу бути біля нього. Але я хочу жити. Мені потрібне це життя!
Я спробувала поворухнутися, але не вийшло. Біль з кожною секундою ставала все сильнішою, а я втрачала всі сили. Як магічні, так і фізичні. Я відчувала, як життя витікає з мене. Життя, яке я тільки-тільки прийняла знову.
Я закрила очі. Сил на життя не залишалося.
***
Стейсі стояла разом з Єсеном коло двох могил. Дівчина не могла повірити, що втратила свою подругу. Не могла повірити, що це сталося на їхньому улюбленому місці.
Всі думали, що вона сама стрибнула з цієї скелі, але Єсен з Анастасією не могли в це повірити. Вони знали Марію, вона на таке не здатна. Думки могли бути, але до цього не дійде. Вони знали це.
Друга могила була Лева. Тіл під ними не було, але друзі хотіли для обох встановити щось про пам’ять. Щоб були вони разом на цій землі. Щоб й інші знали, наскільки вони кохали одне одного.
Стейсі заплакала. Вона проклинала себе, що відпустила її, що не підтримала, як потрібно. Що тоді повністю посвятила себе навчанню, намагаючись забути всі жахіття тієї битви. Єсен обійняв її за плечі.
— Тепер вони будуть разом вічність.
— Так.
Стейсі заплакала ще сильніше. Але всередині душі вона була рада, що нікому з них не доведеться страждати.
Додати до улюблених