Автор дав дозвіл на переклад.
Оригінал: https://archiveofourown.org/works/12293157
Автор: ChrisCalledMeSweetie (https://archiveofourown.org/users/ChrisCalledMeSweetie/profile)
Будь ласка, якщо вам сподобається переклад, перейдіть за посиланням та поставте цій роботі kudos! Автору буде приємно!
(Цей переклад я також опублікувала ось тут https://archiveofourown.org/works/40007868)
Можете також прочитати ремікс цієї роботи! Він є ось тут – https://fanfic.com.ua/fanfic/sherlock-holmes-and-the-curse-of-the-were-kitten/
Було щось невимовно моторошне у Шерлоку Голмсі. Джон Ватсон помітив це під час їхньої першої зустрічі. Це була не лише його бліда шкіра та потойбічна врода. Це була не лише його можливість знати ті речі про Джона, про які Джон йому не розповідав. І це ще навіть не згадувалося про батіг в моргу. Ні, тут було дещо більше…
Джон був заінтригований. Досить заінтригований, щоб розглянути можливість переїзду до нього. Досить заінтригований, щоб не помітити людський череп на камінній полиці та частини тіла в холодильнику. Досить заінтригований, щоб піти за ним вслід на місце злочину лише для того, щоб його потім там кинули.
Кульгаючи від місця злочину, Джон поглянув на дах будинку неподалік. Він аж рота роззявив від побаченого: силует Шерлока височів на тлі повного місяця, що підіймався догори. Зрозумівши, що він витріщається, наче дурень, Джон озирнувся, аби переконатись, що за ним не спостерігають. Коли він повернув свій погляд на дах, Шерлока вже не було. На даху залишилося лише маленьке чорне кошеня, що сиділо між дефлекторами димоходу.
…
Місяць потому Джон заледве міг пригадати своє життя до Шерлока. Його кульгання зникло так само, як і почуття безнадійності й сірої буденності. Життя з Шерлоком не було легким, проте точно не було нудно.
Між клієнтами, справами та, здавалося б, випадковими експериментами, Джон ніколи не знав, що він знайде в їхній квартирі. Він звик до різноманітних химерних, шкідливих, а часом і жахливих вторгнень у його житловий простір. Однак одного вечора він виявив зловмисника зовсім не жахливого різновиду.
Ввечері Джон повернувся до квартири набагато раніше, ніж планував, тому що його проігнорували на запланованому побаченні наосліп. Він гукнув Шерлока, проте не здивувався, не отримавши відповіді. Він, одначе, був здивований, коли побачив маленьке чорне кошеня, яке визирало зі спальні Шерлока.
– Як ти сюди потрапив?
Кошеня, звісно, не відповіло. Лише кліпнуло на нього своїми дивними аквамариновими очима.
Джон повільно підійшов до кошеня, проте воно махнуло хвостом і зникло в спальні Шерлока. Коли Джон пішов слідом, він знайшов тільки відчинене вікно, і жодного сліду кошеня.
…
Через місяць Джон знову помітив це кошеня. Або, він змінює свою думку, ще одне маленьке чорне кошеня з аквамариновими очима. Він виглядав так само, як і перший, проте не міг бути ним, оскільки він би хоч трохи виріс за кілька тижнів.
Цього разу кошеня згорнулося калачиком у кріслі Джона, коли він повернувся додому раніше, ніж мав би: його милосердно достроково звільнили з подвійної зміни в клініці. Кошеня повільно кліпнуло на нього і позіхнуло, мабуть, щойно прокинувшись. Джон не зміг не посміхнутися.
– Ну, привіт, маленький. Я перериваю твій сон?
Кошеня встало і потягнулося. Його ноги були напрочуд довгі для такого маленького тіла. Він виглядав болісно худим, проте в іншому все було в нормі.
– Нумо подивимось, чи я можу знайти щось їстівне для тебе, – промовляє Джон, крокуючи до кухні.
Джон нишпорив по шафах, поки не знайшов банку тунця. Він відкрив її та висипав невелику порцію на блюдце, яке, здається, не було спаплюжене жодним з експериментів Шерлока.
– Киць-киць-киць, – покликав Джон.
Він очікував, що сильний запах риби змусить кошеня прибігти, проте на кухні він так і не з’явився. Він зазирнув до вітальні. Ніякого кошеня. Він пошукав у квартирі. Ніякого кошеня.
Знизавши плечима, Джон приготував собі салат з тунця.
…
Минуло кілька тижнів без жодних слідів кошеня. Одного вечора, коли Шерлок робив бог зна що і бог зна де, Джон спустився до квартири місис Гадсон, щоб позичити молока, і побачив маленьке чорне кошеня, яке лежало біля її каміна, підсунувши лапи під груди.
– Хто ваш новий друг? – поцікавився він.
– Просто безхатько, який заблукав і тепер почувається, як вдома.
Кошеня повільно кліпнуло на них аквамариновими очима.
– Ви бачили тут раніше чорне кошеня з очима такого самого кольору? – питає Джон.
– Ох, в цих околицях мешкає так багато диких котів, що я й не встигаю відстежувати, – відповіла місис Гадсон.
Джон уважніше придивився до кошеня. Він виглядав ідентичним тим двом, яких він бачив у 221B — того самого віку, те саме глянцеве чорне хутро, ті самі приголомшливо красиві очі, те саме надто тонке тіло.
– Він такий крихітний, – промовила місис Гадсон, – Думаю, я дозволю йому залишитись.
– Як ви його назвете?
– Не впевнена. З такими очима… Можливо, його зватимуть Шерлок.
Кошеня почало муркотіти.
…
Коли Шерлок повернувся до квартири наступного дня, Джона дуже тішила перспектива познайомити його з його новим тезкою.
– Ніколи не вгадаєш, що зробила місис Гадсон, – промовив він з усмішкою.
– Я не вгадую, – гордовито відказує Шерлок, – Я роблю висновок.
– Ага, ну, ти не зможеш зробити висновок цього разу! – кидає виклик Джон, тягнучи Шерлока за собою вниз по сходах.
Перш ніж він встиг постукати в її двері, місис Гадсон відчинила їх.
– Ох, Джоне, любий, ти бачив Шерлока?
– У нього немає очей на потилиці, але я певний, що він бачив мене, коли ми разом спускалися сходами, – відповів Шерлок позаду Джона.
– О, не ти, любий. Моє кошеня.
– У вас є кошеня на ім’я Шерлок?
– Я ж казав, що ти не зможеш зробити висновок цього разу, – засміявся Джон.
– Насправді, я повністю зробив його. Місис Гадсон дозволила бродячому коту прийти з вулиці, вирішила залишити це безглузде створіння, назвала його на честь мене на основі зовнішньої подібності, залишила вікно відчиненим минулої ночі, щоб трохи подихати свіжим повітрям, і, прокинувшись, виявила, що її новий домашній улюбленець повернувся на вулицю, де йому і належить бути.
– Ох, Шерлоку, йому не місце на вулиці! Він просто беззахисна крихітка. На нього можуть напасти собаки чи збити необережний водій. Я маю його знайти!
– Я б так не хвилювався, – промовив Шерлок, – Кішки за своєю природою незалежні та цілком здатні подбати про себе.
– Я впевнений, що він повернеться, – додав Джон.
…
Кошеня так і не з’явилося. Після кількох днів безрезультатних пошуків Джону вдалося переконати місис Гадсон, що він, мабуть, був чиїмось загубленим домашнім улюбленцем, і тепер він возз’єднався зі своїми законними власниками.
…
Минуло кілька місяців без жодних кошенят.
Джон не пропустив би цих котячих відвідувачів, оскільки його співмешканець був достатньо схожий на кішку, аби нагадати йому, скільки неприємностей може викликати кошеня. Шерлок приходив і йшов у будь-який час, коли йому заманеться, періодично зникаючи на цілу ніч, не звертаючи уваги, чи турбується про нього Джон чи ні. Спочатку він міг триматися осторонь та бути холодним і вимогливим до Джона, а потім одразу втручатись у його особистий простір. Він був прискіпливий до того, що їв, і стежив за своїм зовнішнім виглядом. Він, бувало, цілу ніч не давав Джонові спати своєю грою на скрипці.
А Джон, бережи його боже, поступово потрапляв під чари Шерлока.
…
Однієї бурхливої ночі, коли Шерлок знову пішов геть, не залишивши жодної записки після себе, Джон повернувся з пабу й виявив у вітальні досить обдерте кошеня, що злизувало дощову воду зі свого блискучого чорного хутра. Кошеня повільно кліпнуло на нього аквамариновими очима.
Джон відчув, як його волосся стало дибки.
Відбувалося щось дивне. Це кошеня було схоже на тих двох, яких він тут бачив раніше, і на те, що було у квартирі місис Гадсон. Але це було місяці тому. Ці кошенята вже мали б бути майже дорослими.
Невже це було кошеня-привид, яке переслідувало 221 Бейкер стріт?
Абсурд.
Але все ж…
Джон дуже повільно підійшов до дивана й сів. Кошеня, тепер відносно сухе й пухнасте, з цікавістю поглянуло на нього. Джон нахилився й обережно простягнув руку.
– Ти справжній? – запитав він.
Кошеня кинуло на Джона те, що він міг витлумачити лише як уїдливий погляд. Воно піднялося й потягнулося, щоб понюхати його пальці. Джон сидів абсолютно нерухомо. Він відчував лоскотання крихітних вусиків і легке дихання.
Вочевидь, запах Джона був прийнятний, тому що кошеня, муркотячи, почало обвиватися навколо його щиколоток. Джон дозволив своїй руці опуститися вниз, щоб погладити маленьке, тепле тіло. Кошеня вигнулося від його дотику.
Що ж, тоді не привид.
…
– Шерлоку, ти проводиш якийсь експеримент з кошенятами? – запитав Джон наступного ранку.
– Навіщо мені проводити експеримент з кошенятами? Вони практично не фігурують у злочинах.
– Справді. Але я постійно знаходжу в нашій квартирі кошенят.
– Це, мабуть, безхатьки, які підіймаються по пожежній драбині й заходять через вікно.
– Ну, це може пояснити, як вони потрапляють сюди, але це не пояснює, чому вони завжди чорні з блакитно-зеленими очима.
– Можливо, це генофонд місцевої популяції диких котів.
– І чому вони завжди одного віку й однакового розміру?
– Скоріш за все, це період розвитку, коли вони залишають своїх матерів.
– Я так не думаю. Вони ще занадто молоді, щоб бути повністю незалежними. І ще дещо — чому вони з’являються лише тоді, коли тебе немає вдома?
– Можливо, немає ніяких кошенят, Джоне. Можливо, вони плід твоєї уяви.
– Ніт. Місис Гадсон також бачила одного, пам’ятаєш?
– Вона, мабуть, була під кайфом від одного з її трав’яних препаратів.
– Я передам їй, що ти це сказав.
– Будь ласка, не треба. Я відчуваю запах свіжих булочок.
…
Наступного разу, коли з’явилося ще одне кошеня (те саме кошеня?), Джон знову був сам у квартирі. Ну, сам, за винятком маленького чорного пуху з аквамариновими очима.
Це кошеня — якщо це справді те саме кошеня, що було, звісно, неможливим — здавалося, пам’ятає Джона. Воно вилетіло зі спальні Шерлока і стрибнуло прямо до нього на коліна, де тричі повернулось, перш ніж згорнулось клубочком і почало муркотіти.
…
Джон почав стежити за відвідуваннями кошеня. Незабаром він помітив закономірність. Кошеня з’являлося лише тоді, коли Шерлока не було. З’являлося тільки вночі. І з’являлося воно лише під час повного місяця.
Джон припускав, що йому варто було подумати про це більш серйозно, але правда була в тому, що він прив’язався до цього кошеня.
З іншого боку, кошеня, здавалося, теж прив’язалося до Джона. Минали місяці, воно ставало дедалі ласкавішим, терлося об нього, підсовуючи голову під його підборіддя або перевертаючись на спину, щоб йому почухали живота.
Поки Джон читав або дивився телевізор, кошеня могло годинами, згорнувшись калачиком у нього на колінах, м’яти його стегно дрібними чорними лапками, ретельно сховавши кігті. Його стійке муркотіння ніколи не спинялось.
…
Так пройшов рік. Джон намагався бути вдома до заходу сонця щоразу, коли був повний місяць, а Шерлок навпаки завжди був безпричинно відсутній у ці ночі. Після тієї невдалої першої спроби Джон більше ніколи не згадував про візити кошеня при розмові з Шерлоком. Він не хотів, щоб його розсудливість ставили під сумнів, а також він відчував дивний захист своїх стосунків з маленьким кошеням.
Що стосується стосунків Джона з Шерлоком, то вони були, якщо це можливо, навіть складнішими, ніж його стосунки з кошеням. Джон давно визнав, що почуття до його співмешканця виходять далеко за межі простої дружби. Однак визнати те саме Шерлоку в обличчя здавалося дещо небезпечним.
Почуття ж самого Шерлока були загадкою для Джона. Часом він міг майже повірити, що Шерлок відчував до нього те саме, що й він відчував до Шерлока, але, не знавши напевне, Джон боявся ризикувати тим, що вони мали, щоб отримати щось більше.
…
Однієї ночі замість того, щоб зникнути за вікном, як це зазвичай було, коли Джон лягав спати, кошеня попрямувало за ним нагору. Його аквамаринові очі пильно спостерігали за тим, як Джон переодягнувся у піжаму й ковзнув під ковдру. Тоді кошеня стрибнуло на ліжко та згорнулось у нього на грудях. Заспокійлива вібрація його муркотіння заколивала Джона спати.
…
Джон прокинувся із почуттям м’якого волосся, що лоскотало його шию. Ох, точно — кошеня залишилося з ним. Заплющивши очі від ранкового світла, Джон підійняв руку, щоб погладити його шовкове хутро.
Весь сон як рукою зняло, коли його пальці заплуталися в кучерях Шерлока.
– Пробач! Я, ем… Я думав, що ти кошеня!
Шерлок нічого не сказав. Лише повільно кліпав на Джона своїми аквамариновими очима.
Джон витріщився. Спочатку на очі Шерлока, потім на його власні пальці, все ще заплутані у волоссі Шерлока, потім знову на ці дивно знайомі очі.
– Шерлоку? – промовив Джон, ледь не пошепки.
– Гммм?
– Це ти — кошеня?
– А якби ж я і був?
– Ти б, е-е… Ти б міг тут спати на регулярній основі.
– На регулярній основі, маєш на увазі, кожен повний місяць?
– Якщо ти цього хочеш, – каже Джон. І тоді він сповнюється рішучості. Настав час перестати ходити околяса, – Або, якщо забажаєш, це може бути кожна ніч.
Понад биття свого серця Джон почув тихий, глибокий вуркіт. Йому знадобився деякий час, щоб розпізнати звук. Шерлок муркотів…
Додати до улюблених