Сонечко моє золоте,
Навколо тебе усе зацвіте!
До нестями я люблю лиш тебе.
А Данте каже, що потрібно любити себе.
У моїй памʼяті згадується день,
Коли на дивані ти сидів, і наспівував пісень..
А я поряд сидів, ти мене обіймав
І вдихав твій запах лісних трав.
Милий мій, мій сонячний друг.
Ти мене захищаєш од всіх недуг…
Та “Хлопець не може любити хлопця”.
Вару так жартував, звертаючись до тебе, до сонця.
А можливо, він зовсім не дурить?..
“А наш тряпка, біполярника любить!”
На секунду, я побачив румʼянець на твоїх щоках.
Через секунду ж, злість у твоїх очах.
Побачивши її, пʼятий лиш ширше усміхнувся.
“У нього весь альбом у малюнках з тобою! Не дивуйся!”
На ці слова, ти лише більше розсердився:
“Хто тобі дозволив в кімнату Зонтика дивиться?!”
Ти прекрасний, Фелікс, мій милий.
Ти моє сонце. Ти такий єдиний.
Ти мені хочеш радість донести, аби я усміхнувся.
А я? А що я? Я навіть з Вару не розминувся.
А я вмію лише нити та й сьозами обмиватись.
А ти мене обіймаєш і просиш заспокоїтись.
Тому що утихомиритись я можу лише з тобою.
Коли ти мене пригортаєш до себе з любовʼю.
Я міг би у Ромео вірш якись узяти.
Списати, віддати й про це все забути.
Нехай я знаю, що взаємність мені лиш і снилась.
Та у цьому вірші моє кохання зʼявилось.
Je préfère mourir dans tes bras que de vivre sans toi…
(Я краще помру в твоїх обіймах, ніж житиму без тебе…)
Додати до улюблених
Чудово написано 👍