Кожне слово ніби ніж по серцю. Але я неодмінно заглушу їх навушниками. Адже завжди так роблю.
Вереск року допомагає відволіктись від криків в реальності. Не хочу їх чути, та й сенсу не бачу: в цій хаті мені вже сотні разів сказали все, що хотіли. А на щось більше у них і мізків, схоже, не вистачить.
Відголоски бурхливих почуттів знаходять собі місце на папері.
Це буде чергова чудова робота, яку я напишу. Ось тільки нікому не потрібна.
Розміряно стукаю ручкою по паперу, дивлюсь на горнятко какао, якого навіть не торкнувся. Остигле, як і все тут. Бурхливе в минулому, а тепер згасле. Як і мої почуття, голос яких поступово заглушає розум. Так, на цей раз я піддаюсь та мене влаштовує винагорода: рядок за рядком вилітають з-під пера ручки, і я знаю, що не стану їх редагувати.
Дозволю своїм персонажам жити своє життям так, як я можу тільки мріяти. Зроблю їх щасливими, як якби міг сам стати щасливим. І подарую їм безліч щасливих спогадів, які ніколи не проживу.
Погляд падає на екран смартфону. Дзвінок. Але я не хочу ні з ким розмовляти. Немає сил.
«Не з нею», тихо лунає всередині голови. Закриваю обличчя долонями і тру очі, щоб зняти напругу.
Колись це все ж має закінчитись, правда?
Я просто хочу жити. Чи не жити взагалі.
В моїй історії всі фінали відкриті.
Ховаю обличчя і потроху перебираю волосся пальцями, роздумую і суплюсь.
Я прагну свого щасливого фіналу, але чому ж тоді він здається нудотно-солодким, що аж сльози на очі накочуються?
Не хочу піднімати погляд. На стінах і робочому столі роздруковані слова підтримки, які я терпіти не можу. І котрі зайвий раз нагадують про нестерпно високі очікування, які я так боюсь виправдати.
Я сильний. В мене вірять. Я стану успішним.
Тоді чому так сильно хочеться видерти собі волосся? Зривати з себе шкіру, не думаючи про наслідки, і втратити можливість мислити, щоб бездумно існувати?
Я не одразу помічаю, наскільки щільно стискаю шматок волосся. Та навіть коли помічаю — не відпускаю.
Вони торкаються мене, гладять по голові, говорять слова любові. А по спині біжить холодок. Ось-ось може початись найгірше, і я з завмиранням серця чекаю, що буде далі.
Я спішно говорю, що зайнятий і бурчу щось ще: тільки б не чіпали. І вони йдуть, лишивши поцілунок в потилицю. Але той відзивається тільки неприємним болем і грудкою в горлі.
Мене нудить.
Хочу, щоб вони всі зникли. Або зникнув я.
В паузі муж музикою я чую їхні голоси, що обговорюють мене. Вони кажуть «вона» і я стараюсь швидше перебити ці звуки. Відключитись від світу.
Знов стискаю волосся в руках, що, здається, вирву його в будь-який момент. Усіма способами намагаюсь схопитись за думку, що вислизає.
Не те, не те!
Я втрачаю її. Рука майже зривається на удар по столу, але в останній момент я зупиняюсь.
Ні, не можна. Я не маю права так себе поводити.
Дзвін у вухах наростає, як вереск внутрішнього голосу і розуму. І всі вони кричать на мене.
Тому що я клята нікчемність, не здатна навіть думки свої пов’язати. Звуки в голові змішуються із дзвоном. Хочеться кричати і плакати.
Лишіть мене. Викиньте до бісової матері.
Це буде нічим не гірше і хай буде так.
Почерк стає швидшим. Більшим, розмашистим, ніби справжня істерика. Слова все більше походять одне на одного, і я більше їх не впізнаю. Весь папір і руки в чорнилах, а мені хочеться втопити в них душу.
Стало не до економії почуттів чи паперу. Вогонь, що палав всередині і обертав на попелище все на своєму шляху, нарешті набув сили. Я дав йому волю, невеличкий ковток повітря, перш ніж знову накрити куполом десь на глибині.
І хай він згасне. Поки я живий, є він чи немає, я буду продовжувати. І я дозволю собі померти, лишень коли затопчу всі спогади про нього без залишку.
Букви розпливаються. Вони схожі на шифр, ієрогліфи. Шифр почуттів, який я вічно намагаюсь сховати нерозгаданим.
Тихе «мр» над самим вухом повертає мене в реальність, в стан, який я ненавиджу найменше.
Ні, я не помру раніше тебе.
Кішка вдячно треться щокою об долоню у відповідь на доторк.
Я подбаю про тебе, а потім можна буде і померти. Так буде чесно.
В горлі грудка, але сліз немає: я виплакав все ще на початку.
Дякую, що любила мене. Що допомагаєш триматись на плаву. Я збережу цю любов до самої своєї смерті.
Я усміхаюсь.
Смерть. Цей спокусливий ангел з доброю усмішкою. Я прийду в твої обійми, як тільки зможу.
А поки що… Я стану найкращим. Я стану успішним і вдам, що щасливий…
Щоб розчарувати їх ще сильніше.
Додати до улюблених