Повертаю свої старі роботи із поміткою “Світ ловив мене, та не спіймав” с:
Таким хлопчикам, як Міша Подоляк, мами в дитинстві кажуть не гратися з такими хлопчиками, як Льоша Арестович. І Олексій знає це напевне.
Такі хлопчики, як Міша Подоляк, ходять на сто гуртків і вчаться в школі на відмінно. Вони співають у церковних хорах, може, навіть прислуговують у священника. У садочку вони люб’язно діляться своїми лопатками і доброзичливо махають: «Нічого», коли ламають їхню пасочку. У середніх класах ці хлопчики захищають дівчаток від тих, хто смикає їх за косички, а в старших – допомагають донести портфель додому і завжди займуться найскладнішою роботою на чергуванні чи суботнику. Такі міші подоляки грають на скрипці перед повними залами і по-ангельськи ніяково реагують на похвалу. Вони червоніють, тиснуть плечима та невпевнено шургають ногою по землі. Такі хлопчики хороші.
Такі ж хлопчики, як Льоша Арестович, абсолютні поганці. Вони з тих, кого називають «поганою компанією». В пісочниці вони ламають чужі пасочки і лопатки, бо ті класно хрумтять під ногами, і смикають дівчаток за косички, бо тоді можна почути смішний писк. Зазвичай такі хлопці курять за гаражами ще з класу шостого, а на випускний приїжджають на скутерах, на яких напередодні вцілили в стовп. Вони змушують дівчаток кінчати від одних лиш пальців у під’їзді батьківського дому, а потім хизуються цим перед усіма друзями і недругами. Бо можуть.
Погані хлопці не роблять хорошого, бо можуть. Якщо в їхніх діях чи помислах і проскакує щось світле, то воно часто заплямоване. Вони допоможуть понести портфель, щоб пізніше розвести на слинявий мінет за рогом будинку. Вони заступляться за ображену, щоб потім трахнути її на задньому сидінні автомобіля, навіть не питаючи імені.
І таким льошам арестовичам подобаються хлопчики, як Міша Подоляк. Їм цікаво, скільки пасочок треба зламати, щоб такі малюки заплакали. Цікаво, скільки підніжок треба поставити, щоб ті вперше вилаялись, скільки разів треба образливо назвати, щоб вони полізли в бійку. Просто цікаво. Цікаво досліджувати, ламати і перетворювати на подібних собі.
З позицій такої полярності, Олексій Арестович знає, що ніколи б не познайомився з Михайлом Подоляком за межами Офісу Президента. У них не було спільних доріг, інтересів чи вподобань. Їх поєднувала лише робота, і Арестович знав, що одного дня Подоляк йому стане нездорово цікавим. Спершу він старався триматися на доброзичливій дистанції, потім – на ввічливому соратництві, пізніше – на глибокій дружбі. Проте, коли він дізнався, що Подоляк збирається в Маріуполь, то захотів, щоб його чорти забрали. Їх обох.
Дивно, але поганий Арестович не хотів ламати хорошого Подоляка. Він хотів заховати Мішу від усього світу в своєму домі. Хотів уповатися його теплом і ніжитися в його світлі. Заряджати телефон від німбу і перебирати пальцями пір’я крил перед сном. Льоша часто намагався захистити Мішу від праведного гніву Єрмака, стати під удар загребущих лап Резнікова або взяти на себе роботу від Стефанчука. Арестович і не думав ображати Подоляка чи знущатися з нього, не хотів безіменно трахати в машині. Він бажав сам його осідлати, щоб це світло наповнило його повністю. Ніби Міша Подоляк то єдиний шанс Арестовича бути хорошим.
Але коли він бачить замітку про перемовини в Маріуполі, то згадує, що насправді він поганець, бо все, чого хочеться, – роздерти Подоляка на британський прапор і сказати, що так і було.
– «Давид Арахамія і Михайло Подоляк підтвердили, що готові провести переговори з російською стороною в Маріуполі, щоб забрати звідти українців — цивільних та військових. Подоляк написав про це у Twitter, а Давид Арахамія сказав це в коментарі УП». А Льошці Арєстовічу ніхто нічого не сказав! – Голос Олексія став вищим, у ньому було чутно образу, якої він сам від себе не очікував. – Бо Льошка Арєстовіч у нас хуй з гори і не вартий навіть того, щоб з ним говорили про щось таке.
– Перестань, – беземоційно сказав йому Подоляк, підіймаючи руки в примирливому жесті.
– Перестати? Це ти, блять, перестань! Перестань творити невимовну хуйню! Господи, та як тобі лиш у голову таке могло прийти: їхати в Марік. Ти що, десь вдарився? Впав, поки спав? – Арестович знервовано топче власний кабінет і вдаряється об усі меблі, які траплялись йому на шляху. Він зачіпав собою кожне крісло й кожен стіл, і у відповідь копав їх ще сильніше.
– Не істери, Льош.
– Міша, йоб твою мать! Ти Маріуполь взагалі бачив? А карту від британців ти бачив? Ти бачив, скільки росіян туди розвернулись? Там «Азов» сидить ледве-ледве, а тут Міша Подоляк вирішив поїхати і все розрулити. Йобнутись просто.
– Я мушу це зробити, розумієш? Просто мушу. Та й взагалі, ти чого розійшовся? В Арахамії цілий дім дітей і дружина, але отаких сцен не було.
Абсолютно незворушний і байдужий. Очі холодні й тверді, не виражали нічого. Важко було зрозуміти, про що він думає. Арестович кричить йому в лице і мало не плюється, а тому хоч би що.
– Прикуси язика, Подоляк , бо я тобі ще зараз вріжу.
Картина маслом: мишка пащекує до слона. Але слони хоча б мишей бояться, а Олексій просто так малий і беззахисний перед Мішою.
Льоша ловить себе на думці, що зовсім не вчасно починає розглядати Подоляка. Арестович хоче знати, що ховає ця сорочка, хоче знати Михайлову шкіру на дотик, а в найсміливіших думках, і на смак. Він часто думав про це, коли непомітно облизував його поглядом. Думав про те, чи є у нього якісь шрами, яких не видно через офіційний дрес-код, чи багато на грудях волосся, чи, може, його взагалі немає. Думав про кількість родинок на ключицях…
Уявляв також, як цілуватиме шию. Буде вона трохи солоною від поту чи гірчитиме на кінчику язика мускусним одеколоном? Чи почує він шум крові у венах, коли притулиться вухом до грудей? Чи дозволить Міша себе вкусити? Чи, можливо, навіть лишити засос?
— Слухай, пошли мене, якщо хочеш, але я вже не можу, — Арестович різко, в кілька кроків, пересікає кімнату і тиснеться до нього, не стримуючи себе зовсім. Якби не сталева постава Подоляка, то вони обидва завалилися б на стіл, але Олексій всього лиш впирається в чужі груди і ледь тямить себе від близькості чужого тепла.
Він думає, що зійшов з розуму, бо ноги не тримають, а перед очима все пливе. Його веде, як при температурі сорок, а Подоляк дивиться твердо і непорушно, ніби хоче поглинути в себе все, що бачить. А ще Арестовичу здається, що він виграв лотерею чи попав до бога в якийсь список любимчиків, бо Подоляк стоїть перед ним і ще не врізав йому.
— Я вже не можу, Міш. Не витримую. Рука болить на тебе дрочити, — він глибоко затягується носом, щоб змусити свої легені знову працювати. Однак його накриває запахом Подоляка, і Олексію здається, що він ось-ось просто зомліє, як принцеса з казок, і усе на цьому. Навіть у найбільш сміливих фантазіях він не думав, що буде так.
— Льош, ти ж тремтиш увесь, — Подоляк бере його за лікоть, щоб утримати на ногах, а іншу руку ставить на гарячий бік Арестовича. Олексій від цього майже схлипує, як дівчисько, і хоче принизливо забитися в куток і проплакатись.
— Та мною калатає неймовірно просто, а ти ходиш і не помічаєш мене, — він упирається лобом у плече чоловіка навпроти і бурмоче ще щось, чого Міші не вдалось розчути.
Михайлові довелось схилити голову, щоб розібрати, що Льоша хоче сказати, а тоді з коротким осміхом відповів:
— З чого ти взяв, що не помічаю?
Це питання діє отверезливо . Арестович підводить голову і розгублено дивиться в очі навпроти, хоча й сам не знає що хоче там побачити. Якщо Міша знав, і весь цей час так тупо його ігнорував, то це розіб’є йому серце. Якщо не знав, а зараз веде якусь гру, зрозумілу лише йому, то безчесно робити це в момент, коли Арестович такий відкритий і вразливий. Він фізично може відчути, як сльозяться його очі, але вирішує, що забагато сорому на один день, і різко вириває руку з хватки Подоляка. Олексій шкодує про це моментально, бо хотів би, щоб на тому лікті залишився відбиток Міші на все життя. Він би годинами розглядав його в дзеркалі, проводив по ньому пальцями, посміхався би, коли думав про нього. Це було б чимось інтимним і сокровенним, особливим і найважливішим. Однак сліду не буде, хоч лікоть і пече.
Арестович відвертається і кілька разів кліпає, щоб змахнути ганебні сльози і намагається відійти. Проте рука Подоляка повертається до свого правильного місця на Льошиному лікті. Зараз Арестович дивиться на цю руку, як на щось болюче. Його ніби б’ють струмом і колять голками водночас. Він навіть не встигає здивуватись такій різкій переміні сприйняття, як неочікувано для себе починає говорити.
— То ти знав? — Голос зривається на істеричні ноти, але залізна рука не дає виплутатися з хватки.
— Звичайно, знав. Важко не помітити, як ти постійно трешся поруч і намагаєшся потрапити в поле зору. Твоїй наполегливості і цілеспрямованості можна лиш позаздрити. — Очі Подоляка продовжують нечитано блищати. Олексій хотів би знати, про що він думає. Хоча, може, і не вартувало би, бо мав хороше правило: не хочеш розчарувань — не питай. Нащо задавати питання, відповідь на які тобі не сподобається?
— Та ти, бляха, знущаєшся! Ти жахливий! Абсолютно жахливий! — Кричить, плюється і метає іскри. Льоша так не думає, але хоче зробити боляче хоча б словесно, бо ніколи не дозволить собі зашкодити Міші фізично. – Якщо я тебе не цікавлю, то чого ти зразу мене нахуй не послав? А як зацікавлений, то чого не взяв, га? Ти сучий син, Подоляк! Падлюка, яких ще пошукати!
Подоляк на ті слова не реагує абсолютно і тягне до себе.
Арестович, може, і хотів би викабелюватися довше, але він і розгублений, і щасливий водночас. Він відчуває, як його лице викривлюється в гримасі болю, а губи зрадливо тремтять. З одного боку, важко повірити, що все це з ним відбувається. Льоша боїться, що при такій лавині відчуттів не зможе завтра нічого згадати, хоча хотілося б закарбувати кожну мить. З іншого боку, Олексій ненавидить все, що зараз діється! Він ненавидить свою слабкість і беззаперечну залежність. Якщо Подоляк зараз скаже каменем впасти йому до ніг, то Арестович задумається лиш на секунду, обираючи позу для падіння. І він розуміє, як це жахливо, але нічого не може з цим зробити. Усі гальма відмовляють, і залишається лиш чиста енергія і оголена відвертість.
Він слухняно робить крок у напрямку руки, що досі його тримає, та впирається лобом до лоба Подоляка. Знову затягується запахом, коли той починає говорити:
— Жахливий, Льош. Абсолютно жахлива і суча падлюка, бо хочу тебе не менше.
Така неочікувана правда б’є по голові, Арестович почуває себе так, наче поруч вибухнула бомба, а він стоїть із закладеними вухами. Він хапається за плечі Подоляка в пошуках опори і задихається, коли відчуває розпечені долоні під піджаком. Спершу Михайло стискає його трохи вище стегон, а тоді поволі підіймається до ребер.
Арестович своє збите “Міш, Міш, Міш” чує, наче зі сторони. Ніби десь далеко і ніби каже не він. Хтось, не він, чіпляється руками за плечі Подоляка, як за рятувальне коло, і той же не він безцеремонно треться бедрами об бедра навпроти. Він видихає майже з полегшенням, коли відчуває своїм стояком чужий. Стогін застряг десь в горлі, бо Арестович не знаходить на це сили. Він несамовито подається стегнами вперед для пошуку тіснішого контакту та переміщає руки з плечей на шию.
Коли Олексій відчуває чужі долоні нижче спини, то в очах темніє. Напевне, він вже надто старий для таких підліткових зажимань, бо йому буквально так добре, що аж погано. Подоляк тим часом тісніше горне його до себе і тяжко дихає біля вуха. Він огортає Арестовича собою, займає весь його простір. Все, що Олексій бачить, – це тіло Михайла; усе, що він чує – важкі вдихи; усе, що він відчуває – його долоні на стегнах.
Арестович зовсім губиться у відчуттях і не встигає помітити, як Подоляк міняє їх місцями, і тепер він сам впирається поясницею в стіл. Олексій беззахисно хапається спітнілими долонями за плечі Михайла і намагається надихатися тим, що відбувається в кімнаті. Він не почуває себе володарем ситуації, бо вже не має того контролю, як коли міряв кроками кабінет і намагався про щось докричатися. Зараз він всеціло належав Подоляку і думав лиш про те як чудесно буде відчути його в собі.
Міша тим часом без слів розвертає Арестовича в руках і трохи тисне на спину, щоб той схилився над столом. В Олексія стоїть так, що хоч цвяхи бий і коли він відчуває блукаючі пальці Міші на животі в пошуках пряжки ременя, то думає, що такі погані хлопці як Льоша Арестович мають все життя жити і вмирати в руках таких чоловіків як Міша Подоляк.
Михайло ловить під долонями прискорене серцебиття і мовчки розстібає замок на брюках Олексія. Арестович бездумно і покірно підмахує, допомагає їх трохи спустити,і хапається то за стіл, то за своє ж бедро, то за передпліччя Подоляка, жадібно стискаючи пальці. Він впевнено заводить руку за спину та наосліп смикає джинси Міші, тремтливими пальцями пораючись з слайдером на застібці. Коли він відчуває як Михайло стягує донизу штани і білизну, то думає, що запам’ятає це відчуття на все життя.
Подоляк, зовсім не задумуючись над цим, інстинктивно і безумно втискається в нього і повільно потирається, водночас проводячи долонями по спині Арестовича. Олексій голосно видихає і відверто насолоджується ласкою, однак її все рівно було недостатньо.
— Давай, Міш. Давай. Ти ж знаєш, що я по-армійськи здоровий, ну, – шепоче він пересохлими губами. Він готовий. Він точно готовий. Він був готовий, коли дрочив і розтягував себе в душі сьогодні зранку. Він був готовий, коли вчора пів дня ходив по Банковій з плагом. Зараз думав, що готовим був завжди.
— А я…
Заперечити щось гіпотетичне Подолякові не вдається, бо він втрачає здатність говорити, коли Арестович, допомагаючи собі рукою, рвано подається назад і опиняється повністю насадженим на його член.
Олексій змушений часто кліпати щоб зморгнути непрошені сльози. Усередині все пульсує і йому здається, що вперше в житті він на своєму місці. Член Михайла Подоляка – прекрасне місце. Арестович на пробу рухає стегнами і від того змушений сильніше вхопитися за стільницю. Він знову завмирає і дає собі час звикнути, однак Подоляк має інші плани. Той міцно чіпляється за Льошині бедра, сильно дряпаючи нігтями, та починає різко вбиватися в тісноту його тіла. Михайло пришпилює його до столу і не залишає можливості навіть зойкнути. Арестович в якийсь момент починає думати, що він просто колода, бо його грубо трахають, а він не здатен і рухнутись.
Арестович бездумно втискається в Подоляка і дуже правильно, палко й туго обхоплює собою його член. Із його горла вириваються гучні стогони і він неконтрольовано кусає губи, щоб хоч трохи себе стишити. Однак цього не було достатньо і Міші довелось затулити його рот долонею, щоб у працівників Офісу не виникло питань. Іншою рукою Михайло продовжував стискати Арестовича за бедро до синців і вбиватися в нього, кусаючи і вилизуючи шию і плечі доки дозволяла незнята сорочка.
Олексій і так дихав через раз, а серце гупало на цілу Банкову, але раптом Подоляк вирішив пригорнути його до себе і нашіптувати який він хороший хлопчик і як він добре його приймає. Він казав, що Арестович просто створений для його члена. Казав, що збирається кінчити всередину нього. Казав, що Льоша буде згадувати його, коли буде дрочити наступного разу, що йому ніколи і ні з ким не буде так добре як з ним. І Олексій вірив. Він знав, що так і буде, а тому розкладався на столі, закатував очі і протяжно вив в руку, що затуляла рот.
— Ти ж цього і хотів, правда? Тебе так і треба брати, а? – Подоляк шипів крізь зуби і заходився на взагалі шалений темп, реально відчуваючи як дуріє від задоволення.
Ноги Арестовича роз’їжджаються дедалі сильніше, а витягнуті руки, якими він опирається на стіл, усе більше тремтять від таких навантажень. Він розгублено киває на всі слова Подоляка і коли Олексій вже зовсім себе не відчуває, Міша раптом бере його шию і змушує підняти голову. Кілька митей він не розуміє, що від нього хочуть, поки поки не помічає відображення у вікні. У світлі дня, він себе бачить ледь-ледь, лише загальні риси. Але цього більше ніж достатньо. Михайло провів язиком по його вуху, насолоджуючись тим, що Олексій затремтів і задихав частіше.
— Дивись на себе. Дивись який ти жадібний
І Олексій дивився. Він виглядав як повія. Його лице було червоними і спітнілим від збудження, губи роспухли, а член, потираючись об стіл, безсоромно обтікав передеякулянтом. Волосся в повному безпорядку, а на шиї вже видніються червоні лінії від пальців Подоляка. Льоша дивиться у своє відображення у вікні і думає, що ніколи не виглядав краще.
В Арестовича не було проблем з самооцінкою і він завжди вважав себе привабливим, але коли він бачить ззаду себе Михайла і чує як той важко дихає над вухом, то змушений визнати, що ця картина це істинне мистецтво. Він заводить руку назад та хапає Подоляка за волосся і тулить до себе. Коли Міша починає ще сильніше вколочувати Арестовича в стіл і мокро вилизувати шию, то в Олексія, здається, спазмує усе тіло. Він ледь чутно виє і осатаніло подається бедрами назад. Льоша втрачає голову і на очі навертається мутна пелена. Він хоче плакати від всього, що відбувається. Емоції накривають лавиною, а коли Подоляк стискає зубами його плече, то в кабінеті лунає протяжний стогін з високим всхлипом. Арестович кінчає на стіл перед собою і тяжко опускає голову на груди. М’язи більше не такі напружені, а тіло розмякле як після сауни. Він розслабляється в руках Подоляка і той натягує його на себе зовсім, як рукавичку.
Олексій втрачає себе, але відчуває як Михайло продовжує рухатися в його тілі, трохи сповільнюючи темп. Арестовича ж несподівано накрило куполом плаксивого співчуття до самого себе. Раптом він зрозумів, що Подоляк не поцілував його жодного разу, а лише трахав як безпринципну хвойду, якою Олексій себе і бачив. Михайло навіть не захотів його роздягнути, а задовільнився лиш приспущеними штанами як злодюжка. Арестович мученицько впав грудьми на стіл і перевів погляд знову на вікно і спробував розгледіти вираз обличчя чоловіка позаду себе. Подоляк важко сопе, рухається вже зовсім поволі і зосереджено роздивляється, як член заходить в тіло Олексія. Він кілька секунд дивиться, як вони зростаються в єдиний організм, а тоді проводить руками по його стегнах і пальцями розводить їх трохи сильніше.
–Я навіть виходити з тебе не хочу, якщо чесно. Так би й жив. – Від цих слів Арестович і зовсім хникає і ховає лице у складеному лікті. Він раптом почуває себе непотрібним, використаним і до біса брудним.
Подоляк бачить, що щось не так, що увесь Льошин запал кудись зник, вогонь в очах погас і залишилась лише покірна тінь. Він різко шарпає його за волосся і тягне лице до себе. Арестовичу нічого не залишається, як відірватися від столу і притулитися спиною до чужих грудей.
— Ти мій, чув? Повністю, – видихнув Подоляк з відвертою гордістю в голосі і нарешті цілує. Мокро і палко, ґвалтує його рот язиком, а тоді робить кілька різких поштовхів і кінчає глибоко всередину. Олексій відчуває як сперма стікає по бедрах донизу і, несподівано для себе, бруднить стіл еякулятом вдруге. Коли Арестовича хвилею накриває другий оргазм, він глохне, сліпне і вигинається так, що, здається, може зламати хребет.
Тепер він почуває себе щасливим. Бісів Подоляк одним лише поцілунком може унормувати його емоційні гойдалки і Олексій знервовано сміється з того. Вони помалу повертались в реальність.
— Що? – питає Міша, висковзуючи з його тіла та стягуючи свою сорочку щоб повитирати сліди свого недавнього злочину.
— Нічого, – відповідає йому коротко Арестович через плече. З ним усе нормально і він не буде грузитися тим, що буде далі і прийме будь-який сценарій. Якщо Михайло скаже що це помилка і їм не варто продовжувати, то так воно і буде. Якщо захоче повторити, то Олексій радо продемонструє йому все, на що здатен. Але він в будь-якому випадку буде в порядку.
Він ще раз хмикає власним думкам, коли знову відчуває доторки. Подоляк підходить зі спини і розстібає ґудзики на сорочці Арестовича. Той лиш зараз зрозумів, що так і продовжує опиратись на стіл на витягнутих руках з приспущеними штанами. Михайло тим часом стягує з нього верхню частину одягу залишаючи його в футболці. Тоді опускається позаду нього на коліна і береться сам його обтирати. Олексій червоніє.
— Що ти..? – починає розгублено.
— Спокійно, Арестович. Ти в цьому не сам. Приїду – розберемося, – відповідає Подоляк, абсолютно цнотливо цілує поясницю і поправляє штани.
Арестович переконується, що Подоляк точно хороший хлопчик.
Додати до улюблених