come on, baby, you got a license for love

[мале й дурне ау, де всі живі-здорові, Стів співає у групі Едді і не розуміє натяків до останнього]

Едді Мансон ненавидів правила. Дядько Вейн жартував бувало, що поки інші діти у пологовому будинку кликали на поміч, вперше зіткнувшись з жорстоким світом поза материним лоном, малий Едді войовничо розхитував стіни буремним кличем, який потім надихнув Біллі Айдола на написання його найкращого альбому. Правила потрібні лише для того, щоб їх порушувати, і, відверто кажучи, Мансону у цій справі не було рівних. Рік обов’язкової шкільної форми? В його гардеробі більшає потертої джинси і з’являються ті-самі-шкіряні-штани, про які шоковано говорила чи не вся школа, не дуже вдало приховуючи захоплення за картинно осудливим похитуванням голови. Комендантська година через черговий гокінзький апокаліпсис? На афішах з оголошенням про виступ групи вечірня година змінюється на нічну — після втечі від патрульної машини адреналін вирує так, що гітара ледве не палає у руках, доводячи до сказу заведений натовп. Заборона відвідувати місцевий кінотеатр після історії з бійкою посеред фільму? Завжди можна залізти через чорний хід, де на дверях ще не встигли повісити зображення його обличчя з підписом “не впускати”.

Едді ненавидів правила, але існував один-єдиний виняток, порушення якого прирівнювалося до смертного вироку — репетиції повинні починатися вчасно, секунда в секунду.

На кожне правило завжди знайдеться той, хто його порушить, і в цей раз приміряти на себе роль камікадзе наважився Стів.

Він, взагалі-то, і не збирався запізнюватися, навіть вийшов на пів години раніше, щоб не гнати під дев’яносто, як у минулий раз. Едді попередив, що сьогодні покаже нову пісню, яку їм треба підготувати до виступу уже в цю п’ятницю, і, прицільно потрапивши дротиком у центр мішені для дартсу, цілком прямолінійно пояснив, що чекає потенційних порушників. Стів лише роздратовано зітхав і махав головою — який ідіот наважиться спізнитися на репетицію, знаючи, що це може коштувати йому декількох зайвих отворів у тілі?

— Який ідіот, який ідіот, — буркоче Стів собі під носа, вивертаючи кермо перед поворотом до їхньої імпровізованої репетиційної в покинутому трейлері на околиці міста. Він нервово зиркає на годинник і приречено зітхає, абияк припаркувавши машину. Репетиція почалася вісімнадцять хвилин тому, і за цей час, безперечно, трейлер вже встигли перетворити на кімнату тортур. Гаррінґтон поспіхом дістає з багажника гітару, закриту в чохлі, і, чіпляючись за власні ноги, спішить до дверей, готуючись до жахливої смерті.

Але чим ближче він підходить до трейлера, тим ясніше розуміє, що смерть від кинутого в лоба посилювача звуку була б подарунком. Тому що те, що він чує все чіткіше з кожним кроком, те, що сповільнює його серце до ізолінії, а потім зносить галопом до шуму у скронях, виявляється тортурою страшнішою за все, що досі придумало людство.

Едді співав.

Стів і раніше чув, як Мансон наспівував собі щось під носа, і це не було чимось дивним — він сам писав музику до пісень, тому слух, звичайно, у нього був чудовий. Але на мугиканні все і завершувалося, тому що Едді вважав, що спів — то діло Гаррінґтона, і лише віджартовувався, коли Стів пропонував йому хоча б підхопити декілька нот на беку. “Від’їбись, Стіві, моє діло — коцати по гітарі, а не серенади заводити”.

Виявляється, заводити серенади Едді вмів чи не краще, ніж будь-який вокаліст з його численних платівок.

Виявляється, Стів може не дихати майже дві хвилини.

Він завмирає за декілька кроків від останнього повороту, так, щоб його не було видно з відкритого трейлеру. Але Едді його й не бачить — заплющивши очі, він майже висить на стійці, тримаючись за мікрофон обома долонями, і Гаррінґтон зачаровано спостерігає, як срібло перснів виблискує в сяйві вечірнього сонця. Голос, що трохи шипів у старенькому мікрофоні, здавався вимушеному слухачеві передзвоном пісень янголів, і він майже бачив над кучерявим тім’ям німб, що розплескував небесне світло. Едді мав голос рок-музиканта — трохи грубий, дрижачий зависокими нотами, хрипкий на протяжному заспіві. Такими голосами, без сумнівів, можна вести на війни натовпи, зривати дахи чутливим до прекрасного людям, а ще (і від цієї думки у Стіва свербить шия, моментально вкрившись червоними плямами) — прицільно вибивати цеглинки зі стіни самонавіювання, що і так трималася на чесному слові. Ця стіна, яку Гаррінґтон терпляче будував кожного дня, і яку без зусиль ламала кожна широка посмішка, обрамлена розтріпаними кучерями, сьогодні розвалилася вщент.

— Бляха.

Біллі, що сидів на колонці та вміло перебирав струни гітари Едді, заглядаючи в блокнот з акордами, помічає його першим. Його обличчя в той же момент розтягується в гримасі, повній очікування видовищної розправи. Стів похитує головою, приклавши пальця до вуст, і знову переводить погляд на Едді, що, здавалося, не просто вжився у пісню, а дихав нею, проживаючи кожну ноту. Мансон співав про страх, про зневіру і безнадію у почуттях до людини, що дивиться куди завгодно, але не на ліричного героя, і Стів, ковтнувши в’язку слину, відчуває, як вздовж хребта бігають мурашки. Всі ці слова Едді начебто витягнув з його голови.

Пісня закінчується раптово, повиснувши дисгармонійною нотою, і ось Стів вже розгублено кліпає очима, прибитий до землі важким поглядом миттєво загрубілого Едді. Біллі, знущаючись, бряцає по струнах драматичним акордом, як у напружених сценах драматичних фільмів. Гаррінґтон ніяково посміхається і ступає вперед, неохоче покинувши свою схованку.

— Класна пісня, дру…

— Ти спізнився.

Едді, хоч і нижчий від Стіва майже на голову, здавався грізною горою, здатною без проблем спустити його до підніжжя одним копняком. Гаррінґтон тисне плечима, ховаючи погляд — згоріти під тиском незадоволеного погляду не входило в його плани на сьогодні.

Стояти в кутку і тремтіти усім серцем під звуки чужого голосу теж не входило у твої плани, Стіві, але це нікого не хвилює.

— Я не винен! Я навіть вийшов завчасно, щоб не спізнитися, але зустрів у магазині Джойс, вона мене заговорила. Не міг же я її послати та втікти, Еддс, це ж Джойс.

Едді дивиться з-під зведених брів, склавши руки на грудях в максимально не налаштованій на діалог позі.

— А це — твоя робота, Гаррінґтоне, і ти маєш виконувати той мінімум правил, які вона передбачає. До виступу залишилося декілька днів, пісня ще геть сира, хочеш зганьбитися перед натовпом, м?

Стів відчуває, як очі закочуються до самої потилиці, що дратує Едді ще більше — під хвилю кучерів повзуть червоні плями роздратування.

— Едді, я спізнився на двадцять хвилин. Ми можемо просто почати репетицію і не витрачати час на суперечки? Ти ж сам затягуєш.

Біллі тихо гигоче собі в долоню, пересівши за свою барабанну кухню, трохи далі від епіцентру вибуху. Спостерігати за тим, як ці двоє сваряться, було чи не цікавіше за самі репетиції.

— Ні, Стіве, не можемо. Думаєш, Біллі Айдол спізнювався на репетиції?

Стів, збитий з ніг раптово непохитною злістю, ступає ще один крок до прірви, вибравши абсолютно неправильну тактику.

— Не думаю, що він був ідолом хорошої поведінки, Еддс. Тобі нагадати про випадок у Таїланді? Не думаю, що людина, котру насильно депортували з країни, обстрілявши перед цим кетаміновими дротиками, ніколи не спізнювалася на репетиції.

Брови Едді зникають під змокрілим чубом, а зіниці загрозливо розширюються, не віщуючи нічого доброго. Стіву хочеться провалитися крізь землю, щоб сховатися від цього погляду, і він дивиться на Біллі з мовчазним проханням про допомогу. Харґров тільки тисне плечима і схиляє голову до тарілки з виглядом судді, готового винести смертний вирок.

— Ти сам собі яму вирив, Гаррінґтоне, я тобі вже нічим не допоможу.

Стів знову дивиться на Едді, що, здавалося, навіть не кліпав, поглинутий роздратуванням, близьким до люті. Гаррінґтон знав, як той ставиться до запізнень, пам’ятав про прохання поставитися до цього виступу серйозно, а до нової пісні — уважно, але все ж він не розумів, чому Мансон сердиться так сильно, до червоних плям вздовж вилиць. Якби він не знав Едді, то, напевно, подумав би, що той образився, і плями ці на його щоках намалювала не злість, а розчарування в тому, що сенс його слів залишився незрозумілим.

Але це дурниці. Це просто пісня. Просто запізнення. Це просто Едді, який, видихнувши одним махом усе повітря світу, раптом ніби ловить плечима гору втомлюючої важкості. На Стіва він більше не дивиться, звернувши всю увагу до підтягування струн на улюбленій гітарі.

— Ти з нами не виступатимеш.

Стів аж задихається обуренням, з його горла вириваються нерозбірливі звуки, більше схожі на вороняче каркання. Це було занадто, і навіть Біллі, що рідко втручався у їхні конфлікти, здивовано дивиться на Едді, що стискав зуби в непохитній гримасі.

— Еддс, ну ти вже перегинаєш.

— Мовчи, Харґров, хоч ти мене не вибішуй, окей? У мене лише одна нервова система.

Біллі підіймає руки, здаючись, і відключається від драми, що розгорталася посеред гаражної ділянки. Стів, розуміючи, що допомоги чекати немає звідки, підходить ближче, з кожним кроком все більше ризикуючи отримати у лоба. Мансон зиркає з-під зведених брів, але погляд його непохитний. Якщо він щось вирішив, то світ може хоч тричі перевернутися, зробивши мертву петлю та станцювавши нижній брейк, але його думку це не змінить. Гаррінґтон зупиняється на відстані витягнутої руки й дивиться прямо в очі, подумки дивуючись, як йому вистачає сили витримувати цей погляд і не впасти Едді під ноги через тремор у колінах.

— Ти зараз серйозно зібрався виганяти мене з групи через запізнення?

Едді дивиться на нього так, наче Стів — нерозумна дитина, якій усе треба пояснювати на пальцях. Стіву раптом дуже хочеться клацнути його пальцем по кінчику носа, щоб так не супився.

— Не мели дурниць, Гаррінґтоне. Ніхто тебе не виганяє. Я не збираюся розвалювати групу через те, що ти не можеш вчасно прийти на репетицію, — Едді все ще не відводить погляд, і Стіву здається, що якщо це буде продовжуватися ще хоча б декілька секунд, він втратить свідомість. — Але цей виступ ми проведемо без тебе.

Стів знає, що сперечатися без сенсу, але все ж робить останню спробу, відчуваючи, як червоні плями з обличчя Едді мігрують до нього на шию.

— Еддс, ну і скільки разів ви зіграли без мене, м? Два? Я наздожену за п’ять хвилин.

Едді мовчить, начебто обдумуючи його слова, і на мить Стіву здається, що той передумає, махне рукою та покличе його до мікрофона, але Мансон відступає і більше не дивиться в його сторону, готуючись заграти знову.

— Виступ в п’ятницю о восьмій. Захочеш послухати — приходь.

Гаррінґтон, палаючи від несправедливості, змішаного з відчуттям провини, сердито крокує геть під перші акорди нової пісні, намагаючись не звертати уваги на захриплий голос, що танув у просторі з кожним новим кроком. Захочеш — приходь. Ха! Хер там, навіть не подумає. Якщо Едді вважає, що вони дадуть собі ради без соліста — нехай. Він, взагалі-то, знає собі ціну.

***

І сьогодні він, очевидно, по акції.

Чим ближче був вечір п’ятниці, тим голосніше та впевненіше Стів запевняв себе, що він — людина горда, сильна духом, що йому до сраки всі ці вибрики кучерявого монстра, і в труні він бачив всі ці покарання за порушення правил. Подумати тільки! Спізнився на якихось двадцять хвилин перед найголовнішим виступом року, не почув пісню, яку Едді готував декілька тижнів, згризаючи за день три олівці та розбиваючи об стіну трейлера нещасні склянки з-під кави з енергетиком. Так, його просили не спізнюватися, йому підкреслювали, що це важливо як для групи, так і для самого Мансона, але хто в цьому світі не помиляється, а? І взагалі (про це Стів старався не думати, бо в грудях починав свій танець холоднокровний монстр розуміння нерозділеності, яке і без того било його по потилиці при кожній зустрічі), Едді, очевидно, відчуває якісь складні почуття, в яких не може розібратися і зізнатися самому собі, про що й написав пісню, та це не дає йому право ставитися до Стіва таким чином. Якщо Мансону треба було виговоритися, він міг просто покликати його на пиво і розповісти, а не влаштовувати цю драму. Стів, можливо, навіть підказав би йому, як вирішити його сердечні справи — він же хороший друг. І те, що після цієї розмови йому довелося б напитися й піти в монахи, вже лірика, поганим другом його це не робить.

Як і рішення не йти на концерт взагалі, яке він гордо озвучував втомленій Робін і за яке тримався весь тиждень. Едді сказав приходити, якщо захочеться. А йому не хочеться. Ще чого! І це справедливо: його не взяли на виступ — він не прийде і в якості глядача. Хіба він не має інших справ на вечір п’ятниці? Він, взагалі-то, член групи, від якої фанатіє три чверті дівчат з їх міста (остання чверть складалася з приїжджих), будь-яка з них буде щаслива провести з ним вечір п’ятниці! Тільки ідіоту потрібні весь цей шум, натовп і дурний Едді, що на сцені перетворювався в чисту енергію хаосу, зриваючи щелепи усім незалежно від віку і статі. Тільки ідіоту. 

— Ти ідіот, Гаррінґтон, — буркоче він собі під носа, упершись ліктями в покоцане дерево столика в віп-зоні в декількох метрах від сцени. Концерт от-от мав початися, а поруч зі сценою вже було не проткнутися, і він був дуже вдячний Біллі за те, що той притримав йому столика, хоч Стів увесь тиждень клявся і божився, що на виступ не прийде. Харґров, здається, взагалі кайфував від ситуації і тільки підсміювався, спостерігаючи за намаганнями Стіва тримати обличчя і не дивитися в сторону Едді, що розгулював за сценою в шкіряних штанах і з гітарою за плечем. Біллі кивав з розумним виглядом, слухаючи тираду про відсутність у Мансона совісті та честі, і тільки затягувався сигаретним димом, наче стараючись сховатися в його хмарах від “залізних” доказів незацікавленості.

— Так, Стіве, звичайно, я тобі вірю, ти не будеш чекати виступу, ти прийшов сюди по попкорн. І на Едді, звичайно, дивитися ти не будеш, і слухати його теж. Ти молодець, дуже принципово, я тобою пишаюся, — Харґров іронічно плеснув долонями і затягнувся ще раз, відкинувши секундою пізніше недопалок до залізної бочки-смітника. — Перший столик зліва, там не-дивитися і не-слухати буде зручніше всього. Якби ж ти лишився, я б порадив тобі вслухатися в текст, але ти ж йдеш уже за п’ять хвилин, то ця порада тобі ні до чого, так? Гарно тобі провести вечір.

Побажання відчувалося як справжнє знущання, тому що абсолютно неможливо проводити вечір гарно, коли все, на що вистачає сил — це дивитися з відкритим ротом і хрипіти в такт кожному руху і вітальному слову до шаленого натовпу. Стів, що ще пів години тому розраховував прийти, постояти збоку, закочуючи очі та не дивлячись на сцену, тепер був впевнений, що тут його і поховають. Тому що Едді…

Тому що Едді, чорт би його побрав, був неймовірним.

Стів відчуває себе рибою, викинутою на берег без єдиного шансу на порятунок, коли Мансон, поспілкувавшись з фанатами, підходить до мікрофона. Його щоки, червоні від азарту та очікування, багряніють ще дужче, коли він своїм низьким, трохи дрижачим голосом починає співати одну з двох підготовлених пісень. Цей трек Гаррінґтон, звичайно, знав — вони написали його разом десь з рік тому, і саме з цієї пісні й почалася хвиля їх популярності. Вуста мимоволі рухаються, повторюючи текст, який він сам виконував на сцені сотні разів, а пальці настукують драйвовий ритм, що його відбивав захоплений своєю справою Біллі. Едді не був вокалістом, його голос в професійному плані не дотягував до рівня Стіва, але, о Боже, нічого кращого за цей трохи невпевнений спів їхнє місто ще точно не чуло.

— Рота прикрий, слиною вдавишся.

Стів здригається, тільки зараз помітивши Робін, що, здається, стояла поруч вже не одну хвилину. Він ніяково прокашлюється, ніби винирнувши з-під товщі води, але дівчина тільки посміхається хитро, протягуючи йому банку пива, до якої спраглий Гаррінґтон прикладається, мало не вдавившись.

— А в нього гарно виходить.

Стів тільки киває, вливаючи в горлянку ще один великий ковток, щоб не наговорити дурниць. О, так, у нього гарно виходить. Так само гарно, як доводити нещасних юнаків до кризи й передозування закоханими зітханнями. Баклі посміхається краєм рота, поглядаючи на друга боковим зором: він міг би зійти за новорічну гірлянду, так яскраво сяяло червоним його обличчя. Вона вже набирає повітря, щоб підколоти його іронічним коментарем, як раптом Стів мало не стогне відчайдушно в унісон з натовпом, коли Едді, поглинутий музикою, скидає з себе шкіряну куртку, залишившись в короткій, ледве дістаючій середини живота порізаній футболці з емблемою однієї з його улюблених груп.

— Я зараз вмру.

Робін співчутливо стукає його по плечах.

— Живи, Стіве, живи, я не вмію проводити серцево-легеневу реанімацію.

Стів тільки киває, не відводячи погляду від Едді, що літав по сцені, кожним своїм рухом зриваючи натовпу дах сильніше й сильніше. Пісня закінчується, голос Мансона тоне в шалених оплесках і дівчачому вереску, а сам він, ледве дихаючи, переглядається з Біллі й усміхається в увесь рот. Гаррінґтон меланхолійно відпиває пива з нової банки, спостерігаючи, як обидва хлопці веселяться в паузі між піснями та роздають першим рядам пляшки з водою, і тяжко-тяжко зітхає.

— Ти можеш собі уявити, як пощастить його майбутній дівчині, Робін? Він же просто…Він.

Захоплений картиною на сцені, Стів не одразу помічає, що подруга дивиться на нього як на повного ідіота, а її долоня завмерла в декількох сантиметрах від підборіддя. В іншій ситуації він безсумнівно б штовхнув її під руку, обливаючи пивом їх обох, але зараз у нього були проблеми важливіше. Брови Баклі повзуть дороги, а Стів у безуспішній спробі виправдатися починає молоти язиком, лише погіршуючи своє становище.

— Ти ж не сліпа, що я тобі пояснювати буду. З ним ніколи не нудно, він гарний, кумедний, талановитий, а ще й, виявляється, співає так, що мені хочеться всі роки занять вокалом викинути до смітника. Мрія кожної дівчини, хіба ні?

І кожного ідіота, на ім’я Стів, думає він і топить цю фразу в новому ковтку.

Робін мовчки кліпає і переводить погляд на Едді, що готувався до виконання другої пісні. Її вуста здригаються в посмішці, яку вдавалося стримувати лише чесним словом.

— Він гей, Стіве.

Пиво, яким Стів давиться, розбризкується на всіх, кому не пощастило опинитися до них надто близько. Робін квапливо перепрошує перед невдоволеними дівчатами, що, судячи з їх вигляду, до концерту марафетилися не менше як тиждень, і постукує близького до смерті Гаррінґтона, доки той не починає знову дихати без приступів кашлю. Його обличчя багряніє так, наче ось-ось лусне, і Баклі доводиться докласти всіх зусиль, щоб не розреготатися.

— Та звідки ти, бляха, це знаєш?! У вас що, якийсь загальний канал зв’язку, недоступний для гетеросексуалів?

Робін зберігає спокійний вираз обличчя і виключно по-геройськи стримується від в’їдливих коментарів. Ну, хіба що трошки.

— По-перше, Стіве, якби то було правдою, то ти б чув той канал, хоч і з перебоями зв’язку, бо гетеросексуальності в тобі приблизно трохи більше, ніж має малий Байерс, — вона підіймає догори руку, перервавши обурення Стіва ще до того, як він встиг відкрити рота. — А по-друге, він мені просто сказав. Ротом. Уявляєш, люди вміють і так користуватися ротом, а не тільки молоти ним всілякі дурниці.

Вона замовкає і мовчки спостерігає, як у світлій та не дуже розумній голові її друга рухаються шестерні, вкладаючи по поличках розкидані думки. Тінь усвідомлення лягає на його щоки, тягне вниз підборіддя, привідкривши рота, і Стів дивиться на Баклі так, наче замість неї раптом з’явилася закривавлена примара. І в цей момент, наче небеса вирішили облити його річною нормою знущань, розбурханий та щасливий Едді дивиться в сторону їхнього столика і, підморгнувши Робін, посміхається Стіву так широко і щиро, що той буквально може відчути, як тріскають судини в черепній коробці, заливаючи кров’ю його і без того погано працюючий мозок. Гаррінґтон впевнений, що ультразвук, що рветься з його легенів, чують усі кажани округу, і він нічого не збирається з цим робити — нехай летять, буде їм вечеря з його тіла під соусом істеричного захоплення. Смачного.

Едді тим часом оголошує нову пісню і, трохи стиснувши плечима, попереджає з тінню посмішки на вустах, що пісня ця зовсім не схожа на те, що вони виконували досі. Сміється — я зрозумію, якщо після цього ви не станете нас слухати, але де ж ви бачили рок-групу без хоча б однієї драматичної пісні про драматичне кохання? Перші акорди тонуть у вереску й оплесках, і Едді, заплющивши очі, впритул підходить до мікрофона, починаючи свою хрипку розповідь. Стів лише очима кліпає, тримаючи голову спертими на столик руками, і слухає, як розтікається надривно низький голос, затихаючи в кінці фрази, як майже сміється перед приспівом, насміхається над страхом невизнання, а на приспіві трохи ламається об розуміння, що це неможливе кохання може жити хіба що у снах.

У снах під багряним горизонтом. 

Стів раптом здригається і ніби витягується струною, прислухаючись до слів, як і казав йому Біллі. Під багряним горизонтом — ця фраза колись вирвалася з рота п’яного і до тремтіння закоханого Гаррінґтона, коли він, валяючись на дивані в трейлері Едді, розповідав про свої сни. Він не уточнював, кого бачив у своїх снах, а Мансон тоді тільки посміхався розгублено і кліпав очима, не відводячи погляд, ніби…сподіваючись?

А що як..?

Стів ковтає слину, що зібралася у горлі грудкою розміром з міні-галактику, і дивиться на Робін ошелешено, хапаючи ротом повітря. Вона тільки усміхається і салютує банкою пива, цокаючи його в плече.

— Пісня просто бомба, правда? Розрив шаблону.

О так, думає Стів, забравши з рук подруги банку й осушивши її двома ковтками, повний розрив.

Пісня закінчується на півслові, пошепки, і останній акорд тоне в такому голосному шумі, що Стіву спочатку здається, ніби серед натовпу щось вибухнуло. Він озирається, кинувши оком на людей поруч, і посміхається з гордістю батька, чия дитина вперше набила пику шкільному забіяці — слухачі були у захваті. Едді дарма переживав: пісня, абсолютно вибиваючись з їх звичного стилю, викликала неймовірний ажіотаж, що малювався на дівчачих обличчях блиском сліз. Гаррінґтон ловить його погляд і посміхається, відчуваючи, як завмирає серце від щасливої посмішки Едді. Киває, піднявши вгору великий палець, і в повному захваті, який неможливо висловити вербально, імітує жест вибуху мозку, торкнувшись кінчиками пальців скронь. Мансон сміється і відмахується, і, кивнувши за сцену, повертається до мікрофона, все ще посміхаючись.

— Дякую за увагу і вашу реакцію, чуваки, це просто щось! Тепер пісня точно буде включена до альбому. А на наступному виступі ви почуєте її у виконанні вашого улюбленого Стіва, який сьогодні, на жаль, не зміг вийти на сцену. До зустрічі!

Едді вслід за Біллі зникає за кулісами під крик натовпу, що скандував в різнобій назву групи і їх імена. Стів, ніби прокинувшись, стряхує головою і дивиться на Робін, що з видом матері недолугої дитини лише киває йому, даючи добро. Він посміхається їй і, лавіруючи між гарячими тілами, що вже починали танцювати під акомпанемент вступного треку наступної групи, зникає у ніші за сценою, куди до цього кивав Мансон.

— Це було просто…вау!

Едді й Біллі, що перемовлялись, посміюючись, зустрічають його однаковими посмішками, повними самовдоволення. Гаррінґтон по черзі тисне їх долоні й відходить трохи назад, щоб не заважати скласти речі. Харґров, пакуючи свої улюблені палички, прямолінійно киває на Едді, що вовтузився біля гітари, очевидно розтягуючи час, і шкірить зуби, по погляду Стіва зрозумівши, що той дослухався його поради й уважно слухав текст.

— Я піду, обіцяв Максін сходити з нею на атракціони, на які пускають тільки з супроводом дорослих. Якщо завтра не вийду на зв’язок — знайте, що в моїй смерті винна вона.

Жартома приставивши долоню до скроні, Біллі зникає в темряві, що тут і там спалахувала яскравим світлом гірлянд та запальничок. Едді, що моментально закінчив з гітарою, ледве хлопець пропав серед натовпу, дивиться на Стіва, трохи схиливши голову, і посміхається своєю посмішкою-оскалом, від якої у доброї половини міста (і у Стіва особисто) невпинно тряслися коліна.

— Пива?

Стів киває, не ризикуючи відкривати рота, щоб булькітливий звук захоплення не вилився прямо Едді в обличчя — немає чого лякати його отак, відразу після виступу, ще вріже по морді на адреналіні. Мансон, пхикнувши собі під носа, закидає гітару на плече і киває в сторону виїзної барної стійки, де зібралося вже немало поціновувачів пива на свіжому повітрі. Стів плететься за ним слухняним ягням, прокручуючи в думках ті слова про багряний горизонт, і чим глибше ці слова в’їдаються в його бідну голову, тим сильніше він відчуває себе божевільним. А Едді, здається, нічого й не помічає: йде собі, вітаючись то тут, то там, роздає посмішки та ляскає долонею по долонях, доки вони не спиняються у зручному, трохи віддаленому місці у кінці стійки, відділеному від іншої частини майданчика декількома високими столиками. Він махає бармену в знак вітання і показує два пальці, замовляючи пиво. Стів думає, спостерігаючи, як Едді зав’язує волосся в неакуратний пучок, що йому вже не варто пити сьогодні, якщо він хоче зберегти хоча б залишки гідності й не зітхати ну аж зовсім очевидно захоплено.

Стів думає, коли Едді з усмішкою протягує йому келих, що йому варто було залишитися вдома сьогодні. А ще краще — не робити собі перев’язку в той день, коли йому пальця порізало струною, і залитися кров’ю прямо в старому трейлері, щоб не переживати увесь цей цирк.

— Як тобі виступ?

Гаррінґтон давить у грудях вереск цуценяти й тисне плечима з серйозним виглядом, цокнувши своїм келихом об келих Едді.

— Ну…після цього виступу я розумію твоїх фанаток, що тільки і мріють, щоб ти після концерту потягнув їх до себе в трейлер.

Едді щиро, відкрито сміється, закинувши голову назад, і Стів, посміхаючись, може думати лише про те, що Мансону пряма дорога до в’язниці — не можна, незаконно бути настільки красивим.

— Дурний, — Едді хихоче, витираючи очі кінчиками пальців, і знову тягнеться до пива. Стів тільки тисне плечима, ховаючи посмішку в келиху — добре, що його слова сприйняли як жарт. — Щось я не бачив, щоб мені в руки летів твій бюстгальтер. Херова з тебе фанатка.

Гаррінґтон картинно лапає себе за груди, що породжує новий спалах хрипкого після виступу сміху, і сумно зітхає, розвівши руками.

— Вибачай, Еддс, всі бюстгальтери у пранні. Я, взагалі-то, розраховував на трейлер, а навіщо б мені там був ліф, м? Тільки більше одягу знімати, таке собі, час витрачати даремно.

Едді дивиться, припіднявши брови в здивуванні незвичною для нього балакучістю, а Стів поспіхом вливає в себе два великих ковтки, щоб не дати язику змолоти ще якусь дурість, що маскувала дуже поганий і дуже очевидний флірт. Мансон коротко посміхається і тягне до рота цигарку, щоб за мить сховатися від Стіва у хмарі диму. Гаррінґтон вдихає якомога глибше, сподіваючись, що його легені зможуть випарувати з тютюну і смол хоч декілька крапель нікотину і він звалиться як мертвий прямо тут. Це було б менш жорстоко, ніж спостерігати, як Едді Мансон тримає цигарку між пальців і криво посміхається, втягуючи щоки на кожній затяжці.

— Якщо вже на те пішло, то ти міг би взагалі не одягатися, Стіві. А то якийсь недовершений у тебе тайм-менеджмент виходить.

Стів дуже сподівається, що його щоки не вкриваються червоними плямами аж до кісток, але шкіра аж пашіє, коли він наче ненароком торкається вилиці кінчиками пальців, нібито зганяючи муху. Між ними висне тиша, на диво комфортна і не важка, і це стає острівцем спасіння серед глибини, на яку Гаррінґтон невпинно себе занурював. Жартівливий тон розмови якось сам собою змінюється, ніби тиша клацнула перемикачем, і Едді, посміхаючись кутиками вуст, дивиться на нього, трохи схиливши голову набік у звичному жесті.

— А пісня тобі як?

Стів тягне з відповіддю так довго, як тільки може: розглядає краплі конденсату на стінці келиха, вдивляється в натовп, що зходив з розуму під шалений ритм барабанів, спостерігає за бійкою в декількох метрах від них. Дивиться, як плечі Едді прискорено підіймаються-опускаються під важкою шкірою куртки, і в цей момент відчуває себе найбільшим ідіотом у світі. А що як Мансон розізлився через його запізнення так сильно тому, що пісня була зізнанням, і він хотів, щоб Стів почув його якомога скоріше?

Чорт забирай.

— Вона дуже гарна, — чесно відповідає Стів, відчуваючи, як глухо стукає серце, намагаючись зламати реберний кут. Заглядає Едді прямо в очі, вперше за вечір змушуючи почервоніти його. — Але, як на мене, занадто драматична. Я розумію переживання ліричного героя, але…хіба він не думав про те, що всі його почуття можуть бути взаємними, просто людина, про яку він мріє під багряним горизонтом — тупа як валянок?

Едді мовчки кліпає, ледве-ледве насупившись. Стіву здається, що його серцебиття передається Мансону через дерев’яний столик вибуховою хвилею.

— Ні, правда. Таке ж буває, м? Що ходиш туди-сюди, дивишся, зітхаєш і очима кліпаєш, а той, кого мрієш бачити поруч, мріє про це не менше за тебе. Просто йому не вистачає розуму, щоб це зрозуміти. Дуже довго. А потім — сміливості, — Стів коротко посміхається і салютує майже пустим келихом. — Добре, що на допомогу приходить алкоголь. І друзі, які можуть в’їбати по потилиці розумінням того, який ти безголовий ідіот.

Едді все ще мовчить, прокручуючи в попільничці недопалок, що встиг розвалитися і тепер просто бруднив йому пальці слідами попелу.

— Ти так впевнено говориш, наче бачив таку ситуацію особисто.

У цей раз Стів дивиться, не ховаючи погляд, і в погляді цьому — усе, що він збирав у душі по крихті, все, що вилилося в величезне, збиваюче з ніг почуття. Страх бути відторгнутим тікає мілким жучком десь у потилицю, але його дзижчання глохне у голосній музиці й ще голоснішому серцебитті. Обличчя Едді раптом кривиться абсолютно нещасною гримасою, і він відмахується, трохи тремтячими пальцями потягнувшись за другою цигаркою. Голос його звучить ще нижче, наче з підвалу, коли він, цвиркнувши запальничкою, звертається до Стіва, не підводячи очей:

— Ти дивишся на мене так, наче нічого гарнішого у світі не бачив. Це мене дратує. Перестань, — Едді навіть не посміхається. Він робить крок назад, ніби намагаючись займати менше місця і сховатися від слів, що вилітають з його рота. — Я починаю сподіватися на абсолютно нереальні речі.

Стів навіть не кліпає. Він, здавалося б, боїться навіть зайвий раз вдихнути, щоб крихка повітряна кулька моменту не лопнула завчасно. Він мав рацію. Він, чорт забирай, мав рацію. Едді підіймає очі й весь ніби вкривається голками, як дикобраз, готовий захищатися, але завмирає, зіткнувшись з відчайдушним, красномовним поглядом. З його вуст зривається дивний, смішний звук, повний розгубленої недовіри. А потім він, здається, розуміє.

— Ага. Ага. 

Гаррінґтон посміхається несміливо і ховає погляд, щоб вберегти себе від перспективи залізти на стола та танцювати переможний танець аборигена дикого племені. Дивиться на Едді акуратно, з-під опущених вій, і вкотре втрачає зв’язок з реальністю, зустрівшись з цією посмішкою. Мансон посміхався так, що, здавалося, його тепла вистачить, щоб розтопити усі льодовики в усіх часових петлях; безумовно, їй вистачило б сили не допустити катастрофи в Атлантичному океані. Але посмішка ця — для Стіва, і вона плавить увесь холодний метал, що їм поросло його втомлене невдачами серце.

— Отже, під багряним горизонтом. Я думав, що ти був такий же п’яний, як і я, і не запам’ятаєш мої до смішного очевидні метафори.

Едді сміється відкрито, все ще трохи збентежений, і його плече торкається плеча Стіва, коли він ніби ненароком підсувається ближче.

— Не такі вже й очевидні, чуваче, — він робить ковток пива і витирає вуста тилом долоні, змушуючи Стіва безсовісно витріщатися на ямку біля підборіддя. — Я б на що завгодно заклався, що так зітхати ти можеш лише за дівчатами.

Стів пхикає собі під носа, спостерігаючи за групкою дівчат за столиком поблизу, що впізнали Едді й тепер з усіх сил намагалися привернути до себе увагу. Він, взагалі-то, і сам так думав, поки чортів Мансон не увірвався в його життя зі своєю музикою, харизмою і нестерпно красивим обличчям.

— Я буквально описував у своїх, як ти кажеш, зітханнях твій трейлер, Еддс. Навіть плакат з Айдолом згадав. Не думав звернутися до окуліста, м?

Едді посміхається і тисне плечима, споглядаючи з-під хвилі кучерів, що неслухняно падали на лоба. Його пальці, прикрашені чорним лаком та масивними перснями, лежали впритул до пальців Стіва, ледве-ледве торкаючись їх самими подушечками. Цей дотик, майже непомітний та неможливо ніжний, б’є по голові Гаррінґтона останнім акордом усвідомлення. Він кліпає важко, ніби проганяючи темряву, і дивиться прямо в усміхнене обличчя, риси якого здавалися м’якішими за перину. Ну, Стіве, думає він, зітхнувши собі під носа, ти точно пропав. Вітаю. 

— Чого зітхаєш?

Стів тисне плечима, тримаючи погляд, ніби граючи у кішки-мишки. Едді виявляється гідним суперником.

— Едді.

Коротке мм? тоне в легкій посмішці, розчиняється в шумі натовпу та стукотінні скляних келихів. Стів відчуває — потяг дійшов до кінцевої станції.

— Можна я тебе вже нарешті поцілую?

Мансон навіть не думає.

— Ні.

Стів кліпає, мимоволі насупивши брови. Серце пропускає удар і глухо б’ється об груднину, здивоване, обдурене. Липкий острах спускається вздовж хребта, по міжреберних нервах, в кожний нейрон. Едді колись казав, що флірт — мова його спілкування. Можливо, зі Стівом він просто почувався геть вільно, тому флірт був таким. Гаррінґтон давиться здавленим звуком, маскуючи розчарування в порожньому вже келисі, з якого намагається вилити собі до рота хоча б декілька крапель пива, щоб не виглядати останнім ідіотом.

Невже він помилився?

Нутрощі роблять кульбіт десь у трахеї й сповзають до п’ят десятитонним вантажем, відрізаючи шлях до ганебної втечі.

Курво.

А Едді, наче й не помітивши його невеличкої кризи, продовжує, посміхаючись своїм неможливим усміхом найхитрішої у світі лисиці.

— Не можна, Стіві, не зараз, бо я не зможу зупинитися. Тоді хтось точно викличе поліцію, ти бачив, скільки тут людей, а? Тут і діти є, а їм на таке точно не можна дивитися. Я тільки на днях вийшов з відділку, не хотілося б знов туди втрапити. Там холодно і незручні лежаки, а в мене хвора спина і слабке горло.

Стів дивиться на нього як на восьме чудо світу і лише очима глипає, вдруге за десять секунд впавши в абсолютно полярний висновок. Едді закочує очі і, тихо посміюючись, торсає його за плече.

— Ну що, фанатко, що скажеш на рахунок афтер-паті з головною зіркою вечора? Ти там наче хотів до мене у трейлер.

Гаррінґтон невпевнено посміхається, відчуваючи, як ширшає посмішка з кожним ударом серця, як все вкладається на свої місця під суперклеєм мансонової усмішки. Досить з нього нервових потрясінь. Він легко стряхує головою, ніби виганяючи сумніви, і посміхається у відповідь щиро, без остраху, вперше за вечір (і за багато тижнів) знаючи, що боятися немає чого.

— Тільки дівчатам не розповідай, кого до себе в трейлер водиш, а то повмирають від заздрості.

Едді весело розводить руками, немов вибачаючись перед батьками теоретично вражених заздрістю дітей.

— Зате менше будуть на тебе витріщатися на концертах.

Стів легко пхає його кулаком у бік, піднявши брови.

— То ти все ж таки не виганяєш мене з гурту, м?

— Ні, ти заслужив прощення, — Едді киває з виглядом великомученика і відмахується від наступного логічного запитання. — Я, взагалі-то, все продумав до дрібниць. Бачив, яку реакцію пісня викликала? А хто її виконав вперше? Я. Тепер мене любитимуть більше, ніж тебе, так що відсторонення тебе від виступу було абсолютно необхідним.

Його рука лягає на плечі Стіва легким жестом, так, ніби була для цього створена. Гаррінґтон безсоромно тиснеться ближче, ледве стримавшись, щоб не позбивати носом усі хмари з неба.

— Але надалі щоб ніяких запізнень. Те, що ти мені подобаєшся, не дає тобі право приходити невчасно.

Стів заглядає в усміхнене обличчя, натягнувши гримасу здивування.

— А я тобі подобаюся?

Едді сміється і куйовдить стівове волосся, змушуючи його забути, як дихати.

— Пішли вже.

На репетиції Стів дійсно більше не спізнюється — важко прийти невчасно, коли у твоєму домі живе божевільний фронтмен групи, який готовий відкусити тобі голову за п’ятихвилинне зволікання й іноді виштовхує до машини раніше, ніж вдається затягнути ремінь на джинсах. Єдиному правилу доводиться тепер підкорятися беззаперечно. Але дивлячись на Едді, що співав на всю горлянку, розвалившись на пасажирському сидінні й влаштувавши долоню на його стегні, Гаррінґтон думає, що те запізнення було найкращою помилкою в його житті. Правила, здається, дійсно створюють для того, щоб їх порушувати.

Додати до улюблених