Санджі з самого ранку порався на кухні. Підлога незадоволено скрипіла після стрімкої подорожі по Ред Лайн і череву кита. Він рухався, намагаючись не викликати жалісливі звуки Мері. Хоч Усоп і казав, що прийде поглянути, втім він впевнений, що для цього у них навряд чи знайдуться дошки. Зараз вони рухалися до свого першого пункту призначення на Ґранд Лайн – Віскі Пік. До них доєдналася вродлива леді, погода скажено змінювалась, його хитало зі сторони в сторону, а сам Санджі не вірив у те, що робив.
Кухар схопив миску, яка от-от мала з’їхати зі стільниці завдяки крутій хвилі. Підпалювати щось було до біса ризиковано, проте він впорався. Тримаючись за раковину, він продовжував мити посуд. Важко вгадати, що станеться за декілька хвилин. Треба було покінчити з цим до того, як їх затягне в круговерть, спробує з’їсти ще один кит абощо. Санджі глянув на морозилку й стиснув тарілку в руках.
– Присягаюся, я ідіот. – ледь чутно пробурмотів собі під ніс, складаючи чистий посуд у вежу, яка похвалялася скоро навернутись до підлоги.
– Звичайно, ти миєш посуд у шторм.
Зоро схопив ту ж миску, що й Санджі якийсь час тому.
– Що ти тут робиш?
– Шукаю нашатир. Наш новий знайомий зомлів, побачивши за бортом якесь чудовидло. Відьма сказала, він на кухні.
– Тобі варто повчитися манерам. – Санджі потягнувся до верхньої тумби, де у них зберігалась аптечка. – Почни викопувати яму під фундамент основи, бо так і залишишся ідіотом. – Він кинув пляшечку, не задумуючись, чи фехтувальник впіймає її.
Їм обом вдавалось руйнувати міст, що якось таланило збудувати між ними. Він насправді хотів поговорити з ним. У Зоро було те саме обличчя, яке вдавалося побачити його суперникам в розпал цікавої суперечки: паскудна асиметрична усмішка, примружені очі з широкими зіницями й по-особливому зведені брови, без похмурого рівчака посередині. Санджі міг заприсягтися, що вперше бачить неглибоку ямку на лівій щоці Зоро. Це було не тими ямочками на милих щоках круглолицих панянок. Це було як…наче він задіяв ту частину свого черепа, що атрофувалася від бездіяльності. Це було дивно й не вписувалося в жодну шкалу виміру привабливості, які використовував Санджі.
Він знову глянув на морозилку. Він не вірив, що збирається це зробити.
Наступного ранку почалася заметіль. Лапатий сніг припорошував палубу швидше, ніж вони встигали його почистити. Проте, спільними зусиллями, випадкові стежки перетворилися на просторе місце для пересування. Пальці Санджі почервоніли від морозу, він підозрював, що ніс теж. Бо так виглядали всі, кого він бачив.
По розкладу вже скоро мав настати час обіду, тому було б непогано зробити гарячих напоїв, у тон до такої погоди. Порівняно з вулицею, в холодильнику було не так вже й холодно. Поки кухар готував гарячий шоколад, вже за звичкою глянув на морозильну камеру. Зараз не найкращий час для морозива, подумав Санджі, гірко посміхаючись.
Звичайно, це була не невідкладна розмова, втім і для цього знадобилось чимало часу. Санджі дійсно потребував цього всього: вислухати, запитати, поділитися…
Тому коли він приніс гарячий напій фехтувальнику, який розлігся на засніженій палубі й почав нагадувати частину екстер’єру, то сподівався, що він зрозуміє чисто символічне запрошення.
– Звичайно. – без затримки відповів Зоро, розглядуючи чашку.
Декілька сніжинок впало й розтануло в брунатному озері. Зоро зробив ковток, на секунду завмер і видав гортанне «м». Санджі все ще сидів навпочіпки, спостерігаючи за цією картиною. Неочікувано, йому захотілося врізати Зоро. Чи відкусити йому цього червоного носа. Та замість цього він підвівся, струшуючи сніг з волосся й одягу.
– Обід буде готовий за десять хвилин.
– Мг. – хлопець тримав чашку обома руками й пив, заплющивши очі.
– І не спи, замерзнеш. Якщо помреш на морозі, то віддам твою порцію Луфі. – Санджі йшов, махаючи рукою. Якого біса він почувався таким щасливим?
– Чесно кажучи, думав, що ти не погодишся.
Вони сиділи майже так само, як і тоді. Цього разу Санджі сів за стіл, як і Зоро, зосереджуючись на своїй порції шоколадного морозива. Фехтувальник повернув обличчя, але нічого не відповів. Зоро сидів по праву руку від нього, на відстані ліктя. Хто з них вирішив сісти так близько?
– Зараз же зима, напевно. – Санджі тихо промовив останнє слово.
– О.
– Ти використав увесь свій словниковий запас минулого разу?
Фехтувальник неквапливо й дивно їв запропонований десерт. Спочатку малював на бархатній поверхні квадрат, а потім виважував фігуру зі всіх сторін ложкою. Можна було помітити, як він крутить пірамідку в роті й потім видихає морозне повітря.
– Ми можемо почати з запитання.
Зоро почав вирізьблювати та складати фігури в рядок, демонструючи готовність відповідати.
– Як далеко тобі вдалося заходити?
– Чому я не здивований? – Зоро посміхнувся, але не дав огризнутися Санджі, продовжуючи. – З іншими?
– З іншими?
Зоро склав руки на столі, неначе старанний учень за партою.
– Було декілька спроб. З різними людьми – все по-різному. Майже завжди доходило до поцілунків, деколи закінчувалося односторонньо, якщо ти розумієш, про що я.
Санджі кивнув, бо розумів. Не залишити іншу сторону незадоволеною – найменше, чим він міг віддячити за витрачений на нього час.
– А що ти мав на увазі під не «з іншими»?
Зоро подивився на нього, нахмурившись, як нинішня погода. Санджі навіть відчув мурашки незручності. Не те, щоб він не здогадався, але поки не почує це голосом фехтувальника, бо проведе решту життя вагаючись, чи йому це не наснилось.
– Себе? – відповів він, зніяковівши.
– Що це за інтонація? – Санджі намагався відволіктись від рум’янцю по всьому обличчю Зоро.
Хлопець покрутив морозиво на поверхні столу. Він закинув декілька пірамідок до рота, провів рукою по волоссю і знову подивився на Санджі. В цій розмові було занадто багато зорового контакту.
– Це нелегко. Іноді це трапляється і я не впевнений, що це. Щось схоже на імпульс, але мої думки не змінюються. Це наче, – він розвів руки. – існує окремо.
– Про що ти думаєш?
– Ти зараз питаєш мене… Ха-а, гаразд. Е-е, я думаю, – він поглянув на свої долоні, наче там могла бути написана відповідь. – про відчуття. Насправді, в голові пусто настільки, що в кінці деколи питаю себе «що за чортівня тільки-що відбулась?»
Санджі запалив цигарку. Після морозива він відчував усю гіркість своїх сигарет. Дрібні смаки, що недавно розквітали на язиці, в’янули на хвилях диму. Він поки не знав, що має сказати. Що вони різні? Що тривалий час не міг дивитися Намі-сан прямо в очі?
– Розкажи, що сталося тієї ночі. – Зоро знову почав вирізьблювати шоколадні фігури.
– Ми зустрілися в барі. Вона дуже вродлива! Звичайно, я ціную всіляку красу, але…
– Давай без цього, прошу, кок. – фехтувальник підвів вільну руку.
– Тоді ця історія зведеться до… Я справді відчував, що цього разу зможу це зробити. – серйозніше продовжив Санджі. – Від неї так неймовірно пахло, навіть шкіра на смак була, як початок літа. Я б сказав, що вона соковита, неймовірно прекрасна. Проте варто було зняти сорочку, як переді мною наче опустилась завіса. Не можу покинути цей етап. І бачу, відчуваю , як вона хоче мене, але я …
Санджі помітив тремтячу ложку в своїх пальцях.
– Не відчуваєш нічого?
– Я відчуваю до біса багато! – зривається він. – Величезний спектр: від розпачу, до ненависті. Чому це тіло просто не може робити те, що я хочу?! – нарешті випльовує він і неочікувано піднімається з-за столу.
– Чорт забирай, – Зоро посміхається, немов зміг побачити сплеск всередині Санджі. – а ти впевнений, що хочеш? Тобі не подобається частина себе, яку ти не можеш контролювати. То який сенс ламати над цим голову?
– Але це не так!
Його бісить спокій бісового фехтувальника. Санджі перекидає стілець, на якому сидів декілька секунд тому. Але не відчуває навіть найменшого полегшення. Це була жахливий замисел.
– Відчуваєш себе винним.
– Закрийся. – рука стискається в кулак.
– Бракованим.
– Стули свою бісову пельку, Марімо. – він з останніх сил стримує крик і сльози.
– Самотнім.
– Не говори так, ніби… – Санджі замахується. Його нога вже в повітрі, втім одразу повертається на місце.
– Огидним.– Зоро сидів, згорбившись опустив голову на зігнуті в ліктях долоні.– Що ще тобі казали, кок?
– Що?
Сторонні ніколи не казали нічого такого. Навіть його перша жінка, хоч і залишила його з бісовою шоколадкою, але приниженого лише ситуацією. Він завжди був досить вправним і харизматичним, щоб уникати незручностей.
До біса, Санджі не вірить, що він не єдиний, кому була потрібна ця розмова. Хлопець ледь не випльовує сигарету та намагається витиснути з себе хоч щось.
– Це все лише слова. – лицемірно каже перше, що спадає на думку.
– Знаю. Просто це не те, про що мені подобається думати.
Фехтувальник опускає руку до стегна й зітхає, коли не знаходить там того, що шукав. Цього разу його катани теж стояли на колишньому місці. Крізь нічний морок кухні можна було чітко прогледіти білий силует Вадо. Санджі не сильно розумівся на мечах, й на правду, багато в чому, що не стосувалося кухні. Втім, якщо у катани було ім’я, то він точно був не зі звичайних.
– Звідки в тебе цей меч?
Він не уточнював, про котрий з них питає, але Зоро розумів.
– Він колись належав моїй подрузі. – за хвилину нарешті відповів він. – Вона померла, коли ми були дітьми.
Питати щось здавалося зайвим. Він не хотів завдавати фехтувальнику більше болю, ніж уже зробив. Так було завжди, варто було йому лише відкрити рота в його присутності – бруд лився з язика. Санджі не відчував до нього ненависті, проте не міг себе стримати. Але не дозволяв собі бути поблажливим чи добрим до чоловіків, і точно не до Зоро, який в його словнику був синонімом до словосполучення «справжній чоловік». Його менталітет, характер, до біса, навіть їхня перша зустріч змусила відчувати Санджі себе ще більш неповноцінним. І, звичайно, він подобався жінкам. Ті, хто не звертали уваги на його зовнішність, закохувались при спілкуванні. Санджі було важко зрозуміти, чим цей загадковий хрін з гори кращий за нього. Проте найбільше бісила його надмірна байдужість до всього, що не залізо.
Аж тут раптом він дізнається, що Зоро може бути уважним не тільки до жінок, а й чоловіків. Що він може думати про долю, емоції чи навіть плакати на темній кухні Санджі. І водночас не виглядати слабким. Це навпаки робило його ще сильнішим, принаймні, в очах Санджі.
Бісів Зоро міг поділитися своїми почуттями з кимось іншим, а я навіть не можу зізнатися сам собі.
Зараз він міг лише дивитися на руків’я Вадо й не затримувати думки в голові. Не міг дати їм знову припадати пилом в архівах невпевненості й ненависті до себе. Йому ніколи не казали слів, що доводилось чути фехтувальнику, бо вони завжди лунали в його голові. Він добре вправлявся у саморуйнації, навіть не даючи шансу зробити це комусь іншому.
Санджі відчував посмикування на обличчі. Йому треба було себе чимось зайняти. Повернути на місце стілець, сісти, розгладити складки на скатертині, заспокоїтись.
– Я відчуваю провину, бо даю комусь надію. І собі теж. Відчуваю себе зрадженим власним розумом і тілом, бо воно наче висміює мене. Відчуваю, що втрачаю контроль, варто лише почати робити те, що хочу. Чи не хочу. Я вже нічого не розумію. – рука Санджі почала тремтіти так сильно, що приховувати було вже марно. – Я… – він запнувся, коли відчув тепло на своєму зап’ясті. – Я не хочу визнавати, що насправді не хочу цього. Як можу не відчувати задоволення від дотиків до того, що приносить насолоду одним своїм виглядом?
Потягування в зоні перенісся було таким знайомим, що більше не було сил стримувати сльози. Краплі одна за одною розбивалися об синю скатертину чи шоколадний оксамит. Нігті сильно втискались в гарчу шкіру долонь. Ріжучий біль затьмарював тепло, яким ділився з ним Зоро – він не міг його витримати. Тому не наважився вхопити цю руку, коли вона зникла з його зап’ястя. Лише сильніше нахилився над столом, намагаючись повернути контроль.
Пальці Зоро раптово пірнули в його стиснутий кулак. Заскочений зненацька, Санджі послабив хватку. Фехтувальник скористався цим і розправив руку, обмежуючи нігтям доступ до долоні. Кінчики його пальців пролягли між основними фалангами і верхівкою долоні, не даючи Санджі зігнути щось крім пальців. Не відчувши спротиву, великий палець фехтувальника втиснувся в ямку між зап’ястком і передпліччям.
Поглянувши на нього, Санджі зрозумів, що той виглядає, як і тоді з морозивом. Правий лікоть на столі підпирає щелепу, голова повернута в протилежний від кухаря бік. Зараз він сидів точно так само, як і тоді.
– Це зайве. – вилетіло з його губ, але він все одно стиснув пальці фехтувальника, інша долоня розтиснулася по скатертині.
Санджі вирішив продовжувати їсти, хоч і лівою. Він цінував усю їжу, втім не фанатів від продуктів другої-третьої заморозки. Фехтувальник приєднався через якийсь час. В його уявленні Зоро точно не був ніжним, можливо для цього жесту їм обом доводиться скеровувати безліч своїх зусиль.
– Думаю, нам варто залишити шоколадний смак для окремих випадків.
Він не міг заперечувати, що зараз воно смакувало по-іншому, хоча все ще залишало важкий осад. Він їв його, щоб заспокоїтись, нагадати собі, зосередитись, прийти до тями…Але присмак жалю, який він звик різко змінювати на сигаретні пряжі, зараз утворював незбагнені пустоти всередині кухаря.
– Який твій улюблений смак, Марімо?
Хлопець помітив, що Зоро якось довго мовчить. Йому потрібен був діалог. Фехтувальник не міг обірвати цей хиткий трос розуміння. Тільки не зараз. Тільки не тоді, коли він сильніше стискає його руку й не відчуває нічого у відповідь.
– М’ятний, напевно.
Його великий палець натирає кісточку зап’ястку, а голос проникає в легені кухаря, виймаючи з них наелектризоване тривожністю повітря. І раптово його проймає сміх.
– Це ти навмисно, так? – Санджі сильніше нахиляється до столу, не стримуючи сміх. – Ха-а, – він нахиляється трохи праворуч, щоб краще розгледіти обличчя фехтувальника; червоне, як і очікувалося. – Цікаво, якщо твоє волосся трохи відросте, то ти станеш схожим на горщик з м’ятою?
– Вилупок, – Зоро сховав обличчя в правій долоні, сміючись разом з ним. – Байдуже, що ти думаєш, мені подобається цей смак. Якщо збирався насміхатися, то міг і не запитувати, придурку.
Вони знову говорили про морозиво, намагалися стримати сміх, завмирали, коли чули скрип дошок і трималися за руки. В цьому навряд чи було щось особливе, проте Санджі тягнув звідти сили, коли ділився подробицями свого досвіду. Не наважувався закурити, навіть коли вуха почали горіти від утримання. Мілка ямка на правій щоці Зоро врешті відволікла його так сильно, що пусті відерця з-під морозива залишилися поза увагою. Але Зоро перший схопився за посуд і поніс його до раковини.
Волога права долоня поколювала від оніміння. Дрібні білі розсипи трепоту танцювали під шкірою. Зоро вирішив сам помити посуд і його допомога була б зайвою. Тому він встав і притулився стегнами до стільниці поруч. Веселість все ще не покидала його лиця, але потроху поступалася звичній байдужості.
– Вважаєш нам колись вдасться зробити це?
– Якщо насправді хочеш, то приклади до цього всіх зусиль.
– А до чого прагнеш ти?
– Здається, я вже якось говорив про це. – хлопець почав протирати посуд, не приділяючи Санджі більшої уваги.
– То як, ти збираєшся пояснювати кожному, хто зайде до спальні, чому ти не збираєшся з ними спати? Тоді краще почати з цієї частини до того, як увійдете туди.
Зоро поклав останню ложку до шухляди, витер руки й повернув рушник на місце.
– Я вже давно цього не роблю. – спокійно відповів фехтувальник, не дивлячись на Санджі. – До того ж, тобі цей план підійде більше.
– А як тоді?
Їхня розмова завершилась, коли морозиво було з’їдене. Тепер Санджі зрозумів це, хоч і дуже пізно. Він не встиг морально приготуватися до цього, насолоджуючись по-справжньому дружньою розмовою.
Зоро підійшов до дверей, повертаючи мечі на законне місце.
– Ніяк. Буду безглуздо вірити в долю.
Санджі ошелешено відкрив рота.
– Розповім наступного разу, якщо хочеш.
– Правда?
– Так, але ти теж підготуй якусь цікаву історію для мене.
– Добраніч. – встиг кинути він, коли фехтувальник майже повністю зник за рамою дверей.
Додати до улюблених