— Назвіть ваше ім’я.
— Діана Юнсон. — її голос здригнувся, мов слова були важким тягарем.
— Що ви просите у Церкви Божої для себе?
— Прийняття у лоно Церкви Христової. — дівчина відповідає завчено. Її тут немає.
Їй поставили ще безліч запитань, відповіді на них були короткими і зрозумілими: «так», «згодна» і по колу. Діана видавала їх машинально, не забуваючи посміхатися та скромно ховати руки за спиною. Потім священик звернувся до її хрещених: шкільної подруги Луїзи та друга містера Пола, якого дівчина бачила вперше. Що вони, що сім’я Ділберта в церкві були, немов у себе вдома, і на священика дивилися, як на рідного батька. Хресні підійшли до Діани, і по черзі намалювали на її лобі хрест — лоскітно і дивно, наче намагалися стягнути шкіру. Луїза дивилася на подругу з легким запалом, дуже пишалася стати юною хресною для Діани і вважала, що вплинула на її рішення. Друг містера Пола теж був радісним. Здається, у церкві інакше не можна. Діана теж намагалася триматися залучено і щасливо, але в думках глузливо сміялася. Яка ганьба! З одного болота до іншого! Чим тільки люди здавались їй розумнішими за sonmase? Хоча чим далі йшло хрещення, тим більше вона помічала красу церкви. Це було зовсім нове місце, не порівнянне ні з музеями, ні з галереями, де вона встигла побувати разом із Ділбертом, ні з житловими будинками. Тут було щось і від багатства, і від бідності. Тут пахло заспокійливими травами, вікна — чисте мистецтво, сонячне проміння вкривало підлогу і людей. Ікони дивилися на неї зверху вниз, наче просили пошкодувати їх. У зображенні розп’ятого на хресті Ісуса вона побачила Валто і потяглася до очей, щоб їх протерти, але вчасно схаменулась.
Вона нахилилася, і священик вилив на її маківку крижану воду. А потім знову, знову. Вода стікала по золотистим завиткам волосся, обрамляла її кругле обличчя. Діана заплющила очі, і раптом відчула, що знаходиться поза церквою — що там, де вона, пахне м’ятою, у черевики падає роса, слабшають плечі, і дідусь стоїть поруч, і з ним раптом спокійно. Його долоні поливали голову внучки, як того дня, коли її карали за чергову втечу з дому. «Пробач» — раптом прорвалося через плутанину її думок, і на мить Діана побачила перед собою розчаровані дідові очі, що дивилися в морок загиблого поселення. «Нікому на цьому світі я зла не бажаю. Я вас люблю». І знову тріск у голові — «вибач. Вибач, дідусю!». Діана у церкві. І їй знову здаються дурними будь-які ритуали, але слово матері Ділберта — закон, її син не одружеться на нехрещеній дівчині. Його батько на це мовчки кивнув, а сам хлопець знизав плечима, але під суворим поглядом матері почав говорити, немов заводна іграшка: «так, моя дружина має бути християнкою, ти повинна подумати». Діана не думала, вона просто погоджувалась. Вона розплющила змочені святою водою очі, з гідністю випростала плечі.
І ось вона тепер — справжня прихильниця католицької віри, побачена християнським Богом. На її шию, поверх перлинного намиста, одягли золотистий ланцюжок з хрестом. Діана сховала його під високий комір сукні. Здається, так було потрібно, та й дівчині не хотілося ні перебивати красу свого намиста, ні світити новим становищем. Щойно холодне золото лягло поверх її грудей, Діана знову побачила діда. Його очі відбивали її власні. Діана все життя переконувала себе, що носить очі матері, і ніколи не змінить їх відтінок, нехай і знала, що у sonmase так можна. І чому її велике бажання у всьому відрізнятися від діда не переважило? Але ні Діана, ні оточуючі не помічали, як часом у її райдужках миготіли блакитні бризки. Ця магія розвіювалася через пару взмахів віями.
Не дивлячись на новий тягар на грудях, сьогодні Діана відчувала себе надзвичайно красивою, хай і не собою. Місіс Нора заплела їй косу і змотала її у тугий пучок, але пара прядок через хвилину вибилися самі по собі — волосся у Діани було під стать їй, жваве і неслухняне. Темно-синя сукня ховала коліна, і її колір був настільки синім, що, здавалося, якщо довго дивитись, то втопишся. Ґудзики на комірі були обтягнуті білим оксамитом, і дівчина цілий день нервово перебирала їх пальцями. Бракувало Діані улюбленої помади, але тут вже довелося поступитися. Вона намагалася не видавати обличчям, що їй натирали нові туфлі і, як вона підозрювала, але боялася перевірити, вся нижня частина її панчох через це була в крові. Двері в машину відчинив Ділберт, пропускаючи першою Діану. Вона чекала, що за нею сяде Луїза, але та зникла в автомобілі друга містера Пола — Діана забула ім’я свого хрещеного батька, але сподівалася почути його сьогодні за вечерею та одразу ж записати на серветці. Сам містер Пол обернувся до дітей на заднє сидіння, посміхнувся і завів двигун. Діану часто захитувало, чим вона намагалася користуватися, даючи Ділберту іноді відчути себе її захисником. Щоправда, нудило дівчину часто не від руху машини чи запаху бензину. Під час дороги вона відлітала в роздуми, і їй ставало до спазмів у шлунку соромно за свою поведінку та своє життя, але зізнатися у цьому вона не була готова. Ось і зараз, відчуваючи на грудях хрест, що стає дедалі теплішим, вона попросила зупинити машину, швидко відчинила двері і щосили вдихнула осіннє повітря, що пропахло дощем. Містер Пол уже давно зберігав нашатирний спирт не в аптечці, а в бардачку, і тому через кілька секунд в кружляючу голову дівчини врізався сморід ліків. Вона подивилася на батька Ділберта і несміливо кивнула. Сам Діл тримав її за плече і просив не вмирати. «Раптом Сонна існувала? Раптом вона помститься? Раптом дідусь помститься? Раптом Бог існує і теж помститься… за те, що я в нього не вірю, але ступила до церкви?» Діана не пам’ятала, як доїхала до магазину. Нехай їй і стало краще, але у реальність вона так і не повернулася, охоплена панікою та сумнівами. Ділберт погладжував її волосся. Те ще не висохло, чому її щоразу кидало в озноб. Дівчина ледь не відірвала ґудзики на сукні, так вже чіплялася за них пальцями.
У магазині вона пробігла повз стелажів, розглядаючи все поспіль, яскраве і блискуче, аби відволіктися. Спідниця приємно била по ногах від швидкої ходьби. Поки ніхто не бачить, вона зняла хрестик, що лоскотав ключиці, але зрозуміла, що їй нікуди його скласти, і з сумом надягла назад. Діана покрутилася навколо себе, намагаючись розгледіти, натерло все-таки їй взуття до крові чи ні, але когось випадково штовхнула. А згодом відвідувачі задушливим потоком виплюнули її на вулицю, і вона чекала сім’ю Ділберта там, спершись на скляну стіну, закинувши ногу за ногу. Поруч із нею курив невідомий чоловік, і вона вдихала дим його сигарети, відчуваючи себе свіжішою, ніж після нашатирного спирту. Вона дивилася за дорогу, за ряди будинків, на поглинене блакитною далечінню поле. Зверху, немов ширяюча скатертина, його накривало синє полотно хмар. Діана відчула дивне ламаюче груди почуття — немов її в шкільному дворі покликала Луїза і запропонувала зробити кілька кіл навколо школи, поки за ними не приїдуть батьки. Це й було її дитинство: десять хвилин обертів навколо сірої будівлі, з хихиканням, плітками, киданням листя і найшвидшими на світі пікніками без їжі — тільки розкладуть портфелі на землі, тільки сядуть і придумають частування, як їх гукали батьки. Тепер Луїза недвозначно сіла в машину друга містера Пола. Таке, звичайно, буває і за потребою, і з ввічливості, і випадково, але Діана за дев’ятнадцять років навчилася розрізняти такі знаки, що породжують історії в дусі «ми з вашим татом познайомилися, коли хрестили вашу хрещену маму». І їй самій тепер залишається лише чекати на пропозицію Ділберта. Сидіти, склавши руки, і чекати, адже, схоже, вона вже зробила все можливе. Але в цьому очікуванні почувала себе лише гарною лялькою, особливо коли згадувала, як Ділберт гладив її волоссям у машині. Зі злості вона так і норовила попросити у чоловіка поряд сигарету. І, здається, до того вп’ялася в нього поглядом, що він без зайвих слів простяг її разом із запальничкою. Але рука дівчини так і залишилася на оксамитовому ґудзику.
— Вибачте. Ні. Ви неправильно мене зрозуміли. — прошепотіла вона, швидко-швидко похитавши головою.
— Вам чимось допомогти?
— Ні, ні. Вибачте. — Вона поспішно відвернулася, і на щастя з магазину саме виходили Ділберт із сім’єю.
Як вона й припускала, їй не дали допомогти донести продукти до машини, і Діана знову впала на сидіння. До дому ніхто не сказав ні слова, крім Пола — той розповідав історію про те, як переплутав Діану з якоюсь дівчиною в магазині. Ніхто не питав, чому Діана опинилася на вулиці. Усі звикли до її істеричного, хаотичного характеру, різких втеч до іншої кімнати, сплесків та криків. Місіс Нора постійно нагадувала чоловікам, щоб вони були терплячішими, хай тим це було і не потрібно. Зате сама раз у раз пускала в бік Діани лукаві, засуджуючі погляди.
Дівчині часом здавалося, що вона у стосунках не з Ділбертом, а з його мамою. Заради неї вона носила незручний, неприємний одяг, жертвувала бажанням яскраво фарбуватися, не підвищувала зайвий раз голос, контролювала кожне сказане слово (не те, що слово — кожен звук!), не їла занадто багато і ніколи не накидала ногу на ногу, як би не тягнуло так зробити. Ділберту все це було не потрібно, він із самого початку бачив у ній приємну дівчину і був радий просто бути поруч. Одного разу Нора вловила покірність Діани, підкорення кожному її зауваженню, і вирішила користатись цим. Все-таки краще виліпити синові дружину з м’якої глини, ніж битися все життя з металом. Результати її втішали, але вона не збиралася зупинятися на досягнутому. Правда, було одна річ, яка не давала їй спокою. Обличчя Діани було обличчям дівчинки, яка вбігла до них у будинок багато років тому. Істерично стверджуючи, що цей будинок її. Питання визрівало на язиці Нори щоразу, коли вона залишалася наодинці з Діаною, але чомусь виривалось з рота черговим зауваженням у дусі «ця сукня тобі не личить» або «перев’яжи волосся». Сьогодні причепитися було ні до чого: Діана була бездоганна навіть з локонами, що пробивались із зачіски.
— То була ти. — кинула місіс Нора, вбиваючи ніж у капусту.
— Де? — Діана чомусь одразу зрозуміла, про що її запитують, але відкинула цей варіант, як надто нереалістичний. Вона перевела погляд із покришених огірків на жінку.
— Ось тоді, шість років тому, вбігла до нашої оселі й кричала, що ти тут живеш. Я тебе впізнала, уявляєш? — місіс Нора спробувала посміхнутися, але від приготування не відривалася.
— Ваша правда. Я мешкала тут до того, як мої батьки померли. Потім, самі знаєте, життя у дідуся… Я сумувала за минулим життям і не все розуміла, була дитиною. — посмішка Діани вийшла трохи щирішою. — Отакий збіг, що сюди повернулася. Чи це доля? — останнє явно було зайвим. Вона зніяковіла.
— Ти ж розумієш, що ви тут із Ділбертом жити не будете? Цей дім мій та мого чоловіка. Ми допоможемо вам із житлом. Але… ти ж не любиш мого Ділберта, так?
— Як це? Звичайно люблю. Більше за життя.
— Його чи цей будинок? О, Діано. Жінки часто відчувають підступні задуми інших жінок. Особливо коли вони стосуються їхніх дітей.
— Але ж я сказала, що люблю його. Як можна брехати про такі речі?
Насправді Нора не була впевнена, що там: кохання чи бажання наживи. Підозри не завжди виправдовували себе, особливо коли справа стосувалася Діани. Але їй треба було, щоб дівчина про всяк випадок зрозуміла, що її розкусили, поки не було запізно. Нора задоволено домучила капусту і висипала її в миску витонченим помахом руки. Тією ж рукою вона поквапила Діану і підбігла до чоловіка, який щойно ввійшов в будинок. Нарочито міцно обійняла його і щось грайливо прошепотіла на вухо. Діана розуміла, що ця сцена для неї, але відразу розтиснула зуби — вона повинна бути вищою за це.
Але коли Нора повернулася і подивилася на нарізані огірки, відіслала Діану геть — тій, звичайно, слід було вчитися готувати, але точно не сьогодні, коли до столу прийдуть гості і, звичайно, розглядатимуть і порівнюватимуть розміри кожного нарізаного кубика. Дівчина про себе пирхнула, але зовні лише кивнула, зробивши найневинніше на світі обличчя. Вона зняла фартух і повісила на стілець. У коридорі зустріла містера Пола: всіма своїми рисами він так і не відійшов від раптових ласок дружини.
— Знову Нора ображає? — він зніяковіло поправив окуляри і почухав потилицю.
— Ні, що ви! Може, вам допомогти?
— Не думаю, що ти мені допоможеш… я в гараж іду.
— Я на все здатна, а на що не здатна, то навчуся. — вона хихикнула, прикривши рота рукою. — Може, я все життя мріяла крутити гайки, а не нарізати огірки?
— Чула, люба? Ти не те діло дівчинці дала!
— Чоловіка свого вона теж гайками годуватиме? — «дорогій» аж надто жарт не сподобався — ніж ледве не пробивав дошку під овочами.
— Я таки піду до Ділберта. — Діана зніяковіло відвернулася. — Передавайте від мене привіт гайкам… у гаражі.
Пол дивився їй услід, поки та не зникла за дверима. Швидше за все, згадував щось зі своєї молодості. А сама Діана опинилася у квадраті звичної кімнати: сірі шпалери, плакати на кольорових кнопках, кинута на ліжко шкільна форма, розкидані по столу книги та комікси. Ділберт сидів на підвіконні, втискаючи ноги в холодну батарею. На появу Діани він відреагував милою посмішкою, посунувся. Та сіла поруч, не знаючи, що сказати. Здавалося, кілька років їм вистачило, щоб обговорити все у світі. «Мовчання — теж добре» — втішала себе Діана, дивлячись на його кучері, що стирчали на всі боки.
— Ти давно не малювала продовження свого коміксу. Чому? — спитав він, і Діана про себе обурилася: він питає це щоразу, і вона вже втомилася повторювати.
— Я не знаю, що в ньому має статися далі.
— Вона виплакала ціле море сліз, щоб доплисти до нього… — він замріяно підняв голову. — Нехай, скажімо, допливе?
— От тільки не кажи мені, що тобі сподобалося. Це було надто сентиментальним. Я б змінила останній розділ. Я б змінила все від початку!
— Заспокойся… — він спробував її обійняти, але Діана відразу виплуталася.
— Не малюється мені, не вигадується, і все тут!
Він ніколи не підвищував на неї голосу. Вона підвищувала голос за двох. У їхніх стосунках він скоріше був готовий виплакати море сліз, щоб доплисти до неї. Їй же ледве вистачало сил підлаштовуватися під його матір, але під нього — та не дай Боже! Нехай радіє, що він взагалі її має!
Діана оглядала темний кут зі складом непотрібних речей. Кімната Ділберта ще за часів їхнього знайомства нагадувала звалище. Не дивно, що з роками в неї стягувався весь мотлох. Але дивно, як це терпіла місіс Нора. У тіні полиць, вкриті покривалом, валялися іграшки — одна на одній, з дірками, з яких вивалювався пух. Кожні очі були тужливі: вони ніби щось просили у Діани. Від їхніх поглядів їй і самій захотілося плакати, і вона поспішно змахнула сльози, що виступили, намагаючись не замислюватися, наскільки безглуздо це виглядало. Кут привертав її увагу всі ці роки і часто снився їй у вигляді величезного плюшево-пластмасового міста. І в снах часто відбувалося щось миле: чаювання з пухнастими ведмедями, бали з ляльками, запливи в басейні на жовтих гумових качечках. Іноді Діана стукала в картонні будинки з трьома стінами, але там її ніхто не чекав. В одному із снів вона зустріла Марину, і та єдина виглядала живою — її м’язи не залежали від шарнірів, на обличчі були помітні пори шкіри, очі — об’ємні, з міріадою відтінків зеленого в райдужках, такі навряд чи можна передати живописом. Вони йшли вздовж лісу і говорили так, як ніколи не говорили б наживо. Може, тому що Марина погоджувалася з усім сказаним і вибачалася за кожну помилку в житті, навіть за те, що вбила маму. З кожним словом Діана розрізняла в сестрі все більше живого: нескінченні варіанти усмішок, вигинів худих пальців, крихітні вм’ятини і цятки тут і там. Її шрам знущально і різко виділявся на шкірі, ніби з лиця Марини щось прагнуло вирватись. «Є ще в мене, нікому не показувала я їх…» Марина розстебнула сорочку, і там все було, ніби вона обтерлася об стіну зі стирчачими ножами. «Так у тебе, сестро?», але Діана боялася дивитися на себе, тому що в цьому випадку вона прокидалася. «Сестро, невже шкіра чиста в тебе? Ти ж сильно так опираєшся собі» і Марина потягла її долоню на себе, і Діана випадково побачила її. Та була гумова, і пальці на ній потворно злиплися. Що Марина, що Діана кричали.
— Чи можу я тебе якось порадувати? У тебе сьогодні свято. Вважай, що ти вдруге народилася. Хіба не здорово? — обізвався Ділберт, вириваючи її з роздумів.
— Якщо перше народження супроводжується плачем, то чому не супроводжуватися й другому?
— Бо тобі нема чого плакати. Коли була зморщеним немовлям — ще гаразд, але зараз навіщо? Я з тобою, дідусь тебе не чіпає, ми скоро одружимося, переїдемо.
— А коли весілля? — Діана напружено ковтнула.
— Я спершу зроблю тобі пропозицію. Це має бути несподіваним, і ти маєш здивуватися, так що не думай про це.
— Добре… Про що я хотіла сказати? Ти не міг би прибрати руку?
Діана хотіла відсунути коліно, але Ділберт утиснувся в нього, перебираючи складки її сукні пальцями. Від її слів його рука завмерла, але він її не прибрав.
— Чому?
Діана відкашлялася і різко повірила в Бога, який одразу підкинув їй логічну причину.
— Я тепер християнка. Мені не можна все це до шлюбу.
— Але ж ми вже…
— Але ж я тоді й християнкою не була.
— Але я був і робив…
— Покайся, значить. Ти впевнений, що твоя мати була б рада про це почути?
— Що з тобою трапилося? Ти не ставилася до хрещення серйозно.
— А може, сьогодні передумала? Побачила ікони, вмилася святою водою… Може, щось змінилося в мені. Адже не дарма християнство існує, не просто так у нього посвячуються. — вона відчула у своїх словах щось від дідуся. І визнала, що трішки за ним нудьгує.
— Навіть так… що ж. Я радий, що ти переглянула свої погляди і сприйняла віру повноважно.
«Звичайно ж він не радий» — думала Діана, і зрозуміла, що Бог таки підкинув їй погану ідею, адже тепер Ділберт поспішатиме із заручинами. Він був слабкий перед батьками, але підштовхне їх натяками дати грошей на обручки і саме свято. Нора буде рада нарешті втратити Діану з поля зору. Пол, думала вона, не буде так рішуче налаштований, вся надія на нього. Ще кілька років тому Діані було цікаво, як виглядатиме її весільна сукня, торт, гості довкола. Рік тому вона перестала гортати весільні каталоги, і просто чекала на саму пропозицію. Зараз вона не була готова ні до чого, але Діана відвикла від іншого життя, навіть від самої його ймовірності. Вона дуже давно не брала в руки пензликів, а останні полотна були сполосовані випадковими, бездумними мазками фарбою: туди-сюди, туди-сюди…
Вона витягла вперед ноги, що боліли від незручних туфель, потягла стопи вперед, зігнула пальці. Боязко оглянула їх, як долоні у снах… Її п’яти все-таки були закривавлені.
На вечерю приїхали Луїза і хрещений батько – Діана так і не впізнала його імені. Всі свої моральні сили вона вкладала в те, щоб не кататися на стільці та тримати спину рівно. Від відчуття скутості дівчина ледве могла ковтати їжу. Ділберт дивився на неї весь вечір, але обоє так і не розпочали жодної теми. Усі тільки сміялися з історій Пола та Луїзи, часом додаючи щось на кшталт «нічого собі» чи «вау». Вино лоскотало губи і зводило щелепу. Діана вишукувала у салаті свої криві кубики огірків. Місіс Нора дала їй маленький шматочок торта, який помістився б у чайну ложку, і підморгнула — «стеж за фігурою, люба». Діана відчувала, що від її нескінченної посмішки ось-ось трісне обличчя, як у Марини. Після вечері вона носила тарілки. Всю увагу переводила на те, як б’є спідниця по її втомлених колінах, уявляла, як та ззаду майорить, наче хвилі… Здається, у неї з’явилася ідея для картини. Але часу на це не було: в одній руці мочалка, в іншій тарілка, у голові крик «допоможіть!». Але ж вона ще навіть не мати, навіть не дружина, навіть не наречена.
Її ліжко було у гостьовій кімнаті. Місіс Нора категорично забороняла дітям сидіти разом уночі, а тому стежила за тим, щоб Діана зайшла до своєї кімнати, лягла на ліжко, і вимикала їй світло, сухо бажаючи добрих снів. «Прямо як у дитинстві. Але зовсім не те» — думала Діана, яка все одно через хвилину вставала і вмикала світло. Будучи sonmas, її сильніше і частіше людей хилило в сон. Дідусь пояснював, що це через слабку нервову систему. Але вона на зло Норі не спала до останнього, нехай потім і ходила весь день то спустошена, то зла на весь світ. Ні Ділберт, ні вона ніколи заборону на нічні зустрічі не порушували, вони встигали все і вдень, ще й дивуючись, чому дорослі вважають, ніби кохання може жити лише вночі? Щоб Діана не бентежилася, вони робили це під душною ковдрою. Насправді Діана не те щоб соромилася, просто вона не відчувала ніякого задоволення від Ділберта. А ось від спеки, відчуття, що згоряє живцем — ще як.
Сьогодні вона не збиралася спати ще довго. Діана витягла шпильки-невидимки з волосся, стягнула резинку, і м’які кучері впали на її спину. Голова одразу розслабилася. Дівчина зняла весь одяг, включаючи білизну, і витяглася, почуваючи себе живою. Немов гусениця, що скинула нарешті кокон. Тільки замість крил метелика на ній з’явився білий халат у пишних рюшах, наче розшитий хмарами. Вона зав’язала його атласним поясом і лягла в ліжко. Не можна було засинати, треба було дочекатися, коли засне решта. Вона гортала журнали: як глянсовий папір дряпав її пальці, так яскраві жінки з фото дряпали погляд. Вона хотіла весь одяг, усі їхні зачіски відразу, але ще більше вона хотіла опинитися поряд з ними. Адже на тлі моделей рясніли пляжі, пишні сади, краєвиди на чужі міста, кольорові автомобілі… Все те, над чим вона написала б великими літерами «свобода», але не знала, де взяти маркер. Вона намагалася читати дрібний текст навколо фото, але втома впереміш із напругою давали своє. Голова намагалася впасти прямо на розкриті сторінки. Коли так і сталося, Діана різко прокинулася і вирішила: час.
Вона піднялася з ліжка і загорнула в ковдру подушку — раптом хтось зайде і помітить, що її немає. Подивилася на свій витвір здалеку — цілком переконливо. Відчинила тихо двері, і навшпиньки вийшла в коридор. Будинок і вночі виглядав розкішно, зовсім не лякав. Світло місяця, що било у вікна, відбивалося на вимитих нею тарілках, позолочених світильниках, глечику з водою. Діана обережно підняла його і щиро напилася води. Горло глечика було велике, і надто багато води розплескалося на її тіло та підлогу. Бачила б це місіс Нора…
Діана поспішила взяти потрібний ключ із ключниці та вийти у двір. Босі ноги вп’ялися в прохолодну, пожовклу траву. Від холоду шкіра одразу вкрилася мурашками. Вона побігла, почуваючи себе легкою, наче ніч підхоплювала її і несла сама. Ключ ніяк не вставлявся в свердловину дверей гаража, так руки тряслися від хвилювання. Але коли у Діани все-таки вийшло, вона усвідомила, що двері і так були відчинені. Дівчина стиснула ключ у кулаку і увійшла, одразу ж закрила гараж зсередини, про всяк випадок. У ніс врізався коктейль запахів: бензин, олія, метал. Пройшла повз розкидані інструменти, незрозумілі їй механізми, і різким рухом відчинила двері машини.
— Знаєш, а мені не спиться. — пролепетала вона, схилившись над завмерлим чоловіком за кріслом водія.
— Оце так збіг. Мені теж.
Діана відсунула двері впритул, і стрибнула на містера Пола, ледь не поваливши його на пасажирське сидіння.
— Розкажеш мені щось, щоб мені краще спалося? — Вона приластилася до нього, торкнулася його щетинистої щоки і мило посміхнулася.
— Жила на світі одна хитра дівчинка, що любить гарні сукні та червону помаду…
— Ми б з нею потоваришували.
— А ще вона поводилася занадто погано.
— Ось яка… Що вона творила?
— Не спала ночами та не вміла нарізати огірки.
— Усього лише? Я вже думала, спокушала одружених чоловіків.
— Ні, ні. Чоловіків вона не спокушала. Вони її карали за погану поведінку.
— Я теж її покарала б.
— Не хвилюйся, я й сам із цим впораюся.
Він стиснув її зап’ястя. Вона грайливо зойкнула, і пригорнулася до чоловіка сильніше — хоча, здавалося, нікуди ближче. Її рука тяглася вниз, до його потертих джинсів, але чоловік піднімав її долоню вгору, зберігаючи самовдоволену посмішку. І тоді вона потяглася обличчям — зацілувала його м’які губи, тремтячу шию, гладкий комір футболки. Вона всім тілом зісковзнула вниз, упершись колінами в колючий килимок, стопами в педалі, а потилицею в кермо. Пол опустив її долоні, в страху, що дівчина зламається навпіл. Здається, вона того й жадала. Її халат був зав’язаний слабо, неохоче, пишні груди випали з нього, червоний сосок уперся в коліно Пола. Вона потяглася руками до його промежини, згинаючи спину, наче змія. І вперлася в неї обличчям, то водила язиком по грубій тканині, то притискалася щоками, то піднімала голову, щоб усміхнутися йому, дивлячись знизу вгору.
Пол на руках відволік її на заднє сидіння, і обидва недбало розкидали одяг по салону, і запахи їх шкіри перемішалися, але найвідчутніше був бензин. Його яскраві переливи миготіли в голові Діани, сміх зливався зі стогонами, ноги відчувалися важкими, ніби їх усередині наповнили чимось в’язким. Вона була під Полом, і її закручені локони звисали з сидіння, як золотий серпантин. Його тіло тремтіло над нею, обличчя розмивалося перед очима, вона кричала від болю, і разом з тим впліталася в нього. Через кілька хвилин вона знову опинилася на підлозі, і її губи були у краплях його сперми. Вона жадібно ковтала повітря і билася з чоловіком, залишаючи на ньому синці, сліди зубів, а потім знайшла в бардачку помаду, швидко нафарбувалася і зацілувала його пах, груди, дотяглася до чола і відчайдушно видихнула. Це була вона, у ці хвилини це була вона, яка є.
Будучи на межі, але стримуючи себе, щоб накопичене тепло довше дражнило її лоно, вона прошепотіла крізь стогін, ніби ненароком:
— Відтепер я чекаю дитину.
Пол затримав подих. Він різко вирівнявся, вдавши, що нічого не відбувалося. Наче він випадково виявився тут голим, і вона теж випадково гола виявилась перед ним.
— Що? — спитав він, віддихавшись.
— Як хвилину я вагітна від тебе. Ти ж знаєш, що я в тебе дивакувата. У мене все легко та просто. — Вона схопила зубами локон свого волосся. Її хижий погляд не відривався від Пола.
— Ти жартуєш. Ти б не впізнала так швидко.
— Я ж не зовсім звичайна жінка, Пол. Я можу, звичайно, сходити до лікаря, але ти мені без цього зовсім не довіряєш? Мені, своїй коханій жінці?
— Ти ніяк не … ні! Ні. Ні!
Діана усвідомлювала, що він наляканий. Вона сама полохливо притискала руку до оголеного живота, ніби готуючись прийняти його тягар — скільки до цього ще було днів і місяців… Пол стукав рукою по коліну, його брови були опущені. Діана нахилилася за халатом, що впав на підлогу гаража, і скривджено глянула на чоловіка.
— Якщо ти чекав на знак, щоб прийняти рішення, то ось він, цей знак. Ти хочеш, щоб я вбила дитину?
— Діано… Я ж не можу так…
— Ти хочеш, щоб я вбила дитину? — вона мало не гарчала. — Він малий, але він твій. Ділберт вже дорослий, Нора впорається, ти їй уже багато років не подобаєшся. Ти маєш шанс завести нову родину. Зі мною та нашим малюком.
— Ти в своєму розумі? Що ти робиш?
— Ти думав, що це просто так? Що кохання жінки і чоловіка не призводить до більшого?
— Ти казала, що вмієш стримувати себе. Що ти якось запобігаєш цього. Ти брехала мені.
— Може, сам Бог послав тобі його, щоб ти схаменувся і прийняв, мати його, рішення? — Діана на мить до болю стиснула зуби. — Я скажу Норі, якщо ти сам не зробиш цього! Будь чоловіком і скажи на весь світ, що любиш мене!
— Не так швидко. Мені треба подумати. Я не…
— Наша дитина любить тебе. Ти нам потрібен. — вона підповзла до нього і обережно обняла, ледве торкаючись руками його плечей. — Я сирота, і наша дитина повторить мою долю, якщо ти вибереш сім’ю, яку вже багато років ненавидиш. Оточуючі обурюватимуся, але з часом зрозуміють і пробачать. Будь розумнішим і вищим за це.
— А твій дідусь?
— Він не чіпатиме нас. Він побачить, що наше кохання може дати світові щось гарне. Адже ми зачали дитину у коханні! З ним все буде чудово! — ледь не заспівала вона. — Все буде добре, просто треба визнати, що ти любиш мене. Таке трапляється, одні люди переходять до інших.
— Але ж не після двадцяти років шлюбу!
— Ти зробиш Нору щасливою. Коли я йшла сюди, то чула схлипи за дверима.
— Вона все зрозуміла.
— Ні-ні. Вона просто нещасна. Їй теж потрібен свій чоловік. Якби вона знала, схлипами все не обійшлося б. Вона однією рукою дістане твою дитину з мене і викине на звалище.
— Що ти таке кажеш?
— Пол… Мені страшно. Невже ти залишиш мене одну?
Через пару довгих днів, ранком, вона вийшла з дому і ступила на стежку. Діана попросила її не підвозити, їй хотілося подовжити свою самотність — останнім часом тієї не вистачало. Пол глянув на неї з жалем. Він не відривав погляду від її живота, ніби намагався вже зараз розглянути дитину: чи не обман, та правда вже там? Пол ніби жартома потиснув їй руку, але Діана відчула в його долоні щось холодне і маленьке, наче уламок льоду. Діана зрозуміла одразу. Вона стиснула предмет, трохи потримала його, не подаючи виду, а потім акуратно поклала в кишеню. Ділберт м’яко поцілував Діану, і вона доклала всіх зусиль, щоб поцілувати його щиро. Зрештою він зовсім ні в чому не винен. Нора глянула на неї стомленим, сонним поглядом. Діана б не здивувалася, дізнавшись, що та справді щоночі плаче. Їй було звично брехати, але коли брехні поменше, все-таки на душі спокійніше.
— Бережи себе. — сказала вона і зникла в будинку. Це ж завмерло на губах чоловіків з її сім’ї, але кожен по-своєму усвідомлював значення слів.
Діана йшла. Вона не плакала. Вона відчувала atera. Та билася під її ногами, наче корінням вбивалася в її стопи, відгукувалася жаром трохи нижче живота. Кожна дитина в роді була бажана — інакше вона не зачалася б. Кожна дитина має бути зачата по коханню — інакше не винесе вона життя довгого. Діана пам’ятала момент, коли це сталося — її atera стрепенулась так, що, здавалося, прорве підлогу гаража і машину під нею. Все сталося так, як і наказано, а значить, що поганого могло статися? Чого так боявся дідусь? Її мама, зрештою, теж народила від людини. Трьох здорових, красивих дітей. Четвертий… Ну, Марина принаймні жива. Якщо Діана ризикує в одному з чотирьох випадків народити якусь Марину, вона намагатиметься це пережити. Зрештою, вона вже любить цю дитину. Кохання у її думках вирішувало все. Це буде хлопчик, і він піде в батька — Діана знала від дідуся, що матері та їхнє оточення вирішують це самі, тут не підвладна людська біологія.
Вона зустріла на порозі Аланера, і раптом здивувалася, як швидко той старіє. І задумалася, чи є старості межа? Вони завели розмову ні про що: Діана не запам’ятовувала ні його, ні своїх слів. Аланер дивився в холодний простір і сам ніби розчинявся в ньому. Діана нахилилася до нього, згорблено-сидячого, і накинула руки, наче крила. Дідусь здивувався, але не подав виду, тільки кинув погляд на неї, дорослої і прекрасної, копії своєї матері, що відбиває її та його очі. А коли дівчина опустила руки і пішла до хати, глянув на її долоню. На безіменний палець, окреслений срібною обручкою.
Додати до улюблених