Тайлер
Отупіло витріщаюсь на сумку біля квартири та свіжу стружку на підлозі. Що за нах? Я прийшов додому з метою відіспатися після здвоєної зміни, а тут — сюрприз. Замінений замок.
Незважаючи на пізній час, спускаюся поверхом нижче і стукаю до орендодавця.
— Тайлер, не платиш ти — знайшлися інші, вже й гроші внесли наперед. Бізнес – нічого особистого. Розбагатієш — приходь, ну, а до того — пробач-прощавай.
— Дозвольте пожити, поки не виплачу борг.
— Про заборгованість не турбуйся. У рахунок її погашення я забрав твій ноутбук.
От сука!
— Він мені потрібний для навчання і коштує дорожче.
— Значить, у тебе є стимул віддати мені гроші протягом тижня, або я віднесу його в ломбард і поверну тобі решту.
— Містер Джейкоб …
— Все-все, чеши звідси. Мені виспатися треба, з ранку справ по горло. Нові мешканці вселяються, — випроводжає мене чоловік і зачиняє двері.
Вдаряю кулаком по стіні.
— Чудово!
Окрім як до Дарнелів йти мені нікуди, так що з притулком я визначаюся швидко.
Дістаю мобілку, маючи намір набрати старшому, і бачу понад десяток пропущених викликів від абонента «Вампір». Спершись на перила, посміхаюся. Нехай я напівтруп від втоми, і не маю даху над головою, але серце радісно вистукує: мені… дзвонив… Аарон…
Усі шістнадцять годин, що я провів у задушливій пральні, хлопець не залишав мої думки. Я переходив від пральні до пральні, завантажував-вивантажував білизну і мріяв про те, як ми підемо на виступ Джоша Купера. Якби на вулиці був день, то я б прожогом поїхав до Аарона, а оскільки в небі видно серп місяця, то мені доведеться почекати.
Закінчивши медитувати на дисплей телефону, я дзвоню Саймону. Зрозумівши, що розбуджений абонент зняв трубку, скидаю виклик, все одно більшу половину слів не розберу, і набираю СМС.
«Пусти переночувати. Мене кишнули з квартири».
«Приходь. Нейт на роботі, займеш його ліжко».
«Дякую :)»
Закидаю ремінь сумки на плече і мігрую на сусідню вулицю. Сай впускає мене в кімнату, і я без зайвих передмов завалююся на ліжко. Мені дуже хочеться спати, а друг, на жаль, налаштований на розмови.
— Я заніс тобі фотоапарат, ти бачив? Він у цілий та неушкоджений, дякую, що виручив.
— Не бачив. Напевно, Джейкоб запхав його в сумку, коли збирав мої речі.
— Тай, я так розумію, ти з роботи? Інакше не вештався б по ночі. Підміняв когось?
— Так, Річі не прийшов, і мені довелося віддуватися.
— Той сучий син надто часто ухиляється.
— У нього дружина народжує, а оскільки я мешкав ближче за інших і був не зайнятий, то… — відключаюся на півслові.
* * *
При сонячному світлі до мене повертається звичний стан духу «не бійся, прорвемося». Перекантуюсь у братів, тісно, але помістимося, а як підзароблю грошей — з’їду. Гаразд, годі грузитися, є справи важливіші.
«Аарон, привіт, як справи? — набиваю я. — Мені незручно говорити, шеф засіче((( а поесемеситись можемо;)»
«Нахабства тобі не позичати», — приходить після тривалої паузи відповідь.
«В сенсі?»
«Грошей багато не буває, так, Тайлер? Витрачай їх з розумом. Що із квартирою? Пристойніше житло зняв?»
«Я у друга ночував», — відбиваю, не розуміючи, звідки він може знати про моє виселення.
«Не роби з мене дурня! Я все знаю!!!»
«Ти про що?»
Звіт про доставку повідомлення не надходить. Очевидно, хлопець відключив телефон.
Я спантеличено дивлюся на мобільний і переводжу погляд на Дарнела, що сидить біля телевізора.
— Він якийсь неадекватний.
— Хто?
— Аарон.
— Не зв’язувався б ти з ним, у багатіїв свої чудасії.
— Можливо, ти маєш рацію, — не сперечаюся я. Проте нутром чую, що щось тут не так. І в дивних СМС Рейнольдса ховається щось значніше, ніж заскок вибагливого елітника. Він не бере трубку і не відповідає на повідомлення ні наступного дня, ні через пару діб, а я, гублячись у здогадах, продовжую набирати його номер. Аарон писав, що все знає, то хай і мені розтлумачить, я хочу отримати хоч якесь пояснення. Все було добре. Чому ж він, ні з того, ні з сього, викинув такий фортель?
— Я відпрошуся раніше і поїду до Аарона.
Нейтон кидає на брата нечитабельний погляд і відвертається мити посуд.
— Здався він тобі, — озивається старший Дарнел, стираючи крихти зі столу.
— Саймон!
— Я давно “Саймон”, і що?!
— Ви чого сваритесь на рівному місці? — дивуюся я, дивлячись то на одного, то на іншого.
У раковину летить тарілка.
— Сай, я більше так не можу, — жбурляє в брата мокру ганчірку Нейт.
— Розкажи сам, чи це зроблю я.
— Дрібний паршивець, — шипить той, витираючи обличчя.
— Снайпер, може, прокоментуєш свою поведінку?
— Запросто.
— Ні!
— Так! Саймоне! — перечить Нейтон і виходить із кухні.
— Тай, я хотів якнайкраще. Я тобі ноутбук купив, замість старого. Зараз принесу.
— Сидіти! — гаркаю я. — По-перше, що відбувається? По-друге, звідки маєш гроші?
Переді мною лягає принесена Нейтоном газета.
— Я казав Саю, що задум нікудишній, але він не став мене слухати, фотограф хрінів! А тепер сидить, трясеться. Батько Рейнольдса спустив своїх псів і дав їм команду «фас». Редактор видання, що опублікував фото, вже в реанімацію потрапив, і нашого доморощеного папараці те саме чекає, якщо журналіст видасть джерело інформації.
Кулак у вилицю старшого Дарнела врізається автоматично.
— Ну, ти й погань.
— Припини, це справі не допоможе, — забігає наперед Нейт, і висне на занесеній повторно руці.
— Зате принесе полегшення, — вириваюся я.
Хлопець заламує мені руку назад і, наблизивши губи до вуха, вимовляє:
— Злість та вбивство — різні поняття.
Скрикнувши від болю, припиняю кидатися на його брата.
— Пусти. Нічого я не зроблю Саймону.
— Точно?
— Так, — не хочу забруднитись торкаючись до нього.
Проходячи повз Сая, що втирає з губи кров, схиляюся до нього:
— Аарон мені подобається, але тобі цього не збагнути. Ти не бачиш людей, вони тобі здаються двоногими бездушними гаманцями. Це сумно, мій друже.
— Ти куди? — наздоганяє мене біля дверей Нейтон.
— На роботу.
— А після?
— Сюди точно не повернуся. Днями заскочу по речі, бувайте.
* * *
Стою в черзі до каси: зарплата, а радості ніякої. Розписуюсь у відомості та ховаю кровно зароблені в кишеню. На повернення ноута вистачає, на прожиття — ні. Думки, що бігають катакомбами мозку, радості теж не приносять. Вони не знаходять виходу із ситуації, що склалася, постійно упираючись у стіну невтішного висновку. Примирення з Аароном можливе лише за умови видачі винуватця інциденту. А цього зробити я не можу. Він друг, хай і колишній, і моє одкровення виллється йому величезними проблемами. До того ж, в історії є четвертий учасник — Нейтон. Він не винен, що в нього брат — жадібний виродок. Нейт любить старшого і приймає таким, яким той є. У Вегасі у них нікого немає, і хлопцям необхідно триматися разом. Їхні батьки у далекому Вермонті вірять, що сини гідні кращої долі, ніж прибирати гній на сімейній фермі. Ось так і виходить, що з якого боку не зайди, Рейнольдс та Дарнели для мене втрачені. Варто це усвідомити та прийняти, як на плечі сірим саваном лягає самотність. Вона таке саме, як тоді — в дитинстві, коли я втратив батьків. Брати були мені не лише друзями, а й сім’єю, якої мені бракує. Адже знати, що ти не один і тобі є на кого спертися — найбільше у світі благо.
Залишаю пральню і прямую до Джейкоба. Заберу ноутбук, скину потрібні папки на флешку та закладу його. Не знаю, як я буду обходитись без інтернетівської підмоги, але першочергово мені треба потурбуватися про гроші і те, де проведу ніч. Не в парку ж на лавці ночувати. Аби встигнути до закриття ломбарду звертаю до підворіття, щоб зрізати. Для приїжджих Лас-Вегас та Стріп [7] синоніми. Ті ж, хто тут виріс, знають, що місто має подвійне дно. І поденки, що мешкають тут, з легкістю знаходять короткі, наскрізні ходи.
В очі б’є промінь фар і я, затулившись рукою, відступаю вбік, щоб пропустити автівку. Всупереч очікуванням вона з місця не рухається. Її двигун фирчить на низьких обертах, заглушуючи кроки, що наближається ззаду. Поштовх у спину кидає мене на асфальт, і носок чиїхось чобіт прицільно вдаряє по нирках.
Автомобіль, що перегородив дорогу, глухне, занурюючи провулок у темряву. Схоплююсь, незважаючи на біль і нічого не бачачи через зміну освітлення, відмахуюсь від нападника. Судячи з вигуку, мені вдається дістати супротивника, радію недовго. Поблизу, відрізаючи шлях до відступу, матеріалізуються ще три силуети. Я відбиваю кілька атак, але натиск не слабшає. Поставивши блок проти коліна, що мітить у живіт, пропускаю випад у сонячне сплетіння і, захрипівши, гепаюсь спиною об стіну.
Замість того, щоб обчистити кишені, грабіжник хапає мене за волосся і прикладає головою об цеглу. Від сили удару слуховий апарат випадає і до темряви додається тиша. Відморозки завалюють мене на землю і б’ють доки не втрачаю зв’язок із реальністю.
Аарон
Похід до казино приносить непогані плоди. Я побоювався, що охорона не пропустить мене, хвала небесам, свою погрозу батько не реалізував. І по кишенях мотоциклетної куртки компактно розіпхані тридцять тисяч сотенними купюрами. Я вважаю за краще брати готівкою, оскільки, маючи знайомства у банківських структурах, картку татко може з «заморозити».
Побачивши полісмена, що махнув, зупиняюся на узбіччі.
— Я щось порушив, офіцере?
— Ні, аварія на проспекті, вам доведеться об’їхати.
— Дякую за попередження, вдалого чергування.
Я не проти розвідування нових маршрутів, але вдень якось спокійніше. Петляючи ж безліхтарними вуличками, де джерелом світла служить лише фара байка, кайфу від досліджень ніякого. Я скидаю швидкість до мінімуму, боячись подряпати «Ducati» об безсистемно розставлені баки для сміття, і рухаюся, мало не на дотик.
Блядь, знову глухий кут. Я або незабаром виберуся на трасу, або зупинюся і кричатиму «агов!», доки мене не відшукають.
Звертаю за ріг чергової безликої будівлі, і променем вихоплюю з темряви огидну сцену. Четверо хлопців б’ють п’ятого, який не подає ознак життя. Не витрачаючи час на роздуми, газую та збиваю крайнього нападника мотоциклом з ніг. Спритно зістрибнувши з сидіння, завалюю байк на бік, придавлюючи ним бандита в «кенгурусі». Ті, що залишилися, приголомшено дивляться на товариша, що смикається під байком, що дає мені кілька секунд фори. Встигаю вирубати ще одного, зламавши йому щелепу ударом шолома. Решта приходить до тями і кидається на мене одночасно. Провулок заливає яскравим світлом.
— Негайно припиніть! — наказує знайомий голос, і до мене підбігає Саліван.
— Виклич поліцію та медиків! — звертаюсь до нього, подякувавши своїй удачливості.
— Він прибив Джона і Річарда.
— Ми так не домовлялися, — навперебій скаржаться Салі вцілілі бандюгани.
— Форс-мажор, — знизує плечима той.
З діалогу заключаю, що втрутився в чужі розбірки. По-моєму, хоч би що бідолаха накоїв, він отримав своє надміру. До того ж нападати гуртом на одного не справедливо.
Схиляюся до побитого хлопця і, прибравши волосся, завмираю. Тай. Кров із розсіченого чола залила пів обличчя, але це, безсумнівно, він.
— Що ти накоїв?! — кричу я на Мета, дістаючи телефон.
— Не смій дзвонити! — підлітає до мене друг. — Кидай його і змотуємось.
— Ти здурів?!
— Віддай! — Саліван вихоплює у мене мобільний, — він бачив мене і зможе впізнати. Хочеш, щоб мене посадили через цю сволоту?
— Він людина і йому потрібна допомога!
— Через цього вилупка ти майже тиждень не міг вийти із квартири. А частина наших знайомих плює тобі вслід і тицяє пальцем.
— Не дави на мене! Я заберу Тайлера до себе і переконаю, щоб мовчав. Він винен мені, отже послухається.
— Навіть не думай, — скрипить зубами Метью і вихоплює пістолет. Такий поворот справ посіпак Салівана не влаштовує і вони ретируються, забувши про своїх нокаутованих дружків.
— Мете, подивися на кого ти перетворився, — якомога рівніше кажу я. — Давай заспокоїмося, ти опустиш зброю і допоможеш мені перенести Тайлера в машину.
— Ні! — він наводить дуло на лежачого. Гарячково шукаю аргументи, які можуть зупинити безумця, і не відразу помічаю, що Вудс отямився.
— Ти… — видихає він і стискає мою долоню.
— Аароне, підійди до мене, — кличе Метью.
Відмахуюсь від друга і повністю перемикаю увагу на Тайлера.
— Можеш сісти?
У блакитних очах немає ні крихти розуміння, і в мене зводить живіт від жаху. Спершись на мене, постраждалий підводиться із землі, і я посадивши його біля стіни, йду до Салівана. Прямо: поки пістолет не впирається мені в груди.
— Чого чекаєш?
— Відійди.
— Слухай подальший розклад: я відійду — ти вистрілиш, потім я здам тебе поліції, і двадцять років відвідуватиму тебе у в’язниці. Ти, відгороджений брудним товстим склом, притискатимеш до вуха телефонну слухавку і питатимеш: яка погода на вулиці? Подобається? Не тупи, Мет. — Кладу руку поверх його і повільно відчіплюю пальці Салі від руків’я зброї. — Ось так, молодець, — пістолет падає, і я обіймаю одерев’янілого друга
—У тебе не вийде.
— Ти про що?
— Повернутись у мій світ, не вийде… Ти так на нього дивився… Він не вартий того.
— Не час базікати, сідай за кермо.
— Він чи я — вибирай.
У мене опускаються руки.
— Що за дитячий садок?
— Я не поїду з ним. Роби що хочеш, а мене не вплутуй.
— Звичайно, ти, але кинути Тайлера нелюдяно. Я сам поведу. Де ключі?
— У замку запалювання.
Кидаю Салівану свої:
— Віджени мій байк на стоянку.
— З тебе чистка та знезараження авто. Мало яка у Вудса зараза.
—А з тебе — фарбування мотоцикла, там подряпина.
— Нічого було наїжджати на Джона.
— Не заграйся ти в месника, я цього не робив би.
— Виходить, у всіх бідах винен я?
— Не перебільшуй.
— Забирай хахаля і котись звідси. Я розберуся з рештою.
Вважаючи диспут вичерпаним, доводжу кульгавого Тайлера до автомобіля, і саджу його на переднє сидіння «Ягуара».
— Тай, ти знаєш, як вибратися з лабіринту? Я тутешніми закутками до сьогодні не їздив.
Тиша.
Кошуся на хлопця. Він у свідомості. Дивиться прямо перед собою, приклавши до рани на лобі мою хустку, і мовчить. Мені стає моторошно.
— Де виїзд на трасу?
Нічого не змінюється.
Я гальмую і повертаюсь до пасажира.
— Не бажаєш зі мною розмовляти? Я ж заради тебе стараюся! Якщо тут хтось і повинен показувати характер, то це я.
— Увімкни світло в салоні, — тихо просить він.
— Що з тобою? Збираєшся милуватися в дзеркалі своєю розмальованою фізіономією? — натискаю на кнопку.
— Краще?
Тайлер тре пальцями очі.
— Все двоїться.
— Найімовірніше, у тебе струс мозку, проте до лікарні я тебе не повезу. Відлежишся у мене, підлікуєшся. Ребра як, цілі?
— Я не розумію.
— Еее… чи зламані у тебе ребра? — перефразовую я. Добряче ж його по голові довбонули.
— Не чую, — з відчаєм у голосі вимовляє Вудс.
— …?
— Я слуховий апарат загубив. Висади мене, де тобі буде зручно.
— Тобто, як? – туплю я.
— Помовчи, будь ласка. Не роби мені ще гірше, ніж є насправді. Я очі разом зібрати не можу, не те що читати по губах. Давай зробимо навпаки: говоритиму я, слухатимеш — ти.
Киваю. Він глухий? Я й радий би щось сказати, та слова скінчилися.
— Вибач за фотографії та не шукай цапа-відбувайла. Я не врахував, що ти знаменитий і наша прогулянка може принести тобі неприємності. Мені-то начхати, а ось ти… статус і все таке інше… я не розуміюся на цьому. Тобі слід було мене зупинити.
Я повинен відчувати до Тайлера ненависть, зневагу та злість, але їх немає. Вони перегоріли, коли він узяв мене за руку в провулку, залишивши по собі недоречну гіркоту, співчуття та бажання допомогти.
___________________________________________
Стріп [7] — центральна вулиця, де розташовані основні казино та готелі.