7

FavoriteLoadingДодати до улюблених

21.02.2022

Це вже було майже нестерпним. Скрізь війна, війна, війна… Неможливо! Наче подуріли всі. Кілька днів тому проводили планове тестування системи оповіщення. Сирена волала на все місто, як скажена. Від цього звуку хотілося дертися на стіни, або сховатися в самий темний та глибокий підвал. Марк бачив, як бабця хрестилася, застивши кам’яною статуєю посеред пішохідного переходу. Це була гнітюча картина, бо кому, як не старим людям, знати, що приносить за собою цей звук.

З кожного телеканалу, з кожної їбаної праски шановні, та не дуже, експерти нагнітали ситуацію. Тривожні валізи, війська на границі, можливий напад, бомбосховища… Всі розмови, хоч би там як, зводилися до цієї теми. Хтось вірив західним аналітика і готувався до найстрашнішого. Інші не вбачали аніякої загрози, мовляв, це все політичні ігри, а простому люду насамперед слід перейматися власними проблемами, а не перетворюватися на маріонеток в руках сильних світу цього. Марк більше схилявся до думки останніх, проте не плекав ілюзій стосовно підступних східних “сусідів” на чолі з укінець поїхавшим дідом. Стара футбольна кричалка “путін хуйло” чи не найкращим чином відображала відношення пересічних українців до божевільної влади тієї країни, що, власне, й розпочала війну на їхній землі ще вісім років тому.

В чотирнадцятому році Самойлов вже був в інтернаті. Він потроху звикав до місцевих порядків, до чужих незнайомих людей, до дитячого плачу та особистих трагедій маленьких людей. Марк добре запам’ятав день, коли їх усіх зібрали в актовій залі та розповіли про неспокійну ситуацію на сході країни. Запропонували всім бажаючим написати листа чи щось намалювати, аби підтримати сміливих захисників, а також зібрати речі та іграшки для діточок, що постраждали внаслідок воєнних дій. Марк ще тоді хмикнув, що можуть віддати ті, у яких й так нічого немає? Проте швидко стулив пельку, побачивши, як легко дітвора розстається зі своїми улюбленими цяцьками задля тих, кому зараз набагато гірше. Шестирічний Мишко, який весь час тягав за собою подертого плюшевого зайця, спокійно поклав того до спільної купи, яка згодом мала відправитися на гуманітарну допомогу.

— Ти що робиш, дурник малий? — спитав його Марк. — Ти ж істерику піднімаєш, чутно на всі три поверхи, без цього уродця.

— Це не уродець, — прошепелявив малий. — Це Вася. Мені його бабуся подарувала, перед тим як відлетіти до янголів. Це мені тьотя розповіла про янголів. А Вася… Вася він хороший, з ним не страшно.

— Так чого віддаєш свого Васю? — не розумів Самойлов.

— Тю, такий великий, а такий дурний, — захихотів малий. — Мені вже зовсім не страшно, а іншим хлопчикам та дівчаткам страшно, то нехай Вася буде з ними.

Напередодні Маркового випуску, до них привезли трьох новеньких із Донецької області — двох братів-близнюків, десь по вісім років, та їхню молодшу сестру, їй не більше п’яти. Діти були наляканими та сторонилися геть усіх: і дорослих, і малих. Майже не розмовляли, контактували лише один з одним. Самойлов не знав їхньої історії, та й особливо не цікавився. Через що вони пройшли, що бачили за своє коротке життя, як саме стали сиротами? Це робота для психологів та майбутніх опікунів, якщо знайдуться такі. Він лише запам’ятав, як одного разу інші малі бешкетники розважалися в їдальні, лопаючи повітряні кульки, що залишилися після Дня народження одного із них, а та трійця, мов по команді, впала додолу, закривши голову руками. Це було настільки жахливе та сюрреалістичне видовище. Такого взагалі не мало бути. Війна — це насамперед людські життя, покоління травмованих сиріт, особисті трагедії та понівечені долі.

Марк не цікавився політикою, зовсім не слідкував за новинами, не підтримував ніяких партій чи діячів. Він навіть жодного разу не ходив на вибори. Назар постійно казав, що бути настільки аполітичним та байдужим — це помилкова і навіть небезпечна позиція.

— Господи, та не вкусить тебе ця політика, якщо ти хоч трохи будеш розбиратися в базових питаннях. Ти ж не у власній бульбашці живеш і не у вакуумі, — говорив він. — Доки тобі похрін на все, що відбувається, доти тебе і будуть їбати в сраку твоїми ж правами та свободами. Політиканам вигідно, щоб народ був інертною масою, яка не лізе в їхні справи. Подивись хоча б на рашку. Там кожен другий “внє політікі”, бо дохуя або творча особистість, або “нє нашего ума дєло”, і що? Вони посадили на трон плішивого царька, який тепер спокійнісінько керує отарою тупої бидлоти, якій все по цимбалах. А ми не такі. Ми — великий український народ, а не убоге “насєлєніє”.

Проте Самойлов вважав інакше. Його було важко назвати справжнім патріотом чи свідомим громадянином своєї країни. Він, звісно, пишався досягненнями українців в культурі чи спорті, захоплювався історією козацтва, в нього боліло за Донбас та Крим. Проте він жив насамперед задля себе. Мріяв нарешті здобути бажану професію, накопичити достатньо грошей, щоб мати змогу звалити десь в Америку чи Європу, і вже звідти вболівати за батьківщину. Марк не вбачав в цьому нічого поганого, він просто прагнув більш гідного життя для себе. Він нічого не винен державі, як, власне кажучи, і держава не винна йому. Паршива вівця, тим паче на фоні Назара.

Водночас, Самойлов не розумів, як хтось може дозволити собі безкарно загарбати частину чужих земель, ще й зухвало вихвалятися злочинами. Гасло “Крым наш”[1] виводило навіть його, такого індиферентного, зі стану рівноваги. А відверта брехня прямо в очі мільйонам “нас там нет”[2] — це взагалі щось по той бік добра і зла. Неможливий рівень цинізму та лицемірства.

Пропагандиська машина тієї країни своїми гострими жорнами намагалася перемолоти здоровий ґлузд всієї нації. Марк не міг зрозуміти, на кого взагалі розрахована ота абсолютна нісенітниця, яку несли двадцять чотири на сім їхні продажні псевдо експерти. Чого тільки варті “мальчік в трусіках”, навали нацистів та бази НАТО на кожному сільському городі. Ну хто при тямі й пам’яті хоч на мить повірить в це лайно та маячню? Така дурня, такий бруд… Хіба зовсім відбиті дегенерати, імперці та совкодрочери, яким скрізь ввижалися вороги та зрадники. Вони ж навіть зуміли спаскудити самі поняття демократії та права. Випльовували зі своїх брехливих пащек доктрини про рівність та толерантність, наче якусь лайку.

Хоч як Марк не намагався відсторонитися від зовнішньої та внутрішньої політики, багато чого доходило й до його розуміння, передусім завдяки Самойленко.

— На Майдані ніхто з нас не займав позицію нейтралітета. Ми просто йшли і відстоювали, вигризали своє, — Марк навіть не сумнівався, що Назар приймав участь в Революції гідності, хоч у самого Самойлова була неоднозначна позиція стосовно тих подій. Невже в цивілізованому світі питання мають вирішуватися саме так?

Назар довго пояснював, що передувало Євромайдану, і чому неможливо було скинути злочину владу мирним та дипломатичним шляхом. Без Майдану Україна перетворилася б на державу силовиків, відновлену радянську республіку та країну репресій проти громадянського суспільства. Де було б нормою викрадення активістів, переслідування та тортури незгодних, показово несправедливі суди та розстріли мирних демонстрантів.

— Ми не раби і ніколи ними не були. В наших жилах тече свобода, кров волелюбних предків. Стати чиєюсь колонією — це не наш шлях. Ти ж сам з козацького краю, чи тобі не знати цього? — іноді Назара заносило — не зупинити.

— Ну, це ти вже загнув. Де я, а де козаки? Я зросійщений продукт невідомого походження. Ні до бога, ні до людей, як то кажуть, — зітхав Марк.

— Саме так. Зросійщений. Насильно. Радянською владою. Це не був твій вибір чи вибір твоєї родини. В тобі ще прокинеться той дух предків. Зв’язок із рідною землею, Батьківщиною — він занадто міцний. Його не обірвати, не перебити усілякими моргенштернами та пушкіними. Цього кацапам не зрозуміти. Дріб’язковий, гнилий народець, якому на генетичному рівні необхідно перед кимось знімати шапку та цілувати брудні підошви панів.

Зазвичай в такі моменти Марк намагався спрямувати розмову в інше русло, бо особисто не поділяв думку, що всі росіяни погані. В нього було багато друзів та знайомих із різних куточків російської федерації. Вони спілкувалися через соціальні мережі вже не один рік. Спочатку зійшлися на спільних інтересах — це комп’ютерні ігри та серіали. Свого часу Марк перебував в деяких фанських спільнотах, проте згодом цікавість та запал минули, а ось певні люди так і залишились в його житті. З деким підтримував зв’язок через загальні форуми та бесіди, а з кимось навіть зблизився до рівня особистих повідомлень. До того ж більшість його підписників також була з росії. Вони майже не піднімали тему політики та конфлікту між їхніми державами, проте всі його знайомі виступали проти путіна та діючої влади, і цього Марку було достатньо. Він навіть на своїх сторінках постив гештех #свободуНавальному, щоб свого часу підтримати друзів в їхній боротьбі. Тому Самойлову і не подобалося, як Назар всіх узагальнював та зневажливо називав кацапами, москалями, путіністами чи імперцями. Були серед них і хороші руські.

Однак сперечатися в цьому питанні з Самойленко він також не збирався. Марк чудово запам’ятав історію родини Назара. Для нього то була болюча та занадто особиста тема, трагедія усього роду протягом багатьох поколінь. Було й ще дещо.

Марк вже вдруге гостював у Назара в Києві, бо йому дійсно сподобалось проводити час з новим другом. Вони більше не перетинали ту невидиму лінію, яку самі ж старанно провели між собою, наче тонкою очеретиною по вогкому піску. В перший візит Самойленко постійно стирчав на роботі, повертався або пізно ввечері, або вже вночі, коли Марк сонно куняв над книжками. Самойлова все влаштовувало: ніхто не заважав навчатися, не влаштовував гучні гулянки на кухні, не нив під вухом про недописані контрольні та не тягнув розвіятись в найближчий бар. Марк щодня готував невибагливі страви, та майже насильно втулював Назару судочки з собою на роботу, аби хоч так віддячити за хлібосольний прийом, бо той бовдур навідріз відмовився брати гроші за проживання чи комуналку. На вихідних вони влаштовували бінго-марафони за переглядом “Гри престолів”, вливаючи в себе по чарці горілки кожного разу, коли хтось казав фразу “зима близько”. Від мартіні відмовилися, не радячись, ще на етапі походу в супермаркет.

Іноді Назар підвозив Марка до універу на своєму старому роздовбаному Ford Mondeo.

— Я думав, слідаки розсікають на крутіших тачках, — підколював його Марк.

— Ой, не тренди! І кінчай вже із своїми фільмами про продажних копів. Я на цього красеня майже три роки збирав, — бурчав Назар, а Марк лише сміявся, записуючи нову сторіз для Instagram та намагаючись не засвітити обличчя Самойленко в кадрі.

Про свій другий візит до Києва Самойлов попередив заздалегідь. Він все ще сумнівався, чи взагалі це доречно та зручно для самого Назара.

— Слухай, у тебе ж є ключі від моєї квартири? — Самойленко дійсно змусив Марка взяти собі один комплект. — То і приїжджай, коли зручно. Цього разу мене може не бути в місті, планується одне відрядження, а ти почувайся, як вдома. Тільки Олексія Петровича не забудь полити, добре?

Олексій Петрович був старим, майже безлистим фікусом, стовбур якого прикрашав новорічний дощик ще з бозна-яких часів. Взагалі квартиру Назара було важко назвати розкішною — всього дві кімнати, одна з яких — прохідна, де на канапі і спав Марк. Простенький, але якісний ремонт, та повна відсутність сучасних новоротів на кухні. Навіть замість чайника, у Самойленко був звичайний емальований ківш. Але там було затишно. Саме таку атмосферу й малював в уяві мозок, коли чув слово “домівка”. Особливо Марку приглянувся посуд Самойленко — розписані глиняні тарілки та чашки.

— Мати подарувала на новосілля, — пояснив Назар. — Це ручна робота. Фірмовий знак, так би мовити, того села, з якого вона родом.

Для себе Марк облюбував простеньку однотонну філіжанку, кава з якої здавалася набагато смачнішою.

— О котрій годині прибуває твій потяг? — запитав Назар напередодні візиту Самойлова до Києва. — Я тебе зустріну.

— О, так ти не поїхав? — зрадів Марк. — Змінилися плани?

— Та ну його… — зітхнув в слухавку Самойленко. — Капітан, бляха, знову не пустив. Це лише в твоїх дурнуватих фільмах поліцейські зайняті тим, що бігають за покидьками. Екшн там, перестрілки якісь… А насправді — це купа паперової тягомотини та звітів. Мені всього три дні знадобилося, щоб спіймати одного придурка, а тепер чи не місяць треба готувати документи, аби передати цю справу далі. Тому замість мене відправили інших. Задовбало вже!

Назар зустрів Марка, як і планувалося. Вечір вони провели в тирі — Самойленко давно обіцяв навчити влучно стріляти, і не в якомусь ярмарковому місці, де за перемогу давали іграшку чи магніт, а в справжньому, де тренувалися поліцейські та бійці. Марк був в захваті, навіть незважаючи на свої посередні успіхи.

Спочатку Самойлов уважно прослухав весь інструктаж, і хвилин п’ятнадцять терпляче спостерігав за Назаром, коли той відстрілювався по мішеням та мимохідь пояснював кожну свою дію. Зрештою Марк вирішив, що з нього досить теорії. Зі сторони все здавалося досить простим. Що там такого? Розслабся, прицілься, тисни на гачок. Проте, витративши цілий магазин, не зумів влучити навіть в молоко. Назар лише зітхнув на це, та рішуче перейшов за спину Марка.

— Я раджу тобі взяти пістолет обома руками. Міцно тримай рукоятку і підійми зброю до рівня очей, — пошепки промовив на вухо, лоскочачи шкіру своїм диханням.

Враз по тілу Марка пройшло легке тремтіння та пришвидшилось серцебиття, але він щосили намагався не звертати на це увагу, а зосередитися на головному. Самойлов вирівняв дихання і зробив все так, як радив Назар.

— Чудово, — похвалив Самойленко. — А тепер цілься в ту мішень, — він вказав на паперовий силует. — Для цього тобі краще зробити кілька кроків назад.

Назар поклав свої руки на плечі Марка та змусив його трохи відійти, доки той спиною не сперся на чужі груди.

— А тепер цілься, — сказав він.

Самойлов примружив очі та спробував прицілитися. Йому здавалося, що він наставив пістолет правильно, але Назар знову тяжко зітхнув та промовив:

— Трішки не так. Я не кажу, що ти зовсім косий, але… — хлопець поклав свої долоні поверх Маркових, трохи змістивши зброю убік.

— Ти що твориш? — тихо запитав Самойлов. Він не міг зосередитись, відчуваючи дихання Назара, силу і тепло його тіла.

— Забудь про мене, думай лише про ціль, викинь всі дурниці зі своєї голови, — прошепотів Самойленко, і обережно, щоб не збити приціл, прибрав свої руки та опустив їх на пояс Марка, чіпляючись пальцями за шлівки ременю. — А тепер знімай із запобіжника і плавно натискай на гачок, — скомандував він у потилицю, обпалюючи її жаром і розганяючи мурах по тілу.

Марк проковтнув ком в горлі, міцніше обхопив рукоять зброї, клацнув запобіжником і повільно натиснув. Пролунав тихий постріл.

Самойлов опустив пістолет, розвернувся в кільці із рук і опинився лицем до лиця з Назаром.

— Я ніби як влучив? — схвильовано запитав, заглядаючи в сині очі.

— Влучив, — кивнув Назар та зніяковіло посміхнувся. В його погляді на мить промайнуло захоплення. — Нехай з моєю поміччю, але тобі це вдалося, вітаю. Чесно кажучи, я здивований… Знаєш, ще кілька тренувань, і з тебе, може, вийдуть люди, — він розірвав зоровий контакт та відійшов на три кроки.

— Ой, йди в сраку, — Марк штовхнув його в груди та розсміявся. Мить було втрачено. — Краще поміняй мені мішені.

— Добре, — охоче кивнув хлопець. — Тільки зі зброєю акуратніше там… бо мало що. Раптом зумієш проявити чудеса влучності і ще підстрелиш мене. Прикро буде…

Наступного дня Назар не повернувся з роботи. Марк прочекав його до півночі та, зрештою, ліг спати, бо намічався дуже складний день в університеті. Вранці Самойлов теж не виявив жодних слідів ночівлі господаря квартири вдома. Телефон Назара був вимкненим, проте Марк намагався не піддаватися паніці. З такою роботою могло трапитися все, що завгодно: від нічної незапланованої засідки до… Ось про “до” думати взагалі не хотілось.

Самойлов нашвидкуруч приготував улюблену Назарову вівсянку зі свіжими ягодами, поснідав сам, а решту дбайливо накрив тарілкою, сподіваючись, що Самойленко от-от повернеться. І з важким серцем почимчикував у своїх справах. Телефон Назара мовчав цілий день, проте ще залишалася надія, що він повернувся додому втомленим і відразу ліг відпочивати. Однак ввечері квартира зустріла Марка темрявою та тишею. Каша так і стояла на столі незайманою, і від неї вже почало тхнути кислятиною на всю кухню.

Самойлов ще про всяк випадок перевірив кімнату Назара, і вже збирався самостійно вирушити на його пошуки, як раптово прийшло осяяння — він навіть не знав, в якому саме відділку працював його друг. А швидко обійти їх усі в настільки величезному місті, було непосильною задачею. Скористатися телефоном — це теж марна ідея. Ніхто не наддасть відомості про співробітника поліції абсолютно сторонній людині. Але й нічого не робити було просто нестерпним. Як змусити себе чекати невідомо чого? А раптом Назарові потрібна допомога, і ніхто, окрім Марка, не знав, що той зник? Хоча це й здавалося малоймовірним, та все ж…

Самойлов і сам не знав, що шукав, але поліз на сторінку Назара в інсті. Точно! Дівчина з собакою. Він швидко знайшов її в друзях Самойленко, як вже робив не раз. Marusya_S. була в мережі. Не замислюючись над текстом, надрукував повідомлення.

Привет. Я сосед Назара. Его уже больше суток нет дома. Ты не знаешь, где его искать?[3]

На диво, відповідь надійшла майже відразу. Марк навіть не встиг знітитися від поспішності свого вчинку, або засумніватися в його доречності.

Привіт. Він був у мене. Зараз його вже везуть додому. Через півгодини зустрічай.

Марка охопили змішані почуття: полегшення, злість, розчарування та… Ревність? Та як так? Він собі місця не знаходив, а цей придурок…

Ну ахуеть! Я тут на говно исхожу от нервов, а он с телкой кувыркается и ебаную псину за ухом чешет. Мудак![4]

Він і сам геть не зрозумів, як неслухняні пальці надрукували той текст, але щось змінити чи повернути час назад було неможливо — повідомлення відправлене і прочитане. Марк чортихнувся і відкинув телефон, наче отруйну гадюку. Схопив пачку цигарок та вибіг на балкон, немов зумів би там сховатися від власного сорому за імпульсивні слова.

Після десяти хвилин самолінчування та трьох сигарет поспіль йому однаково довелося повернутися в кімнату. Він достатньо набрався хоробрості, щоб вибачитися перед незнайомою дівчиною. Марк не мав жодного права виплескувати на неї своє роздратування. Дисплей телефону світився одним непрочитаним повідомленням.

Ну, по-перше, дещо трапилося. Назар сам розповість, якщо захоче. По-друге, “телка” в тебе в штанях, малий засранець, а я старша сестра Назара та за сумісництвом — офіцер поліції. А по-третє, “псину” звати Герда, і я з радістю дозволю їй відгризти шматок твоєї кістлявої задниці, Отелло ти недороблений.

Блять! Блять! Блять! Як взагалі можливо так обісратися на рівному місці? Ще й Назар, молодець, міг би і розповісти, що то його сестра.

Вибачте. Я ідіот.

Все, що зміг вичавити з себе Марк. Ось і познайомилися…

Вхідні двері зі скрипом відчинилися, і з коридору донісся лязкіт ключів. Марк, забувши про нещодавню оказію, ринувся туди, напереріз Назарові, який вже збирався зникнути в ванній кімнаті.

— Ти где был? Что случилось? Так сложно было позво…[5] — почав він, але відразу осікся, коли побачив, як відсахнувся від нього Назар, і скривися, чи наче від болю, чи відрази.

— Тільки не зараз. На говори так, — прохрипів Назар. — Не на цій мові… будь ласка.

Лише тоді Марк помітив, в якому стані був Самойленко: темні кола під червоними очима, в яких сіткою простягалися лопнуті капіляри, неохайна щетина, яка зовсім не личила, а додавала лише хворобливості вигляду, потріскані губи з запеченою на них чорною кров’ю та збиті кісточки на руках. Одежа брудна і пом’ята, та за метр несло стійким запахом перегару.

— Мені треба… Пусти, — сказав Самойленко, відсунувши Марка з проходу, а сам зник за дверима ванної кімнати.

Через хвилину звідти донісся шум води. Самойлов не знав, як слід поводитися і що взагалі трапилося, лише на якомусь інтуїтивному рівні відчув, що не можна сьогодні залишати Назара наодинці з собою, навіть якщо він сам буде на цьому наполягати. Марк, наче вірний пес, крутився біля дверей кімнати, і прислуховувався до кожного шурхоту. Зрештою, маячити туди-сюди йому набридло, а звичка ходити на п’ятках ще більше нервувала з кожним лунким кроком по дерев’яному паркету. Самойлов сів на підлогу напроти ванної кімнати і, не зводячи очей з дверей, почав чекати.

Назар вийшов через півгодини — досі небритий, з мокрою головою, з якої ще капала вода на сіру футболку, проте вже більш жвавий та, щонайменше, в чистій домашній одежі. Він навіть не помітив Марка, або зробив вигляд, і пішов до своєї кімнати, звідки відразу почувся скрип балконних дверей. Самойлов запхнув подалі свою розгубленість, і поплентавсь слідом. Назар сидів на підлозі вузької лоджії, підтягнувши коліна до грудей, в його пальцях тліла цигарка, яку він стягнув з пачки Марка. Геть кепсько, бо Самойленко не палив навіть під час їхніх алко-марафонів.

Самойлов сів поруч і витягнув цигарку з рук друга, на що той ніяк не відреагував. Він продовжував нерухомо сидіти і застиглим поглядом свердлити вікно. Марк також мовчав, він не знав, що казати, як спитати, просто вирішив бути поруч.

— Вони всі загинули, — через п’ятнадцять хвилин почав говорити Назар. — Всі до одного. Вся група, яка поїхала в те відрядження на Донбас.

У Марка захололо в жилах, він, наче одерев’янів, лише недопалок продовжував пекти пальці.

— Їх привезли вчора. Те, що від них залишилось. Там були звичайні журналісти та волонтери, та ще кілька хлопців з наших, які супроводжували групу, — Назар швидко витер тильною стороною долоні очі, на які вже набігли злі сльози. — Була домовленість з тими, вони не повинні були стріляти. Русня ніколи не виконує своїх обіцянок, — він стиснув зуби. — Народ-гниль… А сьогодні я мусив повідомити дружині Мишка, що вона стала вдовою. Її чоловік, батько її сина… він мертвий. Розумієш? Мертвий! Він не мав туди їхати. Це було моє відрядження, — Назар відвернувся, ховаючи обличчя, але тремтіння всього тіла було не сховати.

— Ти не вин…

— Не треба, — він обірвав Марка на півслові. — Я знаю. Я не винний. І ніхто не винен, крім тих тварюк. Проте це не змінює того факту, що замість мене туди поїхав хлопець, якому я ще рік тому хрестив первенця. Його немає, а я є…

Самойлов розумів, що тут не допоможуть жодні слова підтримки чи співчуття. Він лише міцніше притиснувся до Назара, ділячись з ним теплом свого тіла.

— Вибач, що налякав, — нарешті промовив Самойленко після години цілковитої тиші.

— Не вибачайся, — відповів Марк. — Я там трохи начудив, образив твою сестру в діректі. І Герду.

Назар малість оживився.

— Марисю? Її неможливо образити. А ось з Гердою — ти це дарма. За свою напарницю вона тобі сраку по шматочкам відкусить, — слабо хмикнув Самойленко.

— Та зрозумів… Мені вже пообіцяли… Ходімо звідси, стає прохолодно. Я тобі чаю заварю.

І ось як після цього нав’язувати Назарові думку про хороших росіян?


Самойленко так і не відповідав на дзвінки та повідомлення. Навіть Марисі не було в мережі. Ось що думати Марку? І знову він не знав, куди бігти та до кого звертатися за інформацією. Залишалась примарна надія, що Назар смертельно образився. Тьфу, і навіть вислів такий паскудний.

Самойлов відчував всім тілом, що починав захворювати. Температуру навіть не хотілося міряти, і так зрозуміло, що була. Горло дерло, очі сльозилися та тиснуло в грудях. У нього завжди було вразливе здоров’я, тому несподіванкою це не стало. Лише засмутило, що в аптечці майже не залишилося необхідних ліків, та й холодильник був порожнім.

— Так, ти сиди тут, а я піду в люди, — промовив Марк до Пряника, що вже захоплено щось гриз на столі. — Цього разу нас нікому буде виручати, якщо я зляжу. Так і помремо удвох — я від жару, ти від голоду, — він на мить згадав, як минулої осені Назар примчав його лікувати, навіть не уявляючи, що цим врятував одразу два життя.

Марк вимкнув телевізор, що вже постійно бубнів на фоні, та пішов одягатися. Майже коло виходу його зупинив дзвінок телефону, який так і залишився на кухні. Марк стрімголов помчав туди, бо грала мелодія Imagine Dragons. Назар.

— Да![6] Блять! Так! Де тебе носило? Пробач мене! — скоромовкою вимовив Марк в слухавку.

— І я тебе радий чути, — веселий голос Назара змусив нарешті видихнути. — Вибач. Я був… Не можу сказати. Але все добре. Вважай, що на довгому тренуванні, де не ловила мережа. Ти як? Щось мені твій голос не подобається, — від Самойленко неможливо було щось приховати.

— Та фігня. Пройде. Зараз якраз збирався до аптеки.

— Це добре. Слухай, Марку, обов’язково запасися всіма необхідними ліками, щоб надовго вистачило, і на всі випадки життя, — Самойлов зітхнув — знову починалося. — Зайди до магазину і теж закупись — консерви, крупи, макарони. Не сопи так, я тебе чую! — Марк закотив очі. — І слідкуй, будь ласка, за зарядом телефону, не дай йому сісти. І ще… Що ще? Багато питної води. Зрозумів?

— Так, — Марк вирішив не сперечатися цього разу. Однаково він збирався хворіти в своє задоволення, щонайменше тиждень не виходячи з дому.

— І ще… В твоїй квартирі найбезпечніше місце — це коридор. Там є вбудована ніша, де стоїть обувниця. Відсунь її прямо зараз, щоб я чув. Звільни місце, аби нічого не заважало туди швидко сховатися.

Будь це інший день, Марк би вже сто разів виказав своє невдоволення, проте сьогодні слухняно виконував всі настанови. Поки він возився з тією клятою шафою, Назар продовжував свою лекцію.

— В разі чого, тримайся подалі від вікон та ванної кімнати. В тебе там одне скло, дуже непрактичний ремонт, — Самойлов скривився: “Зато в тебе, як у вампіра, жодного нормального дзеркала”. — В твоєму домі є підвал? Дізнайся, як туди потрапити.

— А що тут дізнаватися? — хмикнув Марк. — Наша Катерина Михайлівна така ж попаяна, як і ти. Ще минулого тижня змусила управляючого розчистити те підземелля, і всім винесла мізки своїми інструкціями, — нарешті Марк впорався зі своєю роботою. Залишилось лише прибрати в тому закутку, бо, мабуть, серед тих клубів пилу вже зародилася нова цивілізація.

— Це втішає. Хоч хтось відповідальний. Марку, я дуже сподіваюся, що нічого з цього не знадобиться. Дуже. Але якщо ні, то пам’ятай, твоя задача — вижити за будь-яку ціну, — у Самойлова аж мороз пробіг шкірою від цих слів. — Обіцяєш?

— Обіцяю, — відповів тихо. — Ти теж. Пообіцяй мені!

— Не можу, солодятко, не можу…

 


 

Примітки:

1. Крим наш.

2. Нас там немає.

3. Привіт. Я сусід Назара. Його вже більше доби немає вдома. Ти не знаєш, де його шукати?

4. Ну, ахуїти! Я тут на гівно схожу від нервів, а він з телицею перекидається і їбану псину за вухом чухає. Мудак![4]

5. Ти де був? Що трапилося? Так складно було зателе…

6. Так!

(Переклад з російської)

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

9 Коментарі на “7

    1. Так, Назар хороший хлопець. І Марк для нього дуже важлива людина, хоч той і гівнить часом. А кому зараз легко?))) Але Самойлов багато чого зрозуміє згодом.
      Дякую вам)

       
    1. Вам дякую! І вибачте. Це дуже болісна тема, зважаючи, що тут літературна вигадка – це лише персонажі та їхні взаємини. Та й самі герої – збірна солянка з особистих спостережень, досвіду та власних змін.
      Я добре пам’ятаю 14 рік, але навіть не в змозі осягнути весь біль людей, які зустріли війну на своєму порозі ще 8 років тому. Хтось жив в тому пеклі весь цей час, кого знову наздогнало 24 лютого, але вже в нових домівках. Це все жахливо, цьому немає виправдань. Це болить кожному.

      Я вам дуже вдячна за постійний фідбек) Ви мене мотивуєте!

       
  1. Отримала задоволення. Герої такі різні, але так чудово доповнюють один одного! Серьозні проблеми та гумор теж чудово совміщаються. Спасибі.

     
  2. Дякую, що штовхнули!
    Дуже і дуже круто! Мені подобається як в історії переплітається минуле і теперішнє, завжди щось відбувається. Складається по шматкам ця мозаіка із персонажів та подій. Цікаво спостерігати.
    Розумію Марка в його відношенні до росні. На чувака чекає сюрприз скоро. На мене так точно чекав.
    А ще хочеться щоб все ж таки вони з Гердою зустрілися 🙂
    Назар просто чудовий! Правильний коп, правильний українець!
    Боюся і чекаю продовження. Штовхнете?

     
    1. Дякую вам)
      Переплітаються, бо, якщо відверто, це легче, аніж починати розповідь з подій дворічної давнини, а далі вже йти послідовно. Поки доберешся до головного, вмерти можна. Буквально. Та і розповідь, принаймні саме ця, так здається жвавішою.
      Ех, на мене теж чекав сюрприз. Багато в чому Марк говорить моїми думками, моїм власним досвідом. Я багато в чому помилялась, як і він. Побачимо, чи засвоїть він свій урок.
      З Гердою вони обов’язково зустрінуться. Спойлер: срака залишиться цілою.
      Дякую) Штовхну)