7

Всім привіт, з прийдешнім новим роком вас! Новий розділ, для гарного настрою!

______________________________________
Дазай Осаму

Я сидів за своїм робочим столом в агентстві, вдаючи, що читаю журнал, насправді я думав про те, що відбувалось між мною і Накахарою останнім часом. Але в першу чергу треба відмітити втомлений вигляд цього рудого ідіота. Я звісно знаю, що в Портовій Мафії роботи завжди навалом, особливо у керівників, але ж не може все бути настільки погано? Він сам на себе не схожий і п’є каву, як воду, раніше Чуя пив її рідко, і то з трьома ложками цукру. А зараз що? Ще й бліде, синяки під очима, не розумію, як тільки вчора не заснув під мою лекцію, спеціально ж обрав його неулюблену тему, жартував. Може це у нього вже звичка? Та ні, він же засинав, як ми раніше разом чергували, та і в ті ночі теж. Я поглянув на годинник, хоч і його навички водіння машини за останні роки явно покращились, не відмінно від моїх, я все ще переживаю, щоб він не розбився часом вночі дорогою додому. На моє повідомлення він теж не відповів, ось же…
І якого дідька лисого Чуя відмовився залишитись у мене? Боявся, що покладу на підлогу спати? Хоча з його диваном, моя підлога або раскладушка явно просторіші, якщо б він був проти ліжка…
Де він тільки такий вузький диван взяв? Раніше не відмовлявся, що з моєю квартирою, що з будинком. Ну, я не думаю, що той факт, що то було близько біля Портової Мафії, був аж так важливий, так як зараз нічого не змінилось, я ближче живу, ніж він.
Мої думки перервав Чуя Накахара власною персоною, нарешті, Господи, дякую, що живий.
— Ось, Бос, переклав, — я зацікавлено взяв в руки листок, що ж, все, як я й думав, однак приписка мені не дуже сподобалась.

“Зайди до мене в гості, нам треба поговорити”

— Ну і що там?
— Все, як я й говорив, якщо це латинь, якщо ні, то з цим теж глухо, — відповів я на питання Кунікіди й відклав листок в бік. Чуя сів біля мого столу, також у кімнату вже зайшов Акутаґава з Ацуші, що виходили по каву. Вони роздали всім присутнім каву, я взяв свою і, зробив ковток, відкинувся на спинку крісла.
— Гаразд, тоді, по факту, ми маємо вигляд злочинця, більш-менш знаємо його здібність, і менше, ніж день, поки він скоїть ще один злочин. Тому нам треба знайти місце його наступного злочину.
— Кунікіда, пробач, але ти від недосипу, що, світлого розуму лишився?
— Дазай правий, ми не можемо обійти всі закинуті будівлі в місті. Тим паче, тепер коли злочинець знає, що ми його шукаємо, він може змінити звичне місце на інше. А це ще плюс місця для пошуків, на які у нас немає ні часу, ні людей, — промовив Рампо, дивлячись на Доппо.
— Малоймовірно, згідно з тими звітами… — я поглянув на мафіозі, що слухав це все з нудьгою на обличчі, попиваючи каву.
— Кунікіда, Рампо правий, дочекаємося лікаря Йосано і вже тоді вирішимо, що робити, — я поглянув на Фукудзаву, що стояв на порозі свого кабінету, оглядаючи всіх присутніх в кімнаті.
— Пане президенте, час не грає нам на руку, тому я поспішив, вибачте.
— Поспіх – це не найкращий помічник, — тут в кімнату увійшла лікарка, несучи перед собою папку з документами.
— Здається, ти маєш гарні новини, — промовив Рампо, знімаючи окуляри.
— Не впевнена, що так, але ви, хлопці, підняли мені настрій, давно у мене не було такого цікавого дослідження.
— Завжди будь-ласка, — промовив я з посмішкою.
— І що ти знайшла? — президент явно був напружений через цю справу.
— ДНК, що мені представив Дазай, обдарованого, але його здібність явно має гнилий бік, в прямому сенсі слова, — Лікарка стала передавати документи, я взяв і пробігся очима.
— Таки зомбі, — промовив Чуя і зробив ковток кави, дивлячись на документи що йому вручили.
— З того, що нам всім відомо з його справ, я думаю, він вбиває заради того, аби не вмерти самому від своєї здібності. Він забирає в жертв те, що потрібно йому самому, в першу чергу серце, й решта по необхідності.
— Але якщо так, то чому він просто не відмовиться від використання здібності, щоб продовжити собі життя більше, ніж півроку? — промовив Ацуші, я ніяк на це не відреагував, продовжуючи вивчати документ.
— Можливо, він уже просто не може прожити більше? — я поглянув на Фукудзаву, той же поглянув на Рампо. — Судячи з його зовнішнього опису, він уже немолодий, що, якщо він вбиває аби прожити ще хоч трохи? — Здається, це так і є, якщо я все вірно розумію, то я знаю хто цей обдарований.
— Думаю, Кунікіда помилився, у нас є менше восьми годин, а не день. Цієї ночі він витратив сили на Подвійний чорний, — я відчув, як всі присутні, так чи інакше, але кинули на мене погляд, й проігнорував їх всіх, як і Чуя. Хоч було незвично вперше за довгий час чути нашу назву, та щей від Рампо. — Якщо він хоче жити, він має негайно їх відновити, а ще краще повністю замінити все, що вийшло зі строю.
— Ну чудово, — в голосі Кунікіди чулась злість, здається, дзвінок посеред ночі є гарним чинником для руйнування його ідеально дня, треба взяти на замітку.
— Кунікіда, кого б ти не відправив цієї ночі на чергування, результат навряд чи змінився, — промовив Рампо, з посмішкою.
— Та невже? В наступний раз підемо разом, і тоді глянемо, чи так це.
— В такому випадку, можете зараз всі йти по домах, відпочиньте й підготуйтеся до сьогоднішнього вечора. Як тільки стемніє, вирушайте оглядати місто, покладаючись на свої почуття. Ви знаєте можливе місце, ви знаєте ознаки, ви маєте всі можливості, щоб спіймати злочинця сьогодні. Не варто затягувати це ще на декілька місяців.
— Так, пане президенте, — сказали більшість присутніх, я ж дивився в документи. Президент пішов у свій кабінет, і всі почали розходитись по своїх справах.
— Дазаю, можна тебе на хвильку? — я підняв погляд на лікарку, що підійшла до мого стола з легкою посмішкою.
— Так, звісно, — навідміну від решти агенства, я не боявся залишитись з нею наодинці, що ж, в цьому як плюси, так і мінуси. Ми зайшли в її кабінет, де вона одразу посуворішала на обличчі, й, підійшов до свого столу, кинула в мене флаконом з ліками, який я на автоматі спіймав.
— Що б там у нього не була за здібність, але кров, що ти відхаркав, твоя, щоб вона пішла, потрібно мати внутрішні пошкодження, що, як я розумію, мають місце бути у тебе після останньої справи, чи то від його здібності, це ліки. Спеціальні ліки, що створили обдаровані для обдарованих, пий хоч по два рази в день по одній. — Внутрішні пошкодження, Чуя, теж харкав кров’ю, ще й більше за мене, хіба це не значить, що він теж…
— А по інструкції, як і скільки їх потрібно пити, ти кажеш? — запитав з легкою посмішкою.
— Три рази в день, після їди або під час.
— Ось як. Як довго?
— Три тижні.
— Дякую, чарівна Пані, — я навіть підійшов і легенько чмокнув її у щічку, й рушив на вихід з кімнати.
Підійшов до столу, взяв плащ і рушив до виходу з агенства. Як я й гадав, я встиг застрибнути в машину Чуї раніше, ніж він виїхав на шосе.
— Дазай, якого….?
— Хочу проконсультуватись з Босом, він має більше досвіду чим Йосано, ти ж в офіс зараз чи не так? — проговорив я легким тоном.
— Уявляєш, не всі байдики б’ють цілими днями, як ти. Хоча ти явно тільки те і робиш, — пробурчав Чуя, набираючи швидкість, він не сильно дотримувався правил руху, в принципі, як і завжди. Там когось підрізав, там поїхав раніше, все, як завжди, добре, що це не мотоцикл. А то я сумніваюсь, що б втримався на ньому, з такою манерою водіння, а якщо ще взяти любов Чуї до швидкості й гравітацію…. Я уже не знаю, де б я був.
— Пам’ятаєш, як ми попали в медпункт до Морі в перший раз?
— Звісно, тоді хтось добряче по голові отримав, — я посміхнувся з тону Накахари.
— Ти ж тепер розумієш, що інакше б бути не могло?
— Ти ніколи не думав, що говорити про свої плани ще комусь, хто теж бере в цьому участь, може принести більше користі?
— Довіра – це тонка річ, до того ж невидима, Чуя, ти це знаєш. Щодо користі, то всі мої плани будуються в першу чергу на тому, що я знаю точно, на мені й моїх можливостях, на тобі й твоїх можливостях, і навіть не дуже в моєму плані доречних твоїх вчинках. Через це все проходить з більшою користю для нас.
— Як скажеш, — він різко повернув машину, мене занесло і я вдарився ліктем у двері машини.
— Ай, — я потер лікоть. — Можна обережніше?
— Можна, — промовив Чуя, без особливого ентузіазму в голосі, ми були уже майже біля офісу.
— Якби у тебе в житті була можливість змінити один вчинок чи рішення, тим би ним скористався? — Накахара окинув мене швидким поглядом, після він ухмильнувся.
— Осаму, з якою метою ти мене це питаєш?
— Просто цікаво знати.
— Можливо, але то не факт, — ми заїхали на підземну парковку.
— Чому ні? — в наступні декілька секунд, я уже вирішив, що це останнє запитання в моєму житті, Чуя різко загальмував, через що по енерції я нагнувся вперед і груддю, вдарився в бардачок, оскільки не скористався ременем безпеки, але влетіти обличчям в скло я не встиг, оскільки спрацювала подушки безпеки, через що мене відкинуло назад, і я приклався тім’ям об крісло.
— Осаму, можеш не грати зі мною в ігри і прямо запитати? — перш ніж я встиг відповісти, він відкрив двері й вийшов з машини, я бачив, як він йде до ліфту. Ага, спитає тебе прямо, а як же? Ти б уже кулаком приклав чи не так? Я виліз з машини, знову, як і вчора злісно хлопнув дверцятами. Чуя, Чуя, який ти все ж таки… ну гаразд, я теж хорош. Мене без проблем пропустили, напевно, наказ Морі, я сам зайшов в ліфт, і це нагадало мені те, як я раніше тут працював. Ах, був же час…
Шкодую я про те що робив, працюючи в Мафії? Та ні, не шкодую, не планую і не відчуваю за це провину. Каяття і вся та релігійна небилиця, мене не чіпає ні каплі, якби довелось ще раз все це зробити, я б зробив, не моргнув і оком. Я не ідеал Кунікіди Доппо, я не вірю в Рай чи Пекло, хоч і маю близьке знайомство з богом, я посміхнувся з цієї думки. Я живу, як хочу сам, не спираюсь на людей і їх правильно-не-правильно, що заповідали їм Ісус Христос, Аллах, Будда, і хто там ще.
Я живу, як сам, хочу, зі своїми вподобаннями, смаками, і бажанням. Я працював в Портовій Мафії, бо мені подобалась ця небезпека, або ти, або тебе. Хоча тут я прорахувався, якщо хочеш вмерти, треба бути рятувальником, захисником, чи героєм. Ось там часто можна зустріти “свою смерть”, перевірено.
Довгий час я жив лише цим, поки не став працювати в парі з Чуєю Накахарою. Ось він одзразу зрозумів, що попри все моє бажання померти, є те, що змушує мене чіплятись за життя в останню хвилину. Я все чекав, що він запитає про це, коли ми будемо сидіти в барі після чергового завдання Боса. Але він не питав, ніколи за всі роки спільної роботи. Нічого, колись він дізнається, якщо захоче.
Хоч я це ніколи в світі не скажу в голос, але ті моменти в рандомному барі, наповнені тишею і порожньо балачкою повсякдення, що є для нас такою не досяжною, приносили мені втіху куди більшу, ніж зустрічі з Одасаку й Анго в одному й тому самому барі. Може, причина в Анго і його брехні? Він був фальшю, слабким місцем…
Двері ліфта відкрились на поверсі з кабінетом Морі. Я натягнув безтурботну маску й вийшов з ліфту. На мене дивились, мене оглядали, шептались, але не нападали. Все, як і раніше, страх, непорозуміння, повага, обережність.
Мені відкрили двері, без доповіді, як завжди, не знаю навіть, чого я думав, що все буде інакше.
Я ступив в кабінет Боса Портової Мафії, що за весь цей час нічим не змінився, вікна були відкриті, і було видно небо, сам Морі був за столом, де було видно купу документів. Він окинув мене поглядом і проговорив:
— Радий, що ти прийшов одразу, без довгих плясків.
— Плясків? Ти ще на це здатен, Рінтаро? — він підняв на мене погляд, повний цікавості й оцінки. Я підійшов й відсунув стілець перший від нього, справа від стіни, і сів.
— Це скоріше про тебе, — врешті промовив Морі й повернувся до документів, що він переглядав.
— Ти знаєш, хто це чи не так? — я поглянув на Боса з цікавістю, в пошуках відповіді або підказки.
— Так же, як і ти, Осаму, ти бачив його один раз…
— Ти б його зараз теж не впізнав, — перервав я його,— чи це ти допомагаєш йому з пересадкою органів?
— В житті подібним не займався, кулю діставати та ще морока, а уж пересадка… — Морі скривився й відклав документи.
— Ти прийшов сюди не для того, аби спитати мене про це, й не тому, що я попросив. Що тебе турбує?
— Ми давно не бачились, і у мене сьогодні якби вихідний, що буває досить таки рідко, ось і вирішив зайти провідати того, хто був мені за опікуна добрих десять років.
— Всього-на-всього?
— Так.
— Як мило, — промовив Морі з посмішкою. — Ну тоді я почну, з твого дозволу, — я легковажно посміхнувся у відповідь.
— Повний медичний огляд, у мене негайно, — я перестав посміхатись.
— Навіщо це?
— Ти явно нехтував ними останні чотири роки, я бачив тебе під час сутички на складі. Якби не знання можливостей і стилю Накахари, ти б не вистояв так довго. Ти…
— Я не молодію з роками, — перервав я його.
— Тобі всього 22, й ти уже здаєш позиції. Чи ти хочеш вмерти й отримати посмертно грамотку, від…
— Можна і без неї, я не проти, — прервав я Рінтаро, втомлено, й закинув праву ногу на ліву. — Я в повній нормі.
— Осаму, пройшло чотири роки, може перестанеш уже виражати своє незадоволення, й вернешся додому. До своєї роботи, до своїх людей, твоє місце чекає на тебе.
— Ти говориш так, наче я блудний син, що втік через підліткові гормони, — я хмикнув в кінці, — мені добре, там, де я є.
— Гаразд, але знай, я не міняв свій заповіт, — я з цікавістю глянув на Морі, він виглядав задоволеним собою. — Хочеш ти того чи ні, але ти повернешся в Мафію.
— Думаєш, хтось буде йому слідувати, ага, зараз таки, — я ухмильнувся в кінці.
— Чуя Накахара, Хіроцу, Акутаґава будуть слідувати, їх люди будуть, решта здасться під впливом більшості, Осаму. Ти уб’єш їх усіх за це? — я сжав руки в кулаках.
— Колись ти боявся, що я вб’ю тебе, оскільки ти вбив попередника, щоб зайняти місце Боса Портової Мафії, а тепер що?
— Всі бояться смерті, навіть ти, хоч і бажаєш її найбільше, тим паче, що час іде, все змінюється.
— Як мило, — фиркнув я опустив ногу на землю. — Я знаю, що недавно мене шукали, знаєш хто?
Мені про це сказав працівник з міністерства, після того, як закрили справу з Анго. Також як і те, що вони не видали ніякої про мене інформації через мої заслуги в агентстві.
— Так, шукали генеральні агенти, інші, ніж минулого разу, — Морі відкрив шухляду, дістав папку і протягнув її мені, я взяв папку й відкрив її, перше, що побачив, це фото, я ухмильнувся, оскільки впізнав того, хто на ній зображений, далі глянув на біо й закрив, протягнув назад Босу.
— Тобі не цікаво знати, чим вона зараз живе?
— Ні, — я говорив твердо, без емоцій в голосі. Морі взяв у мене з рук папку, я ж відпустив її й піднявся з місця.
— Подумай про огляд, я зичу тобі добра, ти ж маєш це розуміти.
— Знаю, — ногою засунув стільці на місце й повернувся до виходу з кабінету.
— Найголовніше знищити серце й спалити тіло, — я посміхнувся з почутого.
— Гаразд, дякую, Рінтаро,— я відкрив двері й рушив до ліфту, там я натис на поверх, де знаходяться кабінети керівників ПМ.
Я спокійно зайшов в кабінет до Чуї, він сидів за столом, тицяв по клавіатурі, біля нього на столі була чашка з кавою, що ж, уже не дивно.
— Ти щось хотів?
— Дивлячись, як сказати.
— Як завжди, — пробурчав Накахара, дивлячись на монітор комп’ютера.
— Якщо Морі покине цей світ, займеш місце Боса Портової Мафії? — руки завмерли над клавіатурою, а очі перемістились до мене, він дивився на мене з непорозумінням.
— Що? Ти це взагалі до чого…?
— Ти просив прямо тебе запитувати, так ось я і питаю, — він не зводив з мене очей, після відкинувся на спинку крісла й взяв чашку в руку.
— Тільки не кажи, що ти прийшов сюди для того, аби вбити Боса?
— Та ні, я не мав і не маю подібних планів, — я підійшов і сів на стілець для відвідувачів, й дістав телефон, аби замовити доставку їжі.
— Ти не відповів на питання.
— Яка різниця, що я скажу чи думаю, це не мені вирішувати.
— А кому?
— Тому, на кого вкаже Бос, ти ж знаєш його наказ стосовно цього, — я відчував на собі його погляд, але не відривався від телефону.
— А якби міг вирішувати, то що б ти зробив?
— Так, я б зайняв місце Боса Портової Мафії.
Я й не сумнівався в цьому, Чібі.
— Навіщо ти питаєш?
— Просто цікавість, — я чув, як він поставив чашку на стіл.
— У тебе просто не буває, — після Накахара повернувся до комп’ютеру. Декілька хвилин в кімнаті була тиша, я оформлював замовлення, а він щось там друкував.
— Пусто тут якось, ти б картину яку почепив, чи що? — промовив я, оглянув кабінет Чуї ще раз.
— І навіщо вона тут? Ніби-то на неї хтось буде дивитись.
— Відвідувачі, як мінімум.
— Тим паче не треба, — в голосі чулось невдоволення.
Тут почувся стук, це прийшов охоронець з доставкою їжі.
— Нічого собі, як швидко, — промовив я з посмішкою. Охоронець залишив замовлення й вийшов з кабінету, я відкрив замовлення.
— Якщо не помиляюсь, тобі, здається, подобається Шіруко, — я дістав й штовхнув до нього контейнер з супом.
— Не пам’ятаю, щоб ми говорили про обід.
— Та ладно тобі, раз уже я тут, пообідаємо разом, — я протягнув йому палички.
— Може ще відсвяткуємо це? — він взяв у мене палички. — Вперше за чотири роки прийшов в офіс.
— Я б з радістю, але у нас з тобою сьогодні справа, так що не варто. І так, поки я не забув, — я дістав з кишені флакончик з ліками, взяв собі одну й кинув Чуї, що спіймав її з допомогою здібності, — випий, це щоб ліквідувати дію здібності, оскільки, як сказала лікарка, кров все-таки наша, хоч і спричинена здібністю, а значить є внутрішні пошкодження. Твоє здоров’я, Чуя, — Мене нагородили сумішшю різних емоцій, я ж кинув таблетку в рот, запив її кавою, що стояла на столі, і, зробив ковток, мало не виплюнув все назад.
— Господи, що ти таке п’єш? — я скривився й відставив кружку якомога далі від себе.
— Каву, — я подивився на Чую, що з посмішкою додав, — без цукру, і молока.
— Краще відпустку візьми, — я потягнувся до їжі аби перепити цей присмак в роті.
— Взагалі, це таблетка гірка, — проговорив рудий після того, як випив таблетку.
— Я не впевнений в цьому.

***

Ближче до сутінок, ми знову сіли в машину й вирушили на пошуки злочинця. По дорозі я зв’язався з рештою і на карті відмічав, хто в якому напрямку рухався, й куди їхати нам, щоб розширити пошуки. Також я дізнався, що Фукудзава підключив ще й міністерство, а саме відділ по обдарованих, що висунули умову не вбивати. Я закрив від цього очі й подумки вилаявся, і навіщо він їм живий здався? Запитувати про це я не став, просто знявся роботою, але у мене було якесь дурне передчуття з приводу цього всього.
Ми оглядали західну частину міста, й коли зупинились біля підходящого, на наш погляд місця, я провив:
— Щоб покінчити з цим типом, потрібно ранити в серце.
— А як же священний кодекс ОДА й наказ з міністерства?
— Я схожий на законо порядну людину, не кажучи вже про дотримання правил на робочому місці? Тим паче, чому я буду слухати кляте міністерство? Я й так зберіг життя Достоєвському, хай тішаться, поки можуть, — я відкрив двері машини й вийшов з неї.
— Ти що, думаєш, що Достоєвський може вибратись? — запитав Накахара, порівнявшись зі мною, біля входу в закинутий обгорівший будинок.
— Так, думаю, оскільки мало мені віриться, що його щуряча нора обмежується ним і одним єдиним спільником, і найманими охоронцями.
Ми піднялись на другий поверх, що був пустий, як і перший, ось на третьому були сліди присутності, але явно не того, кого ми шукали.
Тому ми рушили назад, до машини, я зідзвонився, що у нас пусто, і ми поїхали далі.
Так ми оглянули ще три будівлі, одна була з бомжами, що явно мали сьогодні гарний день, на іншій були підлітки, що пили, курили, і мали інші плани на цю ніч, які ми з Чуєю явно перервали.
— Дазай, ну й робота в тебе, — проговорив Накахара, коли ми вийшли з кімнати, де одна парочка усамітнилась, і, здається, була дуже близька до оргазму, що ми з рудим їм явно зіпсували.
— Місце треба краще вибирати.
— Тьху-ти, срав пес на це все, “піймати-не вбивати”, “допитати”, ‘”по-правильному”. Краще вже зразу вбити, а то оце тепер шукай, лови, тільки час займає й наражає людей на небезпеку, — проговорив Чуя, йдучи до машини, через що я посміхнувся.
— Ну, є і плюс.
— Який, собаці під хвіст, плюс? — запитав рудий, нагородив мене злісним поглядом. Я зупинився біля дверей машини, зі сторони пасажира, й поклав руки на дах.
— Озирнись навкруги, хіба не впізнаєш це місце? Ну, тут правда стало трохи чистіше. Накахара так і зробив, після повернувся на приміщення, з якого ми вийшли.
— Вісім років змінили це місце, але не зовсім, хоча, як на мене, тоді було краще, тут була своя особлива атмосфера й естетика.
— Вони знесли будинки… що тут були, — промовив Чуя, дивлячись на пустир, що відділяє нас від місця реактора.
— Ага, хоча б краще продовжили твою справу і знесли дім Рандо, користі було б більше.
Мафіозі окинув мене поглядом й відкрив двері машини.
— Ти там теж добре постарався, — він зник в машині, і я поспішив теж сісти.
— Так, гарно вийшло.
— Чим він тобі не подобався? — Чуя завів мотор, і ми рушили до наступного місця.
— Відчував, що він щось не договорює, це бісить.
— Однак, це не заважає тобі робити так само.
Я відірвався від карти й поглянув на Чую.
— Нууу, ти правий, але я не вважаю, що це не вдале порівняння, я не приїхав з заходу для шпигунства, та й взагалі, я не говорю про те, що й так всі незабаром дізнаються, є те, що людям треба пізнати самим. А то кажи не кажи, вони не повірять, — я написав повідомлення про те що останнє місце, де ми були, чисте, після відмітив, де були інші.
— Куди там далі?
— Через квартал має бути закинуте будівництво… — у мене в руках задзвонив телефон, це був Танізаки, я прийняв виклик, але не встиг й піднести мобільний до вуха, як почувся голос Наомі:
— Дазай-Сан…. будь ласка, скоріше…тут ми… Братику? — я скрився, як же я не люблю оці жіночі істерики, це, напевно, одна з основних причин, чому я надаю перевагу хлопцям. Хоче є такі, що не гірше дівчини, ось це мене вибішує ще дужче. Я прикрив очі й запитав:
— Де ви знаходитесь?
— В центрі міста, тут, де нове будівництво…. — подальші крики й харкання я слухати не став, вибив дзвінок і набрав повідомлення до Кунікіди.
— Змінив місце, — промовив Чуя, беземоційно, що, як я знаю, означало полегшення.
— Схоже, поїхали, решта теж підтягнуться.
Ми швидко доїхали, тут уже був пан Президент, що як раз бився з лікарем Дрікстером. Я тільки й встиг, що оглянути місце, як хвилею мене відкинуло до стіни, оскільки це було будівництво, по дорозі я ще збив пару стовпів.
— Знову спина, та що ж таке? — простогнав я, встаючи на ноги.
— І чого це на тебе діє? — я поглянув на Кунікіду, що підбіг до мене з Чуєю, й Танідзакі, останній харкав кров’ю, Наомі, тримала його за плечі.
— А чому ні? — всі поглянули в сторону говорячого, він відкинув Фукудзаву до іншої стіни.
— Що це значить? — Танідзакі подивився на мене, потім на Кунікіду, потім на Дрікстера.
— Моя сила – це не те, шо у вас, це дещо краще, вище, але, на жаль, я не маю часу вам все пояснювати, — злочинець створив уже добре мені знайому кулю. — Тому вибачте, але нам пора закінчувати, хазяїн не любить чекати, — він створив декілька таких шарів й кинув в нашу сторону, я бачив, що він створює ще більше таких, в той час, як Чуя підняв руку й, за допомогою гравітації, вернув всі шари назад. Я ж дістав і кинув в Дрікстера завчасно приготовлений ніж, цілився я в груди, але він відвернувся й ніж попав в плече.
— Осаму Дазай, ти все ще пам’ятаєш хімічні сполуки третього розряду?
— А чому ні? — запитав я у відповідь.
— І теж твоя здібність? — всі поглянули на мене з не порозумінням, я ж посміхнувся.
— Еліс не моя, й ніколи не була такою, вона Морі, — Фукудзава підійшов ззаду й вдарив зловмисника, але, крім того, що він кашлянув кров’ю, нічого не відбулось, він обернувся й вдарив президента моїм ножем, і вийняв меч зі своєї спини. До нього кинувся Кунікіда, у них зав’язалась бійка, Танідзакі взяв Наомі на руки й побіг сходами вниз.
Я почув постріл й поглянув на Кунікіду, що стояв до мене спиною, з пістолетом направленим на груди Дрікстера, ну що ж, можна й так.
— Теж мені святоша, — пробормотав Чуя біля мене, згортаючи гравітаційні поля навколо нас.
— Досить стояти, виклич уже швидку і міністерство, а то їх співробітник уже, здається, помер, — проговорив Кунікіда до нас через плече.
— Так, пане правильність, — я говорив з посмішкою в голосі, дістаючи телефон.
— Так хто б говорив, ти знав, хто це, і змовчав.
— Тобі легше все одно не було.
— Дазай, ти… — я, проігнорував його, подзвонив у швидку, також подзвонив Ацуші й сказав, що все закінчено, але я помилився. Почувся постріл, й Кунікіда впав на землю мені під ноги, а за ним встав Дрікстер.
— А хай тобі грець, — проговорив Чуя втомлено, й вистивив щит, в нас полетіло декілька різновидів ножів, я ж завів руку за спину, щоб дістати пістолет.
— З вами весело, хлопаки, але у мене немає на вас часу, — він почав йти до нас.
— Тому закінчимо пошвидше, — я виставив пістолет й випустив в нього чотири кулі, що він знешкодив з допомогою шарів. Тому ми розійшлись в різні сторони від його ножа, за ним пішли шари.
Я відкинувся назад, й шар пролетів наді мною, однак наступний ніж я отримав, просто під ребро, хоч і увійшов він не глибоко, кров почала текти. Чуя, тим часом, підняв в повітря якісь будівельні матеріали й шнирявся в мого старого знайомого. Й тут подув вітер, почулась блискавка, я оглянувся й побачив, що на дальній стіні є пентаграма, але на підлозі немає. Я стис в руках ніж, яким мене поранили, й пішов на Дрікстера. Я не зміг підійти близько, зате встиг кинути ніж йому в груди, Чуя додав ще від себе, й злочинець з криком впав на коліна, бурмочучи щось на латині. Хоч я і прислухався до нього,  не зміг розібрати слова, він вмер, дивлячись на внутрішній двір будівлі, коли я поглянув туди, то побачив ніби розкол, що був золотистого кольору й іскрився, як розетка.
— Що це ще таке? — я скрився від болю й стаючи на коліна перед колишнім лікарем і став перевіряти його кишені.
— Не знаю, — відповів я не менш роздратовано, ніж Накахара.
— Звідки він знає тебе й Еліс?
— Він приходив до Морі давним-давно, — я дістав з внутрішньої кишені якусь книжку й відштовхнувся від землі, щоб піднятись, але не зміг, я почав кашляти кров’ю, так само, як і Чуя.
— Ти що, знову зловив шар? — запитав я, стоячи на колінах, але уже не кашляючи кров’ю.
— А ти? — я знову попробував піднятись, на цей раз вдало й то за допомогою Накахари, що взяв мене під лікоть.
— Просвіти мені, а то щось нічого не зрозуміло,— через пів хвилини на сторінки було світло від ліхтарика мобільно рудого, все було написано в ручну, “латиною”, що я не розумів.
— Дядько лисий.
— Що таке?
— Я мало що розумію?
— Чудово… — Чуя почав кашляти, я, скоріше на автоматі, чим свідомо, взяв його під руку, від чого він похитнувся й прижився плечем до мого плеча.
Я скосив на нього погляд, після повернувся до писанини, я мало що розумів, але те, що розумів, мене лякало. Судячи з усього, ті шари не просто несуть шкоду, вони ще й помічають…
— Дазай, ти ще довго там? Мені здається, чи… — я поглянув на розкол, що ставав більшим. Він уже почав ритуал, треба щось туди… Я оглянувся навкруги.
— Так, — промовив я й перегорнув сторінку, — ось воно, треба піднести серце і розкол зникне. Що буде, якщо цього не зробити, я не знаю, але судячи з усього… — я поглянув на розкол, що все більше іскрився й розширявся.
— Срань собача, — сказав Чуя, сховав телефон, й оглянувся, — і що будемо робити?
— Здається, у нас немає вибору, — рудий підняв на мене зацікавлений погляд.
— І кого ми… Принесено жертву? — здається, він і сам не вірив в те, що говорив. Мені ж це нагадало наші завдання, все ж, як і тоді, ми одні, в калюжі крові, бруд, зброя, і нам вирішувати, хто буде жити, а хто вмре. Зазвичай, виживали лише ми, але зараз інший випадок, але це ж не привід відмовлятись від ностальгії.
— Так, іншого варіанту у нас немає, так що бери міністерського, — підніс книжку до світла й пробігся очима по закарлючках, коли кров знову підійшла до горла, я знову закашлявся кров’ю, але це не завадило мені побачити, як той розкол ніби “повернувся” до мене, Чуя в той час підходив до агента міністра. Ні, ні, тільки не він!
— Що, просто…?
— Ні треба… — проговорив я швидко дивлячись на Накахару, й знову виплюнув кров, на підлогу, через що пропустив те, як та блискавка підтягнулась до мене, я ледве встиг відскочити від неї, але через це по всьому боку пройшла хвиля болю, я прижав руку до рани й по відчуттях зрозумів, що кров тече добротно, прокляття, клята густота.
Я поглянув на розкол, він ставав все більший, іскри від нього тепер могли відходити на добру відстань, тепер вони були біля Чуї, що розбирався з ними з допомогою гравітації.
Я оглянувся й взяв в руки балончик з фарбою, що був недалеко від мене на землі. Підійшов ближче до розколу й почав малювати пентаграму перед нею, коли вона висохла, то трохи блищала, через іскри здавалось, що воно світиться. Малював по пам’яті з того, що бачив в матеріалах справи. Сам думав про те, чи вийде у мене задумане. Коли я завершив коло, Чуя поклав робітника в центр за допомогою здібності. Я ж взяв перший попавшийся під руку ніж, що здався мені якимось важким.
— Дазай, ти в нормі? — я поглянув на Накахару, що виглядав стурбованим й оглядав мене. — Де ти вже…
— Пусте, рана не глибока, — проговорив я й став на коліна перед міністерським агентом, розірвав його сорочку й сжав в руці ніж. Згадав, як безліч раз дивився, як Морі робить розріз, й приставив ніж нижче горловини й, натиснув сильніше, почав робити розтин на живій людині. Вперше я так когось вбивав, я чув, як розкол все більше іскриться позаду мене.
Я почав говорити слова, що прочитав в книжці, жертва почала подавати ознаки життя, я ігнорував це, не вперше, все ж таки.
Також я помітив, як Чуя застосував здібність до когось, хто прийшов до тями, або навіть тих, хто вирішили прийти сюди на крики.
Коли я дістав серце, то знову виплюнув кров. Чим він далі, тим краще для нього, у мене перед очима потемніло, від втрати крові скоріш за все.
— Дазай, Дазай! — хриплий голос Накахари було єдиним, що змушувало мене продовжити почате. Я проморгав пару раз, піднявся на ноги, як раз в той момент, коли іскри від розколу майже обхопили мене з усіх сторін, й також відштовхнув Чую в бік, він вдарився в стіну, я ж повернувся до розколу й сказав слова на латані, сподіваюсь, що правильно.
Іскри заспокоїлись й поринули до серця, що я тримав в руках, я без жалю, болю, чи сумнівів відпустив його, й мої руки впали. Коли розкол поглинув серце, почулась блискавка, й я бачив, як вона б’є декілька раз в місце розколу, я впав на коліна. І як іскри линуть до мене, коли вони були біля мене, я нічого не робив, щоб їх уникнути. Одна, потім ще одна потрапили в область серця, тим часом, як блискавка знову вдарила в розкол. І все зникло, ось звідки обгорівша земля, я знову сплюнув кров, цікаво, але це потім. Я поглянув на бік, вся сорочка й плащ були в крові. Це уже неважливо.
— Чуя… — подивився, куди його відкинуло, тепер біля нього була калюжа крові, тільки не це. Я на колінах поповз до нього, по дорозі оминув пана президента, що, судячи по піднімаючигся грудях був живий, де та швидка? Уже мала б бути!
Коли Накахара опинився зоні досяжності, я поклав руку на шию в пошуках пульсу, він був, але повільніший, ніж зазвичай, у звичайній лікарні йому не допоможуть ефективно. Я підповз ще ближче й почав шукати його телефон, взяв його в руки, я зняв кришку й побачив спеціально вставлену туди кнопку для екстреного виклика швидкої під керівництвом самого Морі Огая, я натис на неї. Після, борючись з головокружінням і слабкістю, почав шукати шприц з адреналіном, що мав би теж на всякий випадок бути з Чуєю. Це все було продумано задля безпеки й порятунку керівників ПМ. Будучи керівником, я теж таке з собою носив, щоб Морі менше на мене кричав, але користуватись ним я не збирався. Те, що мені потрібно, я знайшов у внутрішній кишені піджака, маленька коробка-холодильник, де зберігався адреналін, була в моїх руках, дістав його, я зняв ковпачок з голки, й, поглянув на бліде обличчя Накахари, вткнув шприц в його ліве плече, й вів всю дозу, після відкинув шприц в бік. Я поклав пальці на шию, щоб відчувати пульс. Через хвилину, що я вважав за вічність, Чуя почав кашляти кров’ю й піднявся на лікті, випльовуючи її.
— Слава Богу, — проговорив я й відкинувся спиною на стіну. Я прикрив очі, відчуваю легку нудоту й слабкість по всьому тілу, бік, особливо місце рани, здавалось, що горів. Здається, я не правильно зрозумів записи… Хоча я відчував біль, в тому місці, де прийшли іскри.
— Осаму Дазай, не втрачай свідомість, — я відкрив очі, й поглянув на Чую, що був ближче, ніж я думав.
— Знаєш, що краще за подвійне самогубство?
— У тебе кровотеча, і це єдине, про що ти думаєш? Дурень, — Чуя, поклав руку на мій бік, пробуючи зажати рану, щоб зупинити кров. Я слабо посміхнувся й підняв ліву руку, що здавалась мені зараз важкою й ніби не була частиною мого тіла. Але я зміг досягнути своєї мети, я поклав руку на праву щоку Накахари, його руки завмерли, він зосередив погляд свої сапфірових очей на моїй руці, на його щоці, я почув звук сирени, давно пора.
— Краще за подвійне самогубство – це померти замість коханої людини, Чібі.
— Що… ? — я трохи змінив положення руки й поклав на його губи великий палець, тим самим змушуючи його мовчати. Я чув, як хлопають двері машини, чув, як підїжщає ще одна, я провів рукою по нижньому контуру його губ. — Я шкодую лише про дві речі, й одне з них це те, що ми провели разом так мало часу… — я знову закашлявся кров’ю, я чув кроки на сходах.
Далі мене накрила темрява, я ніби плив у воді й віддалено відчував все, що зі мною відбувалось. Але прийти до тями я не міг.
Наступне, що я відчув – це легкі ляпаси по обличчю. Я впізнав цей голос, я відкрив очі, перед очима все пливло.
— Нарешті, — промовив Морі, більш-менш сфокусував погляд, я зрозумів, що це стеля машини швидкою ПМ. Пікання приладів,  поглянув перед собою, я зрозумів, що це ж я до них й підключених. Пульс, також крапельниця й датчики для серця.
— Осаму, просто відповідай на питання, — я повернув погляд до Морі, що дивився на мене з тривогою, — ти пив таблетки для розрідження крові, що я тобі говорив в останній місяць?
— Так.
— Сьогодні теж?
— Ні, перерва уже п’ять днів.
— Що з препаратів ти приймав останні декілька годин?
— В кишені плаща, таблетки проти внутрішніх пошкодженнь, від дії тих шарів Дрікерса.
— Скільки ти випив?
— Одну, — перед очима знову все попливло, і я стис руки, тільки зараз відчув, що мене тримають за ліву руку, я повернув голову вліво й побачив Чую, що лежав на сусідній канапі, з крапельницею й підключений до датчиків, я посміхнувся з побаченого, судячи по даним, його серцебиття було в нормі, мене знову накрила темрява, перед тим, як повністю відключитися я чув лайку Рінтаро, і як на мене вдягнули кисневу маску. Я ж витратив останні сили на те, щоб сильніше зжати руку Чуї у своїй.

______________________________________

Які ваші прогнози на наступному частину?

Додати до улюблених