Марині було десять. Її обличчя невтомно дорослішало, вкриваючись мудрістю. Тіло, хай і неохоче, теж намагалося розвиватися слідом за ним, але перепоною став зріст. Адже зростом Марина так і залишалася п’ятирічною дівчинкою. А одного разу Аланеру довелося підрізати її штани, які ще тиждень тому були в пору. У процесі він, співаючи, вибачався перед богами за використання ножиць.
– Varianta empta. Ось щастя ж. – сказав він потім. – Поважали таких у поселенні. Все найкраще віддавали їм.
– Та не так. Вікове просто. Переросту. Вище тебе ще буду.
– Навіщо ж? Не хочеш, щоб тебе поважали?
– Народити дітей хочу. Бути constanta.
– Не хочеш. Переконала ти себе. Іншого тіло твоє хоче. – Дід подав їй зелені штани, – Міряй.
– Чому не того воно хоче, чого я хочу?
І коли Марина зрозуміла, що підрізати треба ще, заплакала. Вона показала руками хрест і відійшла від дідуся, наступаючи на краї штанин.
– Буде так нехай. Тіло хай пам’ятає, що треба рости йому. А не… не назад!
– За дар твій constantae від дітонарождення та близьких зректися могли. Про це мовчали, та на руках variantae empta носили. Адже собою Acherrenat насичуєте. Розумні. Красиві у слабкості своїй. З вас нічого не просили. Насолоджуючись жили.
– Acherrenat користі не буде від тієї краплі мене. Головна мета зараз – роду відродження.
У цих же штанях і з цим же настроєм вона знову втекла. «Висічено на сім’ї нашій – збігати» думав Аланер, спостерігаючи у вікно, як Марина, хапаючись за гілки дерев, витрушувала з величезного взуття бруд. Але йшла вона не слідом за матір’ю та сестрою – шукати втіхи у zaine, а просто в поселення. Де за два роки перемацала всі кістки і посиділа на кожному старенькому табуреті в кожній старій хатині.
Половиці в будинку були недбало відірвані, і під ними розтягнувся ряд знайдених листів, книжок. Лист Карвера загубився в цьому морі, і схованка Марини вже не була схованкою – правильно прилаштовувати половиці назад її ніхто не вчив. Підлога скрипіла, дошки задиралися, у кожного в будинку знайдеться кумедно-сумна історія про те, як він наступив на цвях, що стирчить, у самий не підходящий момент. Марина обмірковувала це, коли йшла вздовж лісу, і обличчя її сповнювалося надією: скоро холод, вона заб’ється в куток ліжка і перекладатиме знайдені рукописи. Брати казали, що їх забагато. Марина, від торкання руки якої не обсипалася потертю лише кожна двадцята книга, сумно опускала плечі. Всі тексти, що вижили, вона берегла, цілувала і носила, наче немовлят.
Аланер для всього був надто старий. Він не підривався від будь-якого звуку, запаху чи руху, схожого на Касаль. Немов повноважно передав це знущальне задоволення онукові. Два роки той закликав Касаль голосом, кривими молитвами, розкидав по двору вироби птахів, наче клав сир у мишоловку. Підгодовував усіх тварин, що проходять повз будинок. На кілька місяців образився на Діану, яка вбила поряд з ним осу. “Це могла бути вона, дура ти така!” Діана подумки записала Себа у секту фанатів дідусевої науки, де вже були Валто з Мариною, і зрозуміла, що їй зовсім нема чого втрачати. Вона поверталася додому лише вночі, дратуючи кімнату запахом нудотних духів і забруднюючи подушку червоною помадою. Її карі райдужки завжди були гордо спрямовані у стелю: «мене тут немає, я вас не бачу». Часом у Діані прокидався велелюбний настрій, і вона закидувала братів із сестрою подарунками з міста. Цілком недоречними: Марина не любила прикраси, а брати давно виросли з іграшок. Вона на все це лише знизувала плечима, але наступного разу приносила те саме. Про це Марина теж думала, переступаючи струмки та відбиваючи підошви у бруді. Тут нікого не було. Вона могла без гидливості дивитись у траву, уявляючи, як ходить серед неї, відсуваючи руками стебла. Вона могла притулятися животом до дерев, втискаючи руки і ноги, немов лапи, в їхню основу. І відчувати, наскільки висока розгалужена верхівка – їй до неї, як до Сонця. А до Сонця їй як до Плутона. Рука тяглася до щоки, і вона зупинила себе від удару вже в той момент, коли долоня летіла. Її рух ставав повільнішим, і долоня ніжно опустилася на вкриту рум’янцем, нагріту щоку. Дівчинка погладила себе, глянула вниз, щасливо закатала штани та обійняла свої слабкі плечі.
За нею невпинно йшла Жінка з її сну – ледве проглядала крізь завісу повітря. Марині знадобилося два роки, щоб зізнатися собі у правдивості цих відчуттів. Щомісяця вона перевіряла всі будинки. Поверталася брудною, сонною, подряпаною і погано пахнучою. Але обличчя дівчинки сяяло так, що можна було висвітлити весь будинок. Вона ніколи не зустрічала Жінку, крім того разу уві сні. Але з кожною прогулянкою все більше прив’язувалася до поселення, особливо через знахідки, з яких плела чудові історії. Аланер невпинно лаяв. Але Жінка, як мрія і ціль, стояла поруч із Мариною, загороджувала її обтяженою віком та мудрістю спиною. «Живі бути повинні! Може, теж нас шукають», – казала вона, тримаючи за руку Жінку. Сумніння рідко її наздоганяли.
– До нас п’ятеро після смерті поселення приходило. Ще дорогою додому varianta зустрівся, як і ми він був поза поселенням під час його смерті. Близько року із нами прожив. Поки будинок з Люсіл’ю відбудовували, він ящірок вивчав. Потім зморили його крики новонародженої Соннатель, а нас – промови його незрозумілі, неповажні. Кудись пішов, підозрюю я, що серед ящірок назавжди загубився. Коли ще з нами жив, дівчинка приходила, теж varianta. Опритомніла вона після перетворень десь серед вулиць zaine, дорогу додому шукала довго. Ще, як і буває зазвичай після метаморфоз перших серйозних – покалічена, хвора. Доглядали її, але однієї ночі зникла. Біля поселення знайшли її. Билась у nebacha стіни, подруг, друзів кликала, думалося їй, що ми – tapsage. А про трупи, що довкола, думала, що міраж. Вона ще не відійшла від марення, жару, звідусіль кров’ю стікала. І до того її навколишня смерть вразила, що померла і сама – стиснулася клубком біля дверей, злилася зі страшною сценою. Підозрюю я, що багато хто тієї ночі помер від почуттів надлишку, а не рук ворожих. Коли блукав там єдиний раз, знаходив у петлях деяких. Тих, хто не зміг померти сам по собі, і тих, кого не вбили. Що ж могло їх налякати так, щоб порушити правило – не вбивати себе так до поселення близько, ще й усередині будинків? Constanta приходив, друже мій з часів юнацтва. Гнівно на нас кинувся – думав, що ми з Люсіл’ю владу батьків наших скинути бажали так. Грішний був, під людською отрутою мозку знаходився. Atera його під ногами билася так страшно, що наші нарциси ледь не занапастила. Довго поле відновлювалося. Він пішов наступного ранку, в соромі весь, мовчки, і не повертався ніколи. Часом прибивалися тварини, і відчувалося, що нас знають, що з нами були. Але олюднитися не могли вони. Прийшла одного разу жінка-constanta. Від zain дитину носила. І просила плід цей дістати. Як зрозуміли ми, знала вона, що живі ми, спостерігала у полі чи у місті бачила, але прийшла лише коли допомога знадобилася. Зробив, що вона просила. І ні разу повторю і тобі, і сестрі, і братам твоїм, що не по дорозі з людьми вам. То не була дитина… Я не знаю, що на руках своїх тримав. Zain покинув її, хати не було у неї, з нами залишитися не захотіла. Також серед кісток поселення загубилася. П’ятим був vistgal. І тільки не смійся зараз, тебе прошу.
– Сміятися з чого мені?
– Тримали його під замком люди багато років. Для подушок пір’я з нього збирали, продавали… – і, коли Марина не засміялася, продовжив, – дякую. Пожив із нами півроку. Але з ним не порозумілися ми. Vistgale грубі і далекі за своєю натурою, але не в тому справа навіть. У коханні їх межі немає. Могли робити речі шалені під почуттями своїми. Відповісти на них я не міг. Він сам обірвав свою atera. І зрозумівши, яку дурість зробив, теж у соромі пішов.
– То він не помер?
– Іншим обрив atera загрожує. Я розповім тобі одного разу. Цікаво мені, які висновки ти зробила.
– Що є живі! Їх шукати ретельніше треба! Я і в місті буду шукати, і в гніздах vistgale, і в поселенні щілину кожну огляну!
– Ні, Марино. Не до того я. Що спільного було описано у всіх випадках? Чи померли, чи пішли всі п’ятеро. Нещасні були всі п’ятеро. Ми були задоволені, коли в одному поселенні жили, сім’єю однією. Зараз, один з одним зіштовхуючись, скоріше нагадуванням стаємо, що це не повернеться. Можливо, твій сон і був баченням. Але видіння лише у тих бувають, у кого обірвана atera. І тоді часом, коли вона слабшає, хворіє, не рада діям твоїм. Мало чого ти доб’єшся, якщо жінку ту знайдеш. Собою тобі зайнятися потрібно, вилікувати свою atera, прийняти. Нове вирощувати. Старе хай своє доживе.
Марина після тієї розмови буквально відчула біль своєї подруги – і ласкаво погладила повітря, розуміючи, що починає упускати її обриси з очей. Вона все одно ходила до поселення, щомісяця. Гнівно розбивала кісточки об стіни. Била кулаком у потерть розсипаних книжок. То підсаджувала на шкіру мурах, то гидливо знімала їх і кидала на землю. Підносила до них, сплячих чи наляканих, запилену лупу і нічого не розуміла. «Чи будеш ти вчителем моїм? Ти не була variantа, якщо народити змогла, але, може, за ними спостерігала, знаєш, як тварин вивчали вони? Адже мало мені – просто дивитися… не знаходила я книг про комах» Жінка знизувала плечима і витончено, і незграбно – так могла уявити лише голова. Марина брала в руки відсирівшу матерію з шаф, колись іменовану одягом, і та в її руках розсипалася пилом. Це здавалося дівчинці магією – потворною, проклятою. Вона складала розкидані кістки в скелет, наче мозаїку. Коли вона тримала уламки рук і порівнювала зі своїм тілом, дивувалася, наскільки у неї самої випирають кістки. «Куди прагнуть тільки, чому під шкірою їм не сидиться спокійно?» Не помічала цього ні з кого з близьких. Навіть у цьому Марина була самотньою.
– Дурний ти, раз свою Касаль не розпитав детальніше. Де вона живе, чому з нами спілкуватися не хоче. Можна було запитати стільки всього… А ти лишень цілував! Банальний constanta! – Кричала Марина на Себастьяна в сирій душовій.
– Думаєш, відповіла б?
– Вона могла б допомогти мені! Якщо так легко і в стільки всього може перетворюватися… за описами вона – чиста mecanica. Ти впевнений, що не вигадав? Чому ми її ніколи не бачили?
– Не впевнений, насправді. Моя фантазія багато на що здатна.
– Раптом ми шукаємо з тобою те саме? Чому зі мною до поселення ти не підеш?
– Ти ж завжди ні з чим повертаєшся.
– Та попереду мене бігти ти маєш!
– І коли ти стала такою занудою… школа у мене. Друзі. Мені ніколи. Якщо захоче прийти, прийде сама. І так багато за два роки зробив.
– І хто ще зануда тут! Себе! Ти ж найкращий друг мій. Куди ти?
Вона питала не про цей момент, бо хлопець як стояв, так і продовжив стояти. Ноги Марини підкосилися, голова закрутилася, але губи ще багато чого не домовили.
– Куди ви всі? Чому сама я залишаюся?
– Що з тобою таке?
– Мене немає? Чому в мене почуття, що мене не бачать?
– Ти драматизуєш … – але перш, ніж він встиг договорити, схопив бліду сестру за плечі. – Та що не так? Я ось зараз тримаю тебе, ти є, ти відчутна. Тобі води?
– Не потрібно. Знов atera це.
– Ти її ніяк не вилікуєш?
– Не в хворобі справа. Varianta я. Життя все atera тягнути мене буде туди, куди їй потрібно. А потрібно їй униз!
– Чорт! Та як вас усіх розуміти?
Марина відчувала тоді (і відчувала зараз, з кісткою на колінах, серед чорного квадрата запліснілої кімнати), як Себ тоді хотів її відштовхнути. І вона відчула себе ще слабше і менше, і, щоб не захлинутися в цих почуттях, до болю стиснула біло-жовте передпліччя. Перевела погляд на огризки ребер, що застрягли в тріщинах на підлозі, зуби, викладені віялом, малогомілкові кістки та притиснуту своїм коліном грудину. Вона розглядала западини, подряпини від зубів тварин і переносилася туди, до предків. «Чи є тут кістки тієї дівчинки-varianta, яка так і не усвідомила, яка випала честь їй – вижити?» Марині захотілося приєднати і її образ до Жінки, що виходжувала навколо, щоб дати дівчинці пожити ще трохи. Але цим вона могла принизити Жінку, адже так визнавала, що та лише плід її уяви. Таке допустити було неможливо.
Плющі, як і за життя роду, зшивали стіни будинків. Але тепер зовсім нескромно: пробиралися у вікна, двері, чіплялися за меблі, обплітали ложки, ручки шаф, ніжки незвично низьких ліжок. Зелень лоскотала все, до чого діставала. На ній часом пробивалися квіти: краплі життя в лігві смерті. Марина й сама почувала себе однією з цих квіток, що незручно проросла серед усюдисущого лісу кісток. Вона залишила свою кістяну мозаїку, як є, і вирішила відзнайти щастя на вулиці. Дідусь описував зовнішні стіни старих будинків, як палітру художника: не завжди там були окреслені сюжети, зате від кількості кольорів розбігалися очі. У Sonmase не прийнято було вчитися малюванню, але розливати по висохлій глині намішані з квітів, деревини та грибів фарбу – традиція. У кожному кольорі світу – частинка богів. Жодного бога не можна було обділити увагою. Зараз же стіни будинків зреклися поклоніння вищим силам: дощі вимили всю свіжу веселку кольорів, вітер розвіяв крихти висохлої. Вітер загалом перемагав усе, що завмерло: огортав слабкістю, а потім подрібнював. І вітер посилювався, поки Марина блукала в цій думці – мабуть, щоб та не передумала. Він швидко перебирав її волосся. Бив по щоках, морозив шрам на вилиці. Розносив на собі запах гниття, розкладання та хвороби – дурного, притягуючого своєю природністю. «У тому природа наша» – говорив мозок, а тіло тяглося віддавати клітки atera. «Зовсім не час» говорила Марина вголос і погладжувала землю, з таким обличчям, ніби та була величезним цуценям.
Вітер привів її до пагорба. Раніше тут Марина особливо не ходила. Тонка лінія природи між будинками tapsage – грішних sonmase, що жили окремо, та будинками богоугодних мешканців поселення. Зелено-невинна трава та мурахи, багато з яких і так встигли сповзтися на тіло дівчинки. Тут шукати не було чого, але й очі від усюдисущої смерті втомилися. Тому Марина трохи піднялася на пагорб, попутно зав’язуючи на стегнах джинсову куртку. Вітер і так здував дівчинку, а величезне взуття тільки додавало клопоту. «Сонно, навіщо мені настільки маленькі стопи?» Марина була впертою і не хотіла коритися цьому тілу, але штани вже були закатані, і вона була впевнена, що після приходу додому їх все-таки обріже – нехай і в секреті від діда. А тому вирішила, що й гумовому, незручному взуттю найкраще буде з шкереберть і бризками плюхнутися в бруд. Трава була м’якою, і ступні на її тлі – немов калюжі молока. Забиратися високо Марині було моторошно – раптом обірветься atera? Зі своєї дивної atera дівчинка боялася зайвий раз задирати ноги та ходила маленькими кроками. Себ передражнював, дідусь зупиняв, Діана намагалася перевчити. А Валто…
– Я збираюся полетіти. Дідусь казав, що тут atera обривається на висоті близько двох метрів від землі. Думаю, буде достатньо. Я хочу спробувати. Мені нема чого втрачати, зрештою.
Марина кілька разів намагалася його перебити, але Валто тримав перед її обличчям розкриту долоню. Подряпану поривами пір’я, з довгими, вигнутими пальцями, що наслідували пташині лапи. Вони тоді сиділи на кухні, на рідкість удвох, з пересиченим, остиглим чаєм.
– Ні! – Довгоочікувано вирвалося з Марини, як тільки брат прибрав руку. – Не будеш ти ж використовувати рулетку? Як ти зрозумієш, що вже два метри? Тобі вистачить для розгону місця та сили? Раптом почуття сильніші за страх будуть?
– Ти хочеш дізнатися, що буває при обриві atera?
– Так, хочу. Ніде про це у книгах не знаходила. Але… але не в такий спосіб!
– Ось, може, порадую тебе новими знаннями. У будь-якому разі, я зрозумію, що відчували мої предки-птахи. Що втрачали.
– Коли ти збираєшся це зробити?
– Я зрозумію, коли. І нікого попереджати не буду. Сподіваюся, ти підтримаєш мене. Адже ми з тобою одні тут такі дивні.
– Ти теж помічаєш, що стискаюся я?
– Ні. Я не звертаю на таке увагу. Але ви всі надто голосно розмовляєте. І, головне – про одне й те саме. Змирилася б уже. Себ ось знайшов застосування моїм пір’ям. Знайди і ти застосування своєму зросту.
– Сказати легко. Нічого з нього не зробиш.
– Адже користь не тільки в матеріальному. Я ось зібрався діяти безглуздо й ризиковано. Зате так, як моїй природі належить. Як нас вчив дідусь… Може, твій зріст зробить тебе душевно сильнішою.
«Бути сильною душевно, але все-таки дитиною вічною. Не факт ще, що atera не звузить мене до немовляти. Хоча, кого обманюю я… У дорослому віці я буду розміром з ембріона ледь зачатого». Марина прораховувала цю справу спочатку долонями, потім пальцями, а потім задерла проморожену вітром голову до неба і засміялася, сама не розуміючи, чому. Вона вирішила, що їй і справді варто серйозно зайнятися вивченням комах та іншої невеликої живності, щоб випадково не задихнутися під час метаморфозів. На відміну від Валто, Марина, хай і не приймала себе, нівечитися не збиралася. Вітер тягнув її далі, за пагорб – саме туди падали промені нехай і блідого, але все-таки сонця. І вона побігла, огинаючи горб по краю, піднявшись на пальці – було в цій позі щось життєствердне. Нехай вона й хилила до землі, хитала легке тіло.
Ще при спуску Марина помітила, що на траві все не так зелено та звичайно. Там було щось жовте. Висотою з двоповерховий будинок, твердіше за цеглу, трохи шорстке, з блискавичними чорними тріщинами, що прикрашали «дах», наче візерунки на футбольному м’ячі. Коли вона повернула вправо, вм’ятини на «щось» збільшилися, а ще там був вхід – з однією високою, гладкою з усіх боків сходинкою. Коли Марина піднялася на неї, помітила ще одну, менш опуклу. Від тієї тяглися поспіль два ряди пластин, наче клавіші піаніно. Дівчинка простежила за їхнім шляхом – ті дугою тягнулися вгору, а потім такою ж дугою описували стелю. Ліворуч було безліч дірок, оточених гострими рубцями – і від їхнього вигляду Марина відчула себе некомфортно. Вона не зазирала в них: була підсвідомо впевнена, що раз скрізь брудно-жовто, значить, і там.
Вона вийшла з дивної печери, переконуючи себе, що нічого не зрозуміла і її зовсім не нудило. Але все одно обійшла «щось» навколо, і коли побачила його передню частину – боязко стиснула локони волосся, що падали на плечі. Вона хотіла здивуватися – але це почуття ніби застрягло на рівні грудей. Відходила, знову підходила, міряла і долонями, і пальцями. Дивилася в глибину величезних безмежних чорних очних ямок, розміщених вертикально. Немов сльози, від кожної тягнулися тріщини вздовж виступаючих вилицьових кісток. Зуби – ті самі кнопки піаніно – могли роздробити Марину одним укусом. Вона не бачила раніше таких великих частин скелету. Обмацала одяг – але той не став більше. Порівнювала себе з травою, але та анітрохи не збільшилася. Справа була явно не в ній. Череп, що лежить на боці, був таким, яким він є – неприродним, завмерлим у нахабній гігантській подобі. «Скільки сил з Acherrenat за життя ввібрав цей sonmas? І не зміг перед смертю повернути назад? Як егоїстично». Горло Марини звела судома. Ця смерть, як і в усіх у поселенні, пояснення не мала. Гниття, що просочилося в кожну щілину оточення, підкошувало почуття, хватало і смикало тіло. Воно ввійшло в повітря, пролазило в легені, і виходило назад, кислотно, стискаючи зв’язки. Дівчинка знову обійшла «печеру» – лише внутрішній бік щелепи, що зросла до розмірів театральної сцени. Вона протирала від пилу та бруду кожну щілину, зсередини заглядала в ніздрі. Довго вдивлялася в нижню очницю – друга була надто високо. Марина поки що не розуміла, що намагається тут знайти. Але це «щось» було протилежним всюдисущому, набридлому гниттю. Вона сіла на краєчку очниці, наче на підвіконні. Пальцями на ногах катала грудки ґрунту. Обмацувала арку навколо неї. «Боги знаються на мистецтві. І матері також. І Acherrenat, що дає все правильне, красиве» думала вона щоразу, коли рука натикалася на плавне піднесення, або навпаки – скочувалась, немов з гірки, вниз. Вона бачила поблизу те, що неодноразово читала. Переказувала іншим дослівно, марала пальці грифелем і вугіллям, поки водила по намальованих скелетах, запам’ятовуючи їхні контури.
– Давай трохи поправлю я тобі. – Марина взяла олівець із підлоги, облизнула його та затримала у міліметрі від листа.
– Ти? Мені? Ти зовсім малювати не вмієш.
Діана схопилася за край паперу і потягла у свій бік. Теж десь на міліметр. Обидві сестри сумнівалися. Навколо них – розсип пастельної воскової крейди, серед якої причаїлася оксамитова баночка чорнила, немов ворона серед папуг.
– Я будову тіла вивчала. Тримається все на ньому. Центром тіла промежина буде. У тебе ж… надто ноги довгі.
– Так потрібно. Це комікси.
– Довжину тіла на сім із половиною частин поділи, де верхня – голова. Друга частина закінчуватиметься на… де надколінок? Коліно тут виставлено вперед. Під шкірою він випирати повинен.
– У тебе може й випирає. Худа, як стебло. У нормальних людей всі кістки під шкірою та м’язами.
– Та ну? – Марина уперлася кінчиком пальця в коліно сестри.
– Гаразд. Здаюсь. Ви всі тут розумніші за мене. Малюй сама. – Діана встала, обтрушуючи шорти. – Перемалюю. Все одно я збиралася змінити сюжет.
– Діано… Ти ж constanta. Дідусь анатомії тебе мав навчати. Тобі ж від Себа носити дітей.
– Я сама вирішу, від кого мені носити дітей. Анатомії намагався вчити, так. Я давно забула. І не сказати, що слухала.
– Нових sonmase тобі у своєму утробі створювати. Магія неймовірна. Ти знати повинна, щоб плід зрісся правильно. Кожну тіла деталь. Десь у поселенні макети зберігалися… Але ми і на картинках можемо…
– Забий. Кожне жіноче тіло знає своє тіло. – Діана скривилася. – Люди народжують і без цього.
– Не людина ти.
– А ти неадекватна тупиця, що лізе не в свою справу. Завжди і скрізь. Чому ти не можеш просто бути дитиною? Ти маєш одне дитинство. Моє минуло у жалобі за батьками. Тобі ж нічого не заважає безглуздо посміхатися і гасати по двору.
Поки ніхто не бачить, Марина й справді безглуздо посміхалася і гасати по двору. Але в очах своїх родичів дівчинка бачила тіло племені. На останньому зітханні, і лише в її силах напоїти його, поставити на ноги. Бачила вона це особливо яскраво в очах Жінки… І де тільки лишила її? Марина витяглася вперед, відірвала руки від очниці-підвіконня і стрімголов побігла вперед. Вітер бив холодом у вуха, волосся закручувалося спіралями, штани розпрямилися, і Марина наступала на їхні краї. Вона відсувала двері, що звисали, підтягувалась до вікон. Жоден із будинків не обдарувала увагою довше, ніж на кілька секунд. Ніде не було Жінки: червоних від соку вишень губ, порізаного гілками подолу, коротких хвиль каштанового волосся. Марина подумала, може, та пішла додому, втративши дівчинку з поля зору, і чекає там? Або причаїлася в образі.
Вона вирішила не поспішати, і піти іншою дорогою. Що б із жінкою не було, вона доросла, самостійна і, варто собі зізнатися, абсолютно мертва. Що може з нею статися гірше за смерть? А тим часом Марині хотілося пошукати ще величезні кістки. Не могло бути так, щоб величезний sonmas володів лише головою. Чи могло? Вона вирішила не уявляти це зайвий раз. Але з огляду на те, що пошуки кісток не привели до результату, ці думки знову і знову долали мозок дівчинки. Тут не жили тварини, які змогли б перетягнути такі важкі величезні останки. Марина дійшла до поселення tapsage і вирішила піти через нього додому. Повітря починало пахнути вечором. За відчуттями, в будинках ось-ось мало запалитися світло. Ті були набагато в кращому вигляді, ніж будинки в основному поселенні – за словами дідуся, багато sonmase, що вижили, перемістилися в них, не бажаючи залишатися серед кісток, навіть якщо в результаті не захотіли навідуватися в гості до Аланера і Люсіл’ї. А часом сюди селилися люди, але надовго не затримувалися – морально розуміли, що ці місця не для них. Марина з цікавості зазирала у вікна, обережно, підвівшись навшпиньки, без зайвих звуків.
***
– Sonmas oi? Rellie? Lalla riha?
Її soncora була огидна.
– Ta. Ta. Sonmas. Varianta empta. – відповіла Марина.
І, після довгого мовчання, у неї запитали:
– Ти знаєш англійську, дівчинко моя?
– Знаю.
– Чудово. Я погано пам’ятаю soncora. Читати-читаю, а от розмовляю… ледве-ледве.
Над нею нахилилася Жінка – обмита кольором, об’ємна, і не така смикана, як у її фантазіях. Краї її в’язаної накидки лоскотали щоки дівчинки. У руках Марини був чай – з тонкими бусинами-ягодами обліпихи, листям, що повільно збільшувалося, і тонкими, як тюль, квітами вишні. Все як вдома, якби тільки не ложка меду, намішана в цьому зіллі. На колінах – теплий плед кольору кварцу. Марині думалося, що вона випадково зайшла у минуле. Піти новою дорогою завжди закінчується чимось неймовірним.
Жінка надто відрізнялася від спогадів зі сну, від того, що малювала вражена першими любовними потугами голова Марини. Те, що це була вона, видавали лише риси, хай і неправдоподібні, наче намальовані поверх порожнього обличчя. Вона була старою, але ніби до останнього брехала собі в цьому. На стінах були яскраві плакати рок-гуртів, на дивані розтерті написи маркером. Під в’язаною накидкою – коротка нічна атласна сорочка на тонких бретельках. Вона постійно стискала губи і ховала усередину – як подумалося Марині, намагалася приховати неакуратний слід помади. Спогади про сон спалахнули новою хвилею, коли погляд дівчинки впав на стіл. Там лежали листи на пожовклому папері, де-не-де валялися зім’яті сфери. З цього ракурсу вони виглядали цілком невинно. Але згадуючи переляк зі сну, Марині відразу захотілося схопити їх і розірвати на шматки.
– Чи була дитина колись у тебе? – Уві сні ж була.
– Була. Дівчинка. Дуже давно. Підозрюю, що ще до того, що сталося, померла.
– Чому?
– Не з живучих була. Лізла всюди, куди не треба.
Після цих слів Марина зрозуміла, що жінка нагадує їй Діану. Змучену життям і бачившу багато Діану, що дивиться на неї з майбутнього.
– Нічого ти не бачила тієї ночі?
– Я не жила тут багато років. Повернулася лише нещодавно. І то – часто в місті пропадаю. Знаєш, чоловіки, ресторани… Ти, мабуть, надто юна, щоб мене зрозуміти.
Вона говорила надто неприродньо і невпевнено, нехай слова її говорили про інше.
– Хтось живий крім тебе?
– Мій дідусь Аланер. Інші вже потім народилися.
– Я пам’ятаю це ім’я. Не пам’ятаю лише, кому належало.
– Він сином старости був. Пішов із Люсіл’ю, старшою дочкою старости, в поле вночі. Зачати нову Соннатель. Не вбило їх.
– Тобі на вигляд років чотири, а такі слова вже знаєш?
Жінка не подобалася Марині ще більше, ніж Діана.
– Я Varianta empta. Я завжди, швидше за все, буду низькою і на дитину схожою.
– Не обов’язково. Мені здається, на дітей varianta empta схожі були через перелюб та підвищену турботу. Як тільки твій дідусь помре, можливо, ти подорослішаєш. Не впевнена я, але багато читала, теорію побудувала.
– У тебе книжки лишилися?
– Так. Я ходила по селищу, зібрала все, що знайшла цікавого. Нудьгу залишила. У мене часу мало, адже я живу на повну. Але, знаєш, з похмілля непогано так посидіти, погортати, подумати.
– Похмілля?
– Виростеш – дізнаєшся, і, дасть бог, я не здохну і триматиму тобі волосся в перший раз.
– Навіщо?
Вона посміхнулася, а Марина відсахнулася. Чай різко став несмачним і їй терміново захотілося додому. І бажано – під ковдру, де вона сконструює новий образ Жінки, і буде гуляти з нею вздовж величезних трав і квітів, проникаючи в висушені сонцем черепа і гортаючи книги, ховаючись від дощу під навісами листя. Їм не потрібні будуть стіни, саме поле буде їхньою домівкою. Не буде потрібно одягу, слів. Марині захотілося провалитися і скласти мозаїку своїх думок, але її чашка стала важчою, і дівчинка ледве встигла її вирівняти – хвиля води все-таки впала на коліна, штани відразу вдрукувалися в шкіру.
– Знову скорочуюсь я?
– Ні. Я просто доливала тобі окропу. – Жінка награно позіхнула. Що у її житті не є театром? – Темніє та холоднішає. Тобі треба додому. І, мабуть, я хочу подивитись на твого дідуся. Син старости… тільки подумати! Думала я, що такі й помирають першими у подібних ситуаціях.
– Чи можу я взяти книги ті, що не потрібні тобі? Ненадовго. Я теж вивчаю… – Марина тремтіла і ледве не ковтала язика.
– Я подумаю. Можливо. Сама розумієш, багато чого ти ще просто не зрозумієш. Рано поки що. Якщо мала, то насолоджуйся, дитинко. Куди тебе тягне?
Дівчинка мовчала всю дорогу до хати. Вона не дивилася, у що перевдяглася жінка. Не стежила за її ходою, не стежила за фазою місяця, не шукала візерунків у зірках. Промоклі чаєм штани продував вітер. Куртка пропахла потом. Марина стояла на стежці до будинку, коли жінка відчинила двері і впала у світло свічок. Дівчинка чула розмови з дому, радісні крики, чула, як її звуть. Але рушила в душову, де, не знімаючи штанів, стала в цебро ногами. Зачерпнула долонями води – і вилила собі на маківку. Вона притиснулася потилицею до гнилого дерева стіни, і її горло само по собі видало незрозумілий крик, за який відразу стало соромно. Вже за десять секунд Марина валялася на дні душової, уявляючи, як провалюється в злив розміром зі свою долонь. Над нею височіла її абсолютно уявна, улюблена Жінка – губи в соку вишні, порізаний гілками поділ, каштанові хвилі волосся. І люблячи гладила її по мокрому волоссю.
Додати до улюблених