Жахи острова Токоямі

Війна. Другий вершник апокаліпсису, за яким приходять Голод і Смерть, а перед ним – Завойовник. Він роз’їжджав на червоному коні, розмахуючи довгою шаблею, котрою вершив справедливість. Війна не жаліла нікого: ні дорослих, ні дітей, старих чи молодих, багатих чи бідних. Їй не були цікаві жертви. Вона прагнула забрати мир у всьому світі й присвоїти його собі. Мабуть, серед інших лише Війна вирізнялася своєю жорстокістю й бажанням судити, хоча не всі розділяли її ідей.

 

Сонце таке палюче й червоне, від чого здавалося, що пекло вже на землі. Війни, хвороби, голод вже давно проковтнули землю. Вони з’являлися всюди, знищуючи все на своєму шляху. Здавалося, нещодавно ж була війна, були хвороби, був голод, але раз за разом вони приходили знову і, зазвичай, у найбільш неочікуваних куточках Землі. Й ось біди не оминули маленький острів, який спочатку здавався тихим, райським місцем, але..тисячі людей повмирало за те, щоб тут настав мир, та все на марно. Війна жодного не пожаліла. За такий короткий час вона опанувала острів, який так швидко став їй другим домом. І Війна явно не бажала покидати його. Вона сиділа на червоному коні й споглядала, як швидко вмирали люди. Схоже, їй було цікаво за цим спостерігати. Смерті приносили їй чимале задоволення й викликало переможну посмішку на обличчі. Такі слова розказував один солдат, котрого нещодавно захоронили. Інші вважали, що це щастя, бо чим далі продовжувалася війна, тим гірше й гірше ставало військовим.

 

Безліч понівечених тіл, які лежали посеред дороги. Ніхто навіть не мав снаги похоронити їх, як людей. А може вони не люди, раз вчиняли подібно до тварин? Ніхто не хотів доторкнутися до них, бо вважали, що смерть зачепить і їх. Ріки крові просто лилися по стежці, залишивши калюжі. Небо спалахувало вогнями, натякаючи, що скоро наступить кінець світу. Така картина налякала б будь-яку людину, що вже казати про дітей?

 

Ставши в одну таку криваву калюжу, почувся постріл, а за ним – ще один. Покидавши зброю на місці, солдати ховалися, хто куди міг. Тому, кому пощастило більше – встиг сховатися в окопах, кому менше, той..просто падав посеред поля бою.

 

«Пекло на землі, бо всі чорти тут» – сказав одного разу солдат своєму побратимові й ці слова засіли в голові надовго. Настільки довго, що дотепер військовий буде згадувати їх, проте він не знав, що далі на нього чекатиме.

 

Війна не зникне ні за один, ні за два дні й чоловік лише зараз зрозумів, у що вляпався. Він вже сотні тисяч разів пожалів, що пішов сюди добровільно. Війна наче проходилась шаблею по ньому, катувала, як фізично, так і психологічно, залишивши шрами, які ніколи не загоються й боляче нагадуватимуть минулі події.

 

Крики, плачі, стогони, прохання..все змішалося в один гул, котрий ехом лунав у вухах. Ставало моторошно, особливо від тієї думки, що це загинули реальні люди, які мали своє життя, сім’ю, друзів, коханих..на тлі війни це все здавалося таким мізерним і неважливим. Всі бажання людини блідли і гасли на тлі цієї біди, як і надія на те, що хтось вибереться живим.

 

Здавалося, що найгіршим створінням, яке коли-небудь існувало на світі це людина. Саме вона починала війни між іншими, мучила й катувала собі подібних. Якщо Бог створив людину за своєю подобою, то виходить, що він такий же? На це питання не було відповіді, як і на те чи хтось вищий зробив її. Саме людина творила найстрашніші злочини, із якими ніколи не зрівнялася природа.

І зараз теж людина пішла на найжахливіші вчинки, які ховалися в її душі, подібно до звіра. Настав час показувати, хто був ким і хто приховував у собі найбільш огидні риси. Далеко не всі люди на цьому світі хороші і за певних обставин, вони готові піти на все, заради своєї мети.

 

На острові солдати ходили по трупах у всіх значеннях цього виразу. Кожен хотів прокласти собі дорогу заради того, щоб вижити, проте багатьом не вдалося це зробити. Нікому не потрібні тіла лежали. Серед них і лишився один щасливчик. Хоча, хто ще тут щасливий? Мабуть, ті, хто померли і вже не відчували тих нестерпних мук. Живі заздрили мертвим, як тільки могли, адже смерть – єдиний вихід, щоб не конати від болю.

 

На мить весь гул затих, а небо вкрилося важкими, густими хмарами, натякавши, що найближчим часом могла початися злива. Змішавшись із багном, кров полилася ще дужче. Ріки крові текли про проходжених стежках, оминавши трупи людей та високі зарослі. Ті, хто вижили починали вірити, що пекло прийшло на землю. Якби військових просили описати, що воно таке, то вони відповіли, що пеклом є острів Токоямі.

Ходити по ній не дуже приємно, особливо тоді, коли можна випадково стати на мерця або на те, що від нього залишилося.

 

Почався благодатний дощ. Великі краплі впали на землю, а за ними такі ж самі інші. Весь одяг, в якому були одягнені військові, одразу ж намочився. Хто встиг, той вчасно сховався, проте деякі солдати промокли до нитки. Поранені залишалися на полі. Де-не-де бродили лікарі для того, щоб знайти поранених. Варто лише уявити, що вони бачили.. майже пусте поле бою, на якому лежали безліч мерців. Раніше це були люди, проте зараз від них мало що людського залишилося…

Невже це настав кінець усього живого?

Війна вносила свої корективи у життя людей, які вважала за потрібне. Вона вже потягла за собою безліч смертей, котрі, можливо, хоч десь знайдуть спокій..

 

***

 

– Ого, а ти щасливчик, – почувся чужий дівочий голос, на який прийшлося розплющити очі. – це треба, яка удача, щоб вижити після стількох поранень.

 

Одразу, що побачив чоловік – темну стелю, яка нагадувала швидше підвал, проте запаху сирості не було. Солдат важко видихнув та присів. У його голові лише з’явилося одне питання, на котре не було відповіді: як?..із із такими чисельними травмами він вижив? Таке відчуття, наче останні події вже закінчилися. Вони здавалися страшним сном, кошмаром, після якого наставало пробудження. Важко вдихнувши, чоловік ще не до кінця усвідомлював, що сталося. Як він вижив? Що це за місце? Де його побратими? Хто ці люди? Чи він у безпеці?

 

Та загадкова дівчинка, яка до нього промовляла кудись пішла. Чоловік не встиг звернути увагу на її зовнішність. Солдат накінець-то вирішив оглянути приміщення, де він лежав.

Праворуч і ліворуч теж були ліжка, на яких лежали поранені військові. Ну, тоді не важко здогадатися, що це лазарет, де знаходилися виживші солдати. Чоловік нікого із них не знав навіть близько. Він повернув голову праворуч і помітив, що там лежав теж військовий. Незнайомець точно був молодшим за самого ж солдата, але не це дивувало. Чоловік не зміг розгледіти обличчя свого найближчого сусіда, бо той лежав спиною до нього. Лише чорняве волосся на голові виднілося разом із бинтами. Схоже, що незнайомець також нещодавно тут з’явився і по тій же причині, що й чоловік.

 

Солдат глянув на свої забинтовані руки. Йому не хотілося вірити, що вони виглядали не так гарно, як раніше, адже за марлею де-не-де виднілися шрами. Чоловік не хотів уявляти, що тоді сталося із його обличчям, адже якщо рани заживали й на тілі..то на лиці вони теж могли бути. Солдат обережно торкнувся худих щік. На правій відчувалися неприємні рубці, які ще й поболювали під час погладжувань.

 

«Невже мої найгірші здогадки виявилися правдою?» – він зітхнув, зрозумівши, що в люстерку бачитиме зовсім іншу людину, до якої прийдеться звикнути.

 

Події здавалися нереальними, наче сон. Чоловік ущипнув себе за руку й скривився, зрозумівши, що зараз точно не сон. Солдатові стало гидко від самого себе, від змін, які настали, від того, що він вижив і потрапив сюди.

По величезній кімнаті почулися кроки, які кожного разу ставали все швидші й швидші, наче хтось дуже маленький бігав. Чоловік одразу ж глянув на мініатюрну постать, вже майже неслася, наче грім посеред ясного неба. Маленька фігурка пробігла й біля солдата. Чоловікові було цікаво, що таке маленька дівчинка забула на війні і де її батьки, тому він не дуже голосно сказав:

 

– Підйди-но сюди.

 

Дівча одразу ж зупинилося й глянуло на солдата. У карих оченятах з’явилася зацікавленість, а не страх, як можна було подумати на початку. Вона підійшла та глянула на обличчя чоловіка. Її зовнішність була подібна до янголяти: темне волосся трохи нижче шиї, а над чубчиком була зав’язана біла пов’язка, а від усмішки ставало тепло на душі. Дівчинка одягнена в довгу, синю сукню та фартушок, подол якого чоловік не бачив.

 

– Що ти тут робиш? – поцікавився солдат.

 

Вона захихотіла й присіла на ліжко біля чоловіка. Ця дівчинка була справжнім дивом, яке ще не покалічила війна. За цю хвилину вона підняла настрій чоловікові, сама не знавши цього.

 

– Я врятувала тебе від смерті, – дівчинка серйозно глянула в очі свого співрозмовника, а тоді раптово піднялася із ліжка і попрямувала між іншими ліжками, на яких лежали поранені. – Морі, він прокинувся!

 

До незнайомої дівчинки, не дуже поспішавши, підійшов худий чоловік, із чорним волоссям , заплетеним у куций хвіст. Коли він глянув на солдата, то одразу в погляді читався лікар. Ну і медична форма такого ж кольору, як у дівчинки. Та й пов’язка на руці теж не мало натякала на те, ким працював незнайомець. Таки точно військовий лікар.

 

Солдат трохи розгублено дивився на своїх спасителів. Він хотів подякувати їм, проте не знав, як це правильно й ввічливо сказати. Чоловік глянув на довге чорняве волосся в лікаря та спитав:

 

– У вас є сигарета?

 

Таке дурне питання, але після стількох мук бажанням було лише одне – куріння. Солдат до війни ніколи не палив цигарки, але знаходячись тут, на острові, дивившись на безліч калік, смертей та мерців, хотілося курити. У такі важкі моменти чоловік завжди мав при собі сигарети, але зараз.. їх не було.

 

– У лазареті не палять, – коротко відповів лікар, глянувши на солдата. – вам дуже пощастило, що ми вас знайшли. У гіршому випадку ви би просто померли, але Йосано врятувала вас.

 

– А як ви мене знайшли? Де мої побратими?

 

Лікар і дівчинка переглянулися, а тоді вона присіла на ліжко та опустила погляд до долу. Мабуть, вони не дуже хотіли розказувати, бо із побратимами сталося щось страшне чи сумне.

 

– Ми скажемо правду? – дівчинка глянула на свого старшого колегу, а тоді – на солдата.

 

Вона затихла, а от лікар, зітхнувши, заговорив:

 

– Ви лише одні вижили, – він нахмурився, але потім у фіолетових очах почало читатися співчуття. – зі всієї групи. Мої співчуття вашим померлим побратимам..вас ледь вдалося врятувати й якби не мале дівча, то втрат було б на одну більше..

 

Вони всі загинули, померли в муках. На продовження лікаревих слів, солдат не звернув уваги. Яка вже різниця, як побратими мертві? Їм вже нічого не допоможе. Ніяке співчуття від чужих людей не поверне життя назад. Чоловік затулив своє обличчя руками й зігнув коліна. На душі стало так гірко й прикро, а найгірше те, що він не зміг помогти своїм побратимам. Від цієї гіркоти пекло всередині десь біля горла. Із кожною думкою про померлих побратимів боліло ще дужче й дужче.

Солдат зітхнув, адже зараз закурити хотілося ще більше, ніж кілька хвилин тому. Паління не давало відповіді на запитання чоловіка, але точно хоч трохи заспокоювало нерви. До війни він не курив, але після першої побаченої смерті почав це робити.

 

– Дякую вам, – прошепотів солдат, старавшись опанувати себе. – я ніколи цього не забуду..

 

Тільки б не заплакати, тільки не б заплакати. Сльози – не те, що можна зараз показувати незнайомим людям. Вони точно не зрозуміють таку реакцію.

У грудях неприємно кольнуло, від чого стало спекотніше. Солдат відчув, що стало важче дихати й ось-ось він не в змозі тримати біль. Чоловік схлипнув, не знавши, що зараз робити. Він вперше так розгубився за тридцять чотири роки, вперше настільки дав волю емоціям, вперше показав себе настільки близько чужим людям. Відчувши як хтось поплескав його по плечі, солдат здригнувся. Через сльози він не почув, як до нього підійшов лікар, котрий співчутливо дивився на військового.

 

– Я розумію ваше горе, – він серйозно глянув на обличчя, яке закрите долонями. – тому не соромтеся так. Краще трохи поплакати, бо тоді відпустите біль.

 

Солдат вирішив не показувати заплакане лице незнайомому лікарю, та й той теж не мав великого бажання співчувати чужій людині. Якщо брати смуток стількох військових до серця, то можна померти із горя.

 

Лікар відійшов від військового та попрямував до інших ранених, а от дівча залишилося сидіти, дивлячись на солдата.

 

– Ти чому не пішла за ним? – чоловік витер рукавом сльози та погладив себе по руках, у спробі заспокоїтися.

 

– Мені шкода тебе, – дівчинка розвела руками й сховала руки в кишені. – та й ти дуже страшно виглядаєш після того, як я вилікувала тебе.

 

– Тобто? – солдат всівся зручніше й сперся руками об постіль.

 

Дівчинка обережно підсунулась до чоловіка й співчутливо дивилась на свого співрозмовника. Вона обдумувала, що таке сказати в підтримку незнайомій людині.

 

– Ну, ти дуже блідий, наче мрець, а ще в тебе лишилося безліч шрамів. Ось на обличчі кілька є, – дівча дістало із кишені плаття невеличке люстерко й дала його в солдатові руки.

 

Чоловік невпевнено взяв дзеркальце, а тоді глянув на нового себе. Йому здавалося, що це зовсім чужа людина у відображенні: втомлений погляд, зморшки й шрами на правій щоці. Фукучі не впізнавав себе. Він відчув огиду не лише за те, що не зміг врятувати життя побратимів, а й за зовнішність. Тепер у відображенні зовсім інша людина: нещасна, покоцана й дуже-дуже самотня. І саме такою її зробила війна. Чоловік пожалів, що приїхав сюди. Якби цього не сталося, то він був би набагато щасливішим, мав би сім’ю та безліч друзів. Солдат жалів, що не можна повернути час назад хоч на зовсім трішки. Не витримавши довго дивитися на своє відображення, чоловік кинув люстерко на ліжко й важко зітхнув. Нове відображення лякало й тепер не дивно, чому дівчинка сказала, що він страшний. Цього разу Фукучі утримався від того, аби дати волю емоціям і точно не плакати, тим паче при дитині.

 

– Вибач, – вона винувато глянула й забрала дзеркальце собі в кишеню. – я не хотіла образити тебе..я не це мала на увазі.

 

Чоловік нахмурився й косо зиркнув на дівчинку. Ні, ну це вже не смішно і ні в які рамки не йшло. Якесь мале дівча буде говорити, як він виглядав зараз. Чому ж вона не сказала, що солдат плакав?

 

– Геть звідси! – Фукучі, влігшись на ліжко, накрився ковдрою. – І не приходь, поки не принесеш сигарету разом із запальничкою!

 

Дівчинка зіскочила з ліжка і побігла в невідомому напрямку для військового. Може це і на краще? Принаймні, вона не перейматиметься так чужою людиною. Чоловік знав, що дівча спитало не із поганих думок, проте все одно після розмови лишився неприємний осад.

 

***

 

– Я не буду лікувати їх! – Йосано кинула бинти на підлогу, які їй дав Морі. – Я не можу дивитися, на те те, як вони божеволіють!

 

– Он як..– хитро посміхнувся Морі, спостерігавши за вибриками своєї “коліжанки” по роботі. Він дістав пістолет, котрий був прикріплений на поясі й прострелив коліна першому солдату, якого побачив. – лікуй. Ти ж не хочеш, щоб вони так померли?

 

Йосано підбігла до солдата й дістала із кишені медичні інструменти, які мала при собі. Дівчинка схлипнула, глянувши в очі раненому, а тоді перевела погляд на Оґая:

 

– Я ненавиджу тебе! Гори в пеклі!

 

– Воно вже тут..– Фукучі винувато глянув на дівчинку, а тоді продовжив мовчки спостерігати за ситуацією. За кілька днів він вже звик бачити подібне, але сьогодні вперше втрутився в їхній діалог.

 

– Ти взагалі мовчи! – Йосано навіть не глянула, хто до неї звертався, щоб не відволікатися від лікування чорнявого солдата. – Тільки те й робиш, що кличеш мене за цигарками до Морі!

 

Оґай глянув на Ґень’їчіро, а тоді хрипло мовив:

 

– Ходімо, нам нема поки що тут щось робити.

 

Лікар повів Фукучі до виходу із лазарету, після чого глянув на пейзаж, який постав на дворі. Якби це побачив художник, то безліч барикад, мертві тіла, калюжі крові точно б стали натхненням для його картин. А який стояв тут запах… трупи лежали один на одному, котрі ніхто не забирав і по-людськи не хоронив. Де-не-де виднілися кісточки, як от ребра, від чого мурашки пройшлися по шкірі.

 

Синє безкрайнє море, перемішалося із кров’ю і багном, нагадавши про незакінчену війну й програш Японії. Барикади, які стояли у воді, натякали на запеклі бої, котрі відбулися тут і ще відбудуться. Небо затулили похмурі хмари, не дававши сонцю хоч на мить показатися людям.

 

Фукучі, оглянувшись, присів на брудні сходи й зітхнув. Як добре, що Фукудзава тоді відмовив йому в пропозиції воювати разом. Як добре, що він не сидів зараз із солдатом. Як добре, що Юкічі не бачив стількох ранених і мертвих людей. Фукудзава би просто не витримав цієї війни. Бачити на власні очі, як люди гинули один за одним – таке навіть не побажаєш своєму ворогові.

 

Морі глянув на свого нового співрозмовника та дістав із кишені пачку цигарок і запальничку. Фукучі не знав, чому Оґай палив, проте здогадувався, що причина може бути така ж, як і в нього.

 

– Будеш? – лікар взяв одну сигарету й покрутив її в руках, а тоді дав її Ґень’їчіро, як побачив ствердний кивок головою.

 

Військовий взяв цигарку і запалив її, після чого закурив. Як давно не було цього оманливого відчуття спокою, яке давали сигарети. Фукучі не пам’ятав, скільки він випалив їх останнім часом. Але яка різниця, якщо вони хоч трохи допомогали забути про ті жахливі обставини.

 

– Я вже два дні спостерігаю за вами, – Ґень’їчіро зробив затяжку і видихнув дим у сторону, аби не попасти ним на Морі. – й я наче розумію, чому Йосано лікує солдатів, але ти не думав, що тиснеш на неї? Їй дуже тяжко зараз..

 

– Думав, я постійно думаю над цим, – Оґай присів біля Фукучі і глянув на море. – але що поробиш?

 

– Я не розумію тебе..ти ж прирікаєш людей на смерть.. Йосано лікує їх, а тоді вони знову йдуть воювати і так по колу..

 

– Ні, ти якраз розумієш мене, – Морі глянув у такі ж фіолетові очі, як у нього. – просто не хочеш приймати це. Ти, як солдат, повністю поділяєш хід моїх думок, але тобі не хочеться із цим погоджуватися. Ґень’їчіро, досить вдавати із себе невинного янгола, котрому всіх шкода. Я знаю, що ти не такий.

 

Фукучі уважно розглядав вираз обличчя Оґая, який ставав дедалі хитрішим і хитрішим. Солдат не кривив душею перед Морі, адже за цей час він відчув бажання хоч трохи із кимось поспілкуватися, хоч трохи побалакати із кимось, не важливо на яку тему. Не було, кому виговоритися й ось, за короткий час з’явилася така можливість.

 

– Набагато легше пожертвувати меншою кількістю людей, ніж калічити у два, а то й у три рази більше. А потім стільки ж покалічених людей повернуться додому.. – зітхнув Ґень’їчіро і видихнув сигаретним димом в обличчя Оґаю.

 

У лазареті почулися крики, на які Морі і Фукучі кинули недопалені цигарки й швидко піднялися та понеслися всередину. Двері відчинилися й вони помітили Йосано, на яку замахнувся чорнявий солдат. Ґень’їчіро його одразу впізнав, адже цей військовий лежав біля нього в лазареті.

 

– Ти прирекла нас на смерть! – він піднявся на табуретку, а тоді зиркнув на дівча, котре ледь не плакало. – Я божеволію, будучи тут! Кожен день повторюється без кінця і краю!

 

Налякані, карі оченята так і просили про допомогу, хоча Йосано нічого не говорила. Шюндзен стояв на та табуретці, пов’язавши петлю на стелі. Краще померти, ніж кожного разу мучитися й мучитися на війні. День за днем повторювався, не закінчуючись.

 

– Ти чума у людському обличчі, – прохрипів Тачіхара, дивлячись на Акіко. – і ця хвороба спіткала нас усіх! Є лише один вихід поконати тебе!

 

Дівчинка розгублено дивився на солдата, якого кілька днів тому вважала своїм другом, а зараз.. Шюндзен ледь не проклинав її. Йосано не відводила погляду від нього й не звернула увагу на те, що прийшли Фукучі і Морі.

 

– Ти хвороба, від якої вихід є лише один! – Тачіхара обережно обвів мотузку навколо своєї шиї й приготувався до того, що запланував зробити. – Гори в пеклі..

 

Хлопець стрибнув із табуретки, відчувши, як останні хвилини життя покидали його. Акіко дивилась на вже мертве тіло, котре висіло на мотузці. Дівчинка затулила лице долонями й одразу заплакала. Вперше, вона побачила таку смерть. Зазвичай, люди дякували їй за врятоване життя, а тут.. людина пішла на вбивство через неї. Морі підійшов до Йосано й взяв її за руку.

 

– Любо, ну не плач, таке трапляється, – лікар співчутливо глянув на дівча, а тоді присів поруч. – він не вартий тих сліз.

 

Почувши слова Оґая, Акіко ще дужче розплакалася. Як це не вартий? Вона не розуміла, що мав на увазі Морі.

 

– Я тебе ненавиджу! Це ти їх прирік на смерть! Ти мені наказував лікувати їх! Якщо я хвороба, то ти тоді смерть! – Йосано піднялася й штовхнула Оґая, а тоді побігла в невідомому напрямку.

 

Ні Морі, ні Йосано не лишилися поруч із не лишилися із мерцем, котрий висів на петлі. Лікар пішов шукати дівча, яке знову втекло від нього. А Фукучі? А що він? Залишатися сам-на-сам із Тачіхарою не було бажання, тому Ґень’їчіро попрямував до сходинок, де кілька хвилин тому курив із Морі, у пошуках знайти своє місце і стараючись забути побачене й більше не згадувати ніколи й нікому не говорити… навіть Фукудзаві.

 

– Така ціна за мир.. – Ґень’їчіро знову глянув на темно-зелену воду моря, до котрої ще треба було дійти.

Додати до улюблених