3

На пари Сашко вирішив не повертатись.

По-перше, він не був морально готовим зараз зіткнутися з наслідками п’яних зізнань Стаса. По-друге, залишалася одна пара, і та суто символічна, він навіть сенсу не бачив туди йти. Ну і, по-третє, після вчиненого Сашко просто не міг не доставити колишнього додому відносно цілим та неушкодженим.

 

Злість минула так само швидко, як і наринула, слідом бідний череп накрив сором за жахливу поведінку, хотілося загладити провину і поговорити вже нормально, причому без зайвих вух на кшталт Жукова, тільки вдвох і не посеред нелюдної, але все ж таки вулиці.

 

Відправивши Влада по своїх справах, Мітяєв викликав таксі, вбиваючи звично чужу адресу, і, варто було машині під’їхати, насильно підхопив на руки блондина, забивши вже остаточно і на те, що подумає таксист, і на неефективні тріпотіння колишнього.

 

— Ти ледве йдеш, так що не викаблучуйся, я все одно допоможу, — запевнив Саша, дивлячись на жалюгідну побиту грудку у своїх руках.

 

Який же Стас таки був тендітний. Як факт, звісно, ​​Мітяєв завжди це приймав, проте він ніколи не мав приводів це перевірити на ділі. Натиснути, подивитися, як швидко витончений блондин почне ламатися і тріскатись, варто лише накричати чи вдарити у пориві агресії. Сашко не думав, що колись зможе зі Стасом так вчинити.

 

Блондин тим часом усе ще перебував у шоці від образи та болю, у думках здо́рово перебільшеного за інтенсивністю. Сашко тепер, крізь призму недавніх подій, здавався страшним і зовсім чужим.

 

— За що ти так зі мною? — уже на порозі квартири прошепотів Стасик, скляним поглядом окреслюючи передпокій. Саня мав рацію, ноги і справді не тримали, Стас повільно та несміливо опустив зад на тумбу, що стояла поруч.

 

«Те саме запитання до тебе», — Мітяєв глянув на колишнього пильно і присів навпроти прямо на підлогу, спершись на двері спиною. Сашу навіть нічого не дивувало. Перебуваючи у стосунках вже більше півроку, він давно звик до того, що Стас ніколи не визнає своєї провини, наполегливо гне опонента, доки той не здасться, не прогнеться і не прибіжить рачки з вибаченнями, закинувши великий шорсткий язик на плече.

 

— За все хороше, Стасяне, — повітря вилетіло з грудей шумно, голову Сашко відкинув назад, дивлячись у стелю і намагаючись підібрати слова. — Ти був егоїстом, коли ми зустрічалися, і лишився ним, коли розлучилися. Ти подумав, які наслідки будуть у твоєї п’яної витівки? Навіщо ти взагалі пив?

 

— Мене покинули, хіба напиватися на честь цього не нормально?

 

— Бля, зав’язуй нісенітницю вже пороть, ну серйозно. Тебе кинули, бо ти не можеш забути свого колишнього і постійно пускаєш за ним соплі, — Мітяєв задумався: чи змінилася б течія сьогодення, якби вчора він поговорив із хлопцем нормально, розставивши всі крапки над «і»? Шкода все-таки, що умовного способу в історії не існує. — А по морді дали за те, що не тримаєш язика за зубами. Я не збирався зізнаватись і ускладнювати собі життя. Подумай: як би ти відреагував, якби я прийшов до тебе в офіс ось такий же п’яний і з шикарним камінг-аутом?

 

У відповідь нічого, окрім тиші, Сашко так і не почув. Добре, що нічого іншого він не чекав від писаної торби, якою Стасик був у їхніх стосунках. Мітяєв гасав з ним, заліковував рани, допомагав забути колишнього, але фактично став ідіотом, який сподівався на неможливе.

 

— Мені треба було поговорити з тобою ще після першого разу, — погляд зі стелі плавно перекочував на Стаса, той байдуже дивився в одну точку. З розбитого обличчя нічого прочитати не виходило, говорити він теж не поспішав, тож Сашко вирішив продовжити щиросерде зізнання: — Тоді я все це зам’яв, вдав, що все не так погано, але, якщо чесно, мені просто здавалося, що істерики влаштовують тільки малолітки, от і проковтнув.

 

— Ти не малолітка, — все ж таки подав ознаки життя Стасик. Незважаючи на непроникний ігнор на вигляд, хлопець справді Мітяєва слухав, причому дуже уважно.

 

Здається, це була перша їхня розмова «до душі» за весь час. Вони трахалися, звикали один до одного на побутовому рівні, проводили разом час і начебто навіть знайшли якісь спільні інтереси, але Сашко ніколи не говорив про свої почуття. Незважаючи на балакучість і досить чесну натуру, у стосунках він ставав абсолютно замкнутим. Як Стас міг дізнатися про його ставлення до камінг-аутів, якщо вони про це ніколи не говорили? Не знайомили один одного з друзями та родичами, не обговорювали, чим Мітяєву хочеться займатися після універу, що вони робитимуть разом через рік чи два. Про що Сашко хоч мріяв взагалі? Стасик не знав, але провина його в цьому була лише п’ятдесят відсотків. Він сам з радістю ділився своїми думками і переживаннями, спочатку навіть просив того ж від Сані, але незабаром втомився битися об непробивну стіну і перестав питати, почав говорити сам за двох.

 

Так і народжується відсутність інтересу: те мерзенне почуття, коли ти начебто і знайомий з людиною вічність, начебто й повинен бути йому найближчим, але ви настільки чужі, що незручно навіть розповісти, як у тебе день минув. Багато хто боїться, що побут безповоротно поглине стосунки, тому змінюють локації, пробують нові пози в сексі, закуповують тоннами вібратори та лубриканти. Господи, навіть закінчують будь-які курси на кшталт «як здивувати/задовольнити/утримати свою другу половинку». І це важливо, безумовно, але іноді досить просто говорити: із собою та з партнером. Адже важливим є лише інтерес, він народжується і віддає кінці в голові, і анальні пробки ніяк не зможуть його воскресити.

 

— Малолітка, бо хотів здаватися, а не бути, бляха. Треба було ще тоді розбігтися, але мені здавалося це таким дурним вчинком… Типу, хто драму розводить через нісенітницю таку? — Сашко вигнув брови будиночком і сумно посміхнувся. Він ніяк не думав, що сидітиме в передпокої на підлозі, дивитиметься на розбите обличчя Стаса і розумітиме, що зовсім нічого не відчуває. Взагалі він збирався запропонувати хлопцеві з’їхатися кілька місяців тому, ще до того інциденту. Чому не запропонував? — Але зараз мені просто хочеться, знаєш, щоб ти відчув, як це — бути без мене. Поставити на своє місце. Боже, звучить жахливо, так?

 

— Не те слово, — Стасик пирхнув і відразу скривився від болю. За іронією долі, коли це вже не мало значення, він відчував себе набагато ближче до Сашка, ніж раніше. Можливо, ці двоє мали шанси, шкода, що ніхто не навчив ними користуватися. — Але я розумію, про що ти. Я зробив тобі боляче, як раніше зробили мені. Напевно, це нормально — бажати невеликої помсти.

 

— Не заохочуй у мені мстивість, — Саня усміхнувся вже бадьоріше, відчуваючи, що розмова підійшла до логічного завершення і настав час прощатися. — Мабуть, я піду. А ти їдь до травматолога, здається, я зламав тобі носа.

 

— Ну, дякую за попередження, Мітяєв, — Стас ухопився за простягнуту долоню і акуратно сповз із тумби, щоб зачинити за Санею двері і справді з’їздити до лікаря. На душі все ще було лайново, мабуть, після усвідомлення, як багато в них було шансів, стало гірше, але запивати горе більше не хотілося. — Я напишу тобі.

 

— М? — Сашко вже стояв біля ліфта і зсунув брови, дивлячись на Стаса.

 

— Ну, коли відчую. Щоб ти хоч у курсі був, — хлопець усміхнувся незлобиво, зачинив двері і притулився лобом до холодного металу, відчуваючи, як куточки рота пливуть вниз, а губи починають дрібно тремтіти, ніби він намагався впоратися з емоціями, що наринули. — Хоча, схоже, я вже.

 

***

— Ну, що він, прийде? — почулося з кухні, де ось-ось почнуть збиратися всілякі сумнівні й не дуже особи, щоб скуштувати алкогольні дари.

 

— Ага! — у відповідь прокричав Влад, розпавшись на дивані, уважно вчитуючись у текст на екрані. Окуляри з’їхали з перенісся, він не поспішав їх рухати на місце: короткозорість дозволяла читати з невеликої відстані і самостійно.

 

Жодних секретних шифрів і послань навіть через кілька хвилин хлопець не помітив і зрештою все ж таки змирився — розмова Мітяєва з колишнім пройшла вдало, турбуватися нема про що.

 

Не те щоб Влад такому розкладу був не радий, навпаки! Але після кількох годин підготовки до різних подій: від возз’єднання голубків до холоднокровного вбивства одного з них — складно було налаштуватися на позитивний лад.

 

«Цікаво, про що вони говорили?» — вузлуваті пальці закопалися в русяву маківку, ліниво чухаючи голову суто на автоматі. Усе те, що відбувалося в цей нескінченно довгий дивний день, ніяк не виходило у Влада з голови.

 

Звичайно, він давно знав, у яких стосунках і з ким перебуває його найкращий друг. Ну, у глобальному розумінні. Він пам’ятав, як і за яких обставин Саня розповів йому про свою орієнтацію, у пам’яті досі виринали навіть вирвані з контексту фрази.

 

Мітяєв ніколи не соромився говорити з ним на цю тему: після зізнання, Влад, мабуть, бачив фото всіх залицяльників друга, знав подробиці початку стосунків та їх розриву. І Сашко, схоже, не мав ні сорому, ні совісті, бо деяких подробиць очкарик радий би й не знати, але що ж вдієш, така ось специфіка їхньої дружби.

 

Однак Жуков ніколи так близько не торкався того світу, що Мітяєв називав особистим життям. Бачити фото людини та її ж наживо — різні речі, що вже говорити про те, під яким враженням хлопець залишився після знайомства зі Стасом. Думки витали навколо гарненької мордочки, шістдесят відсотків якої займав широкий жаб’ячий рот, і все ніяк не міг позбутися мурашок. Неприємні. Стасик залишив про себе настільки незабутнє лайнове враження, що Жуков навіть не знав, до кого більше роздратування відчуває: до огидного блондина чи до податливого, як ганчірка для підлоги, Сані, що дозволяє морально їбати себе і в хвіст, і в гриву.

 

«Де він взагалі знаходить ТАКЕ, — Влад згадав, як Стас миттєво, варто було Сані трохи охолонути, увімкнув ображену невинність, тільки так зневажаючи колишнім. І що зробив Мітяєв? Рвонув соплі Стасові підтирати, аж волосся назад. — Можу посперечатися, цей ідіот перед убогим своїм ще й вибачався».

 

Стасик не був гідний Сані. Ніхто його не вартий.

 

Влад загалом не міг собі уявити людину, яка поряд з його другом виглядала б органічно і якимось дивним чином вписувалася б у картину світу Мітяєва так гармонійно, ніби була намальована там спочатку. Цікаво, якою буде ця людина і чи взагалі буде?

 

— Ти не хочеш підняти свою дупу і допомогти? — смоляного кольору шевелюра з’явилася у дверях. — Я заїбався вам кулінарні шедеври стругати на самоті.

 

Жуков неохоче сповз з дивана і потупав на кухню, де Макс, господар квартири, справді розвів бурхливу діяльність, нарізаючи, без жартів, цілий таз олів’є.

 

— Ти взагалі знаєш, що ми пити збираємося, а не салати жерти?

 

— Без нормальної їжі перед алкашкою блюватимеш далі, ніж бачиш, — пояснив Калимов для особливо обдарованих, простягаючи Владу другий комплект, що складався з ножа та обробної дошки.

 

«Ну просто один в один Мітяєв», — Жуков пирхнув, згадуючи, як найкращий друг перед будь-якою п’янкою вчив його тому самому, озброюючи величезними порціями і першого, і другого, і навіть компоту. Мама Сашка готувала, як бог, і відмовлятися від таких подарунків долі було просто грішно.

 

— Відклади окремо все це, доки горох не додав, Саня його не їсть.

 

— А ви прямо голубки такі, я в захваті, — Максим усміхнувся і втрамбував частину салату окремо в глибоку тарілку. — Де він, до речі, твій наречений?

 

— Я просив начебто без підколів? Саня добродушний хлопець, але коли зуби вибиватиме тобі балакучому, я тримати його не стану, — у тон опоненту відрикошетив Влад, піднімаючи куточки губ точно не в добродушній усмішці.

 

Він сам собі зараз здавався мамою-ведмедицею, але вдіяти нічого з собою не міг. Жуков ніколи не зізнавався нікому в чомусь настільки особистому, але був абсолютно впевнений: Сашку знадобилося чимало сил для того, щоб навіть близьким зізнатися в орієнтації. І вдесятеро більше знадобиться, коли він увійде в універ не як завжди, а з тавром «підор» на лобі. Зовсім не хотілося дивитися, як у нього летять помиї навіть у компанії добрих знайомих. — Говорив, що вибере сорочку і прийде, — «мені страшно уявити, що він там вибере з такої нагоди».

 

— Ну, а поки його немає, можна продовжити мої підколи, — на Калимова погроза не надто вплинула, і хоч насправді ніякого негативу ні до Влада, ні до Сашка він не відчував, випендрювався суто з принципу, не в силах стримати пориви дитсадка.

 

— Ну, так є я, — з тими ж поривами не міг впоратися й Жуков, який у певний момент аж надто розлючено почав різати картоплю в мундирах. Під таким натиском бідолаха здавалася без бою, перетворюючись на пюре замість акуратних кубиків. Що тут сказати, жінка просто розтанула у сильних чоловічих руках, не інакше.

 

— Ой, я прям пісьнув від страху, — монотонно, навіть не дивлячись на Влада, запевнив Макс, навмисне ще більше розпалюючи приятеля. — Ріж уже салат, скоро народ почне підтягуватись.

 

***

 

Взагалі, якщо не рахувати часом девіантної поведінки, у Сашка дійсно було багато шансів заробити собі середніх розмірів армію фанатів на вищезгаданому сайті.

Він хлопець ладний візуально: правильні пропорції тіла щодо зросту, підтягнуте, цілком пристойне тіло, густе кучеряве волосся, фізіономія, зрештою. Остання могла стати окремою темою для розмови, більшу частину якої було б відведено міміці — у міру активній і при цьому привабливій. Правду кажучи, Мітяєв не раз чув приємні слова про ямочки на його щоках і незвичайний розріз очей, через який він невловимо нагадував цуценя.

 

Від ролі секс-символу хлопця відокремлював лише один чинник — харизма, що абсолютно не в’язалася зі словами «гарячий, пристрасний, сексуальний» у загальноприйнятому розумінні. Незважаючи на цілком собі непогану начинку під симпатичною обгорткою, він залишався людиною, яку не хочуть саме через його персоналіті.

 

Жуков потрапив у ціль своїми словами, чим практично Сашка добив, а після випадку зі Стасом, який вкотре наголосив на його любовній профнепридатності, Мітяєв бачив сенс перестати намагатися сподобатися і підлаштуватися. Відійти від ролі такого собі сільського дурника і підняти планку до рівня «міський божевільний».

 

Почати довгий шлях внутрішніх змін Мітяєв вирішив прямо на святкуванні на честь початку навчального року і близько п’ятої вечора стояв на порозі квартири старшокурсника, який любив систематично влаштовувати збіговиська у себе вдома. Сашко на них зазвичай не потрапляв, але Влад заходив часто і з господарем квартири вже встиг потоваришувати.

 

Двері відчинилися ривком, сходова клітка відразу наповнилася гулом бітів.

 

— О, ти вчасно, — брюнет усміхнувся, впускаючи гостя всередину. — Якраз усі зібралися.

 

— Круто! Я приніс бухло, — Сашко простяг господареві пакет із парою пляшок.

 

— У-у-уф, текіла? Тут хлопці більше по пиву та слабоалкоголці виступають.

 

«Але я таке люблю, просто пити зазвичай нема з ким», — Максим подумки похвалив себе за ідею запросити Жукова разом із найкращим другом, який так мальовничо сьогодні відзначився на обідній перерві.

 

— Ну, виходить, сам питиму, не біда, — Саня знизав плечима і пішов коридором на поклик музики. — До речі, — він обернувся на порозі до кімнати. — Як тебе звати?

 

— Макс, — запитання хлопця просто шокувало. По-перше, йому здавалося просто верхом нетактовності приходити в гості і навіть не спромогтися дізнатися до кого. По-друге, йому в принципі було незвично, що хтось його не знає. Не те щоб він був такою вже відомою особистістю, але всі до одного в їхньому універ, починаючи з першокурсників, знали, що в Калимова вдома завжди найвеселіші квартирники. І Мітяєв на тлі всього цього натовпу здавався створінням просто інопланетним. Хоча, ніде правди діти, на будь-якому тлі Мітяєв, напевно, виглядатиме однаково.

 

— Дуже приємно, дякую, що запросив, — Саня добродушно усміхнувся й потупав у вітальню.

 

— Ну нарешті, — заволав захмелілий Жуков, ставлячи липку склянку з чимось солодким і кислотно-рожевим на стіл. — Я все думав, коли ти цю хуйню начепиш на себе!

 

— Ну коли, як не сьогодні? — Саня пирхнув, плюхнувшись поряд з другом на диван. Близько року тому він чомусь замовив сорочку з дуже пікантним принтом і все ніяк не міг придумати привід, щоб одягнути її. — Не щодня весь універ обговорює мою блакитність.

 

— Швидше за те, як тебе будуть пиздити в понеділок, — Влад точно за сьогодні перевиконав план дружньої підтримки і пішов у мінус, тепер обіцяючи добивати Мітяєва кожним своїм словом.

 

— Просто чудово, — шатен сьорбнув із чужої склянки і скривився: таку погань він тисячу років уже не пив. — Треба не забути взяти в понеділок шолом та наколінники.

 

— Залиш у спокої мою склянку! Іди налий собі, — очкарик висмикнув келих із чужих рук, ледь не перекинувши вміст на себе. — Візьми ще дощовик на випадок, коли вирішать занурити в унітаз.

 

— Я не питиму таке, де моя текіла? Макс сказав, що її пити не буде ніхто, тож у мене є чим зайнятися цього вечора. І що їсти? — шатен витягнув шию, роздивляючись стіл. Крім піци, бутербродів та інших ковбасних страв, у середині столу стояло Воно. Олів’є в гігантському тазі підкорило його до глибини душі, навіть захотілося потиснути руку тому, хто створив цей шедевр. — До речі, я запитав, як його звуть. Дуже неввічливо?

 

— Максимально, — припечатав Жуков, пхаючи друга в плече. — Він, між іншим, залишив тобі олів’є без гороху, тож краще запам’ятай ім’я свого благодійника, сучара ти невдячний.

 

— Бля, треба буде вибачитися потім.

 

— Реально не пам’ятаєш? Ми святкували тут закінчення сесії минулого семестру.

 

— Що я можу пам’ятати, якщо мені Стас тоді мозок їбав весь вечір, щоб я швидше повертався?

 

З того вечора Митя справді пам’ятав лише втому після складання останнього заліку та нескінченну перепалку в директ. Калимов, навіть якщо й був там, у пам’яті не закарбувався абсолютно. Зараз Сашко розумів, що було б набагато простіше поїхати додому в той день, але тоді це було діло принципу. Показати, що він сам розпоряджається своїм життям, а після приїзду майже повзати на колінах, догоджаючи ураженій гордості Стаса.

 

— Чувак, у мене від самого себе мерзенні мурашки, — Мітяєва пересмикнуло від сорому за свою поведінку в минулому.

 

— Розумію, у мене теж від тебе часто погані мурашки, — активно закивав Влад, спустошивши келих одним ковтком.

 

— Бля, та й мудак ти.

 

— Намагаюся тримати планку, брате.

 

***

 

Події розвивалися швидко. Алкоголь лився рікою, причому в Жукова буквально, та й на підлогу, до того ж. Хмелів друг швидко, рідко доживаючи до кінця збіговиськ у свідомості. Цей раз винятком не став: Влад протримався якихось кілька годин з моменту, як прийшов Сашко, а потім заснув у тій самій позі, у якій кілька хвилин тому щось мовив із серйозним обличчям. Говорив про картини і Саню, але Мітяєв, скільки не намагався, цей шифр розгадати не міг.

 

«А я казав, що їсти треба нормально», — Митя зітхнув, підкладаючи під голову очкарика подушку.

Сам він практично нічого не пив, під’їдаючи страви зі столу і слухаючи кумедні історії, якими гості Калимова ділилися з великим задоволенням. Було весело.

Весело?

Насправді веселощі тільки починалися. Хтось дістав гітару, і люди навперебій почали замовляти улюблені пісні, на столі з’явилися нові пляшки, за якими хтось із хлопців бігав зовсім недавно, а дівчатка дорізали ще бутербродів із того, що знайшлося в холодильнику.

Сашко тисячу років не бував на таких заходах, встиг навіть забути як це, і перебувати в натовпі стало некомфортно.

Тому що він ні чорта не був радісним. Тому що сьогодні безперечно був не легкий, веселий день, і безглуздо це приховувати від самого себе, коли вже Жуков заснув. Не треба було посилено вдавати, що дупа, якою повернувся до нього всесвіт, — це звичайна справа.

 

— Що робиш? — запитання застало Саню зненацька, коли той відкривав пляшку текіли, сидячи на кухні на самоті. Він просто вирішив, що занадто тверезий для загальних веселощів.

 

Калимов же, який спостерігав збоку, без сумнівів видав би Саші не один, а аж десять Оскарів за гру на публіці.

 

«Боже, обличчя таке, ніби він зараз хряпне стопку і піде петлю собі в’язати, — Максим притулився до одвірка, подумки всміхаючись від того, як Саня завмер із пляшкою в руках, наче чекаючи дозволу. — А десять хвилин тому ржав, як кінь, аж пиво через ніс лилося».

 

— Збираюся випити?

 

— Один?

 

— Теж хочеш? — Сашко порухав бровами здивовано. — Ти ж казав, що тут ніхто такого пити не буде.

 

— Вони — ні, — брюнет поглядом показав на збіговисько за стіною. — А я люблю, тільки лайма вдома нема.

 

— Я спер лимон зі столу, його все одно ніхто не їсть, — хлопець знизав плечима і поліз у шафку, щоб дістати другу чарку.

 

«Нахабство — друге щастя, — Калимов усміхнувся і присів поряд за стіл, спостерігаючи, як Сашко висипає сіль на маленьке блюдце й облизує краї однієї з шотниць, щоб потім вмочити їх у білі кристалики. — Моє ім’я дві години тому дізнався — і вже на кухні нишпориться».

 

— Не гидуєш? — натякнув Мітяєв на другу чарку.

 

— Ні, — Максим похитав головою, уважно спостерігаючи за язиком, що проходив швидкими рухами по склу. Хлопцеві на п’яну голову це чомусь здалося видовищем вкрай цікавим. — Чому пішов?

 

«І чому сидиш тут з обличчям побитого цуценяти?»

 

— Хіба я пішов? — хлопець насупився, намагаючись налити текілу в шотницю однаково. — За стіною сиджу.

 

— Один?

 

— Я такий тверезий, що починаю ставати нудним, ось і вирішив трохи збадьоритися. До речі, я хотів вибачитись.

 

— Щось уже встиг розбити? — Калимов звузив і так розкосі очі, через що вони перетворилися на обрамлені довжелезними віями щілинки.

 

— Шо? А ні, нічого не розбив, — куточки рота піднялися, показуючи приховані на щоках ямочки. — За те, що не знав твоє ім’я. Правда, коли ми бачилися, я був зайобаний зовсім, нічого до пуття не пам’ятаю.

 

— Та гаразд, мені взагалі насрати, — брехав хлопець, не змигнувши. — Ми раніше й не розмовляли жодного разу, було б що запам’ятовувати.

 

«Але мене точно запам’ятав, інакше не запрошував би», — Саня бачив нестикування, але вирішив не загострювати увагу.

 

— Ну, зараз розмовляємо, тож більше не забуду, — ніби тост, промовив Митя, піднімаючи чарку.

 

— Та не сумніваюся, я взагалі чувак, якого легко запам’ятати, — запевнив Макс, цокаючись.

Додати до улюблених