З сьомої ранку в клубі був певний проміжок між змінами, коли на робочому місці залишалося лише кілька людей з охорони та адміністратор, якщо потрібно було прийняти товар або терміново розібратися зі звітністю. У цей час “Устриця” здавалася здичавілою, порожні коридори і завалена сміттям зала були схожі на декорації з фільму жахів. Раніше Гоша блукав по них годинами, вбираючи місцеву порочність, яка без мішури, музики та алкоголю ставала тільки виразнішою. Так він нагадував собі, чим насправді є його життя: звалищем порожніх пляшок та зав’язаних вузлом презервативів.
— Теж викликали на килим? — Кравець усміхнувся, побачивши на дальньому кінці коридору Вітю. Той дрібними кроками міряв відрізок підлоги від кабінету Наземникова до гримерки, нервово чухаючи потилицю.
— Теж? — Вітя якось примудрився вмістити на своєму обличчі і страх, і подив, і якусь безглузду бридливість. Гоша спробував згадати, чи були між ними конфлікти. По всьому виходило, що ні, і адміністратор його не злюбив просто так. — Що ти встиг наробити?
— Все тобі розкажи, — посмішка вийшла за звичкою кокетливою. — Або йди, або пропусти тих, хто ще не встиг напрудити в труси.
— Труси? Звідки в тебе така розкіш?
— Бляді отримують не так мало, на хліб з маслом і пару стрінг вистачає, — Гоша не став чекати репліки у відповідь й штовхнув двері, входячи в кабінет без стуку. — Викликав, начальнику.
Жодних запитальних інтонацій. Жодних усмішок, флірту, навіть елементарної дружелюбності, — усі ті речі, які працювали за замовчуванням, поряд з Артуром починали збоїти й відключатися.
— Мені здавалося, Вітя мав прийти першим. Я переплутав час?
— Він у коридорі. Обсцикає штани від страху і таке інше. Покликати його?
— Зачекає, — Артур вказав долонею на стілець навпроти. Гоша плюхнувся на сидіння і відразу сповз нижче, широко розставивши ноги і звісивши між ними зчеплені в замок руки. — Чому ти в окулярах?
— Лінзи закінчилися, забув замовити.
— Я не допускаю тебе до сцени без лінз, гаразд? — Артур мав дратівливу звичку констатувати факти запитальною інформацією.
— Я куплю довбані лінзи у найближчій оптиці. І в мене не такий катастрофічний мінус, щоби не пускати на сцену без них.
— Скинь мені чек потім, я відшкодую витрати.
— Обійдуся, — Гоша смикнув підборіддям в одному зі своїх супер гордих, породистих жестів, які Наземникову дуже подобалися. Неймовірна гра контрастів походження, виховання та чогось уродженого, вигостреного за останній рік до стану ідеалу. — Навіщо кликав?
— Знаєш, немає потреби дражнити Артема і пробиратися до кабінету, коли він тут. Ти знаєш його графік.
— Навіщо мені під нього підлаштовуватись?
— Щоб не провокувати начальника охорони? — припустив Артур, ковзаючи по хлопцеві поверховим поглядом. Так дивляться на щось очевидне та передбачуване. Гоша знав це, відчував, як поряд з Артуром позбавлявся лиску і пафосу, і від того сердився тільки більше. — Він і так стабільно щотижня наполягає на зміні паролів та ключів.
— Міняй на здоров’я.
— Я гадаю, це зайве. Достатньо просто всіх не провокувати.
— Я гадаю, це зайве.
— Те, що ти шукав, пов’язане із дивним інцидентом позавчора?
“Навіщо питати, якщо й так усе знаєш”, — уголос Кравець нічого не сказав, сподіваючись, що чим менше він скаже, тим швидше закінчиться розмова.
— Отже, пов’язано, — підсумував Артур, прикриваючи усмішку тильною стороною долоні. Добре, що Гоша не дивився на нього, інакше вже б влаштував істерику через таке ставлення. — Як я зрозумів, ви з Владом непогано потоваришували? Це добре для роботи.
“О, так, ніщо не зміцнює дружні зв’язки краще, ніж мордобій та відхода після метамфетаміну”, — хлопець пирхнув, а потім згадав їх з Владом відверту розмову, і стало вже не так смішно. Тоді Влад здався… терпимим.
— Але я обіцяв Мітяєву, що цього лайна не буде. Лайна, розумієш? Я веду легальний бізнес, наближені до мене люди не можуть просто так ходити по закладу з метом в кишені.
— Я не твій наближений. І хто такий, бля, Мітяєв?
— Боже, Гоше… — Артур пирснув у долоню. — Хлопець із агентства. Сашко.
— А, аутист… Слухай, чому б тобі не розпитати його?
— Мені не потрібно нікого розпитувати, якщо я хочу дізнатися правду. Ти не станеш мені брехати.
“Не стану”.
— Говорити по душам — теж.
— Я просто прошу тебе не діяти на нерви Артему. І не вплутувати новеньких у неприємності. І не вплутуватися самому. І перестати дутися?
— Забагато хочеш.
— Так і думав, — Наземников усміхнувся, як робив це раніше: щиро-втомлено, дозволяючи цифрі в паспорті просочитися крізь пори й осісти на обличчі запорошеним відбитком його тридцяти трьох. Спостерігати за цим раптовим проявом людяності було ніяково. — Тоді поклич до мене Вітюшу.
Гоша відразу встав, навмисне змушуючи ніжки стільця зі скрипом проїхатися підлогою. Вже біля дверей він раптом сповільнився і трохи нерішуче торкнувся дверей.
— Позавчора.
— Так?
— Усі навмисно не прийшли. За день до цього Вітя влаштував рознос, до прибиральниць доїбався, офециків дрючив. За справу за фактом, але слів не підбирав. Тому ці дебіли змовилися і не прийшли вчасно: хотіли його трохи позлити, але не розрахували, що прийде щур із агентства і доповість тобі.
— Думаєш, він не винен? — Артур схилив голову в бік, намагаючись вгадати, який Кравець мав зараз вираз обличчя. Погана репутація заважала йому бути позитивним персонажем, тому навіть правильні речі він мав робити з лицем запрошеної зірки.
— Думаю, на адміністратора він не тягне. Посада типу завгоспу та абонемент до психотерапевта будуть чудовим подарунком на днюху, придивись.
— Дякую за ідею.
— Хтось має навчити його постояти за себе. Жалюгідне видовище… — буркнув хлопець, смикаючи двері на себе. — О, Вітюша, якраз про тебе балакали!
Вітя, що стояв на порозі, скривився, але нічого не сказав. Чи то слів не знайшов, чи гордість не дозволяла опускатися до рівня реакції у відповідь при начальстві.
***
“Срав цілу ніч сьогодні, з унітазу точно не встану. Розбирайся без мене”, — таке життєрадісне повідомлення отримав Влад зранку. Разом з тим, щоправда, було ще й кілька файлів із замітками, що робило ситуацію не такою безвихідною: він, принаймні, знав, що робити. Тижневий лікарняний вибив його з колії, перетворив на безлад без структури і чіткого плану. Разом із Сашком він би точно розібрався швидше, але після вчорашнього той ще не був готовий до зустрічі і вигадував безглузді виправдання. Влад би назвав поведінку дитячою, але язик не повертався, зрештою, саме він був тим, хто заварив кашу.
Пройшовшись замітками Мітяєва, Влад дійшов висновку, що більшу частину нудної, але необхідної роботи Сашко вже зробив. Деталі на кшталт запаху дифузору, бренду посуду та миючих засобів, які використовував клінінг, мало його хвилювали, на відміну від інспекції кухні та бару. Розмову зі співробітниками він вирішив відкласти на потім, щоб враження про них не заважало судити тверезо про їхню роботу. Спочатку він зрозуміє, наскільки вони компетентні, щоб питання про можливе звільнення когось із них не змушувало почуватися черствим лайном. Сашко, напевно, робив все у зворотному порядку, але його мозок працював інакше, не було сенсу перейматися.
“Він досить душний, щоб це вважалося професіоналізмом”, — Влад пирхнув, заповзаючи до зали. Прибирання було в самому розпалі, коли він зайшов, а частина персоналу відпочивала коло барної стійки поряд з Вітею. Гоша розтягувався біля підніжжя сцени, Микита сидів на ній зверху, бовтаючи ногами і активно жестикулюючи. Решту “хлопчиків” видно не було, напевно, раніше приходив лише Гоша зі своїм вічним дружком, щоб встигнути відрепетирувати виступ. Жуков повернув у бік бару, ігноруючи тих двох, в надії не вляпуватися в неприємності хоч би один день. Привітавшись з адміністратором і зграйкою офіціантів, він відкрив нотатки Сані, проходячись по нехитрому списку завдань. Окрім кухні, Влад твердо вирішив перевірити барні заготівлі, залишивши алкоголь на Сашка: той банально краще в ньому розбирався.
— Мені потрібно до твоїх холодильників, — сказав Влад, продовжуючи ритися в телефоні.
— Мої? А що з ними не так? — озвався Вітя, хоч і відступив назад, пропускаючи хлопця вглиб бару.
— Я не казав, що щось не так.
— Я не знав, що мене теж перевірятимуть.
“Чим ти відрізняєшся від інших, піся-королево?” — підривати і без того слабкий авторитет адміністратора не хотілося, Влад розсудливо витримав паузу, підбираючи слова.
— Ми перевіряємо всіх, у цьому є сенс.
— Оптимізації?
— Оптимізації, — хлопець кивнув, сідаючи навпочіпки, щоб розглянути асортимент холодильника. — Скільки в середньому коктейлів та яких саме у вас замовляють за вечір?
— Ем. Джин-тонік, блакитна лагуна, порнстар… По середах лонг-айленд.
— Мені потрібен звіт за листопад та грудень. Два звіти на кожний місяць окремо. Кількість проданих коктейлів, грамування та літражі інгредієнтів плюс накладні закупівель за ці місяці. І… — Влад окинув невеселим поглядом кілька габаритних судочків із нарізаними цитрусовими. — Окремо такий самий звіт, але розбитий по тижнях і днях тижня.
— Тобто…
— Тобто у другому та третьому звіті мають бути окремо показники за кожну з восьми з копійками тижнів та окремо сумарні показники за всі середи, четверги, п’ятниці, суботи та неділі. Впораєшся? Я можу показати, як формувати такі документи у базі.
— Ні, я… теоретично знаю, як це зробити.
— Чудово. Зроби, будь ласка, а я поки що пороюся тут. Краще роздрукувати.
Вітя відвернувся до ноутбука, залишаючи його в умовній самоті. Благо, офіціанти розбіглися за уявними справами, тож людей навколо справді була мінімальна можлива кількість.
— Їстівні шедеври? — почулося згори. Від несподіванки Влад смикнувся і завалився назад, ризикуючи шмякнутися на підлогу. Пара незручних спроб утримати рівновагу — і він вже дивився на безпідставно збуджену посмішку.
— На Каллена не тягнеш.
— Надто гарний?
— Навіть він на твоєму тлі виглядає живим.
— Ауч, — Микита схопився за груди праворуч, наче чужі слова потрапили точно до наркоманського серця. — Не знав, що ти великий поціновувач кривозубих упирів.
— Не я.
— Друг, який вміє попрацювати руками, — здогадався Гриднєв. — Моїм кишкам він не дуже сподобався.
— Жаль, — Жуков знизав плечима, повертаючись до перевірки термінів придатності на непристойно великій кількості упаковок із вершками. — Не рекомендую виводити його з себе якийсь час, він страшенно злопам’ятний.
— І ревнивий, — Микита став колінами на високий стілець і звісився зі стільниці так, щоб пальцями дістати до маківки Жукова. Дряпнувши шкіру нігтями на пробу, він погладив хлопця, звикаючи до відчуття короткостриженого волосся під пальцями. Влад вважав за краще зробити вигляд, що нічого не помітив, і продовжив перевіряти продукти. — А чому Гоша сказав, що ти не захочеш розмовляти зі мною?
— Гадки не маю. Спробуй запитати його.
— Він сьогодні страшно злий після розмови з Артуром, не хочу його діставати.
— Він щось накоїв? — припустив Влад байдуже. Він подумав, що Кравця цілком могли посварити за те, що той копався у документах Наземникова.
— Не обов’язково, — Микита нахилився нижче, щоб долонею дістати до міцної шиї, погладжуючи тепер від потилиці до сьомого хребця. — Гоша завжди в поганому настрої після тет-а-тета з начальством.
— Не пригадую, щоб йому хоч раз від Артура прилітало, — вліз Вітя, крутнувшись на стільці. Гріднев з Владом виглядали достатньо дружньо, щоб плітки почали множитися в голові адміністратора зі швидкістю світла. — Попросить не балуватись і вручить чергову цяцьку, теж мені. Продовжу у кабінеті, все одно там принтер.
Влад проводив поглядом Вітю і не стримався:
— Дурне, звичайно, питання, але за що адміністратор вашу діву не злюбив?
Сам Жуков слабо собі уявляв, за що Гошу взагалі можна любити, але навіть так реакція Віті була надто показовою.
— Як і твій особливий друг, Вітенька у нас трохи ревнивий. Чи заздрісний? Я ще не визначився.
— Теж хотів задом біля жердини трусити?
— Швидше теж хотів трахатись з Артурчиком.
Влад завмер із пакетом заморозки в руках, перетравлюючи сказане добрих секунд десять.
— Ні.
— Думаю, все-таки так.
— Гониш.
— У мене навіть прав водійських немає, я ж не пройду перевірку на токсини, дурнику, — Микита підчепив комір світшота пальцями і потягнув Жукова нагору, той напрочуд легко піддався, випростався і тепер дивився на хлопця зверху донизу.
— Він їбе Наземникова? — зашипів Влад. — Бути не може, він же малий зовсім.
— Йому майже дев’ятнадцять. Ти трохи драматизуєш.
— І скільки років у них різниця?
— Плюс-мінус п’ятнадцять.
— Фу, блять, — здавалося ще трохи, і хлопець почне плюватися від огиди. — Це ж просто пиздець.
— Я назвав би тебе ханжею, але, правду кажучи, не впевнений, що твою квіточку взагалі вже зірвали, — Микита натиснув на потилицю Жукова, притягуючи ближче так, щоб між їхніми обличчями залишилося не більше десяти сантиметрів. — Тому краще уточню: справа у віці, у Гоші, у Наземникові чи в сексі в принципі?
“Прониклива говнина”.
— Він ледве закінчив школу, а вже танцює біля жерди і їбеться з дядьком, який йому, вважай, у батьки годиться. Це не здорово.
— Для протоколу: вже не їбеться, вони розлучилися кілька місяців тому.
— Вони ще й зустрічалися.
— Як би не півроку, — Гріднєв кивнув, майже стикаючись своїм чолом із чужим.
— Так, ні, почекай, — Влад поклав долоню на груди хлопця, трохи відштовхуючи його назад, щоб зображення перед очима перестало двоїтися. — Кілька місяців тому розлучилися, півроку зустрічалися… Скільки йому, бляха, було, коли він сюди влаштувався?
Микита широко посміхнувся, передчуваючи бурхливу реакцію:
— Сімнадцять.
— Це мерзотно.
— Не настільки, якщо не бути упередженим.
— Він працює у ґей-клубі із сімнадцяти років. Одягається як стриптизерКА і танцює біля жердини. Як, бляха, стриптизерка, — його організм точно не був готовий до таких довгих промов, довелося взяти паузу, щоб не задихнутися від нестачі повітря. — Торгує тілом, що, до речі, ніхуя не законно. А ще його спокусив старий бздун з купою бабла. Чи не змусив хоч?
— Не змусив, — підтвердив Микита, трохи розминаючи застиглі м’язи шиї під пальцями. Як би Влад не вдав, що дотики не заважають, реакції тіла все одно видавали його. — Я, до речі, ніколи не подумав би, що ти такий високоморальний.
— Дітей така хуйня ламає взагалі-то.
— Точно, — Микита часто закивав. — Тільки Гошенька виріс задовго до того, як його взяв у оборот “старий бздун з купою бабла”.
Жуков згадав їх із Гошею коротку, але насичену розмову на сходовій клітці. Якщо Кравець справді був сиротою чи з якихось інших не менш лайнових причин опинився у дитбудинку, це означало, що він подорослішав у настільки ніжному та юному віці, що будь-які травми у сімнадцять років автоматично переставали бути дитячими. У Влада дитинство не було ідеальним, але наблизилося до цього звання настільки близько, наскільки можна було. У нього були іграшки, увага та інші плюшки на кшталт безвідмовності батька та м’якості матері. В нього був Саня. У Гоші — дитячий будинок.
— Так… м-м… думаєш, Вітя просто заздрить?
— Просто? Просто заздрить увесь персонал. Хтось більше. Хтось менше. Артем просто пиляє Артурчика за дірку в системі безпеки. Алекс — я потім тобі все про нього розповім — просто всю дорогу рахує гонорари Гоші і намагається жартувати. А Вітюша не “просто”, його конкретно попаяло на темі “здаватися, а не бути”, — в усмішці Микити раптом промайнуло розуміння та життєвий досвід, який зазвичай видає в людині “дорослість”. — Як би він не хотів, таким, як Гоша, йому в житті не стати.
— А стати ним — мрія чи що?
— Він гарний, не тупий і досить цікавий, щоб спочатку бігати за ним місяць, півроку зустрічатись, а потім навіть після розставання піклуватися.
— Ми все ще говоримо про малолітку, який у сімнадцять років прийшов торгувати сракою до ґей-клубу. Навіщо ця романтизація?
— До того, що таких малоліток, як Гоша наш, хоч дупою жуй, але тільки він один жодного разу за рік з лишком не торгував своєю сракою буквально.
— Тобто?..
— Тобто тільки танці.
— Тільки танці, — повторив Жуков.
Влад, очевидно, мало що розумів у клубній ієрархії, як і у роботі у великих колективах. За описом це схоже швидше на жіноче зміїне гніздо, як би погано не звучало. Він не сексист, його найкраща подруга була однією з найадекватніших і найнадійніших людей, яких він знав, проте саме це усталене словосполучення, здавалося, ідеально описувало внутрішній клімат клубу “Блакитна устриця”. Гошу, виходить, недолюблювали не скільки через лайновий характер, скільки через низку обставин, які ні від кого не залежали. Підстилкою начальства міг стати будь-хто, Кравець не винен, що виявився суб’єктивно привабливішим, але чомусь був змушений за цю привабливість платити. Влад все життя хворів на запалене почуття справедливості, тому мимоволі ставав на бік Гоші. Заздрість була для нього поняттям не вартим уваги, як і люди, що сліпо йшли в неї на поводі.
— Які в тебе проблеми із дотиками? — поміняв тему Микита, великим пальцем простежуючи лінію вкритої русо-рудою щетиною щелепи. Пульс під шкірою видавав щось, чому хлопець не міг дати пояснення, але знав, що Жукову некомфортно.
— Які у мене проблеми? — щоб не дивитися Гріднєву в очі, Влад спостерігав, як Гоша сідав на поперечний шпагат, одночасно записуючи комусь голосове повідомлення. Обличчя у того було складне, ніби розчарування змішали з почуттям провини і хлюпнули хлопцеві просто в писок.
— Я поки що не впевнений. Поки що, — подушечка пальця спритно ковзнула по нижній губі, і у Влада нарешті урвався терпець, він струсив руку з обличчя, ніби набридливу муху. — Але, здається, я подобаюсь тобі більше, ніж хочеш показати.
Жуков, не соромлячись, обмірковував відповідь, паралельно помічаючи дві цікаві деталі. По-перше, за належної кількості інформації Микита не те що під шкіру йому залізе — вспоре живіт і кишками гратиме, як кіт сухозліткою. По-друге, Гоша не розбалакав нічого з того, що Влад говорив під кайфом. Це було приємно, хоч і зобов’язувало у майбутньому повернути борг.
— Думаю, тобі треба покликати нашу зірку сюди, — зрештою заявив Влад, вирішивши, що будь-яка з його відповідей не приведе ні до чого доброго. — Сашко підготував програму до дня святого Валентина, настав час починати репетиції.
***
— Окей, мене видно, чутно? — перепитав Сашко, заглядаючи до об’єктиву фронтальної камери.
…В результаті їх імпровізовані збори почалися майже через годину, коли в зал зміг спуститися Артур, а Мітяєв, не стерпівши, вийшов на зв’язок у зумі. Десь до цього моменту підтягнулася й решта персоналу.
“Очікувано. Він вів переговори з того дня, як ми почали розробляти стратегію, і нарешті вчора отримав позитивну відповідь. Прикро було б після стількох старань залишити найцікавішу частину мені”.
— Видно й чутно. Починай, — порадив Влад.
Сашко кивнув і пройшовся долонею по потилиці, підбираючи слова:
— Ми думали над темою нашого першого івенту в “Устриці” і дійшли висновку, що йти за стандартним сценарієм… як би надто очікувано. Все круто, але ваш стиль досить відомий, щоб стати передбачуваним. Тож цього разу естетику Діти фон Тіз ми замінимо на нову тему: циклічність та адаптація культури різних епох у нашому часі. Ем… це, якщо що, робоча назва, щоб вам була зрозуміліша задумка…
Кілька офіціантів обмінялися поглядами, а два “хлопчики”, імен яких Жуков ще не встиг запам’ятати, синхронно гаденько хихикнули. Рівень роздратування в хлопці зріс на кілька пунктів, змушуючи прийняти активну участь у розмові.
— Офіційна назва — “Уроборос”, — втрутився Влад, трохи підвищуючи голос. Хлопці затихли. Гоша з Микитою, на диво, були захоплені розповіддю й без додаткової стимуляції. — Під нею пройде кілька вечірок, тематикою кожного заходу буде мікс певної епохи та додаткового елемента. Чотирнадцятого лютого ми проведемо першу вечірку — “Релігія дев’яностих”.
— Britney, Madonna, Prodigy, No Doubt та інші, — додав Сашко. — Палі ангели, пастирі, дилдо у формі Ісуса та інші плюшки. Обов’язковий дрес-код для відвідувачів, персоналу замовимо аксесуари у формі уробороса, і в тему буде, і робочому процесу нічого не завадить. Меню ми обговоримо пізніше із шефом. Всі додаткові інструкції будуть пізніше… презентація та короткий опис нашого задуму розішлю всім на мейл після зборів, а тобі, Артуре, я вже скинув приклади банерів для запуску реклами. — Ще у Гоші фотосесія…
— Виберемо день на початку наступного тижня, — кивнув Влад, повертаючись до Кравця. Зацікавленість хлопця виглядала більш ніж підбадьорливо. — Нам потрібен максимальний розголос у соціальних мережах, так що крім блоку фотографій знімаємо контент для рілз і тикток.
— Яка пісня? — обірвав Кравець, переводячи жадібний погляд від Влада до екрана телефону. — Яку пісню обрали для мого номеру?
— Wannabe*, — заявив Мітяєв із задоволеною усмішкою.
— Оригінал?
— Кавер.
— О-о-о-у-у-у! — Гоша вишкірився, обіймаючи Микиту за плечі.
— А що це за кавер взагалі? — подав голос Гріднєв.
— Це там де “I wanna, I wanna, I wanna, I wanna, I really, really, really wanna zigazig a-a-ah”, — заспівав хлопець хрипко, рухаючи плечима в такт клацань своїх пальців. — Пісня тупо створена для виїбонів на сцені.
— Мені подобається твій настрій, — Мітяєв посміхнувся ширше, напевно шкодуючи, що не був присутній на зборах особисто. — Хореографію залишаємо на тебе, декорації та костюми обговоримо у понеділок…
— Я підготую пару зв’язок до понеділка, — у голові у хлопця продовжувала грати пісня й робила його плавним та задоволеним.
— Супер, тоді одразу покажеш їх своєму партнерові…
— Моєму кому? — усміхатися Гоша ще не припинив, але в тому, як він завмер, легко було прочитати настрій і його наслідки.
— Ми вирішили, що медійна особа зайвою не буде, тому покликали одного розквітаючого блогера, щоб максимально пропіаритися, — пояснив Саня, чи то не розуміючи, чим загрожує настрій Кравця, чи то плюючи на це. — Я спеціально шукав людину, якій знайома ваша внутрішня кухня, щоб тобі було простіше спрацюватись. Не хочу витрачати час на навчання, і так номер робити з нуля.
— І що це за блогер?
— Я не знаю, чи ви знайомі, але він працював в “Устриці” колись… Май Бічков? Якщо не помиляюся, свого часу він також…
— Ні, — обірвав Гоша. Атмосфера натхнення розстала остаточно. По персоналу пройшов гул заінтригованих перешіптувань, а Вітя чомусь посміхнувся вперше за весь час, що Влад був тут.
— Що “ні”?
— Я не працюватиму з ним. Жодного спільного номеру. До побачення.
Додати до улюблених