Він один у пустому танцювальному залі. Думки, що так нещадно б’ють по мізках, ніяк не могли заглушитись. Музика…лиш вона здатна приборкати його норов. Так завжди стається, коли в житті все йде наперекір, і коли ти не здатен справитися з агресією, саме тоді треба заповнити пустоти всередені, заклеїли всі рани пластиром і забити хуй на те, що, коли правда випливе, то це вже будуть відкриті гнійні виразки, що з’їдатимуть тебе живцем.
Його очі пусті, бо вони вже не здатні виражати емоції. Біль пронизував м’язи, і до болю тягнуло внизу живота. Хотілось блювати, бо всередині все закипіло. І лиш одна яскарава думка серед всіх туманних і похмурих: «просто почни рухатись».
Спочатку виглядало невпевнено і, якось , брудно. Руки виводили плавні лінії, а ноги ступали чітко і різко. Ніби, про одне, але зовсім непо’єднане між собою. Та згодом, можна відчути, як рухи складали симфонію, що точно описувала його почуття.
Його заводило те, що м’язи наливалися свинцем, коли він додавав більше амплітуди та сили. Ця біль заглушила думки, змусивши його лиш танцювати. Руки більше не були плавними, а все сильніше давили в повітрі. Це був танець сповнений пристрастю і жагою до життя. Він продовжував дивитись на себе в дзеркало і бачити похмурий вираз обличчя. Нарешті він зміг закінчити цей танець, нарешті зміг завершити справу до кінця.
Сердце шалено калатало, а рот жадібно хапав повітря. Очі радісно блиснули, а губи розтягнулись в посмішці. Він це зробив…нарешті. Тепер він спокійно оглядів кімнату. Тут весь цей час сиділа вдячна публіка, яка споглядала за танцем тихо, майже безшумно. Їх в залі було двоє, але її серце от-от зупиниться, і тоді він точно завершить все до кінця.
Додати до улюблених